5.4. Науково-технічна та інфрмаційна світова політика
Технологія – сукупність методів обробки, виготовлення. Зміни властивостей і форми сировини, матеріалів і напівфабрикатів, що здійснюються в процесі виробництва продукції.
Заходи економічної і бюджетної політики держави щодо створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектора:
· Включення затрат на дослідження та розробки приватного сектора у собівартість продукції;
· Списання значної частини наукового устаткування за прискореними нормами амортизації;
· Застосування системи адресних податкових пільг, націлених на постійне нарощування обсягу наукових витрат у крупних корпораціях і на залучення дрібного і середнього бізнесу до інноваційної діяльності у сфері нових технологій;
· Пільгове кредитування науково-технічних розробок і часткове фінансування крупних проектів, створення інституціональних умов для розвитку венчурного фінансування;
· Безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна, або землі для організації інноваційних підприємств (в основному у сфері освіти або для дрібного і середнього бізнесу), а також для створення наукової інфраструктури в регіонах.
• Питома вага витрат на НДДКР у ВВП розвинутих країн має тенденцію до стабілізації на рівні від 2 до 3% (США -2,5 - 3,0; Японія - 3,0; Німеччина - 2,7 - 2,9; Франція - 2,4 - 2,6; Велика Британія - 2,5; Італія - 1,7 - 2,3; Канада - 1,6
- 1,9; Пд. Корея - 2,8 - 3,0; Нова Зеландія - 1; Індія ~ 0,8);
• У деяких розвинутих країнах частка державного асигнування НДДКР становить понад 30% (США - 36%, Велика Британія і Франція - близько 50%), причина - висока частка військових і фундаментальних досліджень. Однак у ряді країн вирішальну роль у фінансуванні відіграє приватний сектор (Пд.Корея - 82%, Швейцарія ~ 75%, Швеція - 68%) ;
• Щорічно витрати на НДДКР у розвинутих країнах мають тенденцію до зростання, наприклад, у Німеччині з 1991 по 1999 рр. витрати зросли на 21% (93 млрд нім. марок в 1999 р.), а в США - на 42% (близько 230 млрд дол /рік)
Східно європейські КПЕ та Китай
„Високотехнологічний полюс”
світової економіки : США, Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Швейцарія
„Нові індустріальні країни”(НІК)
Країни, що розвиваються
Інші розвинуті країни (РК) світу
Канали трансферу інновацій і технологій :
міжнародна торгівля інноваційноємною продукцією;
ліцензійна торгівля;
наукоємний сервіс;
міжнародне науково-технічне співробітництво, злиття і стратегічні альянси компаній різних країн;
комплексний трансфер технологій (у вигляді прямих зарубіжних інвестицій, дво- або багатостороннього підприємництва зі спільним контролем за об'єктом ; підрядних, контрактних угод та операцій з контролем за об'єктом країни-реципієнта)
Передача технології здійснюється двом головним групам покупців
1. Зарубіжним філіям (дочірнім фірмам ТНК) - нові технології;
2. Незалежним фірмам - технології галузей, що не належать до наукоємких (металургія, металообробка, текстильна промисловість і т.д.).
Інформаційні послуги
Види інформації
ділова
правова
медична
Екологічна
Для спеціалістів
Масова ділова
Рівні ринку інформаційних послуг
Глобальний (загальноп-ланетарний)
Точковий
Міжна-родний
Націона-льний
Регіональний
Локальний
Найбільш динамічною частиною світового інформаційного ринку є сектор ділової інформації, який містить інформацію про окремі товарні ринки і ринки конкретних країн
У наш час спостерігається тенденція до об’єднання компаній у сфері засобів масової інформації (ЗМІ), напр.., в 2001 р. таке об’єднання відбулось між компаніями
„America Online” і ”Time Warner„
Інформацією Закон України «Про інформацію» [1] визначає документовані або публічно оголошувані відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1), а об’єктами інформаційних відносин (ст. 8) — документовану або публічно оголошувану інформацію про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах.
Закон України «Про науково-технічну інформацію» [2] доповнює: «Науково-технічна інформація — це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані під час науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності» (ст. 1). Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості (ст. 2).
Оскільки нині національна безпека кожної держави стає більш залежною від інформації, тому накопичені в державі інформаційні ресурси можна умовно розподілити за кількома рівнями значущості.
1. Стратегічні інформаційні ресурси — життєво важливі інформаційні ресурси (з позиції національної безпеки), виток, розголошення або втрата яких становить надзвичайну загрозу інтересам, суверенітету, територіальній цілісності або навіть самому існуванню незалежної держави.
2. Критичні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси, виток, розголошення або втрата яких супроводжується значними політичними, економічними, соціальними та іншими наслідками.
3. Цінні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси держави, виток, розголошення або втрата яких пов’язана із негативними наслідками на окремих напрямах політичної, економічної, науково-технологічної, соціальної, управлінської та іншої діяльності державних і суспільних інституцій, підприємств, установ і організацій всіх форм власності.
4. Загальносуспільні інформаційні ресурси — загальнодоступні відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного і державного життя та потрібні для реалізації прав, свобод, обов’язків людини і громадянина, використання яких широким загалом не має ознак загроз конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави.
У результаті отримання і використання інформації виникають інформаційні відносини у політичній, економічній, культурній, соціальній, екологічній, науково-технічній, міжнародній сферах життєдіяльності людини, суспільних організацій і держави. Через інформаційні відносини, точніше, через їх упорядкування стосовно об’єкта зацікавленості, виникає інформаційна діяльність — сукупність системних основних і допоміжних процесів пошуку, збирання, аналізу, перетворення, зберігання, та поширення інформації. Інформаційна діяльність є складовою суспільного виробництва, пов’язаного з підготовкою інформаційних продуктів і послуг, спрямованих на задоволення суспільних потреб. Ця діяльність передбачає виконання таких функцій, як: збір інформації, її опрацювання, формування інформаційних масивів, зберігання та поширення інформаційних продуктів і послуг.
Інформатизація - це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, створених на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.
Національна інформаційна інфраструктура (ІІ) це сукупність обчислювальної та комунікаційної техніки, телекомунікаційних мереж, баз і банків даних і знань, інформаційних технологій, систем інформаційно-аналітичних центрів різного рівня, виробництва технічних засобів, а також системи науково-дослідницьких установ і підготовки висококваліфікованих фахівців.
