Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.2. Основні методології філософського рівня пізнання

5.2. Основні методології філософського рівня пізнання

Позитивістська методологія історицизму К. Поппера. К. Поппер позначає словом «історицизм» такий підхід у соціальних науках, за яким історичне передречення є їхньою основною метою і що ця мета досягається за допомогою відкриття «ритмів», або «моделей», або законів, або тенденцій, які лежать в основі історичного розвитку. Передусім він шукає відповідь на питання, чи може бути передрікання історичного розвитку метою соціальної науки і чи можливо взагалі науково здійснювати таке передрікання (відповідь на перше питання цілком залежить від відповіді на друге). Доведення неможливості науковими засобами передрікати історичний розвиток ґрунтувалося на кількох пов’язаних між собою аргументах: 1) визнанні залежності соціаль­ного розвитку від науково-технічного прогресу; 2) нездатності науковця (індивідуального чи колективного) науковими засо­бами передбачати зміст своїх наукових відкриттів; 3) немож­ливості наукового передбачення історичного розвитку.

Проте, усвідомлюючи простоту такого доведення, К. Поппер уважно обстежує всі можливі контраргументи. Скажімо, перший із них полягає в тому, що наукове відкриття, безперечно, у своєму конкретному змісті не може бути передбаченим, але загальний характер всього масиву наукових відкриттів може визначатися глибшими закономірностями (наприклад, фазами еконо­мічного розвитку), які дають змогу, незалежно від конкретного змісту тих чи інших наукових відкриттів, передбачати — хоч і не в деталях, а в загальних рисах — зміну історичних періодів.

Щоб переглянути всю сукупність таких аргументів, К. Попперу довелося звернутися до методологічного аналізу: адже саме це дає можливість з’ясувати, що можна вважати соціальним законом (в тому числі — законом історичного розвитку). Можна з певністю сказати, що всяке серйозне обговорення методології соціальних наук на рівні сучасного мислення неможливе без урахування аналізу, здійсненого К. Поппером. Цінність обговорення методології тим більша, що сам К. Поппер надзвичайно уважний до аргументів своїх опонентів і весь час закликає до участі в обміні думок. Це відповідає його загальнофілософській установці: будь-яка ідея повинна шукати не так іще одне підтвердження своєї правоти, як те, що може її поставити під сумнів, якщо нас справді цікавить істина. Авторитарне мислення, як відомо, керується протилежним принципом: шукати лише підтверджень і відкидати як «ворожі» будь-які контраргументи.

На думку К. Поппера, оскільки історичний процес на Землі є унікальним, мовити про існування законів історичного розвитку в будь-якому науковому розумінні не можна. І це стосується не лише суспільства — наука неспроможна передбачати історію будь-якого індивідуального процесу.

Розглядаючи марксизм як один із різновидів історицизму, К. Поппер звертає увагу на співвідношення «активізму» К. Маркса (завдання філософії полягає в тому, щоб змінити світ) з його реаліз­мом (не можна протидіяти історичній необхідності). Він доходить висновку, що це співвідношення встановлюється в марксизмі таким чином, що значення людської діяльності зводиться до маєвтики (від грец. μαιευτιχή — повивальне мистецтво), тобто до прокладання дороги «законам історичного розвитку» через спрямування людської діяльності відповідно до дії цих законів. Той світ (суспільство), в якому ми перебуваємо, не можна перетворювати відповідно до своїх ідеалів, його сутність задана наперед як щось незалежне від волі людини, як об’єктивно діючі закони («свобода — це пізнана необхідність»). Оцінку такого погляду К. Поппер виражає, перефразовуючи відомий вислів К. Маркса («Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його») на: «Історицисти можуть лише по-різному пояснювати соціальний розвиток і допомагати йому різними способами; але справа полягає в тому, що ніхто не може змінити його». Марксистську теорію «наукового комунізму» він вважає своєрідним міфом, оскільки вона ґрунтується на вірі в існування наперед визначеної канви, по якій прокладає собі дорогу історичний процес. Ніяких наукових підстав і наукових шля­хів до встановлення такої канви, як він вважає, не існує. Але якщо так, то в чому ж тоді полягає роль соціальних наук і зокрема їхня практична виправданість? І чи можливе взагалі соціальне пізнання і яка роль пізнання й раціоналізму в перетворенні соціального буття? З погляду К. Поппера, соціальна наука можлива, але закони, які вона відкриває, мають задовольняти вимоги, котрі ставлять до законів і в природничих науках: соціологічні закони повинні бути сформульовані таким чином, щоб уможливлювати їх емпіричну перевірку. Такі закони мають бути універсальними твердженнями, а реалізм у їх застосуванні мусить ґрунтуватися на вивченні тієї історичної ситуації, в якій діє реформатор (у тому числі на вивченні реальних історичних тенденцій, їх оцінці й пошуку шляхів припинення їхньої інерційної дії, якщо ці тенденції небажані). У цьому випадку закони стають засобами, за допомогою яких людство досягає цілей, що ґрунтуються на витворених людською культурою цінностях. Саме інструменталь­на складова законів (коли цілі ставляться людиною, а не закони нав’язують їх людям) характеризує будь-яке застосування законів у науці. Здійснення будь-якого соціального проекту має спиратися на знання соціологічних закономірностей.

Усі соціальні проекти К. Поппер поділяє на холістичні (від грец. õλος — цілий, увесь) і часткові. Перші він називає утопічними, оскільки такі соціальні проекти ставлять за мету перебудову всього суспільства загалом. Утопізм такого проекту зумовлений тим, що реформатор (чи революціонер) планує реформу такого обсягу, коли він не в змозі контролювати весь клубок складних взаємозв’язків причин і наслідків. Оскільки його проект передбачає і зміну свідомості, то він сам, як носій такої свідомості, водночас виступає і суб’єктом, який контролює хід реформи, і об’єктом конт­ролю — а це цілком усуває можливість будь-якого контролю. Соціальний проект, який має своєю метою трансформацію всього суспільства, включаючи свідомість, легко доходить того, що підміняє вимогу побудувати нове суспільство, придатне для чоловіків і жінок, які живуть у ньому, вимогою формувати цих чоловіків і жінок, аби вони були придатні для цього нового суспільства.

