5.3.7. Джайнізм
Коли в VI ст. до н.е. брахманізм через ускладненість культу перестав задовольняти релігійні потреби індійців, а внутрішні закони розвитку релігій вимагали поглиблення його філософського змісту, в країні посилилися релігійні пошуки, наслідком яких стало утворення буддизму. Але у східній частині Північної Індії процес взаємної асиміляції автохтонів з арійськими прибульцями мав свої особливості: елементи місцевої культури явно переважали, що зумовило особливу тенденцію релігійного розвитку, яка виявилася в утворенні нової релігії — джайнізму. Назва походить від імен Махавіра ("великий герой") і Джіна ("переможець"), які були надані проповіднику Вардхаману — засновникові цієї релігії.
Джайнізм і буддизм виникли майже одночасно, але в середині І тис. до н.е. джайнізм був більш поширений. У VI ст. до н.е. він поширився навіть на Південну Індію. Дехто з учених твердить, що Будда і Махавіра — одна особа, а буддизм і джайнізм — різні гілки одного вчення.
Започаткував нову релігію Вардхаман Махавіра (599— 527 до н.е., за іншими джерелами, — 477 і 487 до н.е.). Його вважають достовірною особою. Належав до варни кшатріїв, до ЗО років жив у сім'ї можновладця. Потім впродовж 12 років був пустельником без одягу й їжі. У 42-річному віці отримав визнання як переможець пристрастей (джайн), як вільний від світу (ніргрантх). Його послідовників стали називати джайнами, ніргрантхами. Щоправда, джайни вважають Махавіру 24-м тиртханкаром— Рімбаха, який жив, коли ще не вміли готувати їжу. У нього було одинадцять безпосередніх учнів — ганадхарів, яких джайни вважають святими. Але ці уявлення є міфологічними. Общину джайнів (засновником віри), а першим
створив нібито 23-й тиртханкар Паршва, який проповідував чотири істини: не вбивай нічого живого (звідси вегетаріанство джайнів), не кради, будь чужим для мирських справ, будь правдивим, будь аскетом. Махавіра сюди додав цнотливість монахів.
Община джайнів складалася з монахів і мирян. Монастирів у джайнів не було. Монахи жили біля міст в лісах, печерах, щоб миряни бачили їхнє аскетичне життя. Миряни мусили дотримуватися подружньої вірності, обмежувати свої потреби, один день на місяць жити, як монахи, і протягом усього часу годувати монахів.
Ще за життя Махавіри джайнізм набув великого поширення. Згодом у ньому стали виникати нові течії. Але приблизно в III ст. до н.е. сформувалися дві: светамбари (носили тільки білий одяг) і дигамбари ("одягнені простором" — ходили голими, як колись Махавіра). Джайнізм поширений переважно серед міського населення, яке займалося лихварством і гендлярством (джайни давно відмовилися від землеробства, щоб обробляючи грунт не шкодити живому).
Общини джайнів очолюють ачарії. Вони поділяються на групи, підгрупи тощо. Багато з них мають окремі храми, каплиці, релігійні школи, в Кожній свої аскети. За порушення релігійних правил винного, навіть коли це аскет чи ачар'я, виключають з общини. Вступ до груп вільний, без кастових обмежень.
Священні книги джайнів містять повчання Махавіри, доповнені його послідовниками. Собор джайнів в м. Паталіпутрі в III ст. до н.е. об'єднав ці повчання в 12 частин (анг), але згодом останню ангу було втрачено. В V ст. собор в м. Валабхі перередагував 11 анг, що залишилися, але диганбари не визнали цього. Твір цей зветься "Сіддханта" (від сіддхи — досконалий). Книги написано загальнодоступною на той час мовою пракріті. З VII ст. н.е. джайністська література користується лише санскритом.
Джайнізм має низку спільних положень з буддизмом: віра в перевтілення душі, вчення про карму, в те, що добрі справи врятують душу людини від подальших перевтілень, віра в обов'язковість періодичних з'явлень пророків і богів, які зміцнюватимуть релігію і посилюватимуть її вплив.
Основою джайнізму є вчення про дживи (живі істоти), які існують у недовершеному та довершеному буттях. Недовершене буття дживи — це з'єднання душі з тілом, яке, оточивши душу, прирікає її на страждання. Різні ступені
єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Над богами — дживи, вільні від тіла й від матеріального. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аскетичних заслуг з'єднаної душі з тілом, коли знищується тілесний елемент. Можна і проминути якусь ланку, але через тіло людини перехід обов'язковий. Саме на цьому етапі дживатиртханкари. виявляється в особі
Джайни заперечують авторитет Вед, жертвопринесення тварин, концепцію створення світу богами, вважаючи, що світ одухотворений і потребує дбайливого ставлення до себе. Вони заперечують варни — всі люди рівні. Людина є вмістилищем божественного. Бог єдиний, найвищий, най-благородніший і найповніший вияв сил, існуючих у душі людини. Душа мо>ке бути врятована за допомогою правильних віри, знання і поведінки. Джайнізм високо цінує аскетизм в усіх його формах, заохочує пустельництво. Джайністи гуманно ставляться до жінок, допускають їх до чернецтва, дозволяють читати священні книги і брати участь у молитовних зборах.
У джайнізмі порівняно з брахманізмом значно спрощений культ. Молитовні зібрання проводять для читання священних текстів. Нескладні й ритуали, в яких віруючі беруть участь оголеними.
Предметами обожнення є статуї тиртханкарів. У дигамбарів — зображення голих чоловіків, у светамбарів— статуї, обтягнуті тканинами з коштовним камінням. Віруючі приносять їм жертви квітами, плодами, солодощами, рисом, тричі обходять їх, читаючи молитви. Щодня жрець обливає статую молоком чи ароматизованою водою.
Джайнізм не вийшов за межі Індії, хоча й поступився у конкуренції буддизмові. Він поширений серед гендлярів і лихварів, яких єднає у впливову економічну силу. Через численні культові розбіжності єдиної джайністської церкви не існує, але внутріджайністські зв'язки дуже ефективні. Джайнізм дав імпульс своєрідній культурі, найпомітнішими в якій є література та архітектура.