Глобалізація економічних, політичних процесів та інформатизація суспільного життя робить наголос на інтернаціоналізації інформаційної діяльності за формування так званого «інформаційного суспільства», в якому одним з основних предметів праці більшої частини людей є інформація і знання, а знаряддям праці — інформаційні технології.
Інформаційна технологія – цілеспрямована організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечують високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розподілення даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їхнього розміщення.
Задачам з впровадження новітніх інформаційних технологій в Україні є:
· захист національних інтересів України в умовах глобалізації інформаційних процесів, входження у світовий інформаційний простір і глобальні інформаційні мережі;
· інтеграція телерадіоінформаційної структури України в телерадіоінформаційний простір країн - членів ЄС і світовий телерадіоінформаційний простір;
· приєднання національної інфраструктури зв'язку України до Європейської інформаційної інфраструктури і глобальної інформаційної інфраструктури.
Глобальні інформаційні системи та інформаційні технології створюють інформаційне середовище, де практично відсутні державні кордони, обмеження на інформаційні впливи, обмеження на поширення інформації, яку до цього часу не можна було безкарно поширювати, обмеження на розміщення та отримання інформації, зокрема інформації щодо виробництва зброї, проведення терористичних операцій та інше.
Як показує досвід інших країн, інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керованості економікою, розвитку наукоємних виробництв та високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збагаченню духовного життя та подальшій демократизації суспільства. Національна інформаційна інфраструктура, створена з урахуванням світових тенденцій і досягнень, сприятиме рівноправній інтеграції України у світове співтовариство.
Державна політика інформатизації формується як складова частина соціально-економічної політики держави в цілому і спрямовується на раціональне використання промислового та науково-технічного потенціалу, матеріально-технічних і фінансових ресурсів для створення сучасної інформаційної інфраструктури в інтересах вирішення комплексу поточних та перспективних завдань розвитку України як незалежної демократичної держави з ринковою економікою.
Для прискорення процесу інформатизації, що потребує відповідної концентрації ресурсів, в основу державної політики повинно бути покладене державне регулювання процесів інформатизації на основі поєднання принципів централізації і децентралізації, саморозвитку, самофінансування та самоокупності, державної підтримки через систему пільг, кредитів, прямого бюджетного фінансування.
Бюджетні кошти повинні бути спрямовані насамперед на реалізацію загальнодержавних проектів інформатизації:
· створення національної інформаційно-телекомунікаційної
· системи;
· розвиток системи національних інформаційних ресурсів;
· інформатизація стратегічних напрямів розвитку економіки
· держави, її безпеки та оборони, соціальної сфери.
Державна інвестиційна політика у сфері інформатизації полягає в тому, що цільові бюджетні інвестиції одержують тільки ті національні виробники, які можуть забезпечити збільшення обсягів виробництва за рахунок кінцевого продукту, послуг, чистого експорту чи створення продукції, що замінює імпортовану.
Основними напрямами інформатизації є:
1. Розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації
Організаційно-правове забезпечення процесу інформатизації передбачає розроблення пакета нормативно-правових актів з питань організації та правового регулювання відносин у сфері інформатизації, зокрема:
· захисту авторського права і прав та свобод громадян у
· питаннях інтенсивної інформаційної взаємодії держави та
· громадянина відповідно до Конституції України;
· економічного стимулювання створення національного
· інформаційного ресурсу;
· доступу фізичних та юридичних осіб до міжнародних
· інформаційних ресурсів;
· розроблення системи державних стандартів у галузі
· інформатизації;
· сертифікації технічного і програмного забезпечення;
· локалізації програмного забезпечення;
· розроблення нормативних актів про діяльність та взаємодію
· державних та комерційних структур щодо виконання Програми,
· залучення різних джерел фінансування, митне регулювання та інше.
2. Формування національної інфраструктури інформатизації
Національна інфраструктура інформатизації (НІІ) включає:
· міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп'ютерні
· мережі;
· систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня;
· інформаційні ресурси;
· інформаційні технології;
· систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації;
· виробництво та обслуговування технічних засобів
· інформатизації;
· системи підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері
· інформатизації.
Політика формування і розвитку Державної інформаційної інфраструктури містить у собі координацію діяльності й розподіл функцій між органами влади щодо розвитку ІІ; забезпечення впровадження інформаційних технологій в органах влади, зокрема — впровадження інформаційно-аналітичних систем забезпечення їхньої діяльності; забезпечення надання інформаційних послуг громадянам із боку органів державної влади, а також забезпечення універсальності доступу до інформаційних ресурсів і послуг; забезпечення захисту інформації органів влади; забезпечення захисту авторських прав і інтелектуальної власності; а також забезпечення збереження і розвитку національного культурного надбання за допомогою сучасних технологій
Інформаційна інфраструктура у процесі здійснення інформаційної діяльності із задоволення інформаційних потреб споживача підпорядкована основному завданню — отриманню і доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг (ІПП) через складний технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Так, інформаційний пошук, надання змістовної інформації виконується завдяки певним технологіям, виробничі засади яких становить інформаційна техніка — технічне обладнання та устаткування, поєднане у системні комплекси, складність яких обумовлена обсягами і рівнем інформаційної діяльності.
3. Інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності,
безпеки та оборони
Досягається шляхом створення і розвитку інформаційно-аналітичних, обчислювальних та автоматизованих систем, центрів і мереж, які забезпечують роботу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Особливістю завдань цього напряму є їх складність, пов'язана з необхідністю оброблення великого обсягу різноманітної інформації, що надходить із значної кількості джерел, а також з високими вимогами до швидкості і форми її надання, достовірності, актуальності, безпеки інформації.
4. Інформатизація процесів соціально-економічного розвитку
Комплексне та збалансоване вирішення завдань соціально-економічного розвитку можливе лише на сучасній інформаційно-аналітичній, системно-технічній базі, за допомогою ситуаційних центрів забезпечення інформаційної підтримки функціонування державного сектора економіки, проведення виваженої
бюджетно-кредитної та податкової політики, виникнення конкурентоспроможних виробництв галузей промисловості у стратегічно важливих сферах. Система моніторингу та застосування сучасних інформаційних технологій забезпечать наукові підходи у розв'язанні соціальних проблем суспільства.