Часткова соціальна інженерія не обмежує апріорі (лат. аprіоrі — незалежний від досвіду) обсяг реформи — реформа може бути всебічною і мати на меті навіть трансформацію, зрештою, всього суспільства, але спосіб дії полягає в тому, що соціальний інженер уникає реформ «такого обсягу, коли йому важко розрізнити причини і наслідки, аби знати, що він насправді робить». Тобто йдеться про те, що за реформи навіть великого обсягу мають чітко виділятися аспекти реформи, які підлягають контролю і, голов­не, повинен зберігатися той базис, який, у принципі, уможливлює будь-яку об’єктивну оцінку (ціннісну чи з погляду наукової істини). Отож свідомість — і моральна, і наукова — має завжди існувати вільно і бути незалежною від усякого рефор­матора і будь-якого соціального проекту, щоб бути тією точкою опори, яка й уможливлює об’єктивну оцінку.

Отже, соціологія стає для К. Поппера спробою розв’язати давню проблему пророкування майбутнього — не так майбутнього окремого індивіда, як майбутнього тих чи інших груп і всього людського роду. Але той різновид історії, з яким історицисти бажають ототожнити соціологію, звернений не лише в минуле, а й уперед, в майбутнє. Вона є вивченням діючих сил і передусім законів історичного розвитку. Відповідно її можна було б назвати історичною теорією або ж теоретичною історією, оскільки універсально істинні соціальні закони можуть бути ототожнені тільки з історичними законами. Вони повинні бути законами процесу, зміни, розвитку, а не псевдозаконами очевидних сталостей і однотипностей. На думку К. Поппера, соціологи мають осягати загальну ідею широких тенденцій, згідно з якими змінюються соціальні структури. Вони також повинні зрозуміти причини цього процесу, роботу сил, відповідальних за зміни. Вони мають сфор­мулювати гіпотези щодо загальних тенденцій, які лежать в основі со­ціального розвитку, аби люди могли пристосуватися до неминучих змін через виведення з цих законів певних пророцтв.

Історицистське розуміння соціології можна з’ясувати, дотримуючись того розмежування, яке К. Поппер провів щодо двох видів прогнозування і, відповідно, розмежування між двома класами наук. На противагу історицистській методології, існує інша можливість — розуміти методологію як технологічну соціальну науку. Така методологія привела б до дослідження загальних законів соціального життя з метою відкриття всіх тих фактів, які б становили необхідний базис для кожного, хто прагне реформувати соціальні інституції. Поза всяким сумнівом, такі факти існують. Наприклад, є чимало утопічних систем, які незастосовні лише тому, що вони не враховують достатньою мірою таких фактів. Технологічна методологія, яку він розглядає, має на меті дати засоби уникати таких нереалістичних конструкцій. Вона була б антиісторицистською, хоч у жодному разі не антиісторичною. Істо­ричний досвід є для неї найважливішим джерелом інформації. Але замість того, щоб намагатися відкрити закони соціального розвитку, вона шукала б різноманітні закони, що накладають обмеження на проектування соціальних інституцій, або якісь інші однотипності (хоча таких, на думку історициста, не існує).

Методологія діалектичного та історичного матеріалізму. Діалектична методологія не менш популярна серед дослідників соціально-економічних проблем сучасності, ніж постпозитивістська. Діалектичне мислення сформувалось іще у філософії стародавнього світу. З того часу на всіх етапах розвитку філософії діалектика постійно розвивалась і вдосконалювалась. Для її розвитку багато зробили Сократ, Геракліт, Зенон Елейський, Лао-цзи, Кон­фуцій, М. Кузанець, Г. Гегель, К. Маркс, Ф. Енгельс та інші мислителі. Поняття «діалектика» має кілька визначень:

в античній філософії під діалектикою розуміли мистецтво спору, вміння вести полеміку;

в об’єктивному ідеалізмі Гегеля діалектика — це теорія розвитку «абсолютної ідеї», «інобуття абсолютної ідеї» і «абсолютного духу»;

за Марксом, діалектика — це теорія розвитку не тільки ідей, а й об’єктивного світу в його різноманітності, взаємозв’язках, взаємодії, суперечностях, рухливості, переходах в нову якість, запереченнях, циклічності та інших характеристиках;

в онтологічному розумінні діалектика є вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі;

діалектика за власним предметом може розглядатися як тотожна визначенню предмета марксистсько-ленінської філософії, тобто як наука про найзагальніші закони розвитку природи, су-
спільства і пізнання;

діалектика може розглядатися як діалектична логіка, тобто логічного вчення про закони і форми відображення у мисленні;

в гносеології діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного факторів в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовує в процесі пізнання діалектичні принципи, закони і категорії;

в евристиці під діалектикою розуміють загальний метод, методологію наукового пізнання, творчої діяльності взагалі;

в світоглядному розумінні діалектика — це відношення в системі «людина — світ», розгляд людини в єдності й протилежності з довколишнім світом;

в сучасній методології науки під діалектикою розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю думок, схильністю до компромісів.

Існують також певні модифікації діалектичного вчення: по-перше, це так звана діалектика «здорового глузду» повсякденного буття людини; по-друге, це діалектичні принципи науково-пізнавальної діяльності, що приховані за іншими назвами («невизначеності» В. Гейзенберга, «відповідності» Г. Герца, «доповнюваності» Н. Бора, «системності» Л. фон Берталанфі, «синергізму» І. Пригожина, «коеволюції» М. Мойсеєва); по-третє, це теоретичні методи загальнонаукового рівня пізнання (конкретизації, ідеалізації, абстрагування, системно-структурного аналізу, теоретичного моделювання тощо).

