Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.3. Глобальні моделі світового розвитку

5.3. Глобальні моделі світового розвитку

З початку 70-х років ХХ ст. глобалістика формується як міждис­циплінарна наука. Вона набуває свій чітко визначений предмет (це глобальні проблеми сучасності), власну наукову термінологію, до складу якої входять такі терміни, як алярмізм, глобалістика, екорозум, екосистема, ноосфера, глобатех, коеволюція, синергізм тощо), закони гармонії, органічного розвитку, глобальної рівноваги, самоорганізації, саморуйнування й самореалізації тощо, специфічні методи дослідження (глобального прогнозування, експертних оцінок, глобального моделювання, екстраполяції тенден­цій розвитку, історичної аналогії), теорію (ноосферогенезу, універсального еволюціонізму, мітозу біосфер, контрольованого глобального розвитку), сферу практичного застосування (екологія, політика, економіка, культура, освіта, інформатика, техніка, технологія тощо), ознаки інституційованості (Римський клуб, Міжнародний інститут глобалістики у м. Києві, Всесвітнє товариство вивчення майбутнього та інші міжнародні, державні та недержавні організації, програми й проекти), а також критиків, серед яких найпомітнішими є антиглобалісти.

Глобалістика — нова комплексна міжгалузева наука. В її межах накопичений певний досвід і результати: по-перше, з’ясо­вано, що застосування показників і індикаторів для опису якісних процесів значно поліпшило достовірність глобальних проектів і моделей, розширило їхні можливості; по-друге, доведено, що, незважаючи на швидке зростання кількості показників, які використовуються, їх підбір залишається довільним і поки ще не відповідає критеріям повноти й достатності; по-третє, зафіксована майже повна відсутність методів зведення концептуальних категорій до емпірично визначених індикаторів, без чого питання практичного використання теоретичних моделей залишається дуже проблематичним; по-четверте, зосереджена увага на розроб­ці питань взаємозв’язку показників різних підсистем моделей, виходячи з вимог цілісності.

Як пишуть автори монографії «Глобалізація і безпека розвитку», на початку ХХІ ст. особливо проявляються нові закономірності, які діють синхронно й однонаправлено: це, «по-перше, колосальне зростання масштабів глобалізації, по-друге, стрімке прискорення процесів глобалізації, по-третє, посилення і поглиблення глобальної інтеграції»1. Відмінити або відкласти ці процеси неможливо. Їх можна вивчати і згідно з результатами досліджень приймати відповідні рішення. Розвинуті країни з ринко­вою економікою сьогодні поставлені перед альтернативою: або забезпечити поступовий, еволюційний розвиток усього глобалізованого світу, або зіткнутися з такими новими глобальними проблемами, з якими вже ніхто на зможе справитись. Заважають цьому, за думками Г. Бейтсона, «деякі помилки в мисленні й тенденціях західної культури»2, тому певна корекція культурних орієнтацій позбавить світ від загрози зруйнування.

За класифікацією авторів вказаної монографії «Глобалізація і безпека розвитку», існує декілька шкіл сучасної глобалістики.

Перша з них ґрунтується на моделі розвитку світової динаміки, концепції визначення «лімітів зростання». Прихильники цієї школи усвідомили, що глибинною причиною глобальних криз є системні ефекти. Локальні зусилля їх подолання є безперспектив­ними. В межах цієї школи А. Печчеї запропонував глобальну програму Нового Гуманізму, сутність якої полягає в: 1) почутті глобальності, яке пов’язує в єдине ціле людину, людство та всі інші елементи й фактори світової цивілізації; 2) любові до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальних перетворень і подальшого розвитку людського суспільства; 3) боротьбі за свободу людини, відмові від будь-якого насильства.

Друга школа глобалістики ґрунтується на концепції «сталого розвитку». Вона розроблена Л. Брауном в інституті всесвітніх спостережень (США). Вищою метою програми сталого розвитку є пошук нових шляхів забезпечення прогресу людства не тільки в елітарних регіонах і на короткий період, а й у всьому глобальному просторі і на довгу перспективу.

Третя школа ґрунтується на ідеях універсального еволюціонізму на основі вчення В. І. Вернадського. Засновником школи є М. М. Мойсеєв. У межах школи: 1) запропоновано створити «Гло­бальні інститути злагоди»; 2) розроблена концепція «екологічного імперативу»; 3) розроблена методологія коеволюції системи «суспільство + природа»; 4) сконструйовані моделі «Гея», «ядерна зима» тощо; 5) висунута ідея навчання екологічних культурних цінностей і передавання їх новим генераціям через глобальну систему «Вчитель».