5. Інформатизація пріоритетних галузей економіки
В умовах створення ринкових відносин одним із важливих завдань є підвищення ефективності функціонування галузей за рахунок оптимізації структури виробництва і транспортних засобів та необхідної координації робіт усіх управлінських підрозділів. З цією метою необхідно створити комплекс автоматизованих систем оброблення даних та управління різного рівня і призначення, які взаємопов'язані на принципах технологічної, організаційної, документаційної, програмної та інформаційної сумісності та які утворюють цілісну інформаційну інфраструктуру.
6. Інформатизація фінансової та грошової системи, державного
фінансово-економічного контролю
Для податкової адміністрації необхідно створити інформаційну систему, що забезпечить прогноз і контроль податкових зборів. Треба створити класифікатори, уніфіковані системи документообігу, Державний реєстр фізичних та юридичних осіб - платників податків на основі єдиної бази даних населення України тощо.
7. Інформатизація соціальної сфери
У сфері охорони здоров'я головними завданнями є створення єдиної структурованої інформаційної системи обліку стану здоров'я громадян України на основі автоматизованої реєстрації пацієнтів у лікувальних установах, збору даних профілактичних обстежень з метою подальшого використання в статистичних, аналітичних та експертних системах; створення системи дистанційного консультування та діагностики на основі комп'ютерних мереж, що об'єднують великі лікувальні та наукові заклади.
8. Інформатизація в галузі екології та використання природних
ресурсів
На основі картографічних баз даних передбачається створення багатоцільової інформаційно-технологічної бази з використанням геоінформаційних технологій збирання, зберігання, аналізу всієї сукупності відомостей для моделювання і подальшого прогнозування екологічного стану територій.
9. Інформатизація науки, освіти і культури
Інформатизація освіти спрямовуватиметься на формування та розвиток інтелектуального потенціалу нації, удосконалення форм і змісту навчального процесу, впровадження комп'ютерних методів навчання та тестування, що дасть можливість вирішувати проблеми освіти на вищому рівні з урахуванням світових вимог. Серед них - індивідуалізація навчання, організація систематичного контролю
знань, можливість враховувати психофізіологічні особливості кожної дитини тощо. Результатами інформатизації освіти мають бути:
· розвиток інформаційної культури людини (комп'ютерної
· освіченості);
· розвиток змісту, методів і засобів навчання до рівня світових
· стандартів;
· скорочення терміну та підвищення якості навчання і тренування
· на всіх рівнях підготовки кадрів;
· інтеграція навчальної, дослідницької та виробничої
· діяльності;
· удосконалення управління освітою;
· кадрове забезпечення усіх напрямів інформатизації України
· шляхом спеціалізації та інтенсифікації підготовки відповідних
· фахівців.
10. Міжнародне співробітництво
У міжнародному співробітництві з проблем інформатизації головним є активна участь України в реалізації міжнародних проектів, спрямованих на формування умов для входження до глобальних інформаційних систем, захист при виконанні цих проектів національних інтересів і реалізація стратегічних цілей української зовнішньої політики.
Інформаційне суспільство як суспільство знань
Мир вступив в третє тисячоліття. Цей перехід співпав з тенденціями швидкого руху людства до Глобального інформаційного суспільства (ІС), яке засноване на стрімкому зростанні інформаційних і телекомунікаційних технологій і їх могутніх соціально - економічних діях.
Це час формування світовими лідерами ефективного розвитку інформаційного суспільства і створення більш справедливого, процвітаючого і безконфліктного світу. Ті країни, лідери яких продовжують ігнорувати тенденції побудови інформаційного суспільства і його розвитку на основі широкомасштабного використання ІКТ, сьогодні займають останні місця в міжнародних рейтингах розвитку й автоматично утворюють категорію регіонів, в яких загострена проблема інформаційної нерівності.
Вперше пропозиція про проведення Всесвітнього Самміту на вищому рівні з питань інформаційного суспільства була офіційно заявлена на Повноважній Конференції Міжнародного Союзу Електрозв'язку (МСЕ) в Мінніаполісі у 1998 році (резолюція 73). До цього часу концепція інформаційного суспільства вже стала елементом державної політики більшості передових країн світу і широко обговорювалася на різних міжнародних форумах.
Згодом ідея проведення Всесвітньої зустрічі одержала підтримку Генеральної асамблеї ООН. Резолюція 56/183 від 21 грудня 2001 року орієнтувала учасників Всесвітньої зустрічі використовувати потенціал знань і технологій для сприяння досягненню цілей Декларації Тисячоліття ООН і пошуку ефективних та нових шляхів забезпечення загального розвитку. Була підкреслена нагальна потреба доступу всіх країн до інформації, знань та ІКТ з метою розвитку, для того, щоб вони могли скористатися всіма перевагами революції у сфері ІКТ і рішення всього спектру питань, пов'язаного з інформаційним суспільством.
Початком рішення цих завдань стало досягнення на найвищому політичному рівні глобального консенсусу (І етап Самміту - Женева, 10-12 грудня 2003 року) - "на основі вироблення загального бачення і розуміння інформаційного суспільства шляхом затвердження "Декларації Принципів" і "Плану Дій" (www.e-ukraіne.com.ua/forum) для втілення урядами, міжнародними організаціями і всіма секторами суспільства ".