Методологія герменевтики. Особливе місце в сучасній методології пізнання посідає герменевтика (від грец. έρμηνεύω — пояснюю — мистецтво тлумачення текстів). Етимологію цієї методології пов’язують також з ім’ям бога Гермеса — міфічного вісника богів, якому приписується створення мови та писемності. Спочатку під герменевтикою розумілось мистецтво правильного тлумачення біблійних текстів. З ХVІІ ст. цей термін увійшов у класичну філологію як назва допоміжної дисципліни, що розробляє правила тлумачення античних текстів. Як відомо, ці тексти дійшли до нового часу в християнізованій перетлумаченій формі. Тому виникала проблема автентичного їх розуміння. Саме цю проблему спробувала розв’язати класична герменевтика (Ф. Шлейєрмахер і В. Дільтей). У ХХ ст. М. Хайдеггер, Г.-Г. Гадамер, К. О. Апель та ін. сприяли перетворенню герменевтики на філософсько-культурологічну методологію. Алгоритм герменевтичного розуміння складається з таких кроків: 1) розробка гіпотези, що містить передчуття або передрозуміння смислу тексту як цілого; 2) інтерпретація окремих його фрагментів; 3) коригування цілого смислу на основі аналізу окремих фрагментів тексту. Герменевтичний метод є способом розгляду окремого лише як частини цілого, від находження цілісності у розмаїтті явищ. Сучасна герменевтика протиставляє науковому знанню герменевтичний універсум (від лат. universum — поняття, що характеризує коло тих предметів, які вивчаються в рамках даної наукової теорії за допомогою засобів цієї теорії), котрий створюється під впливом історичної традиції, людського досвіду. Функція, яку насамперед вона виконує, — це відкриття нових вимірів дослідження, збереження.

Тектологічна методологія. О. О. Богданов ввів у науковий обіг уявлення про тектологію (від грец. τεκτοίνω — майструю, будую і λόγος — слово, вчення), науку про організаційний досвід людства. Вона є методологією, що випередила ідеї кібернетики, загальної теорії систем і синергетики. Точніше сказати, вона очолює цей ряд. Сам автор «Тектології» відрізняв свою методологію як від спеціально-наукових, так й від філософських підходів. Він каже про безглуздість поняття «філософський експеримент», бо філософська теорія несумісна з ідеєю точної експериментальної перевірки: тільки-но в межах певної галузі філософії така перевірка ставала можливою, вона виділялася з філософії і перетворювалась на окрему галузь науки. З терміном «філософія», на його думку, пов’язана суто пояснювальна функція, яка «охоплює все разом».

О. О. Богданов спробував інтегрувати теоретичні й практичні задачі в одну організаційну складову. Підставою для такої інтеграції є його впевненість, що «усяка людська діяльність об’єк­тивно може бути або організуючою, або дезорганізуючою»1. Це означає, що людську діяльність — технічну, суспільну, пізнаваль­ну, образотворчу — можна розглядати як певний матеріал організаційного досвіду й досліджувати з організаційного погляду. Тобто будь-який продукт духовної творчості — наукова теорія, поетичний твір, система правових або моральних норм — мають свою «архітектоніку» (композицію). Він посилається на Ф. Енгельса, коли наводить формулу: «виробництво людей, виробництво речей, виробництво ідей»; аналізує термін «виробництво» і висловлює думку, що в ньому приховано організуюче начало, тобто «організація зовнішніх сил природи, організація людських сил, організація досвіду»2.

Акцентуючи увагу на науковості та новизні тектології, О. О. Бог­данов створює для неї певний філософський фон. Він намагається знайти засади єдності наукового досвіду в І. Канта. Кантівська теорія пізнання стверджує, що єдність схем та методів залежить винятково від суб’єкта пізнання. Ця залежність детермінована певними формами мислення, котрі притаманні природі пізнавальних здібностей людини. Свої форми мислення людина нав’язує фактам, а потім помилково включає до складу самої дійсності. Суб’єкт приписує природі закони, котрі є законами його власного пізнання і від котрих він не може ухилитися. Він переносить досвід у ці закони, тому що сам ними обмежений і не має інших. Йому здається, що все відбувається у просторі й часі, у причинному зв’язку. Але все це тільки «здається», є тільки «феноменом» (явищем).

Автор «Тектології» усвідомлював необхідність у новому способі мислення. «Людству, — пише він, — необхідний принципово новий погляд, новий спосіб мислення. Але вони з’являються в історії тільки тоді, коли або розвивається нова організація всього суспільства, або з’являється новий клас»1.

На думку О. О. Богданова, тектологія повинна науково систематизувати організаційний досвід людства в цілому. Причому тектологічна тенденція виникла разом із мовленням, тобто з того часу, як людина стала мислити. Наближення цієї тенденції до наукових форм сприяло виникненню філософії як науки. Саме філософія намагалася пов’язати в одну злагоджену систему диференційований за спеціалізацією людський досвід. Проте філософія не усвідомлювала власної залежності від практики життя, й тому не розуміла, що розв’язання цього завдання можливе тільки на шляху подолання спеціалізації мислення. З погляду тектології необхідно було перетворити світ досвіду в організаційне ціле, яким він реально не був.

