5.2. Російське "відкриття України" (Частина 2.)
У Переяславі та поблизу нього уява Лєвшина малювала йому картини героїчного й кривавого минулого. Тут боролися із полов¬цями, тут окаянний Святополк убив св. Бориса. Однак усі "путешествия по окрестностям" закінчувалися більш-менш так, як пошуки місця битви між Ярославом та Святополком: "Мы провели там целый вечер, пили чай, гуляли и думали о событиях протекших времен". Не краще були справи і з іншою історичною святинею, збудованою Володимиром Мономахом, — церквою на Альті. Істо¬рія Бориса й Гліба емоційно переповідається Лєвшиним за літопи¬сом, але екскурсія на місце розчарувала — знайшли лише камінний хрест, поставлений переяславським протопопом Григорієм Бутови-чем у 1664 р. З відчаю Лєвшин навіть став першим археологом Пе¬реяслава: "Желая видеть остатки бывшего здесь строения и не находя их на поверхности земли, искали в недрах оной; но труд был на¬прасен. Однако ж любопытство наше несколько удовлетворилось, когда мы, под водою Альты, в нескольких аршинах от поверхности, отыскали что-то твердое, подобное основанию строения. Вот, мо¬жет быть, остатки церкви и дворца».
1817 р., через рік після Лєвшина, в Переяславі побував князь Долгорукий. Його загальним враженням було розчарування, але без ентузіазму, який попри все демонстрував Лєвшин: "Мы были у обедни в Переяславле. Городок ничего не значущий, обнесен зем¬ляными валами: они одни составляют памятник древней его славы; других документов нет. Никто уже не помнит жертвы свирепого Святополка, того несчастного сына Владимирова, Бориса, который предпочел берега реки Альты славе победоносной, не хотел воору¬жаться против брата старшего, распустил воинство, посвятил себя Богу и умер насильственною кончиною; меч купнородного сразил его. О героях слава гремит повсюду, о Борисе едва сведают потом¬ки. Жалко смотреть на бедные развалины такого города, который после Киева был некогда из лучших".
У колишнього владимирського губернатора відвідини Переяс¬лава пробудили асоціації з північною руською історією, а крім того, сподівання на археологію: "Я весьма сожалею, что не мог высмот¬реть города Переяславля: и под ветхой его наружностью могут скрываться сокровища для наблюдателя. Великие князья, переходя с места на место, основывая престолы свои то там, то сям, любили, как видно, в воспоминание оставляемых столиц, давать те же имена другим городам: во Владимирской губернии есть город Переяс-лавль Зелесский: и здесь река Трубеж стекается с рекою Альтой; и так же, как и в Переяславле Рязанском, что ныне зовут просто Ря¬зань, протекает река Трубеж".
Не краще були справи й з іншою давньоруською столицею — Черніговом. Усі мандрівники знають, що місто в давньоруські часи було одним із "изряднейших", столицею князівства, майже супер¬ником Києва. Чернігів розчаровував так само, як і Переяслав. Лєв¬шин, взагалі схильний навіть невдачі сприймати оптимістично, від¬значив: "Древность сего города, бывшего некогда Княжескою сто¬лицею, и памятники прежней славы обращают на него внимание всякого любопытного Россиянина. Это заставляет и меня что-либо о нем сказать".
Сказати Лєвшину "про пам'ятники", втім, нічого. Він виходить із становища, вказуючи, що Константин Багрянородний згадує Чер¬нігів ще у X ст., що Нестор і Степенна книга оповідають переказ про двобій чернігівського Мстислава із Редедею. З усіх "пам'яток" ман¬дрівник відзначає, власне, тільки єдину — Спаський собор, та й той "нової архітектури", "а иконостас еще новее". Всередині перебудованого храму Лєвшин нотує історичні прикмети, але історії не так давньої — прапори козацьких полків, «висящие на стене».
Єрмолаєв спеціально відвідував Чернігів з археологічною ме¬тою. З усіх чернігівських споруд давньоруською він також визнав лише Спаський собор, план і розріз якого зробив, а також замалю¬вав фасад. Єрмолаєв вказував, що храм було закладено близько 1036 р. Мстиславом Володимировичем, але "древністю" був розча¬рований: "Жаль очень, что когда этот собор при князе Потемкине возобновляли, то архитектуру внутри переменили".
Більше нічого вартого уваги археологічна експедиція не знайшла, й, "окончавши все в Чернигове, отправились мы в Киев".
У другу свою поїздку 1817 р. в Малоросію князь Долгорукий вирішив заїхати в Чернігів, "древнєє княжение и старинную столи¬цу Малороссии", яким знехтував під час першої подорожі. В само¬му місті князь не знайшов нічого вартого уваги, крім кількох будин¬ків: спадкоємців графа Безбородька, губернського маршалка Сторо-женка, таємного радника Милорадовича та кількох казенних: будів¬лі присутственних місць, губернаторського та генерал-губернатор-ського будинків, магістрату, генерального суду. Із "древностей" князь відзначив собор: "Собор сохранил все внешние признаки сво¬ей древности, но внутри смешан с новой архитектурой: от него вид прекраснейший на Десну, и за ней представляются взору простран¬ные равнины. Везде в России найдешь курганы и земляные окопы, монументы жалкие набегов Татарских и ярости Батыя".
Загалом же Чернігів був оцінений кн. Долгоруким невисоко: «Теперь Чернигов так пуст и скучен, что жаль проехать 35 верст, ко¬торые мы проскакали, чтобы видеть этот город. Едва есть ли в Рос¬сии много уездных, которые были бы его хуже; когда бы не Десна его украшала, можно бы его назвать слободой; а привлеки сюда панов, приучи их здесь жить, заставь роскошничать, то ли дело! Тогда и Че¬рнигов сделается прямо столицей Малороссийской области. Место¬положение его весьма к тому способствует; сами черниговцы это го¬ворят; в ответ готова у них пословица: "Мало ль чего нет?"»
Князь вважав чернігівських князів своїми предками, але навіть родинні сантименти не покращили загального враження: "Мы сего¬дня уехали отсюда и прибыли ночевать опять в деревню, которая после Чернигова показалась нам прекрасным убежищем. Слава Бо¬гу, что есть такие города в России, после которых мила деревня и самая пустынная! ...Виноват, но для меня таков показался Черни¬гов. Я любуюсь гербом его в моей печати, сим суетным остатком нашего величия, но не завидую предкам, кои в нем княжили".
Отже, в Чернігові, як, зрештою і в інших малоросійських місте¬чках, коли б не природа, не було б на що й кинути оком, що й згада-
ти51.
Подібну ж байдужість до старожитностей відзначав в Малоро¬сії і Єрмолаєв:
"Должно отдать справедливость малороссиянам, что нет ниче¬го несноснее, как их о чем-нибудь спрашивать. Они ничего не зна¬ют, даже и таких урочищ, которые от их жилищ не далее версты или двух расстояния имеют и мимо которых они почти ежедневно ез¬дят".
Малоросія, отже, для мандрівників поставала як гігантське по¬ле бою, вся історія її полягала в безкінечних, але переважно не так давніх війнах і руйнуваннях. Це додавало героїчного відтінку краї¬ні, зафарбовувало в романтичні тони враження подорожніх, але си¬льно ускладнювало милування руїнами, яких вони очікували і яких не знаходили. Тубільці нічим не могли зарадити: забавляючись останні кілька століть війнами й набігами, вони забули про давнє минуле, а зруйнована країна не могла нагадати своїми жалюгідни¬ми містечками й селами про велич колишніх давньоруських міст.
Для мандрівників із Великоросі!, навпаки, давня топографія, відома з "Нестора", видається ледве чи не більш актуальною, ніж та, що дійсно існує в Малоросії. Той же Єрмолаєв, а ще більше його компаньйон Бороздін більшість часу своєї експедиції проводять у пошуках "древніх урочищ" та нанесенні їх на карту. На відміну від місцевих жителів, які вже давно забули про давні місцевості й пе¬рейменували їх по-своєму, для вчених мандрівників із Санкт-Пете¬рбурга літописна географія реально існує: "Нам удалось уже отыс¬кать многие урочища, упоминаемые в летописях, как, например, Сельцо Предславино на Лыбеди, где был дворец Рогнеды или те¬рем. Место, где был погребен половецкий князь Тугоркан, тесть ве¬ликого князя Святополка П. ...Озеро Долобское и река Зол отча, близ которой неоднократно бывали княжеские съезды, и теперь еще существуют, но почти никому из здешних жителей неизвест¬ны".
Подібним же чином і Лєвшин, подорожуючи по Лівобережжю, тримає в голові карту давньоруських часів, звіряючи з нею свої пе¬реміщення. Діставшись р. Хорол, він зауважує: "Мы сей час пере¬ехали древнюю границу Рускую и обедаем теперь в Хороле, небо¬льшом городке Полтавской губернии. Он стоит при реке того же имени, которая в древности отделяла Россиян от Половцев".
Те, чим для російських мандрівників був "Нестор", для євро¬пейців в Греції служив "Гомер". Леді Мері Вортлі Монтегю, від¬відуючи місце, яке вважала древньою Троєю, занотувала: "Оглядаючи ці знамениті поля й річки, я дивувалася точності гео¬графії Гомера, якого тримала в руках". Насправді мандрівниця була за двадцять миль від справжньої Трої, а в руках тримала переклад Александра Поупа, вільний переспів оригіналу52.
Відсутність видимих решток древньої історії погіршувалася ще й невмінням подорожніх розгледіти їх. "Старожитностями" вони оголошували все — від дійсних пам'яток до недавніх вкладів царст-венних осіб в ризниці соборів та церков. Натомість справжні решти історії викликали подив і нерозуміння. Князь Долгорукий в першу свою поїздку 1810 р. побачив біля тракту дивну річ, як ми тепер ро¬зуміємо, так звану "половецьку бабу". Він навіть зупинився, щоб оглянути цього монстра, якого, вважав, хтось із дотепних малоро¬сіян поставив замість верстового знака: "На самой большой дороге вместо грани кто-то вздумал выставить выдолбленную из камня фигуру: она так странна, что мы, не утерпя, выскочили из коляски и подходили ее рассматривать: с боку видишь медведя, а прямо — об¬раз женщины. Охота была кому-нибудь таким уродством днем смешить, а по ночам пугать проезжих".
Дві такі ж диковини тоді ж бачив у маєтку В. Капніста й Єрмо-лаєв: "В бытность нашу в Обуховке я срисовал два истукана, нахо¬дящиеся в саду у Василия Васильевича. Они присланы к нему из Екатеринославской губернии. Оба они высечены из серого песча¬ного камня. Один изображает мужчину, а другой женщину. Лица у обоих калмыцкие; доказательством, что народ, их поставивший, был народ калмыцкой породы; но трудно определить время, когда этот народ кочевал в Екатеринославской губернии".
Єрмолаєв, однак, проникливо припустив, що "истуканы", мож¬ливо, "половецкие или печенежские памятники". Цікава, однак, но¬татка про ставлення місцевих жителів до "баб": "Оба истукана не¬сколько повреждены от того, что жители отбивают от них по време¬нам куски камня для употребления их вместо лекарства от лихорад¬ки".
Це нагадує занотоване європейськими мандрівниками "за¬бобонне" ставлення греків до античних скульптур, тертий мармур з яких часом використовували як лікувальні засоби.
Отже, Малоросія сприймалася як країна давньої історії, пам'ят¬ки якої виявилися знищені безкінечними війнами, а населення забу¬ло про своє минуле. Від того нинішня Малоросія — країна "нова", в якій все "нове". Забігаючи наперед, відзначимо, що таке саме вра¬ження прикрої відсутності древностей справлятиме, попри всі очікування мандрівників, також і Київ.
Малоросія — нова країна, нової формації і народ, що її нині за¬селяє. Цей народ відчуває любов до своєї вітчизни, але не тієї древ¬ньої, а нової, козацької. Лєвшин оповідає епізод, з якого пізніше ви¬росла одна із "малоросійських" повістей Гоголя. Знаходячись у селі Білоцерківка (яке помилково вважав місцем страти Іскри та Кочу¬бея), подорожній запримітив достойний місця сувенір: "Здесь у од¬ного мещанина есть ружье с надписью: Белоцерковского полка. Все усилия мои купить оное остались тщетными; он не согласился ни за что уступить, говоря, что досталось оно ему по наследству. Черта похвальная! Поступок, показывающий, что малороссияне любят предков своих, любят славу их и чтут память тех Козаков, которые храбро защищались и поражали поляков под предводительством Хмельницкого, одержали 14 побед над волохами под начальством Свирговского и отличались потом неустрашимостию своею при взятии Азова".
У Мгарському монастирі поблизу Лубен Лєвшин відзначає три портрети. З них найбільшу увагу мандрівника привернув портрет "Апостола, бывшего Малороссийского Гетмана. Черты лица выра¬жают умного человека, а красная одежда, булава и длинные седые усы показывают, что он управлял древними Малороссиянами".
У самому місті Лєвшин зустрів ще один релікт минулого: "Сегодня поутру видел я древнего козака Малороссийского; сего дня поутру говорил я с почтенным 96-летним воином. Величественная его осанка и умное лицо суть остатки силы и молодости, во дни кото¬рой сражался он; а слова его — отголосок пламенной любви к отечес¬тву, которая владела рукою его в боях".
Утім, найраніші події, які згадував "древний козак", була семи¬літня війна й битва під Кунерсдорфом. У Ташані Лєвшин оглядав палац Румянцева, який також видався йому пам'ятником давнини:
"Старый слуга покойного графа повел нас во внутренности замка, которого одна половина обращена пожаром в груды камней, а другая приближается к своєму разрушению. .. .Везде царствовало мертвое молчание; везде видимы были следы времени; все вещало скорое падение последних остатков сего величественного здания".
Покої також нагадували про минулі часи: "Посредине стоял круглой стол красного дерева, возле него кресло, украшенное вызо¬лоченною бронзою, а на стене висела географическая карта Мало¬россии, разделенной на полки".
Такою ж згадкою про колишню Гетьманщину сприйняв Бату¬рин і залишки палаців Кирила Розумовського князь Долгорукий під час першої подорожі 1810 р.: "Батурин — местечко, принадлежа¬щее Разумовским. Само по себе оно ничего не значит: строение в нем бедное, положение места самое некрасивое. Здесь некогда бы¬ла столица Малороссийских Гетманов. Фельдмаршал граф Кирилл Григорьевич, известный своею роскошью, последние годы жизни провел в Батурине и в нем скончался. Говорят, что и здесь жил очень пышно: так думать должно, судя по его домам; один из них деревянный и похож на Дворец. Мы не нашли уже в нем никакого убранства; он обнажен всех своих прелестей, но, по огромности своей и количеству покоев, достоин и поныне примечания".
Тут же Долгорукий розповідає й почутий анекдот, що мусив за¬свідчити істинно український характер гетьмана:
"В Батурине 4 церкви: в лучшей из них, каменной, похоронен фельдмаршал. Он умер по-философски и сам назначил место свое¬го погребения. За несколько месяцев перед кончиною он поручил англичанину, отцу нынешнего управителя, вырыть ему в церкви могилу. Болезнь препятствовала ему долго ее осмотреть. Он спро¬сил иностранца: "Зробыв мне хату?" Граф любил весьма наречие своей родины и часто в Батурине мешал его в разговор свой. Узнавши, что яма готова, сам ее осмотрел и одобрил".