Усвідомлюючи важливість використання переваг ІКТ та побудови інформаційного суспільства Україна розпочала власний процес підготовки ще задовго до проведення всесвітньої зустрічі. У даному викладі ми лише оглядово відобразимо основні його події в хронологічному порядку:
1) За ініціативи президентів Росії та Киргизії була проведена в два етапи Московсько-Бішкекська Конференція - з 9 по 11 вересня 2002 року в Бішкеку, а з 23 по 24 жовтня 2002 року в Москві. За результатами проведення конференції учасниками була прийнята Декларація, в якій відображено загальне розуміння проблем розвитку інформаційного суспільства в країнах СНД;
2) 07-09/11/02 - державна делегація України прийняла участь у проведенні Пан-європейської регіональної міністерської конференції з питань інформаційного суспільства;
3) 25/02/03 у м. Києві за Всеукраїнським Фондом "Інформаційне суспільство України" спільно з Інститутом Інформаційного Суспільства за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження" була проведена міжнародна конференція "Проблеми та перспективи розвитку інформаційного суспільства";
4) 02/04/03 у Києві, в рамках проведення Конгресу з питань розвитку інформаційного суспільства, відбулось засідання координаційної ради країн-учасниць СНД з питань інформатизації при Регіональній співдружності в галузі зв'язку. На засіданні був узгоджений та затверджений план стратегії співробітництва країн СНД в галузі інформатизації;
5) 25/06/03 за ініціативи та спонсорської підтримки Фонду "Інформаційне Суспільство України", а також за сприяння Телеком та ІТ комітетів Американської Торгової Палати було проведено круглий стіл "Програма Електронна Україна - суспільство та держава", одним із рішень якого стало створення громадської робочої групи "Електронна Україна", метою роботи якої стала розробка проекту "Національна Стратегія Розвитку Інформаційного Суспільства України" (проект підтримано Міжнародним Фондом "Відродження");
6) 01/07/03 у Санкт-Петербурзі на черговому засіданні координаційної ради країн-учасниць СНД з питань інформатизації при Регіональній співдружності в галузі зв'язку була прийнята Спільна Заява країн СНД з питань розвитку інформаційного суспільства (Санкт-Петербурзька Декларація);
7) 27/08/03 була прийнята Постанова КАБIНЕТУ МIНIСТРIВ УКРАЇНИ No 1347 "Про утворення Національного підготовчого комітету iз забезпечення участі України у Всесвітньому самміті з питань інформаційного суспільства" У склад комітету увійшли представники державного, приватного та громадського сектору, які спільно працювали у чотирьох основних напрямках: підготовка національного стенду України, підготовка офіційного тексту доповіді від України, підготовка презентаційного буклету та обговорення проектів Декларації Принципів та Плану Дій Самміту.
8) 04/12/03 під час проведення Громадського Форуму "Громадський сектор ЗА!" (проект підтримано Міжнародним Фондом "Відродження") відбулось перше публічне представлення та обговорення проекту "Національна Стратегія Розвитку Інформаційного Суспільства України" на національному рівні.
Женевська стадія Самміту (www.wsіs.org) проходила під патронатом Генерального секретаря ООН п. Кофі Аннана, а Міжнародний Союз Електрозв'язку (МСЕ) відіграв провідну роль у її підготовці. У роботі Самміту взяли участь більш 13000 делегатів з 161 країни світу. Фактично, прийняті документи (проекти Декларації Принципів та Плану Дій Самміту) вже ознаменовані "Конституцією Інформаційного Суспільства". Вперше у світовій історії на зустрічі вищого рівня були присутні представники не лише уряду, бізнесу, але і громадського сектору. З них: представників урядових структур - понад 4700, недержавних організацій - понад 3800, бізнесу - понад 600, міжнародних організацій - біля 300, представників ЗМІ - понад 1600. Аналізуючи хід та результати роботи Самміту можна зробити висновок про те, що сьогодні, розвиток інформаційних процесів носить глобальний характер а у міжнародних програмах розвитку декларуються приблизно однакові положення, проте кожна країна світу будує власний шлях переходу до інформаційного суспільства. Це зумовлено тим, що у кожної країни, з одного боку, однакові проблеми на шляху раціонального використання переваг ІКТ, а з іншого, кожна країна виходить з наявних реалій у процесі складного переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Внаслідок розвитку цих процесів поруч з терміном "Інформаційне Суспільство" у міжнародній практиці вживається термін "цифровий розподіл". Цифровий розподіл має місце у тих країнах де процес впровадження ІКТ сповільнений, відсутня суспільна мотивація та політична воля. Аналізуючи становище на інформаційній карті світу, можна сказати, що сьогодні Україна належить до країн, у яких розвиток Інформаційного Суспільства лише починається.
Можна стверджувати, що інформаційне суспільство має певні ознаки, наприклад: інформація використовується як один з економічних ресурсів з метою підвищити ефективність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність, стимулювати інновації; вона формує інформаційний сектор в економіці, що зростає швидше за інші; інформація стає предметом масового споживання суспільства, формуючи ринок глобального інформаційного середовища, де здійснюються процеси обміну інформаційними продуктами і послугами.
Сучасна державна інноваційна політика – це сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових та інших заходів, пов`язаних з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту. Інноваційна політика, в широкому розумінні, поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління. Вона торкається всього соціально-економічного середовища, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення країни. В сучасній розвинутій, економічно незалежній державі науково-технічна політика здобуває рис стратегії загального розвитку, підкоряючи собі структурну та інвестиційну політику, економічна політика орієнтується на формування інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, коли зростання ефективності суспільного виробництва досягається за рахунок зростання знань;
- по-друге, інноваційна діяльність тісно пов`язана з інвестиційною, тобто сукупністю практичних дій громадян, юридичних осіб та держави щодо реалізації інвестицій. Законодавець визначає інноваційну діяльність як одну з форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу. З іншого боку, інвестиції – державні, приватні іноземні чи спільні – створюють матеріальну основу для інновацій. Інноваційна діяльність, пов`язана з капітальними вкладеннями в інновації, називається інноваційно-інвестиційною.
Проблема співвідношення і взаємозв’язку інновацій та інвестицій взагалі вимагає окремого аналізу. Як правило, саме інвестиція є безпосереднім носієм інновації, отже, реалізація інноваційної політики в несприятливому інвестиційному кліматі практично неможлива. Між тим теоретично інновація без інвестиції також може мати місце, зокрема, поліпшуюча інновація може бути здійснена в організаційно-збутовій, і навіть у технологічній сфері (без заміни основних фондів) – у вигляді інвестицій у людський капітал (перенавчання працівників, підвищення кваліфікації у сфері комерційної діяльності тощо), або у сферах інформаційного чи інфраструктурного забезпечення. Таким чином, саме в ресурсодефіцитній економіці з ознаками несприятливого інвестиційного клімату особливо важливою є виважена стимулююча політика держави в інноваційній сфері
Заходи економічної і бюджетної політики держави щодо створення сприятливих умов для інноваційної діяльності підприємницького сектора:
· Включення затрат на дослідження та розробки приватного сектора у собівартість продукції;
· Списання значної частини наукового устаткування за прискореними нормами амортизації;
· Застосування системи адресних податкових пільг, націлених на постійне нарощування обсягу наукових витрат у крупних корпораціях і на залучення дрібного і середнього бізнесу до інноваційної діяльності у сфері нових технологій;
· Пільгове кредитування науково-технічних розробок і часткове фінансування крупних проектів, створення інституціональних умов для розвитку венчурного фінансування;
· Безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна, або землі для організації інноваційних підприємств (в основному у сфері освіти або для дрібного і середнього бізнесу), а також для створення наукової інфраструктури в регіонах.