Після І. Канта характер організаційної задачі був визначений чіт­кіше, але обсяг її став більш вузьким і абстрактним. Перша спроба створення універсальної методології належить Гегелю. У своїй діалектиці він намагався знайти всезагальний світовий метод, але розумів його не як метод організації, а більш невизначено й абстрактно — як метод розвитку. Незважаючи на це, Гегель за допомогою діалектики систематизував людський досвід так, як до нього ніхто не зміг цього зробити. Як іще одне наближення до тектології О. О. Богданов називає універсально-еволюційні схеми Г. Спенсера і матеріалістичну діалектику К. Маркса. На його думку, К. Маркс наблизився до тектології, коли до традиційної філософської задачі «пояснювати світи» додав практичну задачу «змінити його». «У філософії Гегеля, а потім К. Маркса, — пише О. О. Богданов, — діалектика виступає як формальний закон світового розвитку, своєрідна архітектурна схема світового процесу, що однаково охоплює як ціле, так і його окремі частини, сторони, щаблини». Але діалектична тріада, на його думку, не дає змоги передбачати форми наслідків заперечення. З позицій тектології стара діалектика ще недостатньо динамічна і в своєму формалізмі залишає нез’ясованою механіку розвитку. Вона лише окреслює контури розвитку. Проте цінність діалектичної схеми полягає передусім у розумінні антитези, протилежностей, в архітектурно-естетичному ставленні до системи.

З погляду спеціалізації важко зрозуміти, як ті ж самі закони можуть бути застосовані до астрономічних світів і біологічних клітин, живих людей та ефірної хвилі, наукових ідей і атомів енергії. Тектологія охоплює матеріал інших наук і життєвої практики, з якої вони виникли. Але «вона охоплює його тільки з боку метода, тобто цікавиться скрізь способом організації цього матеріалу»1. З цією метою розробляються узагальнення, що дають уявлення про форми і типи організації.

О. О. Богданов вивчає системні суперечності, що виникають на основі зростання організаційних розбіжностей між частками цілого, збільшення тектологічної різниці. Для ілюстрації цього положення він звертається до сфери ідеології, де виділяє дуалістичні системи світогляду, що зосереджують увагу навколо двох яких-небудь вищих принципів або граничних понять (наприклад, таких, як «матерія» і «дух», «добро» і «зло» тощо). Такі системи, на його думку, є усталеними, доки існують сталі критерії розмежування об’єктів за цими поняттями і принципами. Як тільки зникає визначеність розмежування між ними, тобто люди впевнюються, що душевний стан залежить від тілесного, а тілесний від душевного, що добро і зло відносні, одразу ж виникає дезорганізація, боротьба центральних тенденцій, хиткість форм. Внаслідок цього один із цих протилежних принципів підкоряється іншому або обидва якому-небудь третьому. При цьому принципово важливим є встановлення тенденцій системного розвитку, можливостей планомірного впливу на подальшу долю системи. «Слід тільки пам’ятати, — підкреслює О. О. Богданов, — що внутрішні суперечності, навіть дуже значні, можуть не заважати існуванню системи і навіть прогресувати, якщо її організованість переважає ці суперечності»2.

Важливим тектологічним поняттям є «організаційна гнучкість». Воно відображає рухомий, гнучкий характер зв’язків системи, легкість перегрупування елементів. Чим гнучкіша система, тим більше в ній виникає комбінацій, тим багатше матеріал підбору, швидше й повніше відбувається його пристосування до оточення. «Тектологічний прогрес, що ґрунтується на гнучкості, — пише автор «Тектології», — сприяє розвитку, веде до ускладнення організаційних форм, бо в них накопичується пристосування до нових і нових змін умов. Ускладнення, у свою чергу, сприяє розвитку гнучкості системи, тому що збільшує багатство можливих комбінацій. Саме тому загалом, чим вищою є організація, тим вона є більш складною і гнучкою»1. Остаточно головну тектологічну закономірність можна сформулювати так: зростання організованості за одними параметрами досягається за рахунок її зменшення за іншими параметрами.

Тектологія як наука характеризується: по-перше, способом постановки задач для розв’язання, по-друге, способом їх розв’язання, що включає перехід від організаційного аналізу до організаційного синтезу. Ця наука характеризується також тісним зв’язком із кожним з трьох основних циклів наукового знання: математичним, природничим, соціологічним. Її відрізняє від філософії спрямованість на експериментальне обґрунтування власних законів і принципів. Основна проблема тектології — з’ясування природи дискретності (від. лат. diskretus — перервний) і безперервності межі людського досвіду. О. О. Богданов використовував тектологію як методологію для власних економічних досліджень.

Методологія системно-структурного аналізу. Серед дослід­жень у галузі методології наукового пізнання важливе місце посідає системний підхід. Він ґрунтується на ідеях загальної теорії систем і системного аналізу. Можна виділити декілька аспектів його дослідження й використання: онтологічний (чи є системним світ, в якому ми живемо?), онтологічно-гносеологічний (чи є системним наше знання, наскільки воно адекватне системності світу?), гносеологічний (чи є системним процес пізнання, чи існує межа процесу системного пізнання світу?), праксеологічний (чи є системною людська перетворювальна діяльність?).

Початок системним дослідженням поклали біологи Л. фон Бер­таланфі і Р. Жерар, економіст К. Боулдинг, філософ і психолог А. Рапопорт. Саме вони у 1954 р. створили «Товариство досліджень у галузі загальної теорії систем і визначили такі його цілі: 1) створення ізоморфізмів понять, законів, моделей у різних галузях науки для їх перенесення з однієї дисципліни до іншої; 2) сприяння побудові адекватних теоретичних моделей для таких галузей науки, в яких вони відсутні; 3) мінімізація дублювання теоретичних досліджень у різних наукових галузях; 4) виявлення єдності науки шляхом встановлення зв’язків між спеціалістами різних наук. У широкому розумінні, за Л. фон Берталанфі, загаль­на теорія систем включає: 1) кібернетику, котра ґрунтується на принципах зворотного зв’язку і кругових причинних ланцюгів та досліджує механізми цілеспрямованої поведінки й самоконтролю; 2) теорію інформації, що вводить у науковий обіг поняття кіль-
кості інформації і розвиває принципи передавання інформації; 3) теорію ігор; 4) теорію рішень; 5) топологію, яка містить теорію графів і теорію мереж; 6) факторний аналіз; 7) теорію систем у вузькому розумінні, котра намагається вивести із загального визначення системи її прикладні галузі (системотехніку, дослідження операцій, інженерну психологію).