Можна впевнено сказати, що В. І. Вернадський своїми ідеями і відкриттями набагато випередив свою епоху. Це особливо стосується його загальнотеоретичних і філософських підходів, ідей і уявлень. Більшість його сучасників сприймала їх як оригінальні спроби некласичного філософствування або як літературні форми відображення сумнівних гіпотез. По-перше, це стосується ідеї про геологічну довічність життя. Разом з висновком про «всюдність життя» у просторі В. І. Вернадський зробив висновок про його «завждість», тобто довічність і безперервність у часі. Лише наприкінці його життя з’явилися перші фактологічні дані про біогенну природу стародавніх осадних порід Землі, про наявність у них бактеріальних організмів. По-друге, це стосується ще однієї ідеї В. І. Вернадського про геологічну роль людини і людства щодо переходу біосфери в стадію ноосфери. Ця його думка тривалий час сприймалась як гіперболічна метафора, і тільки в наш час знайшла підтвердження в зв’язку з виникненням екологічних проблем і спробами розв’язати їх у планетарних масштабах. По-третє, це стосується ідеї зростаючої ролі науки в розбудові ноосфери. Саме наука розглядається вченим як основна сила ноосферогенезу, як інтегратор культури, універсальна база освіти і виховання, мораль­ного вдосконалення людини. Безмежні можливості науки, на думку В. І. Вернадського і за результатами досліджень Римського клубу, можуть служити як на радість людям, так і примножити їхнє горе. Лише за певних зусиль з боку людства може здійснитися перехід біосфери в передбачений В. І. Вернадським стан ноосфери, тобто в «в царство розуму людського». За цим прогнозом оптимістичний варіант розвитку людства може здійснитися лише в тому випадку, якщо ідеали демократії ввійдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, законом природи, тобто відповідатимуть ноосфері. «Саме тому, — писав він, — можна впевнено дивитися на наше майбутнє. Воно в наших руках. Ми його не відпустимо»1.

Четверта школа ґрунтується на концепції мітозу біосфер. Школа заснована М. Нельсоном (Міжнародний інститут екотехніки). Цю школу можна розглядати як французьку лінію розвитку вчення про ноосферу, до якої в 20-х рр. ХХ ст. були причетними В. І. Вернадський разом із Е. Леруа і П. Т. де Шарденом. Суть концепції — гармонійний синтез біосфери і техносфери з метою формування ноосфери. Під техносферою засновники школи розуміють «глобатех» — тип нової культури, експансія якої можлива не тільки в межах земної кулі, а й у Космосі. Саме тому ноосфера в такому розумінні стає важливим фактором еволюції Всесвіту.

П’ята школа ґрунтується на концепції контрольованого глобального розвитку. Засновник школи — Д. М. Гвішіані. Ефективність системи моделей альтернативного глобального роз­витку обмежена ідеологемами класової боротьби, радянським суб’єктивізмом.

Шоста школа базується на ідеях світ-системного аналізу. Засновник школи — І. Уоллерстайн (США). У межах школи розробляються моделі розвитку економіки, історії систем і цивілізацій. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична фор­ма глобальної системи, яка беззупинно розвивається у взаємодії ядра «золотий мільярд» з напівпериферією і периферією. Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до ідей «глобальної соціалізації».

Для розуміння суті й шляхів розв’язання глобальних проблем сучасності необхідно з’ясувати їхнє походження, природу і причини загострення. Існують три світоглядно-методологічні підходи їх розв’язання. Перший з них передбачає перебудову Світу в системі «Людина — Світ», другий — вдосконалення і самовдосконалення Людини, а третій — системні, взаємопов’язані зміни в обох системостворюючих елементах — і в Людині, і в Світі. Прикладом першого типу світоглядно-методологічного підходу є марксизм («Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа в тому, щоб змінити його»). Прикладом другого типу світоглядно-методологічного підходу є християнський еволюціонізм і буддизм («Усе зло в людині, і боротися треба не з забрудненням навколишнього середовища, а із забрудненням душ людей»). Прикладом третього типу світоглядно-методологічного підходу є вчення про ноосферу, коеволюцію, глобальну динамічну врівноважену самоорганізовану екосистему «Людство — Світ» («Або зруйнувати природу і знищити себе, або зберегти і поліпшити світ і самого себе»).

Щоб зберегти себе і світ, людство повинно акумулювати елементи нової моралі, які виникли в різних культурах і вченнях. До них належать:

принцип апеляції до розуму, закону, справедливості (іудаїзм);

принцип апеляції до серця, любові до ближнього і дарування (християнство);

принцип святості гостинності (іслам);

принцип персональної відповідальності перед власною совістю (хасидизм);

принцип «гостювання» на планеті Земля (буддизм);

принцип святості праці, ставлення до неї як до покликання (протестантизм);

принцип тотальної толерантності (бахаїзм);

п’ять принципів мирного співіснування «панча шила» (індуїзм);

принцип ненасильства (Л. Толстой, Махатма Ганді, М.-Л. Кінг);

етика сорому (Р. Бенедикт);

етика відповідальності (Г. Йонас);

етика співчуття (С. В. Мейєн);

етика шанобливості до життя (А. Швейцер);

категоричний імператив (І. Кант);

принцип «нерівної рівності» (Г. Сковорода);

ідея ноосфери як «царства розуму людського» (В. Вернад­ський, Е. Леруа, П. Т. де Шарден);

принцип консенсусу як шляху розв’язання спірних проблем (сучасна конфліктологія);

механізми відкриття «закритих суспільств» (Дж. Сорос);

екологічний імператив (М. М. Мойсеєв);

концепція екорозуму (Г. Бейтсон);

принцип відсутності монополії на істину (К. Поппер);

новий гуманізм (А. Печчеї).