Відвідуючи в 1817 році Яготин, князь був у менш поблажливо¬му настрої. Споглядаючи гетьманський палац, мандрівник вже не тільки згадував старі часи, але й моралізаторствував: "Тут старый Гетман выстроил величайший замок со многими флигелями, окру¬жил их садами и разными роскошными привольями: спрашивается, на что? Гетман Малороссии был маленькой полубог... Яготино — совершенная картина... На него тем приятнее взглянуть, что, прое¬хавши мимо множества низменных хат, рассеянных по болотистым равнинам, между курганов, в близи и в отдалении от дороги, напоми¬нающих проказы Хмельницкого, Дорошенки и Мазепы, обрадуешь¬ся всем сердцем монументу золотых времен, возникших из Малорос¬сийских междуусобий. Во всю дорогу я занимался чтением истории здешних краев, и мне так живо представились битвы Петра, Карла и прочих их сподвижников, что я насилу отдохнул от мысленного ужа¬са..."
Та ж історія краю, яка 1817 року князя Долгорукого привела в напружений душевний стан (схоже, він читав одну з історій Вольте¬ра, чи Карла XII, чи Петра Великого), 1816 року Лєвшина надихала оптимізмом (можливо, тому, що його читання складали "Літопис Малої Росії", Шерер та Левек):
"Пробежав бытописания Малороссии, которая несколько веков составляла воинственное и независимое от России Государство, ко¬торой первобытные жители смешались с Черкесами, Татарами, По¬ляками и, может быть, со многими другими неизвестными для нас народами; которая долго не имела других законов, кроме законов человеку врожденных, других занятий, кроме войны, других поста¬новлений, кроме свободы, равенства, простой и дружественной жи¬зни Козаков, сделавшихся страшными для всех соседственных дер¬жав; пробежав, говорю, историю Малороссии, бывшей независи¬мою, и рассмотрев состояние ее под игом Польши и под владычест¬вом России, мы удобно открываем причину, производящую разли¬чие и доставляющую жителям здешним некоторые преимущества, ценою крови предков купленные".
Взаємини малоросів з історією, отже, амбівалентні. Одне й те ж минуле могло асоціюватися із деградацією країни, а могло форму¬вати дух вольності. Є, втім, між обома розуміннями впливу історії на малоросів щось спільне. В обох трактуваннях наслідком такої іс¬торії стає народ, який живе за законами натуральними. Це можна було б трактувати як ознаки дикості й нецивілізованості, але читачі Руссо як раз таку людину й цінують понад усе. Люди від природи добрі, їх корумпують лише цивілізація і культура. Ще не зіпсована справжня людина жила в Золотому віці людства. Лише в нечислен¬них реліктах давнини — примітивних суспільствах — її ще можна побачити в первозданній гармонії. Малороси в більшості подорож¬ніх нотаток постають щасливими жителями благодатної природи. Простий і природний спосіб їх життя вигідно відрізняє їх від су¬сідів. "Народ" і "пейзаж" стають головними темами опису мандрів¬ників.
Зв'язок цих предметів не випадковий. Адже за загальним пере¬конанням часу клімат і природні умови формують індивідуальні фізіономії народів. Як писав Глаголєв, "давно замечено, что мест¬ная природа имеет сильное влияние на образование народного харак¬тера". Малорос — дитя природи, яка його оточує і в цілковитій злаго¬ді з якою він живе. Все в малоросові — його весела й привітна вдача, його пісенність, його мила лінькуватість, його світлий і чистий одяг — продиктовано натуральністю існування та м'яким теплим кліма¬том країни. Звідси природність законів малоросіян, їх особлива мо¬ральність і навіть цнотливість, їх чесність. Стереотипний образ укра¬їнця в російській свідомості формується під впливом Руссо.
Природа відповідальна як за милі якості малороса, його, напри¬клад, особливе почуття прекрасного, так і за вади національного ха¬рактеру, зрештою, простимі.
"Изобилие в прекрасных картинах природы, щедрость земли и счастливый климат Малороссии делають жителей здешних веселы¬ми и склонными к забавам. С сими свойствами они бы могли назвать себя счастливыми, ежели бы большая часть их была попочтительнее и пользовалась Творцом дарованными сокровищами. Благораство-ренный воздух и плодородные земли давали бы жителям здешним право называться любимыми детьми природы, ежели бы она многих из них не лишила нужнейшей к благосостоянию человека добродете¬ли — трудолюбия, а чрез то — и средств быть богатыми".
Такий погляд прихильного спостерігача Лєвшина. На відміну від нього, Глаголєв не відчуває подібної симпатії, але також відзна¬чає вплив природних умов: "Малороссия лежит большей частью на равнинных местах, теряющихся в обширном и однообразном гори¬зонте. Жители гор, восходя от вершины к вершине, имеют перед со¬бой цель и для достижения этой цели принуждены употреблять беспрерывные усилия.., которые в душе пробуждают живость чувств и деятельность умственных способностей. Напротив того, житель ра¬внин, теряясь и зрением, и мыслию в неизвестности пространства, невольно переходит в состояние бездействия и усыпления. Горный Черкес и Донской Казак, упражняясь с малолетства в укрощении диких коней, привыкают к проворству, ловкости и хитрости, а пе-шеходец Малоросс идет ровными шагами рядом с волом, которым он управляет".
Перебуваючи в маєтку свого зятя Селицького поблизу Корсу-ня, князь Долгорукий мав нагоду детальніше роздивитися "дітей природи" й поміркувати над цим предметом: "Хохол по природе, кажется, сотворен на то, чтоб пахать землю, потеть, гореть на сол¬нце и весь свой век жить с бронзовым лицом. Лучи солнца его сму-глят до того, что он светится, как лаком покрыт, а весь череп его из желта позеленеет... Я с ними говорил. Он знает плуг, вола, скирд, горелку, и вот весь его лексикон. Если бы где Хохол пожаловался на свое состояние, то там надобно искать причину его негодова¬ния в какой-либо жестокости хозяина, потому что он охотно сно¬сит всякую судьбу и всякий труд, только нужно его погонять бесп¬рестанно, ибо он очень ленив: на одной минуте пять раз и вол, и он заснут и проснутся; так, по крайней мере, я заметил его в моих на¬блюдениях. .. Хохла трудно было бы отделить от Негра во всех от¬ношениях: один преет около сахару, другой около хлеба. Дай Бог здоровья и тем, и другим!"53.
Це, щоправда, були правобережні українці, яких князь, схоже, відрізняв від "малоросів" лівого берега. Ключовим у цих спостере¬женнях є аналогія між "хохлом" та "негром". Образ негра мусив ви¬кликати в уяві образ "благородного дикуна", натуральної людини. Глаголєв зображав поводження малоросіян (лівобережних) при зу¬стрічі з іноземцем так, ніби вони були островитянами Нової Гвінеї:
"Простота Малороссийских крестьян часто бывает похожа на легкоумие, о котором в самой Малороссии рассказывают множест¬во забавных анекдотов. Все редкое кажется ему новым и все новое — необыкновенным. Удивление свое о встретившемся ему иност¬ранном лице выражает он своему товарищу пантомимами с полною детскою уверенностью, что вы, не слыша его слов, не можете по¬нять его движений. От того, что показалось Малороссу почему-ли¬бо страшным, он бежит, как заяц за плетень или за дерево, и, спрята¬вши одно лицо, думает, что он весь невидим".
Дитяча простота аборигенів, їхня "німота" при зустрічі, розмо¬ва жестами і пантомімою, їхня лякливість, наївність поводження — все це топоси із описів "острівних" тубільців, яких "відкривають" європейські мандрівники. Островитяни перебувають у дитячому віці людства і є, по суті, дорослими дітьми. Так що топіка не дивує, незвично хіба що зустріти папуасів в європейській країні.
Це не було винаходом російських мандрівників в Україні, швидше — свідомо чи несвідомо — запозиченим кліше європейсь¬кої подорожньої літератури. Відкриття "примітивних" суспільств думкою XVIII ст. призводило до того, що греки гомеричних часів видавалися європейцям благородними дикунами, подібними до ірокезів Північної Америки. І навпаки, коли європеєць зустрічав "голого дикуна", він думав про древніх греків.
"Уявляти постать Благородного Дикуна, скажімо, вдягненого в мокасини Могікана з пригод Фенімора Купера, блукаючим серед руїн підвладної пашам Греції може здаватися дивною ідеєю. Та в багатьох умах він був заатлантичним кузеном Корідона, типового пастуха грецьких та римських пасторалей, оскільки обидва народи¬лися і жили в Золотому віці. Замилування класичним минулим, осо¬бливо спартанським суспільством, виробило ностальгію за ним, як втраченим Едемом людства. Під завершення XVIII ст. європейці почали сумніватися в цінностях римських інституцій та юдео-рим-ській релігії, на якій ті засновувалися. Німці, зокрема, відкрили в да¬вній Греції уявний ландшафт, оживлюваний альтернативним, істо¬рично й антропологічно раннішим та естетично більш довершеним, набором цінностей. За умови, що ці автори не стикалися із реаль¬ною країною, їм легко було проектувати на неї будь-які абстракції. Греки, вважалося, були як діти, бо жили природно, вільно вислов¬люючи здорові людські імпульси, які подавило — назавжди зіпсу¬вавши мистецтво — північне християнське суспільство"54.
Образ античних греків — але також і їхніх нащадків — як шля¬хетних дітей природи дожив до "туристичної доби". Зіткнення з ре¬альністю викликало в європейських мандрівників альтернативні ре¬акції, що точно відповідають різниці вражень росіян від малоросів. Можна було, подібно до Джона Раскіна (а в нашому випадку Лєв-шина), доводити образ до карикатури:
"Грек жив у всіх відношеннях здоровим, а в чомусь навіть до¬вершеним життям. Він не відав жодних сумних чи нездорових по¬чуттів. Він звик зустрічати смерть без найменшого трепету, а будь-які тілесні труднощі переживати без нарікань і чинити те, що вва¬жав за правильне як самозрозумілу річ"55.
Розчаровані дійсним станом речей, реагували запереченням зв'язку нинішніх греків із їхнім античними предками. Учень Вінке-льмана Йоган фон Рідезель не міг примирити образ минулого з су¬часною жалюгідністю грецького народу:
"Тепер навіть тіні їх колишньої величі не лишилося. Влада, тор¬гівля, морська та військова наука, поліпшення знань — усе, здаєть¬ся, перемістилося на північ".
То була реакція, подібна до умовиводів російських мандрівни¬ків: сучасні малороси очевидним чином не можуть бути нащадками грандіозної Київської Русі. Уся її спадщина перемістилася на Пів¬ніч.
Майже одночасно із російськими мандрівниками в Малоросії на іншому кінці Європи інші романтично налаштовані літератори відкривали своїх благородних дикунів як квінтесенцію "народного характеру". Шотландія перестала бути самостійною країною після Акту унії 1707 р. Вона традиційно поділялася на Рівнинну (Low¬lands) та Гірську (Highlands) частини, причому історичним ядром країни, яке репрезентувало її навколишньому світові й формувало шотландську ідентичність, була саме південна, рівнинна Шотлан¬дія. Тут віками вирувала шотландська історія. Lowlands були еконо¬мічно й соціально домінуючою частиною країни, в той час як High¬lands асоціювались переважно з дикістю, відсталістю, а їхніх жите¬лів третирували як бандитів, схильних до некерованого насильства та розбою, політично небезпечних протягом XVIII ст. саме в High¬lands якобіти (прихильники детронізованого Джеймса Стюарта) ве¬рбуватимуть живу силу для повстань проти англійської корони. Між двома регіонами існувала також і відчутна культурна різниця: Lowlands мали свій освічений клас землевласників, інтелігенції, промисловців; усі ці люди говорили "шотландською англійською", а на XVIII ст. — англійською із характерним акцентом. Гірська Шо¬тландія говорила гельською мовою, зберігала до кінця XVIII ст. ар¬хаїчну кланову структуру і лишалася незаторкнутою великими культурними зрушеннями століття.
За іронією долі, саме ця відстала й архаїчна частина — не в останню чергу завдяки надзвичайно популярним романам сера Ва¬льтера Скотта — на початку XIX ст. перетворилася на емблему Шо¬тландії, а вдягнений в строкатий кілт горець став трагічним героєм боротьби за свободу56. "Хайлендер", житель гір, став уявлятися як "благородний дикун", зовні грубий і неотесаний, але наділений тонким естетичним почуттям, яке в ньому виховала сувора й драма¬тична природа Півночі. Саме з такого образу "барда" виходив Мак-ферсон, складаючи за шотландців знаменитого "Осіана" — місти¬фіковану древню поезію країни. Подібної радикальної переорієнта¬ції образ Шотландії зазнав внаслідок "пошуків етнографізму". Пів¬денна рівнинна Шотландія, асимільована й інкорпорована в загаль-нобританський контекст, звичайно, вже не могла служити вираз¬ним речником "шотландськості". Індустріалізована, вона ніби втра¬тила "етнічність", яку стали шукати північніше, в краях, які ще не пізнали плодів цивілізації. Романтизм не знаходив нічого романти¬чного в способі життя, мові, звичках і, головне, вигляді lowlanders. Усе це було банально і неживописно. "Хайлендерізація» образу Шотландії була актом свідомих пошуків "чистого», справжнього "етнографічного типу» до такої міри, що відомий сьогодні "шотландський костюм» (з його кілтами й пледами в традиційних кольорах кланів) був розроблений Вальтером Скоттом "со товари¬щи" з нагоди візиту короля Георга IV у 1822 р.57
Образ малоросіян як шляхетних дикунів, дітей природи, видно, був настільки поширеним у російській думці, що князь Долгорукий під час своєї другої подорожі вважав за потрібне відвести сторін¬ку-другу свого щоденника роздратованій полеміці з цим загальним переконанням: "Іюля 1-го. Я вижу с утра до вечера движущихся во¬лов, пустые хаты под соломой и ленивых Хохлов, возбуждаемых к деятельности плеткой. Ими обрабатываются пространные нивы, скашиваются луга необозримые; природа здесь плодоносна; Мало¬россия изобилует хлебом... Натура всему дала основу; всеми нео-бходимостями человека снабдила, но какого человека? Природно¬го! А где он на шару земном? Нигде! Всякий человек нынешнего времени есть животное общественное, а не дикое, по лесам блужда¬ющее, ищущее пищи своей в оврагах; для общественного гостя, ка¬ков наш человек, мало натуры одной; надобно искусство; для ис¬кусства необходима роскошь... Если строгие последователи чис¬тых нравов и вооружаются против нее — они в ошибке: не роскошь вредна, а чрезвычайность".
Мандрівники не просто відкривали "малоросів", вони відкрива¬ли "малоросійський народ". Звідси — очевидна фіксація на просто¬люді, на селянах та козаках. Простолюд стає емблематичним у сприйнятті українців. Звісно, від ока подорожніх не приховалася специфічна соціальна структура Малоросії, що відрізняла її від ре¬шти "російських" провінцій імперії. Князь Долгорукий, наприклад, 1817 р. відзначав надзвичайну — порівняно із великоруськими гу¬берніями — кількість шляхти на Чернігівщині та її любов і звичку до судових справ: "библиотеки, составленные из процессов и тяжб малороссийских" заміняють їм звичне коло читання.
Лєвшин також зазначає скоромовкою, що малоросіяни, подібно до інших підданих імперії, розділяються на дворян, духівництво, купців, міщан та селян; що Малоросія "управляется собственными, от Поляков принятыми законами, или, лучше сказать, Магдебургс-кими правами", що устрій судочинства в цій історичній провінції "совсем неизвестен в губерниях, по учреждению образованных".