• Питома вага витрат на НДДКР у ВВП розвинутих країн має тенденцію до стабілізації на рівні від 2 до 3% (США -2,5 - 3,0; Японія - 3,0; Німеччина - 2,7 - 2,9; Франція - 2,4 - 2,6; Велика Британія - 2,5; Італія - 1,7 - 2,3; Канада - 1,6
- 1,9; Пд. Корея - 2,8 - 3,0; Нова Зеландія - 1; Індія ~ 0,8);
• У деяких розвинутих країнах частка державного асигнування НДДКР становить понад 30% (США - 36%, Велика Британія і Франція - близько 50%), причина - висока частка військових і фундаментальних досліджень. Однак у ряді країн вирішальну роль у фінансуванні відіграє приватний сектор (Пд.Корея - 82%, Швейцарія ~ 75%, Швеція - 68%) ;
• Щорічно витрати на НДДКР у розвинутих країнах мають тенденцію до зростання, наприклад, у Німеччині з 1991 по 1999 рр. витрати зросли на 21% (93 млрд нім. марок в 1999 р.), а в США - на 42% (близько 230 млрд дол /рік)
Східно європейські КПЕ та Китай
„Високотехнологічний полюс”
світової економіки : США, Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Швейцарія
„Нові індустріальні країни”(НІК)
Країни, що розвиваються
Інші розвинуті країни (РК) світу
Канали трансферу інновацій і технологій :
міжнародна торгівля інноваційноємною продукцією;
ліцензійна торгівля;
наукоємний сервіс;
міжнародне науково-технічне співробітництво, злиття і стратегічні альянси компаній різних країн;
комплексний трансфер технологій (у вигляді прямих зарубіжних інвестицій, дво- або багатостороннього підприємництва зі спільним контролем за об'єктом ; підрядних, контрактних угод та операцій з контролем за об'єктом країни-реципієнта)
Передача технології здійснюється двом головним групам покупців
1. Зарубіжним філіям (дочірнім фірмам ТНК) - нові технології;
2. Незалежним фірмам - технології галузей, що не належать до наукоємких (металургія, металообробка, текстильна промисловість і т.д.).
Інформаційні послуги
Види інформації
ділова
правова
медична
Екологічна
Для спеціалістів
Масова ділова
Рівні ринку інформаційних послуг
Глобальний (загальноп-ланетарний)
Точковий
Міжна-родний
Націона-льний
Регіональний
Локальний
Найбільш динамічною частиною світового інформаційного ринку є сектор ділової інформації, який містить інформацію про окремі товарні ринки і ринки конкретних країн
У наш час спостерігається тенденція до об’єднання компаній у сфері засобів масової інформації (ЗМІ), напр.., в 2001 р. таке об’єднання відбулось між компаніями
„America Online” і ”Time Warner„
Інформацією Закон України «Про інформацію» [1] визначає документовані або публічно оголошувані відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1), а об’єктами інформаційних відносин (ст. 8) — документовану або публічно оголошувану інформацію про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах.
Закон України «Про науково-технічну інформацію» [2] доповнює: «Науково-технічна інформація — це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані під час науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності» (ст. 1). Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості (ст. 2).
Оскільки нині національна безпека кожної держави стає більш залежною від інформації, тому накопичені в державі інформаційні ресурси можна умовно розподілити за кількома рівнями значущості.
1. Стратегічні інформаційні ресурси — життєво важливі інформаційні ресурси (з позиції національної безпеки), виток, розголошення або втрата яких становить надзвичайну загрозу інтересам, суверенітету, територіальній цілісності або навіть самому існуванню незалежної держави.
2. Критичні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси, виток, розголошення або втрата яких супроводжується значними політичними, економічними, соціальними та іншими наслідками.
3. Цінні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси держави, виток, розголошення або втрата яких пов’язана із негативними наслідками на окремих напрямах політичної, економічної, науково-технологічної, соціальної, управлінської та іншої діяльності державних і суспільних інституцій, підприємств, установ і організацій всіх форм власності.
4. Загальносуспільні інформаційні ресурси — загальнодоступні відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного і державного життя та потрібні для реалізації прав, свобод, обов’язків людини і громадянина, використання яких широким загалом не має ознак загроз конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави.
У результаті отримання і використання інформації виникають інформаційні відносини у політичній, економічній, культурній, соціальній, екологічній, науково-технічній, міжнародній сферах життєдіяльності людини, суспільних організацій і держави. Через інформаційні відносини, точніше, через їх упорядкування стосовно об’єкта зацікавленості, виникає інформаційна діяльність — сукупність системних основних і допоміжних процесів пошуку, збирання, аналізу, перетворення, зберігання, та поширення інформації. Інформаційна діяльність є складовою суспільного виробництва, пов’язаного з підготовкою інформаційних продуктів і послуг, спрямованих на задоволення суспільних потреб. Ця діяльність передбачає виконання таких функцій, як: збір інформації, її опрацювання, формування інформаційних масивів, зберігання та поширення інформаційних продуктів і послуг.
Інформатизація - це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, створених на основі застосування сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.
Національна інформаційна інфраструктура (ІІ) це сукупність обчислювальної та комунікаційної техніки, телекомунікаційних мереж, баз і банків даних і знань, інформаційних технологій, систем інформаційно-аналітичних центрів різного рівня, виробництва технічних засобів, а також системи науково-дослідницьких установ і підготовки висококваліфікованих фахівців.
