5.5. Максимович versus Погодін

Максимович versus Погодін

Епізод полеміки між М. П. Погодіним та М. О. Максимовичем відбувся так давно, що сьогодні мало хто пам'ятає про справжні її причини, і ще менше людей звертається до оригінальної аргумента­ції вчених, пам'ятаючи лише загальне враження, вичитане із піз­ніших коментаторів. Разом з тим в "історіографічній пам'яті" Укра­їни цей епізод і понині числиться серед кількох найважливіших віх, що маркірують становлення незалежної історичної думки, а Макси­мович постає як єдиний витязь, який протистояв замахові на право українців вважати Київську Русь власною історією. Як і з кожною подією, що з тих чи інших причин стає важливою для нащадків, по­леміка між Погодіним та Максимовичем стала міфом, майже цілко­вито втративши свої реальні обриси. Перетворенню її на героїчний епізод, пам'ять про який варто святкувати, сприяла її очевидна фор­ма двобою, з якого, як гадали партизани Максимовича, український

учений вийшов безумовним переможцем. Словом, це такий собі іс­торіографічний поєдинок Давида з Голіафом. Паралелізм, справді, напрошується: Максимович — приватна особа і хутірський саміт­ник; Погодін — знаменитість, професор Московського університе­ту й академік; українець і росіянин; неофіційна українська культура й офіціозна імперська історія. Ці опозиції прочитуються аж занадто легко.

У російській історіографії та полеміка, здається, не лишила скільки-небудь серйозного сліду. Не так по український бік справи. Обмін листами між двома давніми приятелями залишився в підруч­никах як перше публічне зіткнення двох конкурентних версій на­ціональної історії. І як перша битва, виграна українцями на чужому —історичному—полі бою. Сьогодні пам'ятають, що великорос Пого­дін заперечував будь-який лінгвістичний, етнічний тощо стосунок сучасних йому українців до періоду Київської Русі, а українець Мак­симович енергійно боронив право української історії вважати Русь своїм минулим. У позиції Погодіна, таким чином, схильні вбачати елементарну великодержавність, в позиції Максимовича — україн­ський патріотизм. Оскільки позначаються лише в такий спосіб сприйняті ідеологічні позиції, а не дійсна аргументація, приймається, що Максимович обороняв розуміння української історії як незалеж­ної дисципліни, щось близьке до того, що пізніше лягло в підвалини схеми Грушевського. Таке розхоже уявлення не просто далеке від іс­тини, воно прямо протилежне тому, що, власне, відбулося.

Через те, що листування (і супутні тексти полеміки) виявилися прочитані невірно100, варто перечитати їх наново. Для нашої теми та давня суперечка цікава тим, що наочно демонструє, наскільки проблематичною виявлялася "Київська Русь" ще в середині XIX ст., наскільки серйозний виклик вона становила для новонаро-джуваних національних історій і, нарешті, наскільки незвичними могли бути російські та українські відповіді на ці виклики.

1856 p. M. Погодін опублікував написану у формі листа до І. Срезневського статтю. У ній вчений запропонував, як йому здава­лося, задовільне вирішення того історичного парадоксу, який в се­редині XIX ст. — після "відкриття України"! — вже неможливо бу­ло лишати без відповіді. Коротко формулюючи, цей парадокс поля­гав у тому, що російська історія розпочинала найдревніші свої діян­ня на півдні Русі, навколо Києва, Чернігова, Переяславля, де істори­ки покоління Погодіна вже твердо розташовують українців. Мало­роси за всіма ознаками становлять собою окремий народ, а свою традицію — історичну, фольклорну, мовну — ніяк не пов'язують із Київською Руссю. Малороси, здається, не помиляються: визначні філологи того часу, серед них, наприклад, І. Срезневський, визна­ний експерт від обох ділянок, також твердять, що у староруськихпам'ятках не видно прикмет сучасної української мови. Власні спо­стереження Погодіна переконують його в тому, що староруська князівська традиція не властива малоруській історії, що українсь­кий фольклор не зберіг, наприклад, билин, у яких головними персо­нажами виявляються персонажі домонгольської київської історії, і навпаки, українські думи фіксовані на недавній козацькій історії.

Як бути із цим очевидним протиріччям? Що сталося? Адже щось мусило статися, щоб "Київська Русь" змінилася до такої не-впізнаваності й стала "Україною".

Так звана "погодинська теорія", що стала наслідком цих розду­мів над історичними долями Східної Європи, заперечується в кож­ному поколінні українських істориків. У ній бачать лише науково наївну, але ідеологічно небезпечну диверсію проти української історії. Спробуємо, однак, розібратися в логіці історика.