Однак тим, що робить Малоросію своєрідною країною, все- та¬ки лишається її "народ". Тільки "народ" в очах мандрівників має виразну "етнічність". Він, на відміну від решти класів, був "видимим" для мандрівників. Не тільки тому, що справді візуально вирізнявся традиційним одягом, піснями й навіть просто кількістю, а, головним чином, тому, що оптика мандрівників була налаштова¬на на пошуки саме "народної фізіономії". Князь Долгорукий вва¬жав, що освічені класи суть космополітичні й у цьому смислі не від¬різняються від провінції до провінції імперії. Послідовник Руссо Лєвшин також наполягав, на тому що "дворянство, составляющее отличнейшую часть людей, не может нам дать понятия о нравах и обыкновениях той страны, которую мы наблюдаем. Обычаи оного несвойственны всем состояниям; нравственность оного не есть нравственность всеобщая; образование оного не составляет образо¬вания народного".
Нагадаємо, що "відкриття Малоросії" відбувається в руслі за¬гальноєвропейського "відкриття народу". Повсюдно в Європі доти невидимий "народ" раптом стає видимим і чутним: він голосно співає свої народні пісні, галасливо витанцьовує, яскраво виділя¬ється на фоні пейзажу своїм колоритним і різнобарвним вбранням, з "німого" несподівано перетворюється на досить говіркого і при тому ріже вухо незнайомими діалектами. Навпаки, класи освічені стають "невидимими": люди в чорних фраках (що саме за англійсь¬кою модою входять у вжиток) здаються скрізь однаково безликими. Сприйняття нації етнографізується, а різниця між націями починає сприйматися саме як відмінності "народної" культури та "народного" характеру. Більше того, виникає відчуття, що саме освічені класи неорганічні для тієї чи іншої "народності". У нашому випадку переміна у ставленні надзвичайно яскрава. Якщо у XVIII ст. від імені шляхетського козацького народу переважно говорили б нащадки гетьманської військової бюрократії, на початку XIX ст. та¬кий голос у них віднято. Потомками стародавніх славних козаків мандрівники вважають малоросійських селян, "народ", до якого ма¬лоросійські дворяни явним чином не належать.
Під пером мандрівників малоросійське селянство не тільки пе¬ретворюється на виключного представника українства, але й "ошляхетнюється", на нього переносять ті риси, які раніше вважа¬лися притаманними виключно еліті: патріотизм і любов до вітчиз¬ни, історична пам'ять, честь і доблесть, свідомість свого окремого походження тощо. Це, очевидно, у всіх мандрівників, які тільки зга¬дують про походження малоросів від козаків, але найяскравіше, хай навіть у гротескному вигляді, прочитується у Лєвшина: "Малороссияне пламенно любят отчизну свою и помнят славу предков своих, ненавидя тех из них, которые очернили имена свои презрительными поступками. Нет для них ничего ужаснее, как имя Мазепы. Они забывают себя от ярости при сем ругательстве. Воин¬ственный дух древних Козаков Малороссийских не погас в потом¬ках их. Они всегда с радостию идут сражаться за веру, Государя и ту землю, на которой прославились предки их, на которой родились они, взросли и на которой привыкли вспоминать громкие дела Сви-рговских, Наливайков и Хмельницких. Название козака лестно для слуха их; они неравнодушно произносят оное".
Малоросіяни, отже, конструюються як народ цілком шляхет¬ний. У народі ж помітні й інші "тонкі" почування: особлива мораль¬ність, гордість та "непокорливость", схильність до любовних переживань, а також почуття естетичного, аж до того, що "малороссияне, как кажется, несколько чувствуют красоту в Архите¬ктуре. Их вкус довольно образован природою" (Лєвшин).
Так починає формуватися той міф "селянської", "народної" української нації, де "народ" змушений був виконувати ролі усіх класів суспільства. На середину XIX ст. цей міф приведе до руху "хлопоманів", як спроби моральної спокути елітами своєї провини за зраду власного "народу", а далі розвинеться в українське народни¬цтво.
При читанні записок мандрівників рано чи пізно виникає пи¬тання: як їхні враження співвідносяться із самооцінкою аборигенів, із тим образом, який жителі описаних територій мають про себе? Теоретично можна припустити два варіанти відповіді. Перший по¬лягає в тому, що, розпитуючи дорогою мешканців про їхню істо¬рію, звичаї тощо, мандрівники сприймають і адекватно відобража¬ють саме те, що мешканці країни думають самі про себе. Друга від¬повідь виростає із постколоніального прочитання дорожніх щоден¬ників, їх автори — представники домінуючої культури, вони пуб¬лікують свої книжки в імперських центрах, а погляд ("очі") мандрів¬ника є поглядом панівного "центру" на доміновану "периферію". Зрештою, самий розподіл позицій — активного спостерігача й па¬сивного предмету спостереження — розставляє ролі подібним чи¬ном. Опубліковані мовою, що вважається спільною для усіх мешка¬нців імперії, такі твори задають нормативне розуміння територій і народів ("конструюють дискурс панування"). Як наслідок, інтегро¬вані в загальноімперську культуру еліти описаних територій сприй¬мають і асимілюють нав'язуваний їм метрополією образ як свій власний. Спроби "опису-у-відповідь" виявляються "ідіоматично" залежними від панівного дискурсу (тобто засадничо поділяють із ним стиль мислення), навіть якщо ставлять собі за мету полемізува¬ти. Цей феномен Меррі Луїз Пратт називає "автоетнографією"58. "Автоетнографія" з'являється тоді, коли панівний "дискурс метро¬полії" вже усталився. Вона адресована стільки ж землякам, скільки й "центру" в намаганні увійти до писемної культури метрополії.
Український випадок із "Відкриттям Малоросії", як здається, пропонує третій варіант вирішення питання. Справа в тому, що тут "автоетнографія" передувала формуванню "імперського образу" й багато в чому визначила те, як мандрівники з "центру" стануть диви¬тися на Малоросію.
Автором чи не першого "опису" Малоросії, складеного як імітація "вченого" опису, був Яків Михайлович Маркович. Його не¬величка книжечка, що налічувала лише 98 сторінок, побачила світ у Санкт-Петербурзі 1798 р. під назвою "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях". Яків Маркович був нащадком відомого ро¬ду Гетьманщини — онуком відомого генерального підскарбія Яко¬ва Марковича59. Він народився 1776 p., початкову освіту здобув, імовірно, в Глухові, але з шістнадцяти років навчався у Москві, в університетському благородному пансіоні. Доля Марковича скла¬далася невдало. Він служив у гвардії, але через рік вийшов у від¬ставку; шукав покровительства Безбородька й Трощинського, слу¬жив перекладачем в іноземній колегії, але спосіб життя вів безлад¬ний, робив борги і застрелився 1804 р.
"Записки о Малороссии" Маркович задумав як велику працю в кількох частинах. Вона мала подати докладний і вичерпний опис країни, її історії, етнографії, продуктивних сил, географії, клімату, геології тощо, складений на зразок німецьких "подорожей", які Маркович читав. З книжкою автор пов'язував честолюбні замисли, але встиг опублікувати лише одну частину. Задум свій автор пояс¬нював як виконання патріотичного обов'язку:
"Еще до сих пор Малороссия не описана никем подробно. Я ос¬мелился изобразить ее не кистью историка или физика, но как юный сын, посвящающий первый опыт своих познаний и чувствований мать-стране своей".
При всьому тому "Записки" не назвеш цілковито "автентичним" описом. Не тільки тому, що автор залишив Україну в підлітковому віці й формувався в середовищі великоруському. Але тому, голов¬ним чином, що брак власних відомостей він компенсував читанням чужих праць про Україну (такий список численних "подорожей" Росією і Україною наводить О. Лазаревський), використовував мате¬ріали А. Чепи і, як наслідок, сформував доволі "літературне" вра¬ження про свою батьківщину. В рік написання роботи (1798) Мар¬кович навіть здійснив подорож Малоросією (бо всякому "опису" нової країни передує її "відкриття" в "подорожі"), щоб наново по¬знайомитися із предметом свого опису. Лазаревський опублікував з рукопису подорожні нотатки Марковича, названі автором "Замечания по случаю поездок моих по Малороссии в 1798 году". Зміст їх настільки банальний і настільки бідний дійсними спосте¬реженнями, що не лишає сумнівів: усі свої враження від Малоросії й малоросіян Маркович вичитав.
Втрачена в дитинстві й повернена в юності (Марковичу 22 ро¬ки) Малоросія в його "Записках" описана сентиментально, живопи¬сно, словом, так, як і диктувала літературна конвенція часу. Важко сказати, чи був у книжки серйозний тираж і читацький успіх, чи на¬віть стверджувати, що саме її картини й тон вплинули на наступних мандрівників. Але збіги між тим, як побачив Малоросію Маркович, і тим, як і що бачили в ній після "Записок", дивовижні.
Маркович виправдовував свій проект виконанням давнього за¬повіту Карла Ліннея: "Славный натуралист Линней удивляется, что страна, так щедро природою облагодетельствованная, какова Ма¬лороссия, не заманила к себе ни физиков, ни историков. Давно по¬хитила смерть сего друга натуры; если б он жив был, то до сих пор, может быть, удивлялся б тому. Я имел удовольствие жить в сей приятной стране и занимался рассматриванием ее жителей и произ¬ведений".
I так само на Ліннея посилатиметься 1816 р. Лєвшин: "Я видел большую часть Малороссии, видел всю Полтавскую губернию и всегда называю ее с Линнем прекраснейшею, но мало обработан¬ною страною".
Загальне враження Марковича від малоросійської природи над¬то клішоване, щоб бути результатом інтимного знайомства. Це спо¬гад безжурного дитинства, підтверджений приємною поїздкою в літню погожу пору. Але його поділяють усі без винятку наступні мандрівники:
"Поляки называли Малороссию молочною и медовою землею; можно именовать ее еще страною обилия и приятностей. Здоровый климат, красота местоположения, великое плодородие земли и раз¬нообразие произведений суть преимущества, по коим она заслужи¬вает такое имя. .. .Без лишнего труда и тонкого искусства земледе¬льцев пашни разводятся легко и обильную приносят жатву. Кто имеет чувствительное сердце, кто удовольствие духа своего пола¬гает и находит в рассматривании природы, тот, обозрев Малорос¬сию, конечно, назовет ее страною, где природа является в изящном великолепии. По крайней мере, я так называл ее в моем сердце!".
Подібно до Марковича, наступні мандрівники вважатимуть за потрібне коментувати різницю двох зон Малоросії — полісся і степу, відмінності в їхній природі і — як наслідок — у поводженні жителів (суворіші й стриманіші жителі полісся, вальяжні й лінькуваті степо¬вики). Маркович першим нотує іменування жителів полісся "литвинами", це повторюватимуть пізніше фон Гун та Лєвшин. Мар¬кович же вказує на спадкову хворобу малоросіян — "колтун", його ж шукатиме й досліджуватиме 1806 р. фон Гун.
Національний характер малоросіян, вважає Маркович слідом за багатьма сучасними йому авторами, формується оточуючою при¬родою. Утім, власні спостереження над цим характером Маркович починає виписками із німця Фрібе й француза Шерера: "Малороссияне важны, верны, открыты без рабского унижения и без подлой лести, меньше употребляют горячие напитки, нежели великороссияне и любят музыку. Малороссияне мужественны, про¬ворны, великодушны, бескорыстны, неутомимы, смелы, храбры".
Українська мова, вважає Маркович, зіпсована від довгого поло¬ну татарського, литовського та польського, але, "несмотря на то, в нынешнем малороссийском языке, или собственно наречии, видно еще некоторые оттенки и счастливого климата, и нежного свойства души образователей его. Можно назвать его языком любви или по крайней мере весьма способным выражать живо чувство любви".
Так само й співучість малоросіян гармоніює з природою. Чи не першим Маркович проводить паралель, яка стане хрестоматійною згодом — малоросіяни є італійцями слов'янства: "Возьмем в пример малороссийские песни: в них помещены прекрасные подобия и кар¬тины природы, простое, но пылкое изъяснение любви, и голоса их всегда соответствуют мыслям. ...По врожденной склонности мало¬россиян к музыке страна их в России то же, что в Европе Италия".
Європейські алюзії постійно присутні в тексті: малоросійські "литвини" порівнюються із гасконцями у Франції та швабами в Німеччині, "середня" смуга України — "друга Швейцарія", і взага¬лі, вона варта пензля Бюффона та Пуссена, "чтобы представить со¬вершенную картину того великолепия, в котором она видна".
Як і в пізніших російських мандрівників, Малоросія у Маркови¬ча є передусім країною козацькою. Він, щоправда, наводить загаль¬ні відомості (з "Нестора") про давніх руських князів, але обриває виклад на княжінні Ярослава Мудрого (з обіцянкою продовження в наступній книзі), очевидно, не цілком розуміючи, як таку історію допасувати до подальших діянь українців. Все, що є характерним для сучасної Марковичу Малоросії, сягає не глибше, ніж в "польські" часи. Від тих часів веде своє походження соціальний устрій, у тому числі й малоросійська шляхта. Початки цивільного ладу Маркович пов'язує із Казимиром, який надав шляхетство, встановив воєводський поділ, та Стефаном Баторієм, який віддав козакам "лежащие при берегах Днепра земли, кои названы потом Украиною": "От сих Козаков произошли и украинцы, составлявшие прежде малороссийское войско. Остаток оного суть нынешние ко¬заки, но они уже не воины, а сельские жители".
"Записки о Малороссии" є свого роду загадка: за всіма ознака¬ми книжечка являє собою типові "записки іноземця". Це енцикло¬педія "малоросійської" топіки, розтиражованої згодом у безлічі вражень від Півдня. А між тим книжка написана "природним" ма¬лоросом і при тому ще до появи "імперського дискурсу". Джерела Марковича загалом не складають загадки60. Але це джерела, так би мовити, літературні. Атмосфера, з якої постала книжка, не так доб¬ре відома. Тут, можливо, варто було б звернути увагу на тих "малоросіян", які віддавна вже обживали імперські столиці, служи¬ли не тільки у великих чинах, але займалися і журналістською пра¬цею. Вони, подібно до шотландців у Лондоні, являли собою цікаве середовище освічених провінціалів, які торують собі дорогу в ім¬перському істеблішменті й намагаються своє "аутсайдерство" із недоліку перетворити на достоїнство. Міф про Малоросію, "країну молока і меду", втрачений рай російської історії, благодатний Пів¬день слов'янства, міг би з українського походження зробити ка¬пітал. Маркович був, безумовно, пов'язаний з українцями в обох столицях, у тому числі тими з них, хто не цурався літературних та вчених занять. Звернімо увагу (слідом за Лазаревським), що Марко¬вич знає про авторство Антоновського щодо "українських" додат¬ків в "Описании всех обитающих в Российском государстве наро¬дов" І. Георгі. Такі відомості можна було добути тільки із посвяче¬них джерел, адже в друці участь Антоновського ніде не була заявлена.
У нашвидкуруч збитій книжечці молодої людини, першому літературному досвіді початківця, дивує цілковита завершеність "малоросійського міфу". Тут знаходимо всі кліше, які гулятимуть різноманітними книжками ще не одне десятиліття, а частково до¬живуть і до наших днів. При тому ввесь процес творення книжки — від перших виписок до друку — зайняв лише рік. Це змушує припу¬скати, що ідеї не просто "носилися у повітрі", а були загальним пе¬реконанням якогось середовища, наївно відображеним автором. Справді, подібні прецеденти вже були в російському друці. 1773 р. вийшла в світ книжка "Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России". її меценатом був П. Румянцев-Задунайський, науковими редакторами — українці за походженням М. Мотоніс та Г. Козицький, а фактичний матеріал постачали чиновники Малоросійської колегії61. Видання мало успіх і швидко було перекладене (двічі) німецькою мовою. 1777 р. В. Рубан публікує одну із редакцій "Короткого опису Малої Росії", і одночасно в Петербурзі виходить "Описание свадебных украинс¬ких простонародных обрядов в Малой России...", автором якого був племінник Рубана Г. Калиновський62. Складається враження, що "Заметки" Марковича стали епітомою тих "упакованих" для екс¬портного вжитку образів Малоросії, які столичні малороси бажали б розповсюджувати.