Глобалізація економічних, політичних процесів та інформатизація суспільного життя робить наголос на інтернаціоналізації інформаційної діяльності за формування так званого «інформаційного суспільства», в якому одним з основних предметів праці більшої частини людей є інформація і знання, а знаряддям праці — інформаційні технології.
Інформаційна технологія – цілеспрямована організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечують високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розподілення даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їхнього розміщення.
Задачам з впровадження новітніх інформаційних технологій в Україні є:
· захист національних інтересів України в умовах глобалізації інформаційних процесів, входження у світовий інформаційний простір і глобальні інформаційні мережі;
· інтеграція телерадіоінформаційної структури України в телерадіоінформаційний простір країн - членів ЄС і світовий телерадіоінформаційний простір;
· приєднання національної інфраструктури зв'язку України до Європейської інформаційної інфраструктури і глобальної інформаційної інфраструктури.
Глобальні інформаційні системи та інформаційні технології створюють інформаційне середовище, де практично відсутні державні кордони, обмеження на інформаційні впливи, обмеження на поширення інформації, яку до цього часу не можна було безкарно поширювати, обмеження на розміщення та отримання інформації, зокрема інформації щодо виробництва зброї, проведення терористичних операцій та інше.
Як показує досвід інших країн, інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керованості економікою, розвитку наукоємних виробництв та високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збагаченню духовного життя та подальшій демократизації суспільства. Національна інформаційна інфраструктура, створена з урахуванням світових тенденцій і досягнень, сприятиме рівноправній інтеграції України у світове співтовариство.
Державна політика інформатизації формується як складова частина соціально-економічної політики держави в цілому і спрямовується на раціональне використання промислового та науково-технічного потенціалу, матеріально-технічних і фінансових ресурсів для створення сучасної інформаційної інфраструктури в інтересах вирішення комплексу поточних та перспективних завдань розвитку України як незалежної демократичної держави з ринковою економікою.
Для прискорення процесу інформатизації, що потребує відповідної концентрації ресурсів, в основу державної політики повинно бути покладене державне регулювання процесів інформатизації на основі поєднання принципів централізації і децентралізації, саморозвитку, самофінансування та самоокупності, державної підтримки через систему пільг, кредитів, прямого бюджетного фінансування.
Бюджетні кошти повинні бути спрямовані насамперед на реалізацію загальнодержавних проектів інформатизації:
· створення національної інформаційно-телекомунікаційної
· системи;
· розвиток системи національних інформаційних ресурсів;
· інформатизація стратегічних напрямів розвитку економіки
· держави, її безпеки та оборони, соціальної сфери.
Державна інвестиційна політика у сфері інформатизації полягає в тому, що цільові бюджетні інвестиції одержують тільки ті національні виробники, які можуть забезпечити збільшення обсягів виробництва за рахунок кінцевого продукту, послуг, чистого експорту чи створення продукції, що замінює імпортовану.
Основними напрямами інформатизації є:
1. Розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації
Організаційно-правове забезпечення процесу інформатизації передбачає розроблення пакета нормативно-правових актів з питань організації та правового регулювання відносин у сфері інформатизації, зокрема:
· захисту авторського права і прав та свобод громадян у
· питаннях інтенсивної інформаційної взаємодії держави та
· громадянина відповідно до Конституції України;
· економічного стимулювання створення національного
· інформаційного ресурсу;
· доступу фізичних та юридичних осіб до міжнародних
· інформаційних ресурсів;
· розроблення системи державних стандартів у галузі
· інформатизації;
· сертифікації технічного і програмного забезпечення;
· локалізації програмного забезпечення;
· розроблення нормативних актів про діяльність та взаємодію
· державних та комерційних структур щодо виконання Програми,
· залучення різних джерел фінансування, митне регулювання та інше.
2. Формування національної інфраструктури інформатизації
Національна інфраструктура інформатизації (НІІ) включає:
· міжнародні та міжміські телекомунікаційні і комп'ютерні
· мережі;
· систему інформаційно-аналітичних центрів різного рівня;
· інформаційні ресурси;
· інформаційні технології;
· систему науково-дослідних установ з проблем інформатизації;
· виробництво та обслуговування технічних засобів
· інформатизації;
· системи підготовки висококваліфікованих фахівців у сфері
· інформатизації.
Політика формування і розвитку Державної інформаційної інфраструктури містить у собі координацію діяльності й розподіл функцій між органами влади щодо розвитку ІІ; забезпечення впровадження інформаційних технологій в органах влади, зокрема — впровадження інформаційно-аналітичних систем забезпечення їхньої діяльності; забезпечення надання інформаційних послуг громадянам із боку органів державної влади, а також забезпечення універсальності доступу до інформаційних ресурсів і послуг; забезпечення захисту інформації органів влади; забезпечення захисту авторських прав і інтелектуальної власності; а також забезпечення збереження і розвитку національного культурного надбання за допомогою сучасних технологій
Інформаційна інфраструктура у процесі здійснення інформаційної діяльності із задоволення інформаційних потреб споживача підпорядкована основному завданню — отриманню і доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг (ІПП) через складний технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Так, інформаційний пошук, надання змістовної інформації виконується завдяки певним технологіям, виробничі засади яких становить інформаційна техніка — технічне обладнання та устаткування, поєднане у системні комплекси, складність яких обумовлена обсягами і рівнем інформаційної діяльності.
3. Інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності,
безпеки та оборони
Досягається шляхом створення і розвитку інформаційно-аналітичних, обчислювальних та автоматизованих систем, центрів і мереж, які забезпечують роботу органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Особливістю завдань цього напряму є їх складність, пов'язана з необхідністю оброблення великого обсягу різноманітної інформації, що надходить із значної кількості джерел, а також з високими вимогами до швидкості і форми її надання, достовірності, актуальності, безпеки інформації.
4. Інформатизація процесів соціально-економічного розвитку
Комплексне та збалансоване вирішення завдань соціально-економічного розвитку можливе лише на сучасній інформаційно-аналітичній, системно-технічній базі, за допомогою ситуаційних центрів забезпечення інформаційної підтримки функціонування державного сектора економіки, проведення виваженої
бюджетно-кредитної та податкової політики, виникнення конкурентоспроможних виробництв галузей промисловості у стратегічно важливих сферах. Система моніторингу та застосування сучасних інформаційних технологій забезпечать наукові підходи у розв'язанні соціальних проблем суспільства.