До цінностей «глобального гуманізму» належать: по-перше, створення глобальної екосистеми, по-друге, екологічно виправдане зростання добробуту всіх людей у світі; по-третє, забезпечення прав людини і соціальної справедливості; по-четверте, гармонізація відносин між людиною і природою. Суперечності між ідеальними цінностями «глобального гуманізму» і реальними можливостями їх реалізації мають парадоксальний характер.

Саме на цих засадах формується «нова» інвайронментальна (від англ. еnvironment — середовище) парадигма, яка включає такі орієнтири: 1) людина за всіх своїх якостей є лише одним з репрезентів живого і як вид Homo sapiens входить в єдину глобальну екосистему; 2) людина живе не лише в соціальному, а й у природному контексті; 3) людина не власник природи, а один з елементів природного співтовариства; 4) людина не має ніяких привілеїв, навпаки, її сапієнтність покладає на неї відповідальність за стан природного довкілля; 5) людина має культивувати в собі відчуття емпатії (готовності й здатності відчувати те, що відчувають інші, входити в їхнє становище, дивитися на світ очима інших). До цінностей «глобального гуманізму» слід зарахувати: по-перше, створення глобальної екосистеми, по-друге, екологічно виправдане зростання економічного добробуту всіх людей у світі, по-третє, забезпечення прав людини і соціальної справедливості, по-четверте, гармонізацію відносин між людиною і природою. Вища мета глобальної цивілізації — створення позанаціональної людини світу, громадянина планети Земля, єдиного людського співтовариства, але глобальний світовий дім «без стін» може виявитися нездатним забезпечити основні права людини, бо окремі люди і групи людей можуть втратити свою локальну (етнічну, конфесійну, традиційну) самоідентифікацію і не витримати конкуренції в глобалізованому світі1. Крім того, прискорений процес глобалізації неминуче тягне за собою в нову цивілізацію старі соціальні хвороби (бідність, безробіття, злочинність, тероризм, корупцію, епідемії, демографічну кризу, неконтрольовану міграцію тощо).

А. П. Федотов сформулював чотирнадцять канонів (від грец. κανών — палиця; переносно — твердо встановлене правило, нор­ма) розвитку сучасного світу, насамперед, таких його складових, як соціально-економічні системи, технологія і довкілля2.

Перший з них — про приреченість традиційної світової системи. Відповідно до нього планета Земля має кінцевий кількісний ліміт (від лат. limitis — межа — крайній ступінь обмеження, максимальна кількість або норма чогось) антропогенного навантаження. Тому сучасний світ, перенавантажений людською діяль­ністю, і вступив у добу глобальної екологічної катастрофи, а сучасна цивілізація здатна до самознищення.

Другий — про цейтнот людства. Згідно з ним повільний рух до екологічної катастрофи через 20—30 років поєднається з ресурсною катастрофою, якщо традиційна світова система не буде своєчасно докорінно реконструйована. Тому планету чекає дикий хаос і руйнівні світові війни за володіння останніми природними ресурсами.

Третій — про необхідність конструювання принципово нової керованої світової системи. Згідно з ним людство може подолати глобальну екологічну катастрофу лише способом кардинального реконструювання світової системи. Для цього необ­хідно перевести її зі стану стихійного розвитку у стан керованого програмного розвитку. Робочу модель життєздатної керованої світової системи необхідно конструювати на базі найновітніших наукових знань так, як, наприклад, конструюють орбітальні космічні станції.

Четвертий — про припинення економічного зростання на антропогенно перевантаженій Землі. Згідно з ним на Землі з її кінцевими розмірами, ресурсами і здатністю біосфери до стабілізації довкілля та клімату, в принципі, не може бути необмеженого економічного зростання, бо таке зростання завжди відбувається за рахунок витрачання природних ресурсів і руйнування біосфери. Економічне зростання може бути припиненим і трансформованим у гармонійний розвиток людства, тобто у процес помноження знання, культури і вдосконалення технологій і самої людини. При цьому, на думку А. П. Федотова, «нульове зростання» не є сумісним з капіталістичною системою господарювання з його механізмом необмеженого вживання і збільшення матеріального багатства, капіталу і прибутку за рахунок руйнування біосфери і довкілля.

П’ятий — про екологічний соціалізм — вищу, оптимальну і реальну систему першої половини ХХІ ст. Згідно з ним в епоху глобальної екологічної катастрофи вибір оптимального типу соціально-економічної системи диктується не традиційними факторами зростання економіки, матеріального багатства або енерго-
оснащеності виробництва, а винятково здатністю системи про-
тистояти катастрофі, зберегти людство, стати гармонійною часткою моделі керованої життєздатної світової системи. На думку А. П. Федотова, якщо капіталістична система несумісна із завданням виживання людства, а комуністична система не є сьогодні реальною, то саме екологічний соціалізм є оптимальною і конструктивною системою еколого-соціально-економічного розвитку земної цивілізації першої половини ХХІ ст. На наш погляд, за допомогою терміна «екологічний соціалізм» автор лише модифікує концепцію «наукового соціалізму».