Яким чином мандрівники початку XIX ст. членують той прос¬тір, який ми сьогодні називаємо "Україною"? Чи вважають вони йо¬го об'єднаним якимись історичними обставинами, етнографічною спільністю населення тощо?
У межах сучасної України мандрівники перетинають численні історичні, етнографічні, культурні, мовні кордони, часом навіть відзначаючи цей факт у своїх дорожніх враженнях. Для них ще не існує єдиного простору, який можна було б назвати "Україною", це все ще шматки того чи іншого "колишнього" простору.
Усі мандрівники, здається, різко відділяють історичну Гетьма¬нщину, яка переважно й називається Малоросією, від решти тери¬торій "Півдня", де їм довелося побувати. Але навіть тут уважне німецьке око помічає відмінності. Оттон фон Гун — практична осо¬ба, не схильна на відміну від власне росіян генералізувати. Він, як ми б сьогодні сказали, епідеміолог — цікавиться санітарним станом населення, його хворобами, харчуванням, кліматом і його впливом на здоров'я людей. Для нього, отже, "малороси" — не живописна етнографічна маса, але реальні люди в реальних обставинах життя. Але й фон Гун вважає за доцільне повідомити своєму адресатові (як і більшість подорожніх нотаток, його книжка написана у формі лис¬тів) дещо із почутих на місці загальних відомостей про край: "Сие письмо, мой любезный Е., доставит Вам описание болезней, гос¬подствующих в Малороссии, а особливо в Украине — ибо надобно Вам знать, что Украйною называют здесь часть, начинающуюся от реки Сейма и Десны, а та часть, лежащая между Российской грани¬цы и сих рек, называется Литвою. Но не одним только названием различаются страны сии; они различаются всем, как-то: наречием, обычаями, одеждою и самым даже видом людей, жизнью их, земле¬делием и кряжем земли, одним словом, так, что, переехав Сейм, ка¬жется, въедешь совсем в другую землю".
Про тотожну різницю двох етнографічних зон Малоросії і про іменування чернігівців "литвинами" ("здешние жители смешаны с литовцами") пише також і Лєвшин.
Взагалі Малоросія вражала жителя великоросійських губерній різноголоссям мов і етнічною строкатістю, до якої їхнє око не було звичне. Перше, що відзначають подорожні, — це кількість єврейсь¬кого населення. Вони помічають присутність євреїв одразу ж після перетину кордону з Малоросією, і чим далі на захід просувається мандрівник, тим більшу насиченість території євреями він нотує, аж поки на Правобережжі вони не витісняють українців як доміну¬ючий "етнографічний" тип.
На різницю візуально примітних етнографічних зон накладаю¬ться невидимі оку, але від того не менш важливі кордони, продик¬товані історією. Той, кому доводилося, як, наприклад, московсько¬му священику Лук'янову, подорожувати Україною на самому поча¬тку XVIII ст., мусив структурувати простір у дуже незвичний для нас сьогодні спосіб63. Малоросія для Лук'янова, зрозуміло, закінчи¬лася одразу ж після виїзду з Києва. За Васильковом і в Фастові він відзначає юрисдикцію «паліївців", про яких лишився дуже низької думки, але вважав мало не незалежною державкою. З полегшенням вирвавшись з їхніх обіймів, Лук'янов за Фастовом потрапив у По¬льщу, а в південному Поділлі вже мав справу з турецькими властя¬ми. Все це ми б сьогодні вважали історичною Україною, але манд¬рівникові тоді навряд чи спала б подібна думка. Навіть на початку XIX ст. мало кому приходить в голову, що землі від Харкова до Криму й Одеси можуть належати до «історично й етнографічно" єдиного простору.
Подорож здатна знівелювати успадковані від історії кордони, зробити територію гомогенною. Саме таке завдання переслідувала своєю знаменитою поїздкою 1787 р. Катерина II. У Києві, цьому центральному пункті історичного простору Росії, імператриця опи¬нилася на околиці імперії. Коли її флотилія вирушила вниз Дніп¬ром, у польському Каневі її вітав Станіслав Август, а Кременчук вже знову був російським містом; степи нижче порогів, лише кілька років перед тим приєднані, сприймалися як уламок Порти, і таким же шматком Леванту поставав Крим. Усі ці політичні й культурні бар'єри цілком усвідомлювалися учасниками подорожі (про що во¬ни не забули занотувати у своїх спогадах і щоденниках). Тим не ме¬нше після мандрівки ні в кого з них не виникало сумнівів, що вони подолали в якомусь смислі єдиний простір. Подорожі мають один ефект — відстань, подолана в єдиній спробі, згадується як ціліс¬ність. Простір, пережитий і відчутий як єдина протяжність, постає як єдиний.
У наших описах подорожей Малоросією варто віздначити ще один момент. Для всіх подорожніх "зона відповідальності" малоро¬сійської історії закінчується Лівобережжям. Київ тут має двознач¬ний статус не цілком малоросійського міста, а далі все Правобереж¬жя сприймається як "уламок" Польщі. Наші мандрівники в більшо¬сті навіть не цікавляться тим, що знаходиться на правому березі, об¬межуючись історичною Гетьманщиною. Ті ж кілька, хто з тих чи ін¬ших причин таки опинився на Правобережжі, практично нічого "малоросійського" чи навіть "російського" не можуть запримітити. Звичні маркери "руськості", за якими російські мандрівники могли б розпізнати "свою" територію, "свій" народ, тут цілковито відсут¬ні. Емблематичними тут є євреї та польські магнати. Для Глаголєва у 1823 р. здавалося, що на всьому відрізку шляху від Києва до Ради-вілова "почти нет другого народонаселения, кроме еврейского". Він нотує, котрим із польських фамілій належить те чи інше містеч¬ко, те чи інше село. Для князя Долгорукого в 1810 році вся терито¬рія Київської губернії все ще була "лоскутком старой Польши", і тільки на під'їзді до Києва (завдяки читанню історичних книжок) він зміг, нарешті, відзначити: "За Васильковом, приближаясь к Киє¬ву, мы опять въехали в старую свою Россию и оставили бывшие за Польшею земли".
Цей кордон, який так безпомилково вгадав князь, зрозуміла річ, не фактичний адміністративний і не етнічний. Це кордон Росії до поділів Польщі. Отже, на правому березі все покрито товстим ша¬ром польської історії та польської сучасності. Коли у мандрівника й промайнуть якісь історичні алюзії від знайомої назви міста (як у Глаголева при відвідинах Новограда Волинського, Острога, Дубна, Лемберга), асоціації вестимуть до літопису й до літописної історії. У таких випадках мандрівник згадає, що назву він читав "у Несто¬ра", але з сумом констатуватиме, що від славної історії нічого не ли¬шилось.
Це важливий момент. Правобережжя не уявляється як терито¬рія "малоросійської" історії. Тут все віддавна — польське. А перед "польським" — "русское", тобто літописне й давньоруське. Давня літописна історія в оцінці російських мандрівників, безумовно, на¬лежить росіянам, а не козакам-малоросам, навіть слідів яких на Правобережжі відшукати не вдається. Якщо мандрівники й почина¬ють — дуже неясно й невпевнено — вгадувати якусь спорідненість території з історією, то це буде російська історія. Якщо "русские" Правобережжя й мають якихось "родичів", то такими виявляються швидше росіяни, з якими територію зв'язує спільна історія в Київ¬ські часи, а не козаки-малороси. Так починає формуватися в голо¬вах ідея "южнорусского народа", племені, яке простяглеся на захід аж до Лемберга (в Перемишлі Глаголєв зустрів австрійського сол¬дата, який заговорив з ним і назвався "русским". Глаголєв заноту¬вав: "Итак, добрые галичане еще не забыли, что они были некогда детьми Святой Руси и братья нам по происхождению, по языку, по вере").
Те, чого ще не здатні запримітити ні росіяни, ні малороси — єд¬ності (історичної, етнічної, лінгвістичної) територій майбутньої України, вперше починає формуватися в уяві інших мандрівників, назвемо їх умовно "іноземцями": поляків, закарпатських русинів, німців. Тобто людей, які дивляться на речі з протилежної (в бук¬вальному, географічному смислі) перспективи. Протягом часу, що нас цікавить, виключно "аутсайдери", люди, одночасно "включені" (службою, підданством, освітою) в російський контекст, але завдя¬ки походженню поставлені в належну до нього дистанцію, говорять про Правобережжя й про його "руський" характер.
Зоріан Доленга-Ходаковський був одним з перших у Росії прак¬тикантів "археології". Людина надзвичайно яскрава, майже аван¬тюрист, що сфальсифікував своє походження, біографію і навіть ім'я, Адам Чарноцький встиг багато: служити, бути арештованим за підозрою в зраді, потрапити в російську армію й дезертирувати з неї 1811р., щоб до 1813 р. битися проти росіян64. Він умів заручати¬ся покровительством впливових патронів (князя Адама Чарторий-ського та графа М. Румянцева) і навіть міністерства народної освіти імперії. Народжений у Білорусії, Ходаковський присвятив біль¬шість своїх занять Правобережній Україні. Між 1814 та 1818 pp. він інтенсивно подорожує цими територіями, збираючи й записуючи народні пісні, але також приглядаючись до археологічних пам'яток краю. У 1820 р. і вдруге в середині 1820-х pp. він здобуває стипендію від міністерства народної освіти для подорожей з метою обсте¬ження "городищ" Росії. Розуміння Ходаковським історії та його підхід до вивчення минулого виявилися сенсаційно новими для лю¬дей, які щойно канонізували Карамзіна як взірець писання історії. Ходаковський обстоював не документальний, а археологічний та етнографічний підхід. Дослідження минулого, гадав він, мусить відбуватися не у вченому кабінеті, а безпосередньо на землях, де колись точилася історія. Свідчення, які дозволяють зрозуміти спра¬вжнє минуле народу, треба шукати не на сторінках літописів, але у народних піснях, переказах, міфології, а також — у рештках давніх поселень і взагалі слідів давнього життя. Звідси виникало фундамен¬тальне розходження Ходаковського з Карамзіним і ширше — кано¬нічною версією давньоруської історії, як вона поставала в тогочасній російській науці. Російська історія починалася не на півночі й не з за¬кликання варягів, як, слідом за літописом, стверджував би Карамзін та його послідовники. Збережена "народними піснями" та археоло¬гічними пам'ятками історія вже точилася на "Півдні" задовго до при¬ходу на "Північ" перших варязьких князів. "Південь" ставав актив¬ним гравцем у давній історії Росії. Ходаковський опублікував мало, але встиг справити надзвичайне враження на російську вчену пуб¬ліку. Як зазначає Девід Сондерс у своїй критиці "Истории государст¬ва российского" Карамзіна, Ходаковський пояснив ясніше від будь-кого зі своїх сучасників фундаментальну різницю між півднем та пів¬ніччю, а також спосіб, у який культура півдня здатна змінити напря¬мок російської культури. Він розширив рамки дебатів, що вже точи¬лися, акцентувавши "південну Росію" (яка для нього означала захід¬ну Україну) в контексті слов'янського світу"65. Через специфічний підхід до вивчення минулого крізь фольклор та матеріальні рештки "давня історія" в Ходаковського ставала "народною". Правобережна Україна потрапляла в "курс русской истории" не тільки, так би мови¬ти, територіально, але й "національно".
Два закарпатських русини виявилися, ймовірно, найартикульо-ванішими проповідниками ідеї, що "південно-руський" народ не обмежується лише тими українцями, що проживають у межах Ро¬сійської імперії, але складає собою більший народ, який мешкає в державах декількох суверенів66. Іван Орлай, знайомець Ходаковсь¬кого, згодом директор Ніжинської гімназії, був чи не першим, хто висловив таку думку друковано у журналі "Северный вестник". Значно відвертіше ця ідея проводилася у писаннях іншого його співвітчизника — Луци (Юрія) Венеліна. Подібно до багатьох авст¬рійських слов'ян, Венелін сповідував ідеї єдності слов'янського світу, але, на жаль, не стримував свій слов'янський ентузіазм і в на¬укових писаннях. Він обстоював усякого роду дивні ідеї, наприк¬лад, що практично всі європейські народи — гуни, германці, фран¬ки — були колись слов'янами. Венелін, таким чином, був схильний
до того, щоб уявляти собі величезні "народності", групуючи менші етнографічні групи — історичні й сучасні — в більші спільноти. 1829 р. він звернувся до міністра народної освіти А. Шишкова по фінансову допомогу для подорожі в Болгарію та Румелію. Росія са¬ме вела чергову турецьку війну, й така подорож окупованими ро¬сійськими військами територіями видавалася на часі. Міністр, оче¬видно, вірно зрозумів задум Венеліна як виявлення "південно-русь¬кого" характеру територій шляхом дослідження "взаємин між суча¬сною болгарською мовою та малоросійським, карпато-руським та великоруським діалектами"67. "Тільки закарпатський українець, ймовірно, міг виобразити єдність території, що простяглася від Бо¬лгарії на півдні через Україну до Росії"68. Венелін наполягав, що "малоросійський діалект" — невірна назва. Насправді, це "південно-руська" мова, якою говорять близько двадцяти мільйо¬нів людей в Росії, Польщі, Галичині та північній Угорщині. Тільки ті, хто перетнув державні кордони з півдня на північ, як закарпатсь¬кі слов'яни дорогою до Петербурга, могли, оглядаючись назад, осмислювати свій власний шлях як ознаку й доказ єдності слов'ян¬ського населення чотирьох країн.
Утім, знадобиться польське повстання 1830—1831 pp., щоб "руськість" Правобережжя стала предметом цілеспрямованих по¬шуків. Лише у 1840-х pp. власті задумуються над використанням іс¬торії для доведення етнічних та історичних прав Росії на Правобе¬режжя, використовуючи для цього новозасновані вчені інституції. Це, наприклад, стало головною спонукою для спонсорування в Ки¬єві археографічної комісії. 1840 р. попечитель Київського учбового округу писав міністру народної освіти про те, що "сохранение в за¬падных губерниях русских древностей" буде служити "очевидным доказательством прав империи на владение страною, искони при¬надлежавшею племени св. Владимира"69.
Ідея, що все непольське, некатолицьке населення Правобереж¬жя є реліктом києво-руських часів, а отже, безвідносно до пізніших політичних і культурних кордонів мусить складати собою одну іс¬торичну народність, від 1840-х pp. все більше утверджується в об¬разі "южно-русской народности". Конструювання останньої, втім, виявилося амбівалентним за наслідками. Стільки ж, скільки відби¬рало "історичні права" на Правобережжя у поляків, воно створюва¬ло умови для виображення цього уламку Київської Русі як народу "українського" (під тією ж таки назвою "южно-русского"). Тут спрацьовували доволі прості силогізми. По російський бік: в дав¬ньоруські часи по обидва боки Дніпра жив єдиний народ, цей народ був руським, ergo нині на Волині й на Поділлі живе руський народ. По український бік: на Лівобережжі живуть малоросіяни, в давньо¬руські часи по обидва боки Дніпра жив один народ, ergo на Волині й на Поділлі живуть малоросіяни. В обох випадках православні ліво¬бережні малороси виявлялися частиною того ж історичного племе¬ні, що й правобережні православні "руські". Пошуки "руськості" в "колишній Польщі" дозволили "малоросійському народу" вийти із своїх традиційних меж Гетьманщини, переступити на Правобереж¬жя і розповсюдити свій образ на населення "Юго-Западного края".