Історія, як уже знає Погодін (бо його погляди формувалися під впливом німецької філософії), є великою мірою наслідком "народного генія", її фізіономію визначає народ. Історії тим і розріз­няються, що належать різним народам. Якщо історик фіксує дві різні історії, значить, їх створили два різних народи. Отже, послідовний іс­торик мусить додумувати цю ідею до кінця й шукати якихось етніч­них зрушень, які привели б до становища, яке він констатує.

Спосіб розв'язання проблеми, запропонований Погодіним, по­лягав у припущенні, що в київські часи Південна Русь була заселена великоросами. Саме великороси створили тут той тип історії, який пізніше знайшов своє продовження в історії Владимиро-Суздальсь-кій, а ще пізніше — московській. Великороси (все ще на півдні) створили культуру й літературу, безпосереднім нащадком якої піз­ніше стала північна Русь і, в кінцевому підсумку, Великоросія. "Південним" же великоросам належить той тип державної традиції (князівської), з якої виростає велике князівство, а згодом і царство Московське.

Таке "переміщення" історії і всіх можливих історичних фено­менів можна пояснити тільки переміщенням — масовим, майже то­тальним — народності, яка, полишаючи краї свого початкового проживання, забрала із собою все, що їй належало: мову, писем­ність і літературу, фольклор, політичні традиції і інституції. Лише один період в східноєвропейській історії міг би претендувати на час, коли такий біблейський ісход був би можливим, — монгольсь­ке завоювання середини XIII ст. Татари, вчинивши на півдні Русі погром надзвичайних масштабів, спаливши й зруйнувавши її голо­вні міста, винищивши фізично або забравши в полон значну кіль­кість населення, а також встановивши свій жорсткий режим, змуси­ли вцілілих мешканців півдня масово переселятися в більш безпеч­ні райони півночі Русі, де все ж таки збереглася князівська влада, де в лісах можна було в разі чого й перечекати чергове нашестя, де від-

новилися (або не такою мірою постраждали) міста. Літописні відо­мості про "Руську землю" (тобто Київ, Чернігів, Переяславль) надо­вго зникають зі сторінок руських літописів, починаючи від середи­ни XIII ст. Брак інформації мусить свідчити про припинення істори­чного життя на цих землях.

Спустілі в такий спосіб території, гадав Погодін, у післямон-гольські часи були заселені новим народом — вихідцями із менш постраждалих від татар західних земель ("від Карпат"). Цей новий етнос, зайнявши собою колишні землі великоросів, і став творцем іншого типу історії — української, яка, отже, не має безпосередньо­го генетичного зв'язку із києво-руською: "Малороссияне, живущие теперь в стороне Днепровской и окружной, пришли сюда после та­тар от Карпатских гор, где они жили, как в своей колыбели, и заняли опустошенные татарами места киевских великороссиян, которые отодвинулись на север. Малороссиянами могли быть заселены ис­кони: Галиция, Подолия, Волынь; из Волыни малороссияне, может быть, перешли к торкам, берендеям, остаткам печенегов, черным клобукам и составили там новое племя казацкое".

Отже, виникнення нової народності — козацької—Погодін по­яснював більш-менш так само, як двома поколіннями пізніше стане пояснювати походження росіян Грушевський — метисацією. Пого­дін накреслював свою теорію великими мазками, не розробляючи деталей і допускаючи обмовки, та головні її положення вважав для себе "достовірними": "Конечно, здесь есть много еще темного, сом­нительного, неопределенного; предоставим объяснение времени; а теперь удовольствуемся положениями, для меня достоверными: 1. Великороссияне древнейшие поселенцы, по крайней мере в Кие­ве и окрестностях; 2. Малороссияне пришли в эту сторону после та­тар; 3. Великороссийское наречие есть или само церковное наре­чие, или ближайшее к нему, то есть родное, органическое чадо".

Статтю Погодіна було написано ще у 1851 р., за п'ять років до її публікації. Епоха, в якій народжувалися висловлені в ній ідеї, ви­значила й реакцію на них, зокрема, Максимовича. Відгук цей був принципово відмінним від тієї інтерпретації з позиції "довгої" на­ціональної історії, яку згодом дасть полеміці Грушевський і яка за­кріпиться за нею101. Саме огляд Грушевського, для якого будь-яка "коротка" історія України була "ненауковою", визначив позитив­них і негативних персонажів полеміки, зробивши із Погодіна анти-українця, а з Максимовича — захисника української справи. Гру­шевський писав у епоху націоналізму й навряд чи правильно зрозу­мів (якщо намагався) мотиви й аргументацію як Погодіна, так і Ма­ксимовича. Для Грушевського виявилося досить зовнішньої обста­вини: Погодін заперечував києво-руську спадщину українців, Максимович наполягав на ній. Чому заперечував Погодін і чому напо­лягав Максимович, Грушевський не цікавився.