Шостий — про узагальнені параметри світової системи як ефективні інструменти для її дослідження, конструювання й управління нею. Згідно з цим каноном А. П. Федотов пропонує три необхідні узагальнені параметри — індекс антропогенного навантаження, індекс сталості розвитку та рентне число. Наприклад, індекс антропогенного навантаження (ІАН) на біосферу вказує, наскільки щільність антропогенного навантаження тієї чи іншої країни на ділянку біосфери перевищує щільність навантаження всього людства на всю континентальну частину біосфери. Найвищий ІАН мають такі країни, як Голландія (21,3), Бельгія (19,3) і Японія (14,3).

Сьомий — про шкалу інтенсивності глобальної екологічної катастрофи та її світові центри. Згідно з ним рента за користування біосферою, з одного боку, характеризує ступінь збурення, навіть руйнування біосфери певною країною з урахуванням внеску її території у біосферний баланс, а з другого боку, вона відображає річну грошову суму, яку кожна країна повинна сплачувати за користування біосферою. Рентне число тим більше, чим вище індекс антропогенного навантаження для даної країни і міц­ність її біоспоживання та енергоспоживання. За 100-бальною шкалою Японія має рентне число 100, США — 72,8, ФРН — 58,4, Великобританія — 42,7, Індія — 42,2, Китай — 41,8.

Восьмий — про концепцію керованого сталого розвитку людства і модель сталої світової системи. Згідно з ним сталий (зрівноважений з природою) розвиток людства, світової системи і окремих країн — це оптимально керований процес на основі вищих досягнень науки в умовах сталої біосфери, і він спрямований на збереження і вдосконалення людини, його творчих і духовних сил. А. П. Федотов формулює десять принципів конструювання моделі керованої сталої світової системи:

відмова від панування капіталу і перехід до панування розуму й духу;

відмова від економічного зростання і перехід до гармонійного розвитку людства;

гармонізація взаємодії біосфери і людства, припинення руйнування біосфери;

перехід до суспільства екологічного соціалізму;

стабілізація чисельності населення Землі;

економне й ефективне використання ресурсів;

використання лише екологічно чистих технологій;

відмова від війн, незастосування сили; збереження державних кордонів;

рівноправність держав і народів, заборона ідеології панування однієї держави (народу) або кількох держав (народів) над світом;

збереження і розвиток самобутніх культур народів світу.

Дев’ятий — про новий інститут соціальних лідерів доби глобальної екологічної катастрофи. Згідно з ним уперше виникає потреба змінити традиційний інститут політичних і державних лідерів, що враховують лише інтереси окремих держав, класів, націй і володіють лише знаннями вузького профілю, на принципово новий інститут соціальних лідерів, які поєднують інтереси окремих держав, народів, класів з інтересами всього людства.

Десятий — про найбільшу трагедію світової історії. Згідно з ним А. П. Федотов апологетично характеризує СРСР як «материк розуму, культури, гуманізму, соціальної єдності», що був зруйнований під впливом двох факторів: внутрішнього (криза влади) і зов­нішнього (глобальна екологічна катастрофа). Він гадає, що саме лідери СРСР, які змагалися на коні «Соціалізм», програли лідерам Заходу на коні «Капіталізм». При цьому незрозуміло, як така «ідеальна країна» змогла висунути на керівні посади таку величезну кількість нікчемних лідерів, котрі за всіма параметрами «програли» лідерам Заходу? Мабуть, лідери СРСР були не гірші за лідерів Заходу, і причиною їхнього програшу був саме кінь «Соціалізм»?

Одинадцятий — про нову історичну місію Росії. Згідно з ним саме Росії А. П. Федотов призначає провідну роль у приборканні стихійного розвитку: по-перше, тому, що вона має суттєвий екологічний ресурс, по-друге, тому, що у неї є міцний промисловий, технічний, науковий, інтелектуальний і духовний потенціал, а також міцні природні ресурси, по-третє, тому, що нею накопичений унікальний досвід всесвітньої історії.

Дванадцятий — про зміну вищого пріоритету ООН. Згідно з ним повинна суттєво змінитися структура ООН: в її складі необхідно створити вищий орган з правом «вето» — Стратегічну Наукову Раду Землі (СНРЗ) з країн, що мають найбільшу територію (Росія, Китай, Канада, США, Бразилія, Австралія). Його рішення повинні бути обов’язковими для всіх країн-членів ООН.

Тринадцятий — про світ без СРСР як світ з війнами. Згідно з ним, на думку вченого, період після закінчення Другої світової війни характеризується як «найтриваліший мир за останні 500 років». При цьому він заплющує очі на криваві локальні війни за прямою або прихованою участю в них СРСР (Корея, В’єтнам, Близький Схід, Ангола, Куба, Сомалі, Ефіопія, Афганістан тощо) і численні кризові ситуації, що могли призвести до третьої світової війни.