Висновки цього розділу досить прості. Образ Малоросії й мало¬російської історії, який поступово, завдяки численним мандрівни¬кам, починає закріплюватися в свідомості освіченої російської пуб¬ліки, фокусується на "козацькому" минулому території. "Давньоруське" обличчя цієї землі невиразне, й у будь-якому разі "древности" давньоруського часу не можуть належати авторству малоросів. Малоросія — країна нова, тут все не старше
1817 р., через рік після Лєвшина, в Переяславі побував князь Долгорукий. Його загальним враженням було розчарування, але без ентузіазму, який попри все демонстрував Лєвшин: "Мы были у обедни в Переяславле. Городок ничего не значущий, обнесен зем¬ляными валами: они одни составляют памятник древней его славы; других документов нет. Никто уже не помнит жертвы свирепого Святополка, того несчастного сына Владимирова, Бориса, который предпочел берега реки Альты славе победоносной, не хотел воору¬жаться против брата старшего, распустил воинство, посвятил себя Богу и умер насильственною кончиною; меч купнородного сразил его. О героях слава гремит повсюду, о Борисе едва сведают потом¬ки. Жалко смотреть на бедные развалины такого города, который после Киева был некогда из лучших".
У колишнього владимирського губернатора відвідини Переяс¬лава пробудили асоціації з північною руською історією, а крім того, сподівання на археологію: "Я весьма сожалею, что не мог высмот¬реть города Переяславля: и под ветхой его наружностью могут скрываться сокровища для наблюдателя. Великие князья, переходя с места на место, основывая престолы свои то там, то сям, любили, как видно, в воспоминание оставляемых столиц, давать те же имена другим городам: во Владимирской губернии есть город Переяс-лавль Зелесский: и здесь река Трубеж стекается с рекою Альтой; и так же, как и в Переяславле Рязанском, что ныне зовут просто Ря¬зань, протекает река Трубеж".
Не краще були справи й з іншою давньоруською столицею — Черніговом. Усі мандрівники знають, що місто в давньоруські часи було одним із "изряднейших", столицею князівства, майже супер¬ником Києва. Чернігів розчаровував так само, як і Переяслав. Лєв¬шин, взагалі схильний навіть невдачі сприймати оптимістично, від¬значив: "Древность сего города, бывшего некогда Княжескою сто¬лицею, и памятники прежней славы обращают на него внимание всякого любопытного Россиянина. Это заставляет и меня что-либо о нем сказать".
Сказати Лєвшину "про пам'ятники", втім, нічого. Він виходить із становища, вказуючи, що Константин Багрянородний згадує Чер¬нігів ще у X ст., що Нестор і Степенна книга оповідають переказ про двобій чернігівського Мстислава із Редедею. З усіх "пам'яток" ман¬дрівник відзначає, власне, тільки єдину — Спаський собор, та й той "нової архітектури", "а иконостас еще новее". Всередині перебудованого храму Лєвшин нотує історичні прикмети, але історії не так давньої — прапори козацьких полків, «висящие на стене».
Єрмолаєв спеціально відвідував Чернігів з археологічною ме¬тою. З усіх чернігівських споруд давньоруською він також визнав лише Спаський собор, план і розріз якого зробив, а також замалю¬вав фасад. Єрмолаєв вказував, що храм було закладено близько 1036 р. Мстиславом Володимировичем, але "древністю" був розча¬рований: "Жаль очень, что когда этот собор при князе Потемкине возобновляли, то архитектуру внутри переменили".
Більше нічого вартого уваги археологічна експедиція не знайшла, й, "окончавши все в Чернигове, отправились мы в Киев".
У другу свою поїздку 1817 р. в Малоросію князь Долгорукий вирішив заїхати в Чернігів, "древнєє княжение и старинную столи¬цу Малороссии", яким знехтував під час першої подорожі. В само¬му місті князь не знайшов нічого вартого уваги, крім кількох будин¬ків: спадкоємців графа Безбородька, губернського маршалка Сторо-женка, таємного радника Милорадовича та кількох казенних: будів¬лі присутственних місць, губернаторського та генерал-губернатор-ського будинків, магістрату, генерального суду. Із "древностей" князь відзначив собор: "Собор сохранил все внешние признаки сво¬ей древности, но внутри смешан с новой архитектурой: от него вид прекраснейший на Десну, и за ней представляются взору простран¬ные равнины. Везде в России найдешь курганы и земляные окопы, монументы жалкие набегов Татарских и ярости Батыя".
Загалом же Чернігів був оцінений кн. Долгоруким невисоко: «Теперь Чернигов так пуст и скучен, что жаль проехать 35 верст, ко¬торые мы проскакали, чтобы видеть этот город. Едва есть ли в Рос¬сии много уездных, которые были бы его хуже; когда бы не Десна его украшала, можно бы его назвать слободой; а привлеки сюда панов, приучи их здесь жить, заставь роскошничать, то ли дело! Тогда и Че¬рнигов сделается прямо столицей Малороссийской области. Место¬положение его весьма к тому способствует; сами черниговцы это го¬ворят; в ответ готова у них пословица: "Мало ль чего нет?"»
Князь вважав чернігівських князів своїми предками, але навіть родинні сантименти не покращили загального враження: "Мы сего¬дня уехали отсюда и прибыли ночевать опять в деревню, которая после Чернигова показалась нам прекрасным убежищем. Слава Бо¬гу, что есть такие города в России, после которых мила деревня и самая пустынная! ...Виноват, но для меня таков показался Черни¬гов. Я любуюсь гербом его в моей печати, сим суетным остатком нашего величия, но не завидую предкам, кои в нем княжили".
Отже, в Чернігові, як, зрештою і в інших малоросійських місте¬чках, коли б не природа, не було б на що й кинути оком, що й згада-
ти51.
Подібну ж байдужість до старожитностей відзначав в Малоро¬сії і Єрмолаєв:
"Должно отдать справедливость малороссиянам, что нет ниче¬го несноснее, как их о чем-нибудь спрашивать. Они ничего не зна¬ют, даже и таких урочищ, которые от их жилищ не далее версты или двух расстояния имеют и мимо которых они почти ежедневно ез¬дят".
Малоросія, отже, для мандрівників поставала як гігантське по¬ле бою, вся історія її полягала в безкінечних, але переважно не так давніх війнах і руйнуваннях. Це додавало героїчного відтінку краї¬ні, зафарбовувало в романтичні тони враження подорожніх, але си¬льно ускладнювало милування руїнами, яких вони очікували і яких не знаходили. Тубільці нічим не могли зарадити: забавляючись останні кілька століть війнами й набігами, вони забули про давнє минуле, а зруйнована країна не могла нагадати своїми жалюгідни¬ми містечками й селами про велич колишніх давньоруських міст.
Для мандрівників із Великоросі!, навпаки, давня топографія, відома з "Нестора", видається ледве чи не більш актуальною, ніж та, що дійсно існує в Малоросії. Той же Єрмолаєв, а ще більше його компаньйон Бороздін більшість часу своєї експедиції проводять у пошуках "древніх урочищ" та нанесенні їх на карту. На відміну від місцевих жителів, які вже давно забули про давні місцевості й пе¬рейменували їх по-своєму, для вчених мандрівників із Санкт-Пете¬рбурга літописна географія реально існує: "Нам удалось уже отыс¬кать многие урочища, упоминаемые в летописях, как, например, Сельцо Предславино на Лыбеди, где был дворец Рогнеды или те¬рем. Место, где был погребен половецкий князь Тугоркан, тесть ве¬ликого князя Святополка П. ...Озеро Долобское и река Зол отча, близ которой неоднократно бывали княжеские съезды, и теперь еще существуют, но почти никому из здешних жителей неизвест¬ны".
Подібним же чином і Лєвшин, подорожуючи по Лівобережжю, тримає в голові карту давньоруських часів, звіряючи з нею свої пе¬реміщення. Діставшись р. Хорол, він зауважує: "Мы сей час пере¬ехали древнюю границу Рускую и обедаем теперь в Хороле, небо¬льшом городке Полтавской губернии. Он стоит при реке того же имени, которая в древности отделяла Россиян от Половцев".
Те, чим для російських мандрівників був "Нестор", для євро¬пейців в Греції служив "Гомер". Леді Мері Вортлі Монтегю, від¬відуючи місце, яке вважала древньою Троєю, занотувала: "Оглядаючи ці знамениті поля й річки, я дивувалася точності гео¬графії Гомера, якого тримала в руках". Насправді мандрівниця була за двадцять миль від справжньої Трої, а в руках тримала переклад Александра Поупа, вільний переспів оригіналу52.
Відсутність видимих решток древньої історії погіршувалася ще й невмінням подорожніх розгледіти їх. "Старожитностями" вони оголошували все — від дійсних пам'яток до недавніх вкладів царст-венних осіб в ризниці соборів та церков. Натомість справжні решти історії викликали подив і нерозуміння. Князь Долгорукий в першу свою поїздку 1810 р. побачив біля тракту дивну річ, як ми тепер ро¬зуміємо, так звану "половецьку бабу". Він навіть зупинився, щоб оглянути цього монстра, якого, вважав, хтось із дотепних малоро¬сіян поставив замість верстового знака: "На самой большой дороге вместо грани кто-то вздумал выставить выдолбленную из камня фигуру: она так странна, что мы, не утерпя, выскочили из коляски и подходили ее рассматривать: с боку видишь медведя, а прямо — об¬раз женщины. Охота была кому-нибудь таким уродством днем смешить, а по ночам пугать проезжих".
Дві такі ж диковини тоді ж бачив у маєтку В. Капніста й Єрмо-лаєв: "В бытность нашу в Обуховке я срисовал два истукана, нахо¬дящиеся в саду у Василия Васильевича. Они присланы к нему из Екатеринославской губернии. Оба они высечены из серого песча¬ного камня. Один изображает мужчину, а другой женщину. Лица у обоих калмыцкие; доказательством, что народ, их поставивший, был народ калмыцкой породы; но трудно определить время, когда этот народ кочевал в Екатеринославской губернии".
Єрмолаєв, однак, проникливо припустив, що "истуканы", мож¬ливо, "половецкие или печенежские памятники". Цікава, однак, но¬татка про ставлення місцевих жителів до "баб": "Оба истукана не¬сколько повреждены от того, что жители отбивают от них по време¬нам куски камня для употребления их вместо лекарства от лихорад¬ки".
Це нагадує занотоване європейськими мандрівниками "за¬бобонне" ставлення греків до античних скульптур, тертий мармур з яких часом використовували як лікувальні засоби.
Отже, Малоросія сприймалася як країна давньої історії, пам'ят¬ки якої виявилися знищені безкінечними війнами, а населення забу¬ло про своє минуле. Від того нинішня Малоросія — країна "нова", в якій все "нове". Забігаючи наперед, відзначимо, що таке саме вра¬ження прикрої відсутності древностей справлятиме, попри всі очікування мандрівників, також і Київ.
Малоросія — нова країна, нової формації і народ, що її нині за¬селяє. Цей народ відчуває любов до своєї вітчизни, але не тієї древ¬ньої, а нової, козацької. Лєвшин оповідає епізод, з якого пізніше ви¬росла одна із "малоросійських" повістей Гоголя. Знаходячись у селі Білоцерківка (яке помилково вважав місцем страти Іскри та Кочу¬бея), подорожній запримітив достойний місця сувенір: "Здесь у од¬ного мещанина есть ружье с надписью: Белоцерковского полка. Все усилия мои купить оное остались тщетными; он не согласился ни за что уступить, говоря, что досталось оно ему по наследству. Черта похвальная! Поступок, показывающий, что малороссияне любят предков своих, любят славу их и чтут память тех Козаков, которые храбро защищались и поражали поляков под предводительством Хмельницкого, одержали 14 побед над волохами под начальством Свирговского и отличались потом неустрашимостию своею при взятии Азова".
У Мгарському монастирі поблизу Лубен Лєвшин відзначає три портрети. З них найбільшу увагу мандрівника привернув портрет "Апостола, бывшего Малороссийского Гетмана. Черты лица выра¬жают умного человека, а красная одежда, булава и длинные седые усы показывают, что он управлял древними Малороссиянами".
У самому місті Лєвшин зустрів ще один релікт минулого: "Сегодня поутру видел я древнего козака Малороссийского; сего дня поутру говорил я с почтенным 96-летним воином. Величественная его осанка и умное лицо суть остатки силы и молодости, во дни кото¬рой сражался он; а слова его — отголосок пламенной любви к отечес¬тву, которая владела рукою его в боях".
Утім, найраніші події, які згадував "древний козак", була семи¬літня війна й битва під Кунерсдорфом. У Ташані Лєвшин оглядав палац Румянцева, який також видався йому пам'ятником давнини:
"Старый слуга покойного графа повел нас во внутренности замка, которого одна половина обращена пожаром в груды камней, а другая приближается к своєму разрушению. .. .Везде царствовало мертвое молчание; везде видимы были следы времени; все вещало скорое падение последних остатков сего величественного здания".
Покої також нагадували про минулі часи: "Посредине стоял круглой стол красного дерева, возле него кресло, украшенное вызо¬лоченною бронзою, а на стене висела географическая карта Мало¬россии, разделенной на полки".
Такою ж згадкою про колишню Гетьманщину сприйняв Бату¬рин і залишки палаців Кирила Розумовського князь Долгорукий під час першої подорожі 1810 р.: "Батурин — местечко, принадлежа¬щее Разумовским. Само по себе оно ничего не значит: строение в нем бедное, положение места самое некрасивое. Здесь некогда бы¬ла столица Малороссийских Гетманов. Фельдмаршал граф Кирилл Григорьевич, известный своею роскошью, последние годы жизни провел в Батурине и в нем скончался. Говорят, что и здесь жил очень пышно: так думать должно, судя по его домам; один из них деревянный и похож на Дворец. Мы не нашли уже в нем никакого убранства; он обнажен всех своих прелестей, но, по огромности своей и количеству покоев, достоин и поныне примечания".
Тут же Долгорукий розповідає й почутий анекдот, що мусив за¬свідчити істинно український характер гетьмана:
"В Батурине 4 церкви: в лучшей из них, каменной, похоронен фельдмаршал. Он умер по-философски и сам назначил место свое¬го погребения. За несколько месяцев перед кончиною он поручил англичанину, отцу нынешнего управителя, вырыть ему в церкви могилу. Болезнь препятствовала ему долго ее осмотреть. Он спро¬сил иностранца: "Зробыв мне хату?" Граф любил весьма наречие своей родины и часто в Батурине мешал его в разговор свой. Узнавши, что яма готова, сам ее осмотрел и одобрил".
Відвідуючи в 1817 році Яготин, князь був у менш поблажливо¬му настрої. Споглядаючи гетьманський палац, мандрівник вже не тільки згадував старі часи, але й моралізаторствував: "Тут старый Гетман выстроил величайший замок со многими флигелями, окру¬жил их садами и разными роскошными привольями: спрашивается, на что? Гетман Малороссии был маленькой полубог... Яготино — совершенная картина... На него тем приятнее взглянуть, что, прое¬хавши мимо множества низменных хат, рассеянных по болотистым равнинам, между курганов, в близи и в отдалении от дороги, напоми¬нающих проказы Хмельницкого, Дорошенки и Мазепы, обрадуешь¬ся всем сердцем монументу золотых времен, возникших из Малорос¬сийских междуусобий. Во всю дорогу я занимался чтением истории здешних краев, и мне так живо представились битвы Петра, Карла и прочих их сподвижников, что я насилу отдохнул от мысленного ужа¬са..."
