5.3.3. Індуїзм

У V—VI ст. в Індії утвердився феодальний лад, у чому виняткову роль відіграв індуїзм. За своєю суттю це був розвинений пізній брахманізм, який становить основу су­часного індуїзму. Індуїзм не має конкретного засновника, але його розвили чимало видатних діячів. Його появу зу­мовили суспільні конфлікти, що загострилися в І тис. до н.е., ускладнені етнічною строкатістю Індії. Економічну та політичну кризи доповнювала криза релігії. Брахманізм як аристократична, консервативна релігія мав обмежені мож­ливості для самооновлення і впливу на маси. Тому він по­ступився місцем новій релігії, яка відповідала новому ча­сові, — буддизмові. У VI ст. до н.е. він охопив усю Індію. А через тисячу років почав занепадати, до XII—XIIIст. майже зник. У наш час лише кожен сотий мешканець країни вважає себе буддистом. Давні індійські релігійні вірування у період панування буддизму ледве жевріли, зберігаючись переважно в західній частині Індії. Із занепа­дом буддизму саме тут відбулось їх відродження. Із середини І тисячоліття починається відродження традиційної релігії Вед під назвою індуїзм, який став національною релігією індійців.

Зникнення з арени буддизму і відродження індуїзму мали свої глибокі причини. Буддизм виступав проти кас­тового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби  іологічного утвердження соціальних порядків. Але традиційно консервативному індійському суспільству ця дикість була непотрібна. Надзвичайно строкатому соціально та етнічно, йому більше підходили касти. Іуїзм обґрунтував кастовий поділ, і тому суспільство дало йому перевагу. До того ж він блискуче використав ; ягнення буддизму: демократизм, зорієнтованість на х людей, а не тільки на виші касти, тощо.

Передусім індуїзм демократизував культ, запровадивши  публічне відправлення його, масові церемонії та обряди.

Індуїстське духовенство не шкодувало сил і грошей на будівництво грандіозних і пишних храмів, розвиток іконографії та скульптури. Індуїзм демократизував і значно розрив пантеон богів, відновив традиційні доарійські віру-чия, в тому числі тотемістичні — культ природи (води), містично-еротичні культи.

Це забезпечило індуїзму незаперечні переваги перед буддизмом, який перейшов у інші країни Азії, надало йому  неповторного національного колориту. В індуїзмі не-є священного канона — комплексу книг, які є основою віровчення. Він широко використовує епос, різноманітну богословську літературу — від філософських розвідок до полярних праць (коротке оповідання, байка, приказка що)! Відродження індуїзму почалося з його проникнення  в епос, що відкрило шлях до народної свідомості. Давньоіндійський епос — своєрідна енциклопедія тогочасно-життя, що містить і численні релігійні уявлення та ідеї. Найпомітніші в ньому дві величні поеми — "Махабхарата" Рамаяна", наснажені іудаїстською ідеологією.

"Махабхарата" ("Розповідь про великих Бхаратів") започаткована приблизно в другій половині II тис. до н.е., е остаточно окреслилася в середині І тис. н.е. Записана, як і весь епос, санскритом і розповідає про братовбивчу міжродову і міжплемінну боротьбу. До неї входить ще одна поема "Бхагават-гіта" ("Пісня про Славетного" чи "Пеня богів"). Вона розповідає про подвиги Бхагават-га, народного героя Кришни, пізніше оголошеного перевтіленим Вішну, який здійснив це перевтілення з метою літування племен від взаємознищення в міжусобній боротьбі.

"Рамаяна", написана в IV ст. до н.е. поетом Вальмікі у східній Індії, розповідає про подвиги народного героя Рами. В основі її — події, пов'язані з просуванням аріїв у північну Індію, на острів Ланка (тепер Шрі-Ланка). Рама вступає в боротьбу з демоном Раваною, щоб звільнити свою дружину Сіту. Поема завершується розповіддю про те, як Рама зі своїми прибічниками скупався у священній річці й вирушив на небо в божественних небесних колісницях, де набрав вигляду Вішну.