Між тим, ролі полемістів варто поміняти на протилежні. Саме позиція Погодіна була, як з'ясовується, проукраїнською, в той час як його vis-u-vis Максимович захищав право малоросів на києво-руські часи, принципово не визнаючи окремішності української історії.

Погодін писав свою статтю вже після російського "відкриття України". Малоросію вже об'їжджено великоруськими мандрівни­ками, й опубліковано записки подорожніх. Вже зроблено спостере­ження над народним характером малоросів. Вже видано збірки на­родних пісень і дум. Вже прочитано сенсаційно успішні малоросій­ські повісті Гоголя. Вже зробила свою феноменальну кар'єру в ро­сійській освіченій думці "История русов", і 1846 р., за п'ять років до написання статті Погодіна, її нарешті публікують у Москві. Сло­вом, великоруська публіка вже твердо знає, що малороси станов­лять собою окремий і милий народ.

Кінець 1840 — початок 1850-х pp. припадає, звичайно, на епоху Миколи І і сприймається як час загальної реакції в усіх без винятку сферах життя. Епоха, втім, була дещо складнішою, і по відношенню до українців, наприклад, режим часом демонстрував досить велику толерантність. Микола І був найбільшим status quo монархом Євро­пи. Кирило-мефодіївці, жорстоко покарані режимом, сприймалися як потенційно небезпечні зовсім не через українофільські мотиви їхніх писань, а через загрозливу для європейського status quo сло­в'янофільську ідею майбутньої конфедерації народів, що підривала легітимність європейських монархій102. Це правда, що від 1833 р. іс­нує офіційна формула "православ'я, самодержавності, народності", але навіть у цьому формулюванні вона все ще надає "народності" досить широких рамок для трактування, якщо тільки дотримано безумовно лояльність до перших двох ланок формули. З Уваровим часом хибно пов'язують виникнення офіційного російського націо­налізму, який нібито заперечував для інших слов'янських народів імперії можливість артикулювати свої окремі культуру й історію. Насправді такі спроби "націоналізації" імперії будуть характерні для часів Олександра III.

(Зазначимо в дужках, з імперською лояльністю в цей час не по­в'язується також і мовне питання. Творець формули "офіційної на­родності" С. Уваров, наприклад, за відгуком І. Снєгірьова 1832 p., "по немецки говорил хорошо, а в русском затруднялся"103; інший знаменитий патріот того часу, людина, яка фактично організувала й фінансувала пошуки усіх старожитностей в Росії — граф М. Румянцев, як пізніше згадував Є. Барсов, був людиною "французского воспитания, не вполне владел русским языком и да­же писал с ошибками".)104

Імперія, якою править Микола І, все ще великою мірою динас­тична держава, де зв'язок між різними її частинами обумовлюється

не єдністю нації, але лояльністю підданих до особи монарха й істори­чністю приєднання провінцій. Відповідно 1830— 1840-ві pp. ще не знають єдиної імперської історії, яка не припускала б локальних істо­ричних наративів або виключала їхню можливість. Навпаки, напи­сання таких історій вважається справою патріотичною і лояльною. Жодної загрози у них ще не вбачають: перше видання «Історії Малої Русі» Бантиша-Каменського читають великі княгині, а нове видання автору дозволено було присвятити (1830 р.) государю.

Польське повстання 1830 р. тільки сприяло прихильному став­ленню властей до будь-яких історичних наративів, які б "відвойовували" територію з-під влади польської історії в минуло­му й польського впливу в сучасності. Українців розглядають як очевидних союзників у цій справі, уряд спонсорує цілу низку нау­кових, освітніх, громадських, видавничих інституцій, у тому числі таких, що покликані сприяти розшукам місцевих старожитностей, місцевої історії і загалом — виявляти "руське" обличчя краю та іс­торичні права на нього "руської" історії.

Погодін пише свою статтю 1851 p., а публікує 1856 p., вже за нового правління, початок якого ознаменувався суттєвою лібера­лізацією. Але він пише також і до Валуєвського циркуляру, до Ем-ського акту. Малоросія легітимно існує. Мусить мати свою історію (в межах імперії), як свою історію має Польща й Фінляндія. У цьо­му смислі дуже характерно звучить лист члена Головного управлін­ня цензури Муханова, який 1861 р. спеціально з приводу малоро­сійської історії зазначав: "Цензура вообще не может и не должна препятствовать обнародованию специальных сочинений, касаю­щихся истории разных областей империи, бывших некогда отдель­ными и ныне составляющих с ней одно целое, если только сочине­ния эти написаны с чисто ученою целью, без всякой мысли о возмо­жности самостоятельного существования тех областей и без всяких сепаратических учении и настроении.