Та ж історія краю, яка 1817 року князя Долгорукого привела в напружений душевний стан (схоже, він читав одну з історій Вольте¬ра, чи Карла XII, чи Петра Великого), 1816 року Лєвшина надихала оптимізмом (можливо, тому, що його читання складали "Літопис Малої Росії", Шерер та Левек):
"Пробежав бытописания Малороссии, которая несколько веков составляла воинственное и независимое от России Государство, ко¬торой первобытные жители смешались с Черкесами, Татарами, По¬ляками и, может быть, со многими другими неизвестными для нас народами; которая долго не имела других законов, кроме законов человеку врожденных, других занятий, кроме войны, других поста¬новлений, кроме свободы, равенства, простой и дружественной жи¬зни Козаков, сделавшихся страшными для всех соседственных дер¬жав; пробежав, говорю, историю Малороссии, бывшей независи¬мою, и рассмотрев состояние ее под игом Польши и под владычест¬вом России, мы удобно открываем причину, производящую разли¬чие и доставляющую жителям здешним некоторые преимущества, ценою крови предков купленные".
Взаємини малоросів з історією, отже, амбівалентні. Одне й те ж минуле могло асоціюватися із деградацією країни, а могло форму¬вати дух вольності. Є, втім, між обома розуміннями впливу історії на малоросів щось спільне. В обох трактуваннях наслідком такої іс¬торії стає народ, який живе за законами натуральними. Це можна було б трактувати як ознаки дикості й нецивілізованості, але читачі Руссо як раз таку людину й цінують понад усе. Люди від природи добрі, їх корумпують лише цивілізація і культура. Ще не зіпсована справжня людина жила в Золотому віці людства. Лише в нечислен¬них реліктах давнини — примітивних суспільствах — її ще можна побачити в первозданній гармонії. Малороси в більшості подорож¬ніх нотаток постають щасливими жителями благодатної природи. Простий і природний спосіб їх життя вигідно відрізняє їх від су¬сідів. "Народ" і "пейзаж" стають головними темами опису мандрів¬ників.
Зв'язок цих предметів не випадковий. Адже за загальним пере¬конанням часу клімат і природні умови формують індивідуальні фізіономії народів. Як писав Глаголєв, "давно замечено, что мест¬ная природа имеет сильное влияние на образование народного харак¬тера". Малорос — дитя природи, яка його оточує і в цілковитій злаго¬ді з якою він живе. Все в малоросові — його весела й привітна вдача, його пісенність, його мила лінькуватість, його світлий і чистий одяг — продиктовано натуральністю існування та м'яким теплим кліма¬том країни. Звідси природність законів малоросіян, їх особлива мо¬ральність і навіть цнотливість, їх чесність. Стереотипний образ укра¬їнця в російській свідомості формується під впливом Руссо.
Природа відповідальна як за милі якості малороса, його, напри¬клад, особливе почуття прекрасного, так і за вади національного ха¬рактеру, зрештою, простимі.
"Изобилие в прекрасных картинах природы, щедрость земли и счастливый климат Малороссии делають жителей здешних веселы¬ми и склонными к забавам. С сими свойствами они бы могли назвать себя счастливыми, ежели бы большая часть их была попочтительнее и пользовалась Творцом дарованными сокровищами. Благораство-ренный воздух и плодородные земли давали бы жителям здешним право называться любимыми детьми природы, ежели бы она многих из них не лишила нужнейшей к благосостоянию человека добродете¬ли — трудолюбия, а чрез то — и средств быть богатыми".
Такий погляд прихильного спостерігача Лєвшина. На відміну від нього, Глаголєв не відчуває подібної симпатії, але також відзна¬чає вплив природних умов: "Малороссия лежит большей частью на равнинных местах, теряющихся в обширном и однообразном гори¬зонте. Жители гор, восходя от вершины к вершине, имеют перед со¬бой цель и для достижения этой цели принуждены употреблять беспрерывные усилия.., которые в душе пробуждают живость чувств и деятельность умственных способностей. Напротив того, житель ра¬внин, теряясь и зрением, и мыслию в неизвестности пространства, невольно переходит в состояние бездействия и усыпления. Горный Черкес и Донской Казак, упражняясь с малолетства в укрощении диких коней, привыкают к проворству, ловкости и хитрости, а пе-шеходец Малоросс идет ровными шагами рядом с волом, которым он управляет".
Перебуваючи в маєтку свого зятя Селицького поблизу Корсу-ня, князь Долгорукий мав нагоду детальніше роздивитися "дітей природи" й поміркувати над цим предметом: "Хохол по природе, кажется, сотворен на то, чтоб пахать землю, потеть, гореть на сол¬нце и весь свой век жить с бронзовым лицом. Лучи солнца его сму-глят до того, что он светится, как лаком покрыт, а весь череп его из желта позеленеет... Я с ними говорил. Он знает плуг, вола, скирд, горелку, и вот весь его лексикон. Если бы где Хохол пожаловался на свое состояние, то там надобно искать причину его негодова¬ния в какой-либо жестокости хозяина, потому что он охотно сно¬сит всякую судьбу и всякий труд, только нужно его погонять бесп¬рестанно, ибо он очень ленив: на одной минуте пять раз и вол, и он заснут и проснутся; так, по крайней мере, я заметил его в моих на¬блюдениях. .. Хохла трудно было бы отделить от Негра во всех от¬ношениях: один преет около сахару, другой около хлеба. Дай Бог здоровья и тем, и другим!"53.
Це, щоправда, були правобережні українці, яких князь, схоже, відрізняв від "малоросів" лівого берега. Ключовим у цих спостере¬женнях є аналогія між "хохлом" та "негром". Образ негра мусив ви¬кликати в уяві образ "благородного дикуна", натуральної людини. Глаголєв зображав поводження малоросіян (лівобережних) при зу¬стрічі з іноземцем так, ніби вони були островитянами Нової Гвінеї:
"Простота Малороссийских крестьян часто бывает похожа на легкоумие, о котором в самой Малороссии рассказывают множест¬во забавных анекдотов. Все редкое кажется ему новым и все новое — необыкновенным. Удивление свое о встретившемся ему иност¬ранном лице выражает он своему товарищу пантомимами с полною детскою уверенностью, что вы, не слыша его слов, не можете по¬нять его движений. От того, что показалось Малороссу почему-ли¬бо страшным, он бежит, как заяц за плетень или за дерево, и, спрята¬вши одно лицо, думает, что он весь невидим".
Дитяча простота аборигенів, їхня "німота" при зустрічі, розмо¬ва жестами і пантомімою, їхня лякливість, наївність поводження — все це топоси із описів "острівних" тубільців, яких "відкривають" європейські мандрівники. Островитяни перебувають у дитячому віці людства і є, по суті, дорослими дітьми. Так що топіка не дивує, незвично хіба що зустріти папуасів в європейській країні.
Це не було винаходом російських мандрівників в Україні, швидше — свідомо чи несвідомо — запозиченим кліше європейсь¬кої подорожньої літератури. Відкриття "примітивних" суспільств думкою XVIII ст. призводило до того, що греки гомеричних часів видавалися європейцям благородними дикунами, подібними до ірокезів Північної Америки. І навпаки, коли європеєць зустрічав "голого дикуна", він думав про древніх греків.
"Уявляти постать Благородного Дикуна, скажімо, вдягненого в мокасини Могікана з пригод Фенімора Купера, блукаючим серед руїн підвладної пашам Греції може здаватися дивною ідеєю. Та в багатьох умах він був заатлантичним кузеном Корідона, типового пастуха грецьких та римських пасторалей, оскільки обидва народи¬лися і жили в Золотому віці. Замилування класичним минулим, осо¬бливо спартанським суспільством, виробило ностальгію за ним, як втраченим Едемом людства. Під завершення XVIII ст. європейці почали сумніватися в цінностях римських інституцій та юдео-рим-ській релігії, на якій ті засновувалися. Німці, зокрема, відкрили в да¬вній Греції уявний ландшафт, оживлюваний альтернативним, істо¬рично й антропологічно раннішим та естетично більш довершеним, набором цінностей. За умови, що ці автори не стикалися із реаль¬ною країною, їм легко було проектувати на неї будь-які абстракції. Греки, вважалося, були як діти, бо жили природно, вільно вислов¬люючи здорові людські імпульси, які подавило — назавжди зіпсу¬вавши мистецтво — північне християнське суспільство"54.
Образ античних греків — але також і їхніх нащадків — як шля¬хетних дітей природи дожив до "туристичної доби". Зіткнення з ре¬альністю викликало в європейських мандрівників альтернативні ре¬акції, що точно відповідають різниці вражень росіян від малоросів. Можна було, подібно до Джона Раскіна (а в нашому випадку Лєв-шина), доводити образ до карикатури:
"Грек жив у всіх відношеннях здоровим, а в чомусь навіть до¬вершеним життям. Він не відав жодних сумних чи нездорових по¬чуттів. Він звик зустрічати смерть без найменшого трепету, а будь-які тілесні труднощі переживати без нарікань і чинити те, що вва¬жав за правильне як самозрозумілу річ"55.
Розчаровані дійсним станом речей, реагували запереченням зв'язку нинішніх греків із їхнім античними предками. Учень Вінке-льмана Йоган фон Рідезель не міг примирити образ минулого з су¬часною жалюгідністю грецького народу:
"Тепер навіть тіні їх колишньої величі не лишилося. Влада, тор¬гівля, морська та військова наука, поліпшення знань — усе, здаєть¬ся, перемістилося на північ".
То була реакція, подібна до умовиводів російських мандрівни¬ків: сучасні малороси очевидним чином не можуть бути нащадками грандіозної Київської Русі. Уся її спадщина перемістилася на Пів¬ніч.
Майже одночасно із російськими мандрівниками в Малоросії на іншому кінці Європи інші романтично налаштовані літератори відкривали своїх благородних дикунів як квінтесенцію "народного характеру". Шотландія перестала бути самостійною країною після Акту унії 1707 р. Вона традиційно поділялася на Рівнинну (Low¬lands) та Гірську (Highlands) частини, причому історичним ядром країни, яке репрезентувало її навколишньому світові й формувало шотландську ідентичність, була саме південна, рівнинна Шотлан¬дія. Тут віками вирувала шотландська історія. Lowlands були еконо¬мічно й соціально домінуючою частиною країни, в той час як High¬lands асоціювались переважно з дикістю, відсталістю, а їхніх жите¬лів третирували як бандитів, схильних до некерованого насильства та розбою, політично небезпечних протягом XVIII ст. саме в High¬lands якобіти (прихильники детронізованого Джеймса Стюарта) ве¬рбуватимуть живу силу для повстань проти англійської корони. Між двома регіонами існувала також і відчутна культурна різниця: Lowlands мали свій освічений клас землевласників, інтелігенції, промисловців; усі ці люди говорили "шотландською англійською", а на XVIII ст. — англійською із характерним акцентом. Гірська Шо¬тландія говорила гельською мовою, зберігала до кінця XVIII ст. ар¬хаїчну кланову структуру і лишалася незаторкнутою великими культурними зрушеннями століття.
За іронією долі, саме ця відстала й архаїчна частина — не в останню чергу завдяки надзвичайно популярним романам сера Ва¬льтера Скотта — на початку XIX ст. перетворилася на емблему Шо¬тландії, а вдягнений в строкатий кілт горець став трагічним героєм боротьби за свободу56. "Хайлендер", житель гір, став уявлятися як "благородний дикун", зовні грубий і неотесаний, але наділений тонким естетичним почуттям, яке в ньому виховала сувора й драма¬тична природа Півночі. Саме з такого образу "барда" виходив Мак-ферсон, складаючи за шотландців знаменитого "Осіана" — місти¬фіковану древню поезію країни. Подібної радикальної переорієнта¬ції образ Шотландії зазнав внаслідок "пошуків етнографізму". Пів¬денна рівнинна Шотландія, асимільована й інкорпорована в загаль-нобританський контекст, звичайно, вже не могла служити вираз¬ним речником "шотландськості". Індустріалізована, вона ніби втра¬тила "етнічність", яку стали шукати північніше, в краях, які ще не пізнали плодів цивілізації. Романтизм не знаходив нічого романти¬чного в способі життя, мові, звичках і, головне, вигляді lowlanders. Усе це було банально і неживописно. "Хайлендерізація» образу Шотландії була актом свідомих пошуків "чистого», справжнього "етнографічного типу» до такої міри, що відомий сьогодні "шотландський костюм» (з його кілтами й пледами в традиційних кольорах кланів) був розроблений Вальтером Скоттом "со товари¬щи" з нагоди візиту короля Георга IV у 1822 р.57
Образ малоросіян як шляхетних дикунів, дітей природи, видно, був настільки поширеним у російській думці, що князь Долгорукий під час своєї другої подорожі вважав за потрібне відвести сторін¬ку-другу свого щоденника роздратованій полеміці з цим загальним переконанням: "Іюля 1-го. Я вижу с утра до вечера движущихся во¬лов, пустые хаты под соломой и ленивых Хохлов, возбуждаемых к деятельности плеткой. Ими обрабатываются пространные нивы, скашиваются луга необозримые; природа здесь плодоносна; Мало¬россия изобилует хлебом... Натура всему дала основу; всеми нео-бходимостями человека снабдила, но какого человека? Природно¬го! А где он на шару земном? Нигде! Всякий человек нынешнего времени есть животное общественное, а не дикое, по лесам блужда¬ющее, ищущее пищи своей в оврагах; для общественного гостя, ка¬ков наш человек, мало натуры одной; надобно искусство; для ис¬кусства необходима роскошь... Если строгие последователи чис¬тых нравов и вооружаются против нее — они в ошибке: не роскошь вредна, а чрезвычайность".
Мандрівники не просто відкривали "малоросів", вони відкрива¬ли "малоросійський народ". Звідси — очевидна фіксація на просто¬люді, на селянах та козаках. Простолюд стає емблематичним у сприйнятті українців. Звісно, від ока подорожніх не приховалася специфічна соціальна структура Малоросії, що відрізняла її від ре¬шти "російських" провінцій імперії. Князь Долгорукий, наприклад, 1817 р. відзначав надзвичайну — порівняно із великоруськими гу¬берніями — кількість шляхти на Чернігівщині та її любов і звичку до судових справ: "библиотеки, составленные из процессов и тяжб малороссийских" заміняють їм звичне коло читання.
Лєвшин також зазначає скоромовкою, що малоросіяни, подібно до інших підданих імперії, розділяються на дворян, духівництво, купців, міщан та селян; що Малоросія "управляется собственными, от Поляков принятыми законами, или, лучше сказать, Магдебургс-кими правами", що устрій судочинства в цій історичній провінції "совсем неизвестен в губерниях, по учреждению образованных".
Однак тим, що робить Малоросію своєрідною країною, все- та¬ки лишається її "народ". Тільки "народ" в очах мандрівників має виразну "етнічність". Він, на відміну від решти класів, був "видимим" для мандрівників. Не тільки тому, що справді візуально вирізнявся традиційним одягом, піснями й навіть просто кількістю, а, головним чином, тому, що оптика мандрівників була налаштова¬на на пошуки саме "народної фізіономії". Князь Долгорукий вва¬жав, що освічені класи суть космополітичні й у цьому смислі не від¬різняються від провінції до провінції імперії. Послідовник Руссо Лєвшин також наполягав, на тому що "дворянство, составляющее отличнейшую часть людей, не может нам дать понятия о нравах и обыкновениях той страны, которую мы наблюдаем. Обычаи оного несвойственны всем состояниям; нравственность оного не есть нравственность всеобщая; образование оного не составляет образо¬вания народного".
