5.20. Чехословаччина у 1918-1939 рр

Восени 1918 р. у результаті поразки в Першій світовій війні та націо­нально-визвольного руху слов'янських народів Австро-Угорська імперія роз­валилася. У жовтні 1918 р. празький Національний комітет, що представ­ляв чеські політичні партії, проголосив утворення незалежної Чехословацької держави. Було заявлено, що державний лад визначатимуть Національні збо­ри, а в перехідний період верховна влада здійснюватиметься празьким Націо­нальним комітетом. Восени 1918 р. Словацька Національна рада прийняла декларацію, що проголошувала словацьку націю частиною єдиної чехослова-

цької нації в культурному та мовному відношеннях. Національний комітет у Празі опублікував тимчасову конституцію відповідно до якої верховним законодавчим органом Чехословаччини стали Національні збори. Вони були утворені шляхом не виборів, а розширення складу Національного комітету. На першому засіданні Національних зборів у листопаді 1918 р. було урочи­сто проголошено про повалення влади Габсбургів у чеських землях та вста­новлення демократичної республіка. Першим президентом одноголосно було проголошено професора філософії, видного політичного діяча Томаша Ма­сарика, який на той час перебував в еміграції в Парижі.

Формування та розвиток Чехословацької держави в перші місяці її існування відбувалися в складній міжнародній обстановці. Словаччину, Підкарпатську Русь окупувала Угорщина. Проголошення в березні 1919 р. Угорської радянської республіки, а в червні Словацької радянської респуб­ліки призвело до втручання Червоної армії, що намагалася допомогти їм у боротьбі проти румунських і чехословацьких військ. Проте наприкінці літа 1919 р. успішний наступ військ Румунії та Чехословаччини змусив Черво­ну армію залишити територію Словаччини. Поваливши Словацьку радянську республіку після трьох тижнів існування, Чехословаччина встановила свій контроль над Словаччиною і Підкарпатською Руссю.

Спроби німецького населення чеських земель, де воно переважало (Су­дети та ін.), відокремитися від Чехословаччини, були придушені.

Чехословаччина та її кордони були визнані на Паризькій мирній кон­ференції.

1920 р. тимчасові Національні збори затвердили Конституцію Чехосло­ваччини, яка визначала республіканську форму правління. Територія країни проголошувалась єдиною і неподільною, а автономна Підкарпатська Русь — її невід'ємною частиною.

Державна влада в країні поділялася на законодавчу (Національні збо­ри), виконавчу, здійснювану президентом і урядом, і судову. Президент мав широкі повноваження: призначати міністрів, скликати чи розпускати Національні збори, накладати вето на закони, оголошувати війну та уклада­ти мир. Конституція проголошувала рівність усіх громадян незалежно від походження, мови, раси чи віросповідування, недоторканність особистості, житла, свободу друку, зборів.

1921 р. у країні було сформовано коаліційний уряд на чолі з Едуар-дом Бенешем. У внутрішній політиці цього уряду головні зусилля були спрямовані на подолання економічної кризи початку 20-х рр. Промислове виробництво країни пожвавилося, що тривало до кінця 20-х рр.

Світова економічна криза виявилася для Чехословаччини тривалою, руйнівною. 1930 р. вона охопила більшість галузей економіки; найбільшої гостроти вона досягла 1937 р.: промислове виробництво становило 60% рівня 1929 р., у країні налічувався понад 1 млн. безробітних.

Характерною рисою суспільного життя Чехословаччини в роки кризи стала подальша поляризація політичних сил. Комуністична партія Чехо-

словаччини (КПЧ) за період 1929—1932 рр. збільшилася втричі. Широкого розмаху набув фашистський рух у районах Північної та Південно-Західної Чехії, де виникла фашистська Судетсько-німецька партія на чолі з Конрадом Генлейном. Посилилися сепаратистські тенденції, існувала загроза втрати цілісності республіки.

У країні були прийняті закони, що забороняли діяльність КПЧ, фашист­ських організацій та радикально-національних.

1934 р. між Чехословаччиною і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, а 1935 р. Чехословаччина підписала договір про взаємодопомогу з СРСР.

Після приєднання Австрії до Німеччини гітлерівська Німеччина стала на шлях анексії Чехословаччини. Щоб запобігти цьому, керівництво Чехо­словаччини було готове на компроміс з Судетсько-німецькою партією. Англія та Франція наполягали на максимальних поступках Генлейну "заради миру в Європі". Під тиском західних країн уряд Чехословаччини прийняв май­же всі вимоги генлейнівців. Але вони припинили переговори і у вересні розпочали збройний путч, проте його швидко було придушено, а Судетсько-німецьку партію заборонено.

У вересні англійський та французький посланники на зустрічі з Бене­шем заявили, що у разі неприйняття пропозицій їхніх урядів Чехословач­чина відповідатиме за розв'язання війни. У цих умовах чехи були змушені підкоритися і покладатися на західні гарантії.

У вересні 1938 р. у Мюнхені відбулася міжнародна конференція за участю Адольфа Гітлера, Едуарда Даладьє, Беніто Муссоліні, Невілла Чем-берлена. Відповідно до угоди Чехословаччина мала до 10 жовтня передати Німеччині Судети, але гарантії нових кордонів надавалися їй лише після задоволення територіальних претензій Польщі та Угорщини.

Восени 1938 р. Німеччина окупувала прикордонні райони Чехословач­чини, водночас польські війська зайняли Тешинську область, а Угорщина — південні та південно-західні райони Словаччини, а також південну частину Підкарпатської Русі. Чехословаччина втратила близько третини населення, понад 40% промисловості.

1939 р. Словаччина була змушена погодитися на проголошення само­стійної держави під егідою Німеччини.

14 березня 1939 р. президента Чехословаччини запросили до Берліна. У цей час деякі німецькі частини вже переходили чехословацький кордон. Гітлер поставив жорсткий ультиматум: негайно погодитися на окупацію решти країни німецькими військами, створення протекторату Богемії та Моравії та включення його до складу Німеччини, або швидке збройне подо­лання опору, масове кровопролиття, бомбардування та знищення Праги.

Чехословацький президент капітулював. Країна опинилася у стані гли­бокої політичної та морально-психологічної кризи.