5. Інформатизація пріоритетних галузей економіки
В умовах створення ринкових відносин одним із важливих завдань є підвищення ефективності функціонування галузей за рахунок оптимізації структури виробництва і транспортних засобів та необхідної координації робіт усіх управлінських підрозділів. З цією метою необхідно створити комплекс автоматизованих систем оброблення даних та управління різного рівня і призначення, які взаємопов'язані на принципах технологічної, організаційної, документаційної, програмної та інформаційної сумісності та які утворюють цілісну інформаційну інфраструктуру.
6. Інформатизація фінансової та грошової системи, державного
фінансово-економічного контролю
Для податкової адміністрації необхідно створити інформаційну систему, що забезпечить прогноз і контроль податкових зборів. Треба створити класифікатори, уніфіковані системи документообігу, Державний реєстр фізичних та юридичних осіб - платників податків на основі єдиної бази даних населення України тощо.
7. Інформатизація соціальної сфери
У сфері охорони здоров'я головними завданнями є створення єдиної структурованої інформаційної системи обліку стану здоров'я громадян України на основі автоматизованої реєстрації пацієнтів у лікувальних установах, збору даних профілактичних обстежень з метою подальшого використання в статистичних, аналітичних та експертних системах; створення системи дистанційного консультування та діагностики на основі комп'ютерних мереж, що об'єднують великі лікувальні та наукові заклади.
8. Інформатизація в галузі екології та використання природних
ресурсів
На основі картографічних баз даних передбачається створення багатоцільової інформаційно-технологічної бази з використанням геоінформаційних технологій збирання, зберігання, аналізу всієї сукупності відомостей для моделювання і подальшого прогнозування екологічного стану територій.
9. Інформатизація науки, освіти і культури
Інформатизація освіти спрямовуватиметься на формування та розвиток інтелектуального потенціалу нації, удосконалення форм і змісту навчального процесу, впровадження комп'ютерних методів навчання та тестування, що дасть можливість вирішувати проблеми освіти на вищому рівні з урахуванням світових вимог. Серед них - індивідуалізація навчання, організація систематичного контролю
знань, можливість враховувати психофізіологічні особливості кожної дитини тощо. Результатами інформатизації освіти мають бути:
· розвиток інформаційної культури людини (комп'ютерної
· освіченості);
· розвиток змісту, методів і засобів навчання до рівня світових
· стандартів;
· скорочення терміну та підвищення якості навчання і тренування
· на всіх рівнях підготовки кадрів;
· інтеграція навчальної, дослідницької та виробничої
· діяльності;
· удосконалення управління освітою;
· кадрове забезпечення усіх напрямів інформатизації України
· шляхом спеціалізації та інтенсифікації підготовки відповідних
· фахівців.
10. Міжнародне співробітництво
У міжнародному співробітництві з проблем інформатизації головним є активна участь України в реалізації міжнародних проектів, спрямованих на формування умов для входження до глобальних інформаційних систем, захист при виконанні цих проектів національних інтересів і реалізація стратегічних цілей української зовнішньої політики.
Інформаційне суспільство як суспільство знань
Мир вступив в третє тисячоліття. Цей перехід співпав з тенденціями швидкого руху людства до Глобального інформаційного суспільства (ІС), яке засноване на стрімкому зростанні інформаційних і телекомунікаційних технологій і їх могутніх соціально - економічних діях.
Це час формування світовими лідерами ефективного розвитку інформаційного суспільства і створення більш справедливого, процвітаючого і безконфліктного світу. Ті країни, лідери яких продовжують ігнорувати тенденції побудови інформаційного суспільства і його розвитку на основі широкомасштабного використання ІКТ, сьогодні займають останні місця в міжнародних рейтингах розвитку й автоматично утворюють категорію регіонів, в яких загострена проблема інформаційної нерівності.
Вперше пропозиція про проведення Всесвітнього Самміту на вищому рівні з питань інформаційного суспільства була офіційно заявлена на Повноважній Конференції Міжнародного Союзу Електрозв'язку (МСЕ) в Мінніаполісі у 1998 році (резолюція 73). До цього часу концепція інформаційного суспільства вже стала елементом державної політики більшості передових країн світу і широко обговорювалася на різних міжнародних форумах.
Згодом ідея проведення Всесвітньої зустрічі одержала підтримку Генеральної асамблеї ООН. Резолюція 56/183 від 21 грудня 2001 року орієнтувала учасників Всесвітньої зустрічі використовувати потенціал знань і технологій для сприяння досягненню цілей Декларації Тисячоліття ООН і пошуку ефективних та нових шляхів забезпечення загального розвитку. Була підкреслена нагальна потреба доступу всіх країн до інформації, знань та ІКТ з метою розвитку, для того, щоб вони могли скористатися всіма перевагами революції у сфері ІКТ і рішення всього спектру питань, пов'язаного з інформаційним суспільством.
Початком рішення цих завдань стало досягнення на найвищому політичному рівні глобального консенсусу (І етап Самміту - Женева, 10-12 грудня 2003 року) - "на основі вироблення загального бачення і розуміння інформаційного суспільства шляхом затвердження "Декларації Принципів" і "Плану Дій" (www.e-ukraіne.com.ua/forum) для втілення урядами, міжнародними організаціями і всіма секторами суспільства ".