Нагадаємо, що "відкриття Малоросії" відбувається в руслі за¬гальноєвропейського "відкриття народу". Повсюдно в Європі доти невидимий "народ" раптом стає видимим і чутним: він голосно співає свої народні пісні, галасливо витанцьовує, яскраво виділя¬ється на фоні пейзажу своїм колоритним і різнобарвним вбранням, з "німого" несподівано перетворюється на досить говіркого і при тому ріже вухо незнайомими діалектами. Навпаки, класи освічені стають "невидимими": люди в чорних фраках (що саме за англійсь¬кою модою входять у вжиток) здаються скрізь однаково безликими. Сприйняття нації етнографізується, а різниця між націями починає сприйматися саме як відмінності "народної" культури та "народного" характеру. Більше того, виникає відчуття, що саме освічені класи неорганічні для тієї чи іншої "народності". У нашому випадку переміна у ставленні надзвичайно яскрава. Якщо у XVIII ст. від імені шляхетського козацького народу переважно говорили б нащадки гетьманської військової бюрократії, на початку XIX ст. та¬кий голос у них віднято. Потомками стародавніх славних козаків мандрівники вважають малоросійських селян, "народ", до якого ма¬лоросійські дворяни явним чином не належать.
Під пером мандрівників малоросійське селянство не тільки пе¬ретворюється на виключного представника українства, але й "ошляхетнюється", на нього переносять ті риси, які раніше вважа¬лися притаманними виключно еліті: патріотизм і любов до вітчиз¬ни, історична пам'ять, честь і доблесть, свідомість свого окремого походження тощо. Це, очевидно, у всіх мандрівників, які тільки зга¬дують про походження малоросів від козаків, але найяскравіше, хай навіть у гротескному вигляді, прочитується у Лєвшина: "Малороссияне пламенно любят отчизну свою и помнят славу предков своих, ненавидя тех из них, которые очернили имена свои презрительными поступками. Нет для них ничего ужаснее, как имя Мазепы. Они забывают себя от ярости при сем ругательстве. Воин¬ственный дух древних Козаков Малороссийских не погас в потом¬ках их. Они всегда с радостию идут сражаться за веру, Государя и ту землю, на которой прославились предки их, на которой родились они, взросли и на которой привыкли вспоминать громкие дела Сви-рговских, Наливайков и Хмельницких. Название козака лестно для слуха их; они неравнодушно произносят оное".
Малоросіяни, отже, конструюються як народ цілком шляхет¬ний. У народі ж помітні й інші "тонкі" почування: особлива мораль¬ність, гордість та "непокорливость", схильність до любовних переживань, а також почуття естетичного, аж до того, що "малороссияне, как кажется, несколько чувствуют красоту в Архите¬ктуре. Их вкус довольно образован природою" (Лєвшин).
Так починає формуватися той міф "селянської", "народної" української нації, де "народ" змушений був виконувати ролі усіх класів суспільства. На середину XIX ст. цей міф приведе до руху "хлопоманів", як спроби моральної спокути елітами своєї провини за зраду власного "народу", а далі розвинеться в українське народни¬цтво.
При читанні записок мандрівників рано чи пізно виникає пи¬тання: як їхні враження співвідносяться із самооцінкою аборигенів, із тим образом, який жителі описаних територій мають про себе? Теоретично можна припустити два варіанти відповіді. Перший по¬лягає в тому, що, розпитуючи дорогою мешканців про їхню істо¬рію, звичаї тощо, мандрівники сприймають і адекватно відобража¬ють саме те, що мешканці країни думають самі про себе. Друга від¬повідь виростає із постколоніального прочитання дорожніх щоден¬ників, їх автори — представники домінуючої культури, вони пуб¬лікують свої книжки в імперських центрах, а погляд ("очі") мандрів¬ника є поглядом панівного "центру" на доміновану "периферію". Зрештою, самий розподіл позицій — активного спостерігача й па¬сивного предмету спостереження — розставляє ролі подібним чи¬ном. Опубліковані мовою, що вважається спільною для усіх мешка¬нців імперії, такі твори задають нормативне розуміння територій і народів ("конструюють дискурс панування"). Як наслідок, інтегро¬вані в загальноімперську культуру еліти описаних територій сприй¬мають і асимілюють нав'язуваний їм метрополією образ як свій власний. Спроби "опису-у-відповідь" виявляються "ідіоматично" залежними від панівного дискурсу (тобто засадничо поділяють із ним стиль мислення), навіть якщо ставлять собі за мету полемізува¬ти. Цей феномен Меррі Луїз Пратт називає "автоетнографією"58. "Автоетнографія" з'являється тоді, коли панівний "дискурс метро¬полії" вже усталився. Вона адресована стільки ж землякам, скільки й "центру" в намаганні увійти до писемної культури метрополії.
Український випадок із "Відкриттям Малоросії", як здається, пропонує третій варіант вирішення питання. Справа в тому, що тут "автоетнографія" передувала формуванню "імперського образу" й багато в чому визначила те, як мандрівники з "центру" стануть диви¬тися на Малоросію.
Автором чи не першого "опису" Малоросії, складеного як імітація "вченого" опису, був Яків Михайлович Маркович. Його не¬величка книжечка, що налічувала лише 98 сторінок, побачила світ у Санкт-Петербурзі 1798 р. під назвою "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях". Яків Маркович був нащадком відомого ро¬ду Гетьманщини — онуком відомого генерального підскарбія Яко¬ва Марковича59. Він народився 1776 p., початкову освіту здобув, імовірно, в Глухові, але з шістнадцяти років навчався у Москві, в університетському благородному пансіоні. Доля Марковича скла¬далася невдало. Він служив у гвардії, але через рік вийшов у від¬ставку; шукав покровительства Безбородька й Трощинського, слу¬жив перекладачем в іноземній колегії, але спосіб життя вів безлад¬ний, робив борги і застрелився 1804 р.
"Записки о Малороссии" Маркович задумав як велику працю в кількох частинах. Вона мала подати докладний і вичерпний опис країни, її історії, етнографії, продуктивних сил, географії, клімату, геології тощо, складений на зразок німецьких "подорожей", які Маркович читав. З книжкою автор пов'язував честолюбні замисли, але встиг опублікувати лише одну частину. Задум свій автор пояс¬нював як виконання патріотичного обов'язку:
"Еще до сих пор Малороссия не описана никем подробно. Я ос¬мелился изобразить ее не кистью историка или физика, но как юный сын, посвящающий первый опыт своих познаний и чувствований мать-стране своей".
При всьому тому "Записки" не назвеш цілковито "автентичним" описом. Не тільки тому, що автор залишив Україну в підлітковому віці й формувався в середовищі великоруському. Але тому, голов¬ним чином, що брак власних відомостей він компенсував читанням чужих праць про Україну (такий список численних "подорожей" Росією і Україною наводить О. Лазаревський), використовував мате¬ріали А. Чепи і, як наслідок, сформував доволі "літературне" вра¬ження про свою батьківщину. В рік написання роботи (1798) Мар¬кович навіть здійснив подорож Малоросією (бо всякому "опису" нової країни передує її "відкриття" в "подорожі"), щоб наново по¬знайомитися із предметом свого опису. Лазаревський опублікував з рукопису подорожні нотатки Марковича, названі автором "Замечания по случаю поездок моих по Малороссии в 1798 году". Зміст їх настільки банальний і настільки бідний дійсними спосте¬реженнями, що не лишає сумнівів: усі свої враження від Малоросії й малоросіян Маркович вичитав.
Втрачена в дитинстві й повернена в юності (Марковичу 22 ро¬ки) Малоросія в його "Записках" описана сентиментально, живопи¬сно, словом, так, як і диктувала літературна конвенція часу. Важко сказати, чи був у книжки серйозний тираж і читацький успіх, чи на¬віть стверджувати, що саме її картини й тон вплинули на наступних мандрівників. Але збіги між тим, як побачив Малоросію Маркович, і тим, як і що бачили в ній після "Записок", дивовижні.
Маркович виправдовував свій проект виконанням давнього за¬повіту Карла Ліннея: "Славный натуралист Линней удивляется, что страна, так щедро природою облагодетельствованная, какова Ма¬лороссия, не заманила к себе ни физиков, ни историков. Давно по¬хитила смерть сего друга натуры; если б он жив был, то до сих пор, может быть, удивлялся б тому. Я имел удовольствие жить в сей приятной стране и занимался рассматриванием ее жителей и произ¬ведений".
I так само на Ліннея посилатиметься 1816 р. Лєвшин: "Я видел большую часть Малороссии, видел всю Полтавскую губернию и всегда называю ее с Линнем прекраснейшею, но мало обработан¬ною страною".
Загальне враження Марковича від малоросійської природи над¬то клішоване, щоб бути результатом інтимного знайомства. Це спо¬гад безжурного дитинства, підтверджений приємною поїздкою в літню погожу пору. Але його поділяють усі без винятку наступні мандрівники:
"Поляки называли Малороссию молочною и медовою землею; можно именовать ее еще страною обилия и приятностей. Здоровый климат, красота местоположения, великое плодородие земли и раз¬нообразие произведений суть преимущества, по коим она заслужи¬вает такое имя. .. .Без лишнего труда и тонкого искусства земледе¬льцев пашни разводятся легко и обильную приносят жатву. Кто имеет чувствительное сердце, кто удовольствие духа своего пола¬гает и находит в рассматривании природы, тот, обозрев Малорос¬сию, конечно, назовет ее страною, где природа является в изящном великолепии. По крайней мере, я так называл ее в моем сердце!".
Подібно до Марковича, наступні мандрівники вважатимуть за потрібне коментувати різницю двох зон Малоросії — полісся і степу, відмінності в їхній природі і — як наслідок — у поводженні жителів (суворіші й стриманіші жителі полісся, вальяжні й лінькуваті степо¬вики). Маркович першим нотує іменування жителів полісся "литвинами", це повторюватимуть пізніше фон Гун та Лєвшин. Мар¬кович же вказує на спадкову хворобу малоросіян — "колтун", його ж шукатиме й досліджуватиме 1806 р. фон Гун.
Національний характер малоросіян, вважає Маркович слідом за багатьма сучасними йому авторами, формується оточуючою при¬родою. Утім, власні спостереження над цим характером Маркович починає виписками із німця Фрібе й француза Шерера: "Малороссияне важны, верны, открыты без рабского унижения и без подлой лести, меньше употребляют горячие напитки, нежели великороссияне и любят музыку. Малороссияне мужественны, про¬ворны, великодушны, бескорыстны, неутомимы, смелы, храбры".
Українська мова, вважає Маркович, зіпсована від довгого поло¬ну татарського, литовського та польського, але, "несмотря на то, в нынешнем малороссийском языке, или собственно наречии, видно еще некоторые оттенки и счастливого климата, и нежного свойства души образователей его. Можно назвать его языком любви или по крайней мере весьма способным выражать живо чувство любви".
Так само й співучість малоросіян гармоніює з природою. Чи не першим Маркович проводить паралель, яка стане хрестоматійною згодом — малоросіяни є італійцями слов'янства: "Возьмем в пример малороссийские песни: в них помещены прекрасные подобия и кар¬тины природы, простое, но пылкое изъяснение любви, и голоса их всегда соответствуют мыслям. ...По врожденной склонности мало¬россиян к музыке страна их в России то же, что в Европе Италия".
Європейські алюзії постійно присутні в тексті: малоросійські "литвини" порівнюються із гасконцями у Франції та швабами в Німеччині, "середня" смуга України — "друга Швейцарія", і взага¬лі, вона варта пензля Бюффона та Пуссена, "чтобы представить со¬вершенную картину того великолепия, в котором она видна".
Як і в пізніших російських мандрівників, Малоросія у Маркови¬ча є передусім країною козацькою. Він, щоправда, наводить загаль¬ні відомості (з "Нестора") про давніх руських князів, але обриває виклад на княжінні Ярослава Мудрого (з обіцянкою продовження в наступній книзі), очевидно, не цілком розуміючи, як таку історію допасувати до подальших діянь українців. Все, що є характерним для сучасної Марковичу Малоросії, сягає не глибше, ніж в "польські" часи. Від тих часів веде своє походження соціальний устрій, у тому числі й малоросійська шляхта. Початки цивільного ладу Маркович пов'язує із Казимиром, який надав шляхетство, встановив воєводський поділ, та Стефаном Баторієм, який віддав козакам "лежащие при берегах Днепра земли, кои названы потом Украиною": "От сих Козаков произошли и украинцы, составлявшие прежде малороссийское войско. Остаток оного суть нынешние ко¬заки, но они уже не воины, а сельские жители".
"Записки о Малороссии" є свого роду загадка: за всіма ознака¬ми книжечка являє собою типові "записки іноземця". Це енцикло¬педія "малоросійської" топіки, розтиражованої згодом у безлічі вражень від Півдня. А між тим книжка написана "природним" ма¬лоросом і при тому ще до появи "імперського дискурсу". Джерела Марковича загалом не складають загадки60. Але це джерела, так би мовити, літературні. Атмосфера, з якої постала книжка, не так доб¬ре відома. Тут, можливо, варто було б звернути увагу на тих "малоросіян", які віддавна вже обживали імперські столиці, служи¬ли не тільки у великих чинах, але займалися і журналістською пра¬цею. Вони, подібно до шотландців у Лондоні, являли собою цікаве середовище освічених провінціалів, які торують собі дорогу в ім¬перському істеблішменті й намагаються своє "аутсайдерство" із недоліку перетворити на достоїнство. Міф про Малоросію, "країну молока і меду", втрачений рай російської історії, благодатний Пів¬день слов'янства, міг би з українського походження зробити ка¬пітал. Маркович був, безумовно, пов'язаний з українцями в обох столицях, у тому числі тими з них, хто не цурався літературних та вчених занять. Звернімо увагу (слідом за Лазаревським), що Марко¬вич знає про авторство Антоновського щодо "українських" додат¬ків в "Описании всех обитающих в Российском государстве наро¬дов" І. Георгі. Такі відомості можна було добути тільки із посвяче¬них джерел, адже в друці участь Антоновського ніде не була заявлена.
У нашвидкуруч збитій книжечці молодої людини, першому літературному досвіді початківця, дивує цілковита завершеність "малоросійського міфу". Тут знаходимо всі кліше, які гулятимуть різноманітними книжками ще не одне десятиліття, а частково до¬живуть і до наших днів. При тому ввесь процес творення книжки — від перших виписок до друку — зайняв лише рік. Це змушує припу¬скати, що ідеї не просто "носилися у повітрі", а були загальним пе¬реконанням якогось середовища, наївно відображеним автором. Справді, подібні прецеденти вже були в російському друці. 1773 р. вийшла в світ книжка "Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России". її меценатом був П. Румянцев-Задунайський, науковими редакторами — українці за походженням М. Мотоніс та Г. Козицький, а фактичний матеріал постачали чиновники Малоросійської колегії61. Видання мало успіх і швидко було перекладене (двічі) німецькою мовою. 1777 р. В. Рубан публікує одну із редакцій "Короткого опису Малої Росії", і одночасно в Петербурзі виходить "Описание свадебных украинс¬ких простонародных обрядов в Малой России...", автором якого був племінник Рубана Г. Калиновський62. Складається враження, що "Заметки" Марковича стали епітомою тих "упакованих" для екс¬портного вжитку образів Малоросії, які столичні малороси бажали б розповсюджувати.
Яким чином мандрівники початку XIX ст. членують той прос¬тір, який ми сьогодні називаємо "Україною"? Чи вважають вони йо¬го об'єднаним якимись історичними обставинами, етнографічною спільністю населення тощо?