В СРСР у 70-ті рр. для розвитку системних досліджень багато зробили В. Г. Афанасьєв, І. В. Блауберг, В. П. Кузьмін, В. М. Садов­ський, В. С. Швирьов, Г. П. Щедровицький, Е. Г. Юдін, Б. Г. Юдін та ін. Більшість з них партійно-державною системою сприймались як люди, вороже налаштовані до діалектичного й історичного матеріалізму. Їм інкримінувалася спроба підмінити методологію діалектичного й історичного матеріалізму системно-структурним підходом. Серед українських дослідників загальної теорії систем пере­дусім слід назвати А. І. Уйомова, В. М. Костюк, О. О. Малинов­ського, А. О. Стогнія та ін.

Серед розробок сучасних дослідників системної проблематики виділяються: по-перше, філософські проблеми системного підходу; по-друге, проблеми логіки і методології системних досліджень; по-третє, проблеми створення спеціально-наукових системних концепцій і теорій; по-четверте, проблеми побудови загальної теорії систем.

Перша група системної проблематики складається з філософських проблем системного підходу, «філософії систем». Вона досліджується у двох основних напрямках: онтологічному і гносеологічному. Онтологія систем має своїм предметом те, що формує системну картину світу. Наприклад, тектологія О. О. Бог­данова є серйозною спробою побудови нової картини світу. Так само з погляду засновника теорії інформації У. Уівера можна визначити три етапи онтологічного ускладнення предметів наукового аналізу: 1) організовану простість (світ класичної механіки); 2) невпорядковану складність (світ класичної статистичної фізики); 3) організовану складність (сучасний світ соціально-еконо­мічного життя). К. Боулдинг називає принципові шляхи побудови системної онтології: 1) «системи систем» (тобто визначення загаль­них ознак і характеристик системних об’єктів різної фізичної природи і різного ступеня складності) та 2) «ієрархії систем» (відповідно до збільшення їхньої складності).

Ще один важливий аспект формування системної картини світу становлять принципи підходу до системних об’єктів. А. Рапопорт розглядає серед них у першу чергу: 1) ідеї цілісності організ­му в біології; 2) кібернетичні принципи побудови технічних систем; 3) математичні принципи виявлення ізоморфізмів у структурах, функціонуванні, поведінці й розвитку різних типів системних об’єктів.

Гносеологія системного підходу включає в себе два кола питань: по-перше, це принципи побудови системного дослідження; по-друге, специфічний для нього категоріальний апарат.

Побудова логіки і методології системних досліджень складає другу частину цих розробок. Вона має такі компоненти: 1) формалізовано-логічний опис вихідних понять системного підходу («система», «структура», «зв’язок», «ієрархія» тощо); 2) побу­дова логічних формалізмів для дослідження різних аспектів системної проблематики (систем зв’язків, біологіки, логіки цілісності тощо); 3) використання апарату формальної логіки для розв’я­зання тих чи інших системних проблем (наприклад, багатозначної логіки, логіки систем).

Третю частину системних досліджень складають спеціально-наукові системні концепції та розробки. До них належить найбільша частина сучасних системних досліджень. Мають на увазі різні системні дослідження в галузях біології, інформатики, наукознавства, економіки, політології, соціології, конфліктології, антропології, правознавства, адміністративної науки тощо.

Нарешті, четверта частина системної проблематики стосується побудови загальної теорії системи. Найбільше для цієї частини системних досліджень зробив Л. фон Берталанфі. Його «теорія відкритих систем» є емпіричним варіантом «загальної теорії систем». Концепції У. Росс Ешбі, М. Месарович, О. Ланге, А. І. Уйомова, В. М. Костюка, М. Тода, Е. Шоуфорда та ін. ґрунтуються на спробах протиставлення побудові Л. фон Берталанфі.

Cинергетика як методологія. Синергізм (від грец. συνεργόσ — який діє спільно) — термін, запозичений з біохімії; він відображає ефект посилення дії одного каталізатора додаванням іншого.
У працях А. Баблоянц, С. Курдюмова М. Мойсеєва, К. Майцнера, І. Г. Николіса, І. Пригожина, І. Стенгерса, Г. Хакена, В. Шмакова та інших учених ефект синергізму був поширений майже на всі великі складні системи соціології, економіки, екології, політології, демографії, космології, глобалістики. Поступово формується нова наука синергетика, котра досліджує механізми глобальної еволюції, ієрархічної організації світу, феномени самоорганізації та саморозвитку, становлення порядку з хаосу і нестабільності як базової характеристики процесів еволюції.

Синергетичний підхід перетворюється спочатку на загально-
наукову методологію, а потім набуває деяких ознак філософської методології. Саме з питань методологічного статусу синергетики ведуться спори в межах сучасних філософсько-методологічних досліджень. На право включення принципів синергізму до складу власного методологічного інструментарію найбільше претендують постпозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, діалектичний та історичний матеріалізм. На наш погляд, уникненню таких спорів може сприяти віднесення методології синергетики до рівня загальнонаукових методологій. Саме на цьому рівні вона органічно пов’язується з методологією системно-структурного підходу. На це вказують такі ознаки синергетичних систем.

Перша з них — ієрархічність, тобто наявність певної субординації між усіма рівнями системи. Жодна система не може повністю редукуватися, тобто властивості структур більш високого синархіч­ного (від грец. ςυνάρχιως — співуправління, протилежне анархії) рівня не можна описати мовою більш простого рівня. Наприклад, сучасна ієрархічна структура Всесвіту, на думку І. Пригожина, з боку космології виглядає як значною мірою невпорядковане середовище, в якому кристалізується певний порядок.