Чотирнадцятий — про науку і молодь — «коня» і «вершника» доби антропогенного перенавантаження Землі. В цілому ця теза теж не є бездоганною. З одного боку, вона справедливо ґрунтується на синтезі науки (екології, глобалістики, конфліктології, економіки й соціології) з ідеями і принципами гуманізму, а з другого боку, чомусь пов’язує з цим знанням лише молодь (вона і є, на думку А. П. Федотова, той самий «вершник», котрий на «коні» глобалістики зможе приборкати стихійний розвиток і побудувати нову керовану світову систему). Для цього глобалістику як голов­ну прикладну науку сучасності слід вивчати у всіх вищих нав-
чальних закладах світу. Необхідно також у кожній країні створити національні академії глобалістики — центри навчальної та науково-дослідної роботи.

На наш погляд, частина канонів А. П. Федотова, де йдеться про неможливість збереження небезпечних тенденцій сучасного життя, про деякі «переваги соціалізму» не викликає сумнівів, але інша частина його канонів апологетично спирається лише на соціалістичні цінності, виправдовує навіть очевидні негативні наслідки практики «наукового комунізму» в СРСР та інших країнах соцтабору, і тому — спірна.

Більш зрівноваженою й універсальною, ніж ідея «екологічного соціалізму», є концепція сучасного раціоналізму М. М. Мойсеєва1. На його думку, в наш час людство живе в умовах третьої трагічної кризи за формулою «бути чи не бути?». Цю кризу можна розв’язати, передусім, зміною парадигм наукового мислення («класичного раціоналізму» на «сучасний раціоналізм»). Згідно з позицією «класичного раціоналізму» модель світу мала вигляд надскладного механізму, який хтось запустив і який довічно діятиме за певними визначеними законами. Якщо чогось ми сьогодні не знаємо, то завтра знатимемо неодмінно. Людина у такій моделі лише спостерігач, вона не здатна впливати на об’єктивний процес розвитку подій. Вона може тільки пізнати їх і діяти відповідно з цими знаннями.

Характер «сучасного раціоналізму», на думку М. М. Мойсе­єва, насамперед, проявляється у визнанні принципової неподільності об’єкта пізнання. В умовах неподільності об’єкта працюють новітні методи й концептуальні засоби пізнання: системний аналіз, біфуркаційний стан, принципи ентропії, інформації, зворотного зв’язку, екологічного імперативу. Саме вони допомагають скласти раціональні моделі суспільної орга­нізації та самоорганізації: «Учитель», «Суспільство злагоди», «Раціональний ринок», «Сталий розвиток», «Ноосферогенез» тощо.

Так, система «Учитель» виникла завдяки табу «Не вбивай!» Саме вона забезпечила накопичення, трансформацію і передавання знань, культури, традицій новим генераціям людей. З часом вона перетворилась на соціальну пам’ять — інформаційну основу існування сучасного суспільства. Система «Учитель» визначила розвиток мови (усної, письмової, штучної), моралі, інших цивілізаційних структур.

М. М. Мойсеєв своєрідно трактує феномен ринку. Якщо еволюцію нашого дикого предка визначала внутрішньовидова бороть­ба, то розвиток суспільства до цивілізації стали визначати ринкові відносини, конкуренція, змагання, взаємодопомога, прагнення гармонії. При цьому поряд із ринком постійно були присутні й атавістичні, звірячі взаємини, котрі виливалися у криваві бійки, війни. Але, незважаючи на це, людство продовжує існувати саме тому, що відносини співпраці та взаємодопомоги врешті-решт брали верх. Кривавий антигуманізм виходить за межі ринку: це вже не конкуренція, а шлях до самознищення. Конкуренцію підтримує тип людини, яку М. М. Мойсеєв називає «гармонітелем», а знищення конкурента і, як правило, самознищення здійснює тип людини, яку він називає «володарем». Перший створює, співпрацює, облагороджує, захоплює, прилучає, наповнює світ радістю і щастям, другий — примушує, експлуатує, грабує, обманює, розбещує, ґвалтує. Він також концентрує прибуток, накопичує багатства, але діє при цьому як надміцний отруйний гормон.

Першою фундаментальною біфуркацією процесу еволюції планети Земля М. М. Мойсеєв називає виникнення життя, другою — зародження розуму. Але якщо в межах класичного раціоналізму розум розглядався окремо від його носія, то з позицій сучасного раціоналізму він розглядається у неподільній системі «розум—людина—суспільство». Тобто носієм розуму є як «гармонітель», так і «володар». Саме тому світ у ХХІ столітті або зникне, тобто не належатиме ані «володарям», ані «гармонітелям», або перетвориться на світ компромісів, усезагальної гармонії, всезагальної злагоди, тобто стане світом «гармонітелей».