У межах сучасної України мандрівники перетинають численні історичні, етнографічні, культурні, мовні кордони, часом навіть відзначаючи цей факт у своїх дорожніх враженнях. Для них ще не існує єдиного простору, який можна було б назвати "Україною", це все ще шматки того чи іншого "колишнього" простору.
Усі мандрівники, здається, різко відділяють історичну Гетьма¬нщину, яка переважно й називається Малоросією, від решти тери¬торій "Півдня", де їм довелося побувати. Але навіть тут уважне німецьке око помічає відмінності. Оттон фон Гун — практична осо¬ба, не схильна на відміну від власне росіян генералізувати. Він, як ми б сьогодні сказали, епідеміолог — цікавиться санітарним станом населення, його хворобами, харчуванням, кліматом і його впливом на здоров'я людей. Для нього, отже, "малороси" — не живописна етнографічна маса, але реальні люди в реальних обставинах життя. Але й фон Гун вважає за доцільне повідомити своєму адресатові (як і більшість подорожніх нотаток, його книжка написана у формі лис¬тів) дещо із почутих на місці загальних відомостей про край: "Сие письмо, мой любезный Е., доставит Вам описание болезней, гос¬подствующих в Малороссии, а особливо в Украине — ибо надобно Вам знать, что Украйною называют здесь часть, начинающуюся от реки Сейма и Десны, а та часть, лежащая между Российской грани¬цы и сих рек, называется Литвою. Но не одним только названием различаются страны сии; они различаются всем, как-то: наречием, обычаями, одеждою и самым даже видом людей, жизнью их, земле¬делием и кряжем земли, одним словом, так, что, переехав Сейм, ка¬жется, въедешь совсем в другую землю".
Про тотожну різницю двох етнографічних зон Малоросії і про іменування чернігівців "литвинами" ("здешние жители смешаны с литовцами") пише також і Лєвшин.
Взагалі Малоросія вражала жителя великоросійських губерній різноголоссям мов і етнічною строкатістю, до якої їхнє око не було звичне. Перше, що відзначають подорожні, — це кількість єврейсь¬кого населення. Вони помічають присутність євреїв одразу ж після перетину кордону з Малоросією, і чим далі на захід просувається мандрівник, тим більшу насиченість території євреями він нотує, аж поки на Правобережжі вони не витісняють українців як доміну¬ючий "етнографічний" тип.
На різницю візуально примітних етнографічних зон накладаю¬ться невидимі оку, але від того не менш важливі кордони, продик¬товані історією. Той, кому доводилося, як, наприклад, московсько¬му священику Лук'янову, подорожувати Україною на самому поча¬тку XVIII ст., мусив структурувати простір у дуже незвичний для нас сьогодні спосіб63. Малоросія для Лук'янова, зрозуміло, закінчи¬лася одразу ж після виїзду з Києва. За Васильковом і в Фастові він відзначає юрисдикцію «паліївців", про яких лишився дуже низької думки, але вважав мало не незалежною державкою. З полегшенням вирвавшись з їхніх обіймів, Лук'янов за Фастовом потрапив у По¬льщу, а в південному Поділлі вже мав справу з турецькими властя¬ми. Все це ми б сьогодні вважали історичною Україною, але манд¬рівникові тоді навряд чи спала б подібна думка. Навіть на початку XIX ст. мало кому приходить в голову, що землі від Харкова до Криму й Одеси можуть належати до «історично й етнографічно" єдиного простору.
Подорож здатна знівелювати успадковані від історії кордони, зробити територію гомогенною. Саме таке завдання переслідувала своєю знаменитою поїздкою 1787 р. Катерина II. У Києві, цьому центральному пункті історичного простору Росії, імператриця опи¬нилася на околиці імперії. Коли її флотилія вирушила вниз Дніп¬ром, у польському Каневі її вітав Станіслав Август, а Кременчук вже знову був російським містом; степи нижче порогів, лише кілька років перед тим приєднані, сприймалися як уламок Порти, і таким же шматком Леванту поставав Крим. Усі ці політичні й культурні бар'єри цілком усвідомлювалися учасниками подорожі (про що во¬ни не забули занотувати у своїх спогадах і щоденниках). Тим не ме¬нше після мандрівки ні в кого з них не виникало сумнівів, що вони подолали в якомусь смислі єдиний простір. Подорожі мають один ефект — відстань, подолана в єдиній спробі, згадується як ціліс¬ність. Простір, пережитий і відчутий як єдина протяжність, постає як єдиний.
У наших описах подорожей Малоросією варто віздначити ще один момент. Для всіх подорожніх "зона відповідальності" малоро¬сійської історії закінчується Лівобережжям. Київ тут має двознач¬ний статус не цілком малоросійського міста, а далі все Правобереж¬жя сприймається як "уламок" Польщі. Наші мандрівники в більшо¬сті навіть не цікавляться тим, що знаходиться на правому березі, об¬межуючись історичною Гетьманщиною. Ті ж кілька, хто з тих чи ін¬ших причин таки опинився на Правобережжі, практично нічого "малоросійського" чи навіть "російського" не можуть запримітити. Звичні маркери "руськості", за якими російські мандрівники могли б розпізнати "свою" територію, "свій" народ, тут цілковито відсут¬ні. Емблематичними тут є євреї та польські магнати. Для Глаголєва у 1823 р. здавалося, що на всьому відрізку шляху від Києва до Ради-вілова "почти нет другого народонаселения, кроме еврейского". Він нотує, котрим із польських фамілій належить те чи інше містеч¬ко, те чи інше село. Для князя Долгорукого в 1810 році вся терито¬рія Київської губернії все ще була "лоскутком старой Польши", і тільки на під'їзді до Києва (завдяки читанню історичних книжок) він зміг, нарешті, відзначити: "За Васильковом, приближаясь к Киє¬ву, мы опять въехали в старую свою Россию и оставили бывшие за Польшею земли".
Цей кордон, який так безпомилково вгадав князь, зрозуміла річ, не фактичний адміністративний і не етнічний. Це кордон Росії до поділів Польщі. Отже, на правому березі все покрито товстим ша¬ром польської історії та польської сучасності. Коли у мандрівника й промайнуть якісь історичні алюзії від знайомої назви міста (як у Глаголева при відвідинах Новограда Волинського, Острога, Дубна, Лемберга), асоціації вестимуть до літопису й до літописної історії. У таких випадках мандрівник згадає, що назву він читав "у Несто¬ра", але з сумом констатуватиме, що від славної історії нічого не ли¬шилось.
Це важливий момент. Правобережжя не уявляється як терито¬рія "малоросійської" історії. Тут все віддавна — польське. А перед "польським" — "русское", тобто літописне й давньоруське. Давня літописна історія в оцінці російських мандрівників, безумовно, на¬лежить росіянам, а не козакам-малоросам, навіть слідів яких на Правобережжі відшукати не вдається. Якщо мандрівники й почина¬ють — дуже неясно й невпевнено — вгадувати якусь спорідненість території з історією, то це буде російська історія. Якщо "русские" Правобережжя й мають якихось "родичів", то такими виявляються швидше росіяни, з якими територію зв'язує спільна історія в Київ¬ські часи, а не козаки-малороси. Так починає формуватися в голо¬вах ідея "южнорусского народа", племені, яке простяглеся на захід аж до Лемберга (в Перемишлі Глаголєв зустрів австрійського сол¬дата, який заговорив з ним і назвався "русским". Глаголєв заноту¬вав: "Итак, добрые галичане еще не забыли, что они были некогда детьми Святой Руси и братья нам по происхождению, по языку, по вере").
Те, чого ще не здатні запримітити ні росіяни, ні малороси — єд¬ності (історичної, етнічної, лінгвістичної) територій майбутньої України, вперше починає формуватися в уяві інших мандрівників, назвемо їх умовно "іноземцями": поляків, закарпатських русинів, німців. Тобто людей, які дивляться на речі з протилежної (в бук¬вальному, географічному смислі) перспективи. Протягом часу, що нас цікавить, виключно "аутсайдери", люди, одночасно "включені" (службою, підданством, освітою) в російський контекст, але завдя¬ки походженню поставлені в належну до нього дистанцію, говорять про Правобережжя й про його "руський" характер.
Зоріан Доленга-Ходаковський був одним з перших у Росії прак¬тикантів "археології". Людина надзвичайно яскрава, майже аван¬тюрист, що сфальсифікував своє походження, біографію і навіть ім'я, Адам Чарноцький встиг багато: служити, бути арештованим за підозрою в зраді, потрапити в російську армію й дезертирувати з неї 1811р., щоб до 1813 р. битися проти росіян64. Він умів заручати¬ся покровительством впливових патронів (князя Адама Чарторий-ського та графа М. Румянцева) і навіть міністерства народної освіти імперії. Народжений у Білорусії, Ходаковський присвятив біль¬шість своїх занять Правобережній Україні. Між 1814 та 1818 pp. він інтенсивно подорожує цими територіями, збираючи й записуючи народні пісні, але також приглядаючись до археологічних пам'яток краю. У 1820 р. і вдруге в середині 1820-х pp. він здобуває стипендію від міністерства народної освіти для подорожей з метою обсте¬ження "городищ" Росії. Розуміння Ходаковським історії та його підхід до вивчення минулого виявилися сенсаційно новими для лю¬дей, які щойно канонізували Карамзіна як взірець писання історії. Ходаковський обстоював не документальний, а археологічний та етнографічний підхід. Дослідження минулого, гадав він, мусить відбуватися не у вченому кабінеті, а безпосередньо на землях, де колись точилася історія. Свідчення, які дозволяють зрозуміти спра¬вжнє минуле народу, треба шукати не на сторінках літописів, але у народних піснях, переказах, міфології, а також — у рештках давніх поселень і взагалі слідів давнього життя. Звідси виникало фундамен¬тальне розходження Ходаковського з Карамзіним і ширше — кано¬нічною версією давньоруської історії, як вона поставала в тогочасній російській науці. Російська історія починалася не на півночі й не з за¬кликання варягів, як, слідом за літописом, стверджував би Карамзін та його послідовники. Збережена "народними піснями" та археоло¬гічними пам'ятками історія вже точилася на "Півдні" задовго до при¬ходу на "Північ" перших варязьких князів. "Південь" ставав актив¬ним гравцем у давній історії Росії. Ходаковський опублікував мало, але встиг справити надзвичайне враження на російську вчену пуб¬ліку. Як зазначає Девід Сондерс у своїй критиці "Истории государст¬ва российского" Карамзіна, Ходаковський пояснив ясніше від будь-кого зі своїх сучасників фундаментальну різницю між півднем та пів¬ніччю, а також спосіб, у який культура півдня здатна змінити напря¬мок російської культури. Він розширив рамки дебатів, що вже точи¬лися, акцентувавши "південну Росію" (яка для нього означала захід¬ну Україну) в контексті слов'янського світу"65. Через специфічний підхід до вивчення минулого крізь фольклор та матеріальні рештки "давня історія" в Ходаковського ставала "народною". Правобережна Україна потрапляла в "курс русской истории" не тільки, так би мови¬ти, територіально, але й "національно".
Два закарпатських русини виявилися, ймовірно, найартикульо-ванішими проповідниками ідеї, що "південно-руський" народ не обмежується лише тими українцями, що проживають у межах Ро¬сійської імперії, але складає собою більший народ, який мешкає в державах декількох суверенів66. Іван Орлай, знайомець Ходаковсь¬кого, згодом директор Ніжинської гімназії, був чи не першим, хто висловив таку думку друковано у журналі "Северный вестник". Значно відвертіше ця ідея проводилася у писаннях іншого його співвітчизника — Луци (Юрія) Венеліна. Подібно до багатьох авст¬рійських слов'ян, Венелін сповідував ідеї єдності слов'янського світу, але, на жаль, не стримував свій слов'янський ентузіазм і в на¬укових писаннях. Він обстоював усякого роду дивні ідеї, наприк¬лад, що практично всі європейські народи — гуни, германці, фран¬ки — були колись слов'янами. Венелін, таким чином, був схильний
до того, щоб уявляти собі величезні "народності", групуючи менші етнографічні групи — історичні й сучасні — в більші спільноти. 1829 р. він звернувся до міністра народної освіти А. Шишкова по фінансову допомогу для подорожі в Болгарію та Румелію. Росія са¬ме вела чергову турецьку війну, й така подорож окупованими ро¬сійськими військами територіями видавалася на часі. Міністр, оче¬видно, вірно зрозумів задум Венеліна як виявлення "південно-русь¬кого" характеру територій шляхом дослідження "взаємин між суча¬сною болгарською мовою та малоросійським, карпато-руським та великоруським діалектами"67. "Тільки закарпатський українець, ймовірно, міг виобразити єдність території, що простяглася від Бо¬лгарії на півдні через Україну до Росії"68. Венелін наполягав, що "малоросійський діалект" — невірна назва. Насправді, це "південно-руська" мова, якою говорять близько двадцяти мільйо¬нів людей в Росії, Польщі, Галичині та північній Угорщині. Тільки ті, хто перетнув державні кордони з півдня на північ, як закарпатсь¬кі слов'яни дорогою до Петербурга, могли, оглядаючись назад, осмислювати свій власний шлях як ознаку й доказ єдності слов'ян¬ського населення чотирьох країн.
Утім, знадобиться польське повстання 1830—1831 pp., щоб "руськість" Правобережжя стала предметом цілеспрямованих по¬шуків. Лише у 1840-х pp. власті задумуються над використанням іс¬торії для доведення етнічних та історичних прав Росії на Правобе¬режжя, використовуючи для цього новозасновані вчені інституції. Це, наприклад, стало головною спонукою для спонсорування в Ки¬єві археографічної комісії. 1840 р. попечитель Київського учбового округу писав міністру народної освіти про те, що "сохранение в за¬падных губерниях русских древностей" буде служити "очевидным доказательством прав империи на владение страною, искони при¬надлежавшею племени св. Владимира"69.
Ідея, що все непольське, некатолицьке населення Правобереж¬жя є реліктом києво-руських часів, а отже, безвідносно до пізніших політичних і культурних кордонів мусить складати собою одну іс¬торичну народність, від 1840-х pp. все більше утверджується в об¬разі "южно-русской народности". Конструювання останньої, втім, виявилося амбівалентним за наслідками. Стільки ж, скільки відби¬рало "історичні права" на Правобережжя у поляків, воно створюва¬ло умови для виображення цього уламку Київської Русі як народу "українського" (під тією ж таки назвою "южно-русского"). Тут спрацьовували доволі прості силогізми. По російський бік: в дав¬ньоруські часи по обидва боки Дніпра жив єдиний народ, цей народ був руським, ergo нині на Волині й на Поділлі живе руський народ. По український бік: на Лівобережжі живуть малоросіяни, в давньо¬руські часи по обидва боки Дніпра жив один народ, ergo на Волині й на Поділлі живуть малоросіяни. В обох випадках православні ліво¬бережні малороси виявлялися частиною того ж історичного племе¬ні, що й правобережні православні "руські". Пошуки "руськості" в "колишній Польщі" дозволили "малоросійському народу" вийти із своїх традиційних меж Гетьманщини, переступити на Правобереж¬жя і розповсюдити свій образ на населення "Юго-Западного края".
Висновки цього розділу досить прості. Образ Малоросії й мало¬російської історії, який поступово, завдяки численним мандрівни¬кам, починає закріплюватися в свідомості освіченої російської пуб¬ліки, фокусується на "козацькому" минулому території. "Давньоруське" обличчя цієї землі невиразне, й у будь-якому разі "древности" давньоруського часу не можуть належати авторству малоросів. Малоросія — країна нова, тут все не старше