Друга ознака — це емерджентність (від лат. emergens — виникнення нового, неочікуваного), згідно з якою поява нової якості сприймається вищим щодо неї рівнем ієрархії як біфуркація, втрата сталості і збільшення хаосу. Розвиток системи відбувається через випадковість вибору шляху в момент біфуркації, а сама випадковість за своєю природою не може повторюватися знов. Конфігу­рація системи на початковій або проміжній стадії розвитку може бути протилежною на її розвинутій, асимптотичній стадії. Наприклад, те що спочатку розтікалося і зникало на периферії, з часом може «розгоратися» і локалізуватися у центрі. Причому такі біфуркації в часі можуть визначатися повністю ходом процесів самоструктурування даного середовища, а не змінами її параметрів. Нарешті, можуть відбуватися вимушені або спонтанні зміни самого відкритого нелінійного середовища. На більш глибинному рівні відбувається перебудова, переструктурування простору можливих шляхів еволюції середовища. З одного боку, емерджентність дозволяє сприймати динамічний нерівноважний стан системи як природний, а з другого — розглядати його як результат нового типу динамічного мислення на базі нової методології.

Третя ознака — це гомеостатичність, згідно з якою існують певні програми підтримки функціонування системи з усіма її внутрішніми характеристиками у певних межах на шляху прямування до власної мети. Система в межах кожного рівня ієрархії існує за рахунок власної внутрішньої енергії. Вона, з одного боку, може зруйнуватися, тобто перейти у стан хаосу з позицій цього рівня. Але, з другого боку, цей хаос виглядає як певний порядок на більш низькому рівні. Крім того, система може здійснити «фазовий перехід» на інший рівень у точці біфуркації (від лат. bifurcus — роздвоєний). Точка біфуркації забезпечує зв’язок даного рівня з більш високим або більш низьким структурним рівнем. Кожний рівень також характеризується своїми параметрами порядку: колективними змінними (ступенями свободи), притаманними саме цьому рівню. Розвиток по горизонталі у межах одного рівня потребує додаткової енергії. Це шлях екстенсивного розвитку, він уявляється споглядачем як зрівноважений. Небажання виходу з цього стану — це страх перед змінами, бо для людства параметрами порядку є закони, сталі форми. Відхилення від норм та параметрів порядку певного рівня системи у соціології називають маргінальністю (від лат. marginis — край, межа). Існує два типи маргінальності: перший з них характеризується переходом у зону біфуркації, що веде з великим ступенем вірогідності до дезінтеграції системи, хаосу; другий характеризується відхиленням у бік більш високого рівня самоорганізації.

Четверта ознака — це темпоральність (від лат. tempus — час), зміна темпу розвитку. З позиції макроструктурного рівня тривалість процесу біфуркації короткочасна, для поточного рівня він більш тривалий, а для мікроструктурного рівня — довготривалий. Ревізія поняття часу — невід’ємна складова частка трансформацій сучасної науки і культури. Наприклад, в історіографії Ф. Бродель запропонував три часові шкали: географічну, в котрій тривалість часу вимірюється ерами, або еонами; соціальну, якій тривалість часу вимірюється епохами, подіями в житті окремих держав і цивілізацій; індивідуальну, де тривалість часу вимірюється локальними подіями в житті окремих людей.

П’ята ознака — це нелінійність, згідно з якою при переході з одного рівня організації до іншого система потрапляє з лінійної (одномірної) у нелінійну (багатомірну) зону. Характер мислення повинен відповідати новим вимірам системи. Нелінійність у математиці описується певним видом математичних рівнянь, які містять потрібні величини у ступенях, що є меншими, ніж одиниця, або коефіцієнти, що залежать від властивостей середовища. Нелінійні рівняння мають декілька якісно різних рішень. Множина рішень нелінійного рівняння відповідає множині шляхів еволюції, що описуються цими рівняннями. І. Пригожин та І. Стенгерс різні шляхи еволюції нелінійних систем пов’язують насамперед із біфуркаціями при змінах констант середовища. Тобто у диференціальних рівняннях змінюється керований параметр, і при певному критичному значенні цього параметра термодинамічна складова втрачає сталість, і, як наслідок, виникає мінімум два можливих напрями розвитку. Завдяки нелінійності, по-перше, реалізується ефект «посилення флуктуацій» (зростання малого). По-друге, певні класи нелінійних відкритих систем виявляють «поріг чуттєвості», нижче якого все зменшується, стирається, забувається, не лишає жодних слідів, а вище котрого, навпаки, все набагато зростає. По-третє, нелінійність породжує своєрідний «квантовий ефект», який вказує на дискретність шляхів еволюції нелінійних систем, тобто на їх певний спектр). По-четверте, нелінійність означає можливість неочікуваних, емерджентних змін напрямків перебігу процесів. По-п’яте, нелінійність означає можливість на певних стадіях надшвидкого розвитку процесів на основі накопичення нелінійних позитивних зворотних зв’язків (причому негативні зворотні зв’яз­ки приводять до стабілізації системи). По-шосте, у світоглядному аспекті феномен нелінійності може бути експліцированим (від лат. explicatio — пояснюю) за допомогою ідей багатоваріантності, альтернативності шляхів еволюції (причому багатоваріантність шляхів розгортання процесів характеризує навіть те ж саме незмінне відкрите нелінійне середовище), вибору з альтернативних напрямів розвитку системи.

Шоста ознака — це відкритість, згідно з якою будь-яка закрита система приречена на загибель, життєздатною є лише відкрита до змін система. Відкритість системи означає наявність у ній джерел та стоків обміну речовиною та енергією з довколишнім середовищем. Причому коли йдеться про джерело, то, як правило, мають на увазі локалізований об’єкт. Наочний образ такого об’єкта — джерело, що дає життя струмочку, а струмочок у свою чергу — річці). У системах, здатних до самоорганізації, джерела та стоки мають місце у кожній їхній точці, тобто процеси обміну відбуваються не тільки через межі таких систем, а й у кожній їхній точці. Відкритість системи є необхідною, але недостатньою умовою для її самоорганізації: будь-яка система, що самоорганізується, є відкритою, але не кожна відкрита система самоорганізується.

