5.17. Італія в 1918-1939 рр

Після завершення світової війни країна вступила в тривалий кризовий період. Відносно слабка італійська економіка лише за рахунок перенапру­ження витримала фінансові затрати, пов'язані з війною. Державний борг Італії за 1915—1919 рр. збільшився з 15 млрд лір до 50 млрд. До проблем 400-тисячної армії безробітних долучилася проблема працевлаштування демобілізованих солдатів та офіцерів.

Наслідки війни загострили соціальне протистояння. Протягом 1918— 1920 рр. відбулося понад 4 тис. страйків, під час яких ставилися вимоги підвищення заробітної плати, запровадження 8-годинного робочого дня, роз­ширення профспілкових прав.

Активну роль у робітничому русі відігравала Соціалістична партія, од­ним із провідних діячів якої був Беніто Муссоліні, головний редактор партійної газети "Аванті". В 1914 р. між ним і керівництвом партії виник конфлікт, що закінчився його виключенням з партії. На початку 1915 р. він об'єднав навколо себе найрадикальніші сили соціалістів і націоналістів, які в 1919 р. створили фашистську партію. (У перекладі з італійської мови слово "фашіо" означає пучок; звідси виник термін фашизм.) Про­грама партії передбачала встановлення республіки, запровадження Законо­давчих зборів, передачу землі селянам, боротьбу проти буржуазії, підвищен­ня зарплати, створення народної міліції, ліквідацію банків і бірж.

На виборах до парламенту 1921 р. фашисти здобули 35 депутатських мандатів. Депутати-фашисти своєю поведінкою у парламенті фактично блокували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія вичерпала себе і щоб навести порядок у країні, потрібна сильна влада — диктатура. Готуючись до захоплення влади, фашисти створювали бойові групи (за словами Муссоліні, 400 тис. наприкінці 1921 р.). Мус­соліні активно готувався здійснити похід своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. Фашистський з'їзд у Неаполі поставив перед урядом ультимативну вимогу передати їм частину міністерських посад. Король Віктор-Еммануїл III під приводом того, що він не може допустити крово­пролиття, яке неминуче спричинить громадянську війну, не наважився за­стосувати проти фашистів силу. Останні захопили важливі державні об'єк­ти в Мілані та інших містах. Восени 1922 р. король призначив Муссоліні прем'єр-міністром Італії.

Прийшовши до влади, фашисти змушені були певний час зберігати демократичні інститути. Уряд був коаліційним. Деякі важливі міністерські портфелі Муссоліні віддав буржуазним партіям. Але згодом він вже не збирався ділити владу ні з ким. У країні було створено культ особи Мус­соліні. Поступово обмежуючи повноваження короля, Муссоліні, який при­своїв титул дуче (вождя), правив Італією майже .одноосібне. Усі полі­тичні партії були заборонені, державну поліцію замінено фашистською

міліцією, на таємну поліцію покладено організацію тотального шпигунства, провокацій і терору. Фашисти цілком монополізували владу.

Фашисти провели широку денаціоналізацію, стабілізували курс ліри та прийняли закони про врегулювання відносин між підприємцями і робітниками.

У 1928—1929 рр. Муссоліні сформував перший однопартійний фашист­ський уряд. Він провів грошову реформу, чому сприяли значні кредити США. 1929 р. рівень промислового виробництва в країні на 40% переви­щував довоєнний, зростало виробництво сталі, електроенергії, продукції текстильної, харчової та інших галузей.

Оскільки італійська економіка була тісно пов'язана з американськими інвестиціями, то і криза в ній розпочалася майже одночасно зі США. Най­більше постраждали текстильна, видобувна, автомобільна, суднобудівна га­лузі, скоротилося сільськогосподарське виробництво, збанкрутувало понад 55 тис. дрібних і середніх фірм.

В умовах кризи процес фашизації країни значно прискорився. Цьому сприяла так звана корпоративна система — об'єднання підприємницьких організацій і фашистських профспілок під егідою держави в окремих галузях господарства, що забезпечувало "класовий мир". На середину 30-х років практично усі італійці стали членами корпорацій.

Корпоративна система перетворилася в один із важелів фашистсько­го державного регулювання економіки і політичного життя Італії. Корпо­рації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контро­лювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали допомогу фашистським профспілкам.

Проте корпорації цілком не виконали покладені на них завдання, так само як і проголошені Муссоліні численні "битви": за урожай, за народжу­ваність, за меліорацію тощо.

Уряд Муссоліні посилив державне втручання в розвиток стратегічно важливих галузей промисловості та їх сировинної бази, що було пов'язано з агресивною політикою на міжнародній арені та підготовкою до війни.

Фашистський уряд вважав, що Італія була обділеною результатами Першої світової війни, і не приховував своїх загарбницьких планів. 1935 р. італійські війська з території Сомалі напали на Ефіопію. Ліга Націй оголо­сила Італію агресором. Але США і Англія проголосили нейтралітет і забо­ронили експорт зброї в обидві країни. Весною 1936 р. загарбання Ефіопії було завершене. Італія разом з Німеччиною надала військову допомогу Франко в боротьбі проти іспанських республіканців, направивши в Іспа­нію свої війська. Спільна інтервенція Німеччини і Італії в Іспанії приско­рила формування військового блоку між ними. 1936 р. в Берліні була підписана угода між Німеччиною й Італією про розподіл сфер впливу на Балканах, подальшу тактику боротьби проти Іспанської республіки, визнан­ня прав Італії на Ефіопію. Так було створено "вісь" Берлін — Рим. 1937 р. Італія приєдналася до німецько-японського "Антикомінтернів-ського пакту".

Підтримавши Німеччину в здійсненні аншлюсу Австрії, а також у роз­членуванні та загарбанні Чехословаччини, Італія продемонструвала го­товність взяти участь у війні на боці Німеччини.

Фашизм в Італії набув характеру тоталітарної диктатури: при­душення опозиції, насильницький корпоративизм, культ шовінізму, насилля і війни. Фашистські профспілки залишились єдиними в Італії профспілковими організаціями. Готуючись до світової війни, італій­ський фашизм накинувся з посиленими репресіями на своїх політич­них ворогів. У 1937—1939 роках відбулися численні судові процеси над антифашистами.