Усвідомлюючи важливість використання переваг ІКТ та побудови інформаційного суспільства Україна розпочала власний процес підготовки ще задовго до проведення всесвітньої зустрічі. У даному викладі ми лише оглядово відобразимо основні його події в хронологічному порядку:
1) За ініціативи президентів Росії та Киргизії була проведена в два етапи Московсько-Бішкекська Конференція - з 9 по 11 вересня 2002 року в Бішкеку, а з 23 по 24 жовтня 2002 року в Москві. За результатами проведення конференції учасниками була прийнята Декларація, в якій відображено загальне розуміння проблем розвитку інформаційного суспільства в країнах СНД;
2) 07-09/11/02 - державна делегація України прийняла участь у проведенні Пан-європейської регіональної міністерської конференції з питань інформаційного суспільства;
3) 25/02/03 у м. Києві за Всеукраїнським Фондом "Інформаційне суспільство України" спільно з Інститутом Інформаційного Суспільства за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження" була проведена міжнародна конференція "Проблеми та перспективи розвитку інформаційного суспільства";
4) 02/04/03 у Києві, в рамках проведення Конгресу з питань розвитку інформаційного суспільства, відбулось засідання координаційної ради країн-учасниць СНД з питань інформатизації при Регіональній співдружності в галузі зв'язку. На засіданні був узгоджений та затверджений план стратегії співробітництва країн СНД в галузі інформатизації;
5) 25/06/03 за ініціативи та спонсорської підтримки Фонду "Інформаційне Суспільство України", а також за сприяння Телеком та ІТ комітетів Американської Торгової Палати було проведено круглий стіл "Програма Електронна Україна - суспільство та держава", одним із рішень якого стало створення громадської робочої групи "Електронна Україна", метою роботи якої стала розробка проекту "Національна Стратегія Розвитку Інформаційного Суспільства України" (проект підтримано Міжнародним Фондом "Відродження");
6) 01/07/03 у Санкт-Петербурзі на черговому засіданні координаційної ради країн-учасниць СНД з питань інформатизації при Регіональній співдружності в галузі зв'язку була прийнята Спільна Заява країн СНД з питань розвитку інформаційного суспільства (Санкт-Петербурзька Декларація);
7) 27/08/03 була прийнята Постанова КАБIНЕТУ МIНIСТРIВ УКРАЇНИ No 1347 "Про утворення Національного підготовчого комітету iз забезпечення участі України у Всесвітньому самміті з питань інформаційного суспільства" У склад комітету увійшли представники державного, приватного та громадського сектору, які спільно працювали у чотирьох основних напрямках: підготовка національного стенду України, підготовка офіційного тексту доповіді від України, підготовка презентаційного буклету та обговорення проектів Декларації Принципів та Плану Дій Самміту.
8) 04/12/03 під час проведення Громадського Форуму "Громадський сектор ЗА!" (проект підтримано Міжнародним Фондом "Відродження") відбулось перше публічне представлення та обговорення проекту "Національна Стратегія Розвитку Інформаційного Суспільства України" на національному рівні.
Женевська стадія Самміту (www.wsіs.org) проходила під патронатом Генерального секретаря ООН п. Кофі Аннана, а Міжнародний Союз Електрозв'язку (МСЕ) відіграв провідну роль у її підготовці. У роботі Самміту взяли участь більш 13000 делегатів з 161 країни світу. Фактично, прийняті документи (проекти Декларації Принципів та Плану Дій Самміту) вже ознаменовані "Конституцією Інформаційного Суспільства". Вперше у світовій історії на зустрічі вищого рівня були присутні представники не лише уряду, бізнесу, але і громадського сектору. З них: представників урядових структур - понад 4700, недержавних організацій - понад 3800, бізнесу - понад 600, міжнародних організацій - біля 300, представників ЗМІ - понад 1600. Аналізуючи хід та результати роботи Самміту можна зробити висновок про те, що сьогодні, розвиток інформаційних процесів носить глобальний характер а у міжнародних програмах розвитку декларуються приблизно однакові положення, проте кожна країна світу будує власний шлях переходу до інформаційного суспільства. Це зумовлено тим, що у кожної країни, з одного боку, однакові проблеми на шляху раціонального використання переваг ІКТ, а з іншого, кожна країна виходить з наявних реалій у процесі складного переходу від індустріального до інформаційного суспільства. Внаслідок розвитку цих процесів поруч з терміном "Інформаційне Суспільство" у міжнародній практиці вживається термін "цифровий розподіл". Цифровий розподіл має місце у тих країнах де процес впровадження ІКТ сповільнений, відсутня суспільна мотивація та політична воля. Аналізуючи становище на інформаційній карті світу, можна сказати, що сьогодні Україна належить до країн, у яких розвиток Інформаційного Суспільства лише починається.
Можна стверджувати, що інформаційне суспільство має певні ознаки, наприклад: інформація використовується як один з економічних ресурсів з метою підвищити ефективність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність, стимулювати інновації; вона формує інформаційний сектор в економіці, що зростає швидше за інші; інформація стає предметом масового споживання суспільства, формуючи ринок глобального інформаційного середовища, де здійснюються процеси обміну інформаційними продуктами і послугами.
Сучасна державна інноваційна політика – це сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових та інших заходів, пов`язаних з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту. Інноваційна політика, в широкому розумінні, поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління. Вона торкається всього соціально-економічного середовища, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення країни. В сучасній розвинутій, економічно незалежній державі науково-технічна політика здобуває рис стратегії загального розвитку, підкоряючи собі структурну та інвестиційну політику, економічна політика орієнтується на формування інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, коли зростання ефективності суспільного виробництва досягається за рахунок зростання знань;
- по-друге, інноваційна діяльність тісно пов`язана з інвестиційною, тобто сукупністю практичних дій громадян, юридичних осіб та держави щодо реалізації інвестицій. Законодавець визначає інноваційну діяльність як одну з форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу. З іншого боку, інвестиції – державні, приватні іноземні чи спільні – створюють матеріальну основу для інновацій. Інноваційна діяльність, пов`язана з капітальними вкладеннями в інновації, називається інноваційно-інвестиційною.
Проблема співвідношення і взаємозв’язку інновацій та інвестицій взагалі вимагає окремого аналізу. Як правило, саме інвестиція є безпосереднім носієм інновації, отже, реалізація інноваційної політики в несприятливому інвестиційному кліматі практично неможлива. Між тим теоретично інновація без інвестиції також може мати місце, зокрема, поліпшуюча інновація може бути здійснена в організаційно-збутовій, і навіть у технологічній сфері (без заміни основних фондів) – у вигляді інвестицій у людський капітал (перенавчання працівників, підвищення кваліфікації у сфері комерційної діяльності тощо), або у сферах інформаційного чи інфраструктурного забезпечення. Таким чином, саме в ресурсодефіцитній економіці з ознаками несприятливого інвестиційного клімату особливо важливою є виважена стимулююча політика держави в інноваційній сфері