Обожнення Кришни і Рами було обґрунтовано в особ­ливих богословських текстах-пуранах у другій половині І тисячоліття. Кожна пурана присвячена конкретному індуїстському богові і разом з описом їх звершень викла­дає принципи індуїзму. Пурани теж мають форму епічних творів.

Головною у віровченні індуїзму є концепція пересе­лення (перевтілення) людської душі. Вона доповнюється міркуваннями про те, що індивідуальна людська душа — це людське "Я" (Атман). Атман весь час хоче з'єднатися з духовним Абсолютом-Брахмою (світова душа). Це верхов­не божество є і безсмертним духом. Знаходиться воно в душі людини, яка є часточкою Абсолюта. Тобто Бог існує і поза людиною, і в самій людині. Сенс життя людини — в осягненні Абсолюта, в злитті її душі з ним. "Бхагават-гіта" вказує три шляхи цього з'єднання: добрі справи, лю­бов та знання. На цих шляхах людина мусить суворо до­тримуватися правил своєї касти, в усьому покладатися на Бога, і він приведе її до себе.

Індуїзм розвинув брахманістське вчення про пересе­лення душ: після смерті людини душа переселяється в тіло новонародженого; остаточною метою перевтілення є його повне зупинення (мокша) — злиття душі людини (Атмана) з Абсолютом.

Приналежність людини до певної касти зумовлена по­ведінкою у попередньому житті — наскільки вона дотри­мувалася закону (дхарми) своєї касти. Після смерті діє карма, яка визначає характер перевтілення: в тіло людини вищої, нижчої касти, в тіло тварини чи в якусь річ. Оскільки порушення дхарми в попередньому житті сприй­маються беззаперечно, віруючий мусить ретельно дотри­муватися норм поведінки своєї касти, сподіваючись на краще втілення його душі в майбутньому.

Поява нових професій, зміна умов життя, міграції зу­мовлювали формування нових каст, з новими правилами життя, їх у сучасній Індії більше двох тисяч. Непорушни­ми залишились привілеї двох вищих каст — брахманів і кшатріїв, у інших з'явилися специфічні права й обов'язки. Кастовість ускладнює життя індійського народу. Особли-

во це стосується каст так званих недоторканих — найниж­чих верств суспільства. Раніше індуїзм дбав про утриман­ня їх під владою традицій і звичаїв, збереження їхнього стану, що навертало представників цих каст до інших релігій. Нині в індійському суспільстві поширюється рух за перегляд релігійно-правового статусу нижчих каст.

Поновлюючи авторитет давніх богів, індуїзм зіткнувся з безліччю богів окремих народів Індії, багато з яких похо­дять з доарійських племінних культів. Тому він змушений був поєднати принципи монотеїзму з політеїзмом. Індуїзм визнає існування Найвищого божества, яке виявляє себе в богах різних народів, навіть у тваринах і предметах. Мо­литва, звернена до цих богів, дійде і до Бога.

Увібравши різноманітні й розвинуті анімістичні уяв­лення, індуїзм є релігією універсального одухотворення природи і суспільства. Він успадкував усіх богів ведичної релігії та брахманізму, запровадив принцип аватари — пе­ревтілення одних богів в інших, що ускладнило і так не­простий його пантеон. У ньому до трьох мільйонів бо­жеств (окремі течії визнають лише до трьох тисяч, інші вважають богами тільки трьох — Брахму, Шиву і Вішну). Обожнює він різні тотеми (дерева, тварин, каміння), чис­ленних духів лісів, річок і гір, покровителів людей, тварин, худоби, садиб, професій тощо.

Бог Брахма визнано творцем світу, але після цього він вичерпав свої функції. Індуїстський міф розповідає, що Одвічний Дух створив води, кинув у них сім'я, яке пере­творилося на велике золоте яйце, і сам народився з цього яйця у вигляді творця світу Брахми, а разом з ним з'яви­лися зародки світу, всіх живих істот. Тому Брахма тільки реалізував творчі можливості Одвічного Духа, ставши йо­го продовженням.