Сьома ознака — це несталість, нестабільність. Згідно з нею для розвитку системи необхідна певна хиткість, її внутрішня неврівноваженість. Саме у точці несталості замкнена система стає відкритою до змін. Наочний образ нестабільності — це стан маятника у верхній точці: він може після цієї зупинки рухатись як у напрямку заданого руху, так і в зворотному напрямку. Це ілюстрація несталості будь-якого об’єкта по відношенню до малих збурень. У класичних підходах на малі збурення зовсім не звертали уваги. Сучасні підходи пов’язують малі збурення і флуктуації на мікрорівні з поведінкою об’єктів на макрорівні. Зрозуміло, що такий вплив може проявитися лише в певних умовах. Прикладом таких умов є накопичення позитивних зворотних зв’язків у системі. Вони відіграють суттєву роль у змінах біологічних, технічних, економічних, соціальних, політичних та інших систем.

Восьма ознака — необоротність. Вона виникає із несталості системи, яка має статистичні особливості. Необоротність або існує на всіх структурних рівнях світу або зовсім не існує. Вона не може виникнути як чудо при переході з одного структурного рівня на інший. Необоротність часу в тому, що він спрямований з минулого у майбутнє. Чисельні приклади асиметрії просторових характеристик розвитку підтверджують також наявність просторової необоротності.

Дев’ята ознака — це релятивність (відносність; від лат. relativus — відносний) характеристик хаосу і порядку, їхня залежність від позиції спостерігача. Вона підкреслює обмеженість і відносність наших уявлень про масштаби змін і кінцевий результат. Вона також вказує на те, що хаос і порядок визначаються позицією спостерігача, що ввійшла в науковий обіг під назвою «вікна спостереження». Для цілісного опису синархії необхідна комунікація між спостерігачами різних рівнів. Щоб мати кращі й ширші умови для спостереження змін у системі, треба піднятися на більш високі рівні її ієрархії, тобто збільшити ступінь можливості спостереження за нею. Але людина — це не просто спостерігач, вона активний спостерігач, вона відповідальна за вибір того чи іншого шляху розвитку. Якщо знати механізми самоорганізації, то можна усвідомлено ввести в систему необхідні флуктуації, зробити точкові впливи у необхідних місцях, і тим самим спрямувати її розвиток у потрібному напрямку.

Десята ознака — це атрактивність (від лат. attractio — притягування), на основі якої виникають режими з загостренням у розвитку системи. Майбутній стан системи притягує, організує, формує, змінює наявний її стан. Атрактори — це каталізатори синергетичного ефекту. Особливе місце у методологічному підході І. Пригожина посідають так звані «чудні атрактори». Фазовий портрет «чудного» атрактора не є точкою або лімітованим циклом, як це має місце у сталих, рівноважних системах, а є областю випадкових блукань [9, 398]. У другій половині ХХ ст. було відкрито багато «чудних атракторів»: серед них такі, як теплова конвекція, певні каталізатори відкритих хімічних і біохімічних систем, деякі типи хвиль у плазмі, генератори випромінювання лазера, знаки магнітних полюсів Землі, довготривалі кліматичні зміни (глобальне потепління), сполохи активності на Сонці тощо.

Одинадцята ознака — дисипативність (від лат. dissіpatus — розкиданий, пов’язаний із втратами механічної енергії, частина якої перетворюється на інші види енергії). Синергетичні структури називають дисипативними, тому що для їх підтримки необхідно більше енергії, ніж для підтримки простіших структур, які вони замінюють. Необхідно зрозуміти роль дисипації як фактора саморозвитку світу: вона відкидає все зайве. Дисипація в середовищі з нелінійними джерелами, наприклад, відіграє роль різця скульптора, котрий цілеспрямовано, поетапно відсікає все зайве від мармурового блоку в процесі різьблення скульптури.

Дванадцята ознака — це відповідальність за вибір майбутньої структури (ця ознака характеризує системи, що включають людину або як спостерігача, або як активну її складову). Почуття краю (межі) свого досвіду повинне спрямувати людську свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур (цивілізацій). Тільки відкритість, шанобливе ставлення до «чужого» досвіду, готовність до його прийняття і здатність дати щось в обмін формує етику відповідальності.

Названі ознаки виконують також функції базових принципів синергетики як методології. За її допомогою І. Пригожин навчив сучасних науковців бачити світ по-новому. По-перше, новий підхід не нав’язує складноорганізованим системам шляхів їхнього розвитку (швидше намагається зрозуміти, як можна сприяти їхнім власним тенденціям розвитку). По-друге, цей підхід розглядає хаос як плідний момент конструктивного механізму еволюції системи до нової організації. По-третє, синергетика розглядає можливості розвитку складних систем за альтернативними шляхами (причому стан системи визначається не тільки її минулим, а й майбутнім, тобто вона організується відповідно до наступної структури самоорганізації системи). По-четверте, синер­гетична методологія передбачає можливість монтажу складного еволюційного цілого з часток (причому ціле не є простою сумою часток, воно є новою якістю). По-п’яте, нова методологія для управління складними системами визнає важливим не силу впливу, а правильну топологічну конфігурацію, архітектоніку впливу (малі, але правильно організовані резонансні впливи на складну систему є надзвичайно ефективними). По-шосте, синергетика розкриває закономірності та умови протікання швидких, лавиноподібних процесів та процесів нелінійного самостимулюючого зростання. По-сьоме, синергетика як методологія дає можливість подолати деякі психологічні бар’єри, страх перед складними системами, дає надію на опис складного за допомогою відносно простішого. Результати математичного моделювання розвитку складних систем доводять, що навіть відносно прості модельні нелі­нійні рівняння з нелінійними джерелами та стоками, котрі відображають особливості відкритих систем, описують дуже складну поведінку, тобто містять велику кількість типів структур, до яких із різними початковими впливами прямують. Тому є підстави думати, що надскладна, нескінченномірна, хаотична на рівні складових елементів соціоприродна система може описувати, як і будь-яке нелінійне середовище, невеликою кількістю фундаментальних ідей, образів, математичних рівнянь, що визначають загальні тенденції розгортання процесів у ній.

