5.1.4. Правове забезпечення та органи, які здійснюють соціальну політику
5.1.4. Правове забезпечення та органи, які здійснюють соціальну політику
Гарантії соціального розвитку держави, рівня життя її населення детально та всебічно відображені у Конституції України. Механізми їх реалізації — у численних законах, прийнятих Верховною Радою. До основного законодавства належать Закони України:
«Про пенсійне забезпечення», «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу»;
«Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
«Про межу малозабезпеченості»;
«Про зайнятість населення»;
«Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»;
«Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні»;
«Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»;
«Про допомогу сім’ям з дітьми»;
«Про охорону праці»;
«Про колективні договори і угоди»;
Кодекс законів про працю України[1] та ряд законів про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Для здійснення соціальної політики в Україні діють: Міністерство праці та соціальної політики; Державна служба зайнятості Мінпраці; Пенсійний фонд; Фонд соціального захисту інвалідів; Державний комітет у справах національностей, міграції та культів; Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту; Фонд соціальної адаптації молоді; Міністерство охорони здоров’я; Фонд соціального страхування; Державний комітет по нагляду за охороною праці; структурні підрозділи зазначених відомств на місцях і відповідні відділи та управління обласних та міських держадміністрацій; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та інші обов’язкові страхові фонди.
Перелічені державні структури займаються конкретними питаннями своєї компетенції, їх дії базуються на принципах
синхронного оновлення економічних і соціальних відносин;
прийнятності процесу соціальних реформ, який би враховував сучасну систему цінностей і стереотипів масової свідомості;
використання принципів самоврядування щодо соціального страхування;
поєднання державних, комерційних і добродійних засад у соціальному забезпеченні населення;
доцільності запровадження змішаних форм фінансування соціальних заходів;
пріоритетних стимулюваннях і соціальній підтримці трудової активності населення.
Систему соціального захисту населення подано на рис. 5.1.4.
Рис. 5.1.4. Система соціального захисту населення
1993 року Верховна Рада України затвердила Концепцію соціального захисту населення, де зазначено, що джерелом піднесення добробуту населення має стати ефективна праця, трудова активність населення та підприємницька ініціатива, що можливо забезпечувати на основі постійного розвитку трудового потенціалу та його раціонального використання.
Виходячи з ст. 1 Конституції України в якій говориться, що Україна є незалежною суверенною, демократичною, правовою, соціальною державою, Урядом України передбачено розробку концепції соціальної держави. Ця концепція і буде покладена в основу реформування законодавчої бази і створення основ для нової соціальної політики, ключовим в якій буде поширення соціального захисту населення України.
Формування соціальної політики, зорієнтованої на ринкові відносини, викликало нагальну потребу в розробленні Концепції соціальної політики, яка була б реальною та життєвою, враховувала економічні можливості суспільства, визначала послідовність і засоби реалізації прав членів суспільства та гарантій їм, вирішувала проблеми створення умов для підвищення рівня життя, можливості здобуття освіти, забезпечення житлом, відпочинку, лікування і оздоровлення, піднесення культурного рівня тощо. Такий документ з урахуванням світового досвіду розробляється в Україні вперше. Його втілення в життя має створити реальні передумови для визначення стратегії реального поліпшення умов і рівня життя населення України. У Концепції мають бути визначені етапи її запровадження, а також перелік законодавчих нормативних актів і програм, за допомогою яких вона має бути реалізована.
Важливим кроком удосконалення системи соціального захисту населення має стати посилення його адресності та цілеспрямованості. Для цього потрібно створювати соціальні служби безпосередньо в областях та районах. Тільки на цих рівнях можна реально визначити ступінь нужденності особи, яка звернулася по допомогу. Першим кроком у цьому напряму можна вважати прийняття Кабінетом Міністрів Постанови «Про надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг» (1995 р.). Соціальним службам поступово мають бути передані функції реалізації державних програм захисту малозабезпечених і неповних сімей, інвалідів і пенсіонерів.
Значну роль у реалізації соціальної політики відведено недержавним організаціям, які поєднували б соціальні функції з безпосередніми економічними інтересами: кредитним спілкам, споживчим асоціаціям, товариствам взаємодопомоги, недержавним пенсійним фондам. Так, функціонування недержавних пенсійних фондів дасть змогу підтримувати належний рівень життя людей старшого віку.