Як підсумок глобального розвитку сучасної цивілізації наведемо такі можливі сценарії:

«культурного імперіалізму» (передбачає глобальну гомогенізацію, тобто культурну уніфікацію, копіювання всіма країнами західного способу життя, розбудови уніполярного світу під егідою «світового уряду»);

«периферійної корупції» (передбачає розпад західної цивілізації та створення «культурного смітника» на його окраїнах);

«мозаїчних культур» (передбачає виникнення світу захищених, замкнених, конкуруючих і ворогуючих культур);

«егалітарного світу» (передбачає створення світу «відкритих» країн «всезагального добробуту», активний культурний обмін між ними).

Процеси глобального розвитку не тільки суперечливі, а й парадоксальні.

Складні проблеми, які постали перед людством протягом останніх десятиріч і можуть бути розв’язані лише в масштабах всієї планети, дістали назву глобальних. Ці проблеми охоплюють надзвичайно широке коло питань: екологічних, економічних, демографічних, політичних, моральних тощо. До них, як правило, відносять такі актуальні проблеми сьогодення:

забезпечення миру на землі, роззброєння;

боротьба з міжнародним тероризмом;

проведення оптимальної демографічної політики;

виробництво якісних продуктів харчування для швидко зростаючого населення;

раціональне використання і відтворення природних ресурсів;

ефективний вихід з енергетичної кризи;

модернізація та універсалізація системи освіти;

боротьба з епідемічними і генетичними хворобами, створення надійної системи охорони здоров’я;

інформатизація суспільства;

втілення «високих технологій»;

екуменізація релігійного життя;

демократизація суспільного життя й забезпечення прав людини;

екологізація мислення й людської діяльності;

гуманізація ринкових механізмів;

культурна, економічна, політична інтеграція людства, створення єдиної планетарної цивілізації;

підвищення якості життя людей, безпеки їхнього існування тощо.

Можна без перебільшення сказати, що майбутнє людської цивілізації залежатиме від того, як вирішуватимуться ці проблеми. Чи вдасться людям перемогти ядерну загрозу, забезпечити потреби швидко зростаючого населення планети в продуктах харчування, енергії, природних ресурсах, ліквідувати розрив між бід­ними і багатими країнами, врятувати навколишнє середовище, приборкати міжнародний тероризм, зупинити поширення СНІДу тощо.

У працях Б. Гаврилишина, О. Білоруса, В. Леонтьєва, Д. Ме­доуза, М. Мойсеєва, С. Кримського, Ю. Пахомова, Ю. Павленко, А. Печчеї, І. Пригожина, О. Тоффлера, Я. Тінбергена, С. Удовика, Ю. Яковця та ін. визначені основні постулати сучасної глобалістики:

світ і світове людство є єдиним глобальним організмом;

глобалізація світу — це об’єктивне історичне явище і процес, на який можна впливати і яким можна керувати об’єдна­ними, солідарними зусиллями людства;

глобалізація несе в собі нові небачені можливості для розвитку людства і нові небачені загрози його існуванню;

людство повинно солідаризуватись і об’єднатись перед феноменом глобальних загроз і для розв’язання глобальних проблем;

глобальну кризу людства можна перебороти;

глобальну катастрофу людства ще можна відвернути;

глобальні проблеми — це не лише невирішені завдання, а й великі загрози всьому людству;

глобальні інтереси треба ставити вище національних;

глобальна інтеграція — це закономірність розвитку людства;

сучасна людина як найвища соціальна цінність набула глобального характеру і стала в центрі процесів глобалізації;

в майбутньому людство навчиться попереджувати виникнення глобальних проблем;

в основу інтегрованих системних парадигм глобалістики може бути покладена концепція ноосфери В. І. Вернадського.

На думку М. М. Мойсеєва, ідею ноосфери необхідно перетворити в теорію ноосферогенезу, яка допоможе людству попередити виникнення небезпечних глобальних проблем у майбутньому і обмежити негативні наслідки існуючих, тобто зробити процес глобалізації керованим.

Глобалістика стимулює розвиток багатьох наук (екології, економіки, демографії, інформатики, математики, прогностики, соціології, політології, філософії) і сама акумулює досягнення названих наукових знань у своїй теорії та практиці порушення, аналізу і розв’язання глобальних проблем сучасності.

З початку 70-х років глобалістика, в основному, сформувалась як міждисциплінарна наука. До її перших досягнень слід залучити систематизацію глобальних проблем. Це зроблено на емпіричній основі. Щодо теорії глобалістики, то вона розроблена недостатньо. Але останніми роками багато зроблено для того, щоб підвищити теоретичний рівень глобалістики: в 1992 р. Конференція ООН прийняла Програму дій «Порядок денний на ХХІ століття», відповідна структура з такою назвою створена і в Україні; напередодні нового тисячоліття в Києві створені Інститут сталого розвитку (президент — І. Юхновський) і Міжнародний інститут глобалістики (директор — О. Білорус); уперше розроблений і опублікований науковий глосарій і бібліографія глобалістики, планується їх перевидання, а також видання наукового часопису «Глобалістика» на базі НАН України».