Методологія синергетики дає можливість отримати наступні сценарії розвитку суспільства. У першому з них суспільство розглядається як самоорганізована система самодіючих процесів, які існують тільки тому, що вона здатна підтримувати стан гомеостазу, тобто створювати відносно сталі режими функціонування. У другому сценарії — суспільство в процесі свого розвитку використовує один з можливих шляхів еволюції, що являє собою послідовну реалізацію можливих гомеостатичних станів (він може містити поворотні точки з багатьма альтернативами розвитку та критичні моменти структурного реформування системи). У третьому сценарії кожний з альтернативних шляхів розвитку супроводжується прогресуючою диференціацією деяких соціальних структур поряд із збільшенням кількості ступенів свободи (або свободи вибору) та зростанням хаосу в інших сферах соціальної діяльності. У четвертому сценарії суспільство, всі його структурні одиниці взаємопов’язані, і зміни в одному структурному елементі спричиняють зміни в інших; причому процес розвитку суспільства визначається як необоротний. У п’ятому сценарії сус­пільство описується за допомогою латентних вимірів, що відповідають прихованим параметрам, які характеризують приховані структури внутрішніх функціональних зв’язків.

За класичними уявленнями елементарним динамічним процесом можна керувати, змінюючи початкові умови. Водночас «зовнішній» керований вплив на макросистему здійснюється шляхом зміни граничних умов у термінах макропараметрів. При поступових змінах макропараметрів система послідовно проходить ряд сталих станів, і зміни мають оборотний характер за винятком гістерезисних (від грец. ύστέρησις — спізнювання, відставання) ефектів. Необоротність дає про себе знати, коли система виходить з-під контролю, наприклад, у випадках соціального колапсу. Необоротні процеси є наслідком спонтанної (від лат. spontaneous — довільний, самодіючий) активності макросистеми, коли її спробують приборкати шляхом зовнішніх впливів. Ця активність може призвести до згубних наслідків: дисипація, що раніше підтримувала процеси самоорганізації, може набути вибухового, лавиноподібного характеру.

Синергетичний підхід встановлює природне обмеження на можливості керування соціальними системами: ними можна керувати не до кінця, іноді вони «перестають підкорятися» і починають трансформуватися не в потрібному напрямку. Погано те, що ці трансформації, якщо вони деградаційні щодо впорядкованих структур, із зростанням ентропії викликають ефект «ланцюгової реакції» розпаду системи. Тобто необоротне збільшення ентропії описує наближення системи до стану, що нездоланно притягує її. Це стан хаосу, з якого система не виходить добровіль­но. Необоротне зростання ентропії означає зростання хаосу в системі, поступове «забуття» будь-яких початкових структур, традицій. Прихильність до конкретної «лінії долі», тобто традиційної спрямованості еволюції, пов’язана з латентною структурою системи, її інерційними зв’язками, котрі у підсумку можуть змусити систему перейти до такого режиму функціонування, який веде її до загибелі. Зміна режимів функціонування не обов’язково має патологічний характер.

Життєздатність суспільства залежить від того, наскільки успішно чи адекватно воно реагує на «виклик історії». При недостатньому рівні підтримки соціальної системи в режимі оновлення вона може дуже близько підійти до небезпечної межі, за якою починається її розпад і руйнація. Але подібна ситуація може також стимулювати систему до різкої активізації життєздатних сил, дати імпульс внутрішнім економічним, політичним, соціальним трансформаціям, мобілізувати нові ресурси, взаємодіючі зв’язки й параметри.

Зіткнення соціальної ентропії та соціально активного історично конструктивного процесу можна розглядати як глибинний зміст життєдіяльності суспільства, як центр його боротьби за власне існування. Проте перехід через певну межу, порядок організації системи, коли деякі локальні події втрачають свою незначущість, може привести до нового типу функціонування. У такому випадку зростання дезорганізації може відбуватися швидше й масштабніше, ніж це дозволяють історичні тенденції саморозвитку суспільства. Подібний розвиток подій обмежений небезпечним терміном, він містить у собі загрозу соціального колапсу. Ще не встигнув
остаточно визволитися від однієї кризової ідеології, суспільство шукає не менш кризову протилежну ідеологію, і тим самим посилює його відхід до нової більш руйнівної кризи.

Сучасне суспільство є багатоманітним живим соціальним організмом, який складається з різних, у тому числі взаємовиключних культур, цивілізацій. Вони доповнюють, стимулюють один одного, обмінюються енергією, простором і часом, інформацією, створюють разом внутрішню світову стабільність або породжують нестабільність. Гіпертрофована культивація «переваг» власної системи, національних і культурних традицій на противагу інших культур, країн і народів є причиною нестабільності. Основою світової стабільності є усвідомлення людством нових глобаль­них цінностей і прийняття на їхній основі мудрих «планетарних» рішень щодо спільного життя.



1 Богданов А. А. Тектология: всеобщая организационная наука: В 2 кн. — М.: Экономика, 1989. — Кн. 1. — С. 69.

2 Там само. — С. 71.

1 Богданов А. А. Тектология: всеобщая организационная наука: В 2 кн. — М.: Экономика, 1989. — Кн. 1. — С. 107.

1 Богданов А. А. Тектология: всеобщая организационная наука: В 2 кн. — М.: Экономика, 1989. — Кн. 1. — С. 127.

2 Там само. — С. 122.

1 Богданов А. А. Тектология: всеобщая организационная наука: В 2 кн. — М.: Экономика, 1989. — Кн. 1. — С. 125—126.