Аналіз різних за змістом, характером і формами виявлення глобальних проблем сучасності в межах вищеназваних установ і видань дає змогу запропонувати таку їх класифікацію:

універсальні проблеми політичного і соціально-економіч­ного характеру (глобальна проблема сталого розвитку світу, глобальна проблема суспільної організованості й керованості світовим співтовариством тощо);

глобальні проблеми переважно природно-економічного характеру (енергетична, продовольча, сировинна, ресурсна тощо);

глобальні проблеми переважно соціального характеру (демографічна, міжнаціональних, міжконфесійних відносин, демократії, духовності, охорони здоров’я, корупції, безробіття, організованої злочинності тощо);

глобальні проблеми екологічного характеру (забруднення навколишнього середовища, гомеостазного розвитку системи «Людство — Природа» тощо);

глобальні проблеми інформаційного характеру («інформаційного вибуху», створення єдиного інформаційного поля, інформатизації суспільства тощо);

глобальні проблеми технологічного характеру («високої» технологізації виробництва, освіти, управління тощо);

глобальні проблеми науково-інтелектуального характеру (інтеграції науки, кризи освіти тощо);

глобальні проблеми змішаного типу (війни і миру, міжнародного тероризму, культури, цивілізації).

Існування більш чи менш розвинутих окремих дисциплін у межах глобалістики дає можливість запропонувати подібну класифікацію на підставі диференціації її предмета, тобто виділити економічну, політичну, екологічну, демографічну, соціальну, інформаційну, інтелектуальну та інші глобалістики. До найпріоритетніших глобальних проблем сучасності належать:

по-перше, глобальна проблема сталого розвитку (вона має економічний, екологічний, соціокультурний, політичний та ін. аспекти);

по-друге, глобальна проблема управління, розв’язання якої має забезпечити синхронізований, справедливий розвиток усіх країн і народів (в енергетичній, продовольчій, ресурсній, інформаційній, екологічній та інших сферах);

по-третє, глобальна проблема соціалізації розвитку (вона включає демографічні, етно-конфесіональні, правові, цивілізаційні та інші аспекти).

Вивчення глобальних проблем має певну передісторію, тобто мова йде про перші спроби їх порушення і розв’язання (Ш. Мон­теск’є, К. Марксом, Т. Мальтусом, М. Вебером, С. А. Подолин­ським та ін.). Але справжня історія глобалістики починається з учення «людини планети Земля» В. І. Вернадського про ноосферу (сферу розуму). Він разом з Е. Леруа і П. Т. де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку під ноосферою мав на увазі «біосферу», в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За поглядами В. І. Вернадського, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її народженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення й розвитку, третій етап фіксує настання «царства розуму людського», гомеостазного стану (стану енергетичної рівноваги) ноосфери як системи.

Ідеї передодня епохи глобалізації багатьох аспектів буття в майбутньому знайшли відображення на тільки в науковій, а й у художній світовій літературі. Теоретичні суперечки щодо градації жанру зосереджені навколо п’яти варіантів художнього відображення майбутнього:

утопії (ідеально доброго суспільства майбутнього);

дистопії («ідеально» поганого суспільства майбутнього);

ретропії (казкової фантастики, альтернативної історії, тобто її фантастичній версії про те, яка б була історія, якщо б змінилися ключові обставини);

антиутопії (жанру, що поєднує утопію з дистопією);

практопії (тобто, за термінологією О. Тоффлера, практичної утопії).

Багато вітчизняних і зарубіжних письменників мають підстави називатися представниками цих жанрів (Ч. Айтматов, А. Азимов, Р. Бредбері, О. Бердник, М. Булгаков, Є. Замятін, Дж. Оруел, А. Стругацький і Б. Стругацький, Г. Уелс, О. Хакслі та ін.). У їхніх творах ідеться про насильницьке однодумство, атмосферу страхіття, тотальне стеження, загальну підозрілість як характерні риси тоталітаризму. Для тоталітарного режиму не потрібні «здоровий глузд», «нормальна мова», «історична пам’ять», «людяність», «любов», «свобода», «самостійне мислення». Замість них втілюються «дурна раціональність», «нова мова» (у російському перекладі Дж. Оруела вона представлена як «новояз»), «манкуртизм», «антигуманність», «дозовані фізіологічні відправлення», «усвідомлене рабство», «повний контроль за правильністю думок». Головна «перевага» тоталітарної системи в тому, що вона перетворює кожну людину на впевненого її прихильника.

Наприклад, картина майбутньої родини, яку футуролог О. Тоффлер малює у своїй практопії, виходить не дуже гарною: тимчасові шлюби, нові технології народження дитини, постійні переїзди, діти на вихованні у «професійних батьків», пологові пігулки, практична відсутність друзів і так званої вічної любові. Майбутнє системи освіти, за його поглядами, виглядає не краще: дітей відводять до школи в більш ранньому віці, навчальний рік стає дедалі довшим, а кількість років примусового шкільного навчання дедалі більше зростає (якщо тен­денція збережеться, то людина від народження й до смерті повинна буде навчатися, щоб отримати нормальну освіту); освіта дедалі більш технологізується, тобто уподібнюється педагогічному конвеєру, в котрому «на вході» як «сировина» беруться діти з певними початковими даними (дошкільні знання, пам’ять, здібності тощо), а «на виході» задаються параметри «готової продукції» і визначаються ті дії, операції, технології (обсяг знань з різних дисциплін, поточний та підсумковий контроль тощо), щоб одержати необхідний продукт; головне, чого треба навчити дітей у процесі навчання, це пунктуальність, слухняність, навички механічної одноманітної роботи. Конкурентні перегони за оцінки (це не завжди пов’язано з бажанням отримати знання) в системі освіти нагадують «боротьбу пасажирів за краще крісло» на палубі потопаючого «Титаніка». О. І. Солженіцин справедливо відзначає абсолютну відсутність творчого моменту в подібних навчальних технологіях. Але О. Тоффлер не переноситься в майбутнє, він описує теперішній час і зберігає притаманні йому тенденцію та інтенсивність змін. Він лише змальовує певні проекції цих змін на майбутнє, і ці проекції дуже парадоксальні.

Так, перший парадокс глобалістики — «планетарність–
локальна самоідентифікованість» складається з суперечності між вищою метою глобальної цивілізації (створення позанаціональної людини світу, громадянина планети Земля, єдиного людського співтовариства) і неможливістю побудувати глобальний світовий дім «без стін» (тобто без людей як представників різних націй, расових і соціальних груп). Реалізація вищої мети глобальної цивілізації може виявити нездатність у забезпеченні основних прав людини, бо окремі люди і групи людей можуть втратити свою локальну (етнічну, конфесійну, традиційну) самоідентифікацію,
і саме тому не витримати конкуренції в глобалізованому світі.

Другий парадокс глобального розвитку перебуває у площині суперечності «глобальність — регіональність». Проблема, відображена в цьому парадоксі, фіксує деякі розбіжності між вимогами щодо розуміння безпеки на глобальному і регіональному рів­нях. Наприклад, з погляду глобалістики, необхідно відмовитися від зброї масового знищення, але конкретна політична ситуація у певних регіонах світу така, що лише наявність такої зброї у деяких державах стримує їхніх потенційних противників від спроби силою розв’язати певні складні політичні проблеми сучасності (наприклад, це стосується деяких країн Сходу, насамперед, Індії, Пакистану, Ізраїлю).

Третій парадокс глобалістики перебуває у площині суперечності «свобода — необхідність». Проблема, відображена в ньому, стосується міри обмежень свободи громадян при розв’язанні деяких глобальних проблем сучасності. Вона формулюється таким чином: надмірна безпека породжує надмірну несвободу, але й надмірна свобода веде до відсутності будь-якої безпеки. Наприклад, боротьба з міжнародним тероризмом має за мету забезпечити безпеку людей, але не ціною перетворення людського співтовариства у планетарний концентраційний табір з блокпостами навколо привілейованих «оаз безпеки» для обраних.

Четвертий парадокс глобалістики перебуває у площині суперечності «хаос — порядок» («сталість — несталість»). Він пов’язаний з умовою прояву синергетичного ефекту: як каталізатор цього ефекту виступає певна нестабільність, хиткість системи, яка внаслідок його дії набуває тенденції до порядку. Тобто,
з одного боку, глобальний розвиток має бути спрямованим на досягнення системної зрівноваженості, стабільності, сталості у світі, а з другого боку, жодний розвиток не відбувається без якісних і кількісних змін, без елементів нестабільності, хиткості системи.

П’ятий парадокс глобалістики «універсальність — унікальність» перебуває у площині проблеми співвідношення міжнарод­ного і національного права. Парадокс у тому, що з погляду глобалістики, міжнародні правові документи є більш універсаль­ними, відкритими, спрямованими у майбутнє, а національні — більш унікальні, закриті, обмежені минулим, традиціями. Як «відкрита» система міжнародне право більш життєздатне, ніж «закритіша» система національного права. Але міжнародне співтовариство не може мирно співіснувати і розвиватися як без міжнародного, так і без національного законодавства. Тому доля глобальних політичних, економічних, екологічних, соціокультур­них процесів залежить від ступеня узгодженості міжнародного і національного законодавств.



1 Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін.; Керівник авт. колективу і наук. ред. Білорус О. Г. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 13—14.

2 Бейтсон Г. Экология разума: Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии. — М.: Смысл, 2000. — С. 480.

1 Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М.: Наука, 1998. — С. 520.

1 Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін.; Керівник авт. колективу і наук. ред. Білорус О. Г. — К.: КНЕУ, 2000, С. 49.

2 Фелотов А. П. Каноны современного мира // Вестник Московского университета. — Сер. 7. Философия. — 1997. — № 4. — С. 105—114.

1 Моисеев Н. Н. Современный рационализм. — М.: МГВП КОКС, 1995.