Погодін — слов'янофіл. Для нього заперечувати існування ма­лоросів та їхньої історії — неможливо, навпаки, він вважає, що ма­лоросійський народ "носит все признаки самобытного племени". Таке переконання було властиве й іншим слов'янофілам близько часу написання Погодіним статті. Так, наприклад, Ю. Самарій за­писав у щоденнику, веденому у Києві 1850 р.: "Пусть же народ украинский сохраняет свой язык, свои обычаи, свои песни, свои предания; пусть в братском общении и рука об руку с великорусс­ким племенем развивает он на поприще науки и искусства, для ко­торых так щедро наделила его природа, свою духовную самобыт­ность во всей природной оригинальности ее стремлений; пусть уч­реждения, для него созданные, приспособляются более и более к местным его потребностям. Но в то же время пусть он помнит, что историческая роль его — в пределах России, а не вне ее, в общем со­ставе государства Московского"106.

Історія і політика в цей час ще не сприймаються як єдність. Ціл­ком можливо наполягати на окремішності історії й не робити з того жодних політичних висновків на майбутнє. У 1845 р. Погодін стверджував, що між великоросами та українцями існує суттєва ет­нічна дистанція: "Великороссияне живут рядом с малороссиянами, исповедуют одну веру, имеют одну судьбу, долго одну историю. Но сколько есть различия между великороссиянами и малороссия­нами ! Нет ли у нас большего сходства в некоторых качествах даже с французами, чем с ними? В чем же состоит сходство? Этот вопрос гораздо затруднительнее".

Погодін, отже, готовий був іти досить далеко, можливо, навіть далі, ніж самі українці, у визнанні малоросів окремим, нетотожним до росіян народом. Але якщо вони існують, існує також і їхня істо­рія. Проблема для нього — в початках. Коли починається малорусь­ка історія, якщо вона відмінна від великоруської? Адже ясно, не в Київській Русі, тут місце вже зайняте. Значить, тоді, коли малороси з'являються як виразна етнічна чи історична група. Куди б не звер­тався російський історик за відповіддю, він міг знайти тільки одну пропозицію — у післямонгольські часи. Адже навіть самі малороси (сучасні Погодіну) не ідентифікують свій фольклор, свою історич­ну пам'ять тощо із києво-руськими часами. Практично всі опуб­ліковані на той час історії Малоросії фіксовані на "козацькому міфі".

Погодін трохи спізнився. Його погляди з ЗО—40-х pp. XIX ст. цілком могли б поділити українські історики попереднього поко­ління, для яких минуле Малоросії існувало тільки як минуле коза­цьке. Він не помітив (а може не знав), що в самій Малоросії багато хто вже потихеньку опановує києво-руське минуле краю як частину досвіду українців. У тому полягав один із парадоксальних наслідків пост-1831 р. офіційного заохочення занять місцевою історією, міс­цевими древностями, місцевим фольклором. Українці на кінець 50-х — початок 60-х pp. почали відчувати себе вже господарями не тільки території, але й усієї історії, яка точилася на ній впродовж віків.

Як відповідав Максимович на "теорію" Погодіна? У пошуках доказів своєї гіпотези Погодін мав необережність ступити на поле філології, де Максимович (дарма, що ботанік за освітою) вважав се­бе експертом. Погодін припустив, що церковнослов'янська мова (якою писані всі пам'ятки київського часу) була не книжною, а жи­вою мовою, якою дійсно говорили в давнину на Русі. її він вважав найближчою до російської мови, а цю останню рішуче відрізняв від мови української. Відтак, у нього виходило, що київські пам'ятки, написані церковнослов'янською мовою, залишені великоросами.

Саме ці положення стали темою "Філологічних листів" Макси­мовича до Погодіна, опублікованих у слов'янофільському журналі "Русская беседа" у 1856 p.

Максимович доволі спокійно роз'яснював Погодіну, що церко­внослов'янська мова, як учать Добровський, Копітар та Бодянсь-кий, належала до південнослов'янських і, якщо коли-небудь і була розмовною, то серед балканських слов'ян. Але твердження про рішучу різницю між великоруською та малоруською мовами ви­кликало у Максимовича сильну емоційну реакцію: "Ты разрываешь ближайшее родство русских наречий, по которому малороссийское и великороссийское наречия, или, говоря полнее и точнее, южно­русский и северо-русский языки — родные братья, сыновья одной русской речи".

Щоправда, Срезневський, як стало відомо Максимовичу із статті Погодіна, схилявся до думки, що в домонгольські часи існу­вала спільна мова для всієї Русі, а південноруські особливості поча­ли з'являтися лише у післямонгольску епоху. Це також було невірно, гадав Максимович, але краще, ніж цілковите відокремлення: "Если бы пришлось мне из двух зол выбирать легчайшее, то я лучше сог­ласен признать безразличие [тобто відсутність "различий" — О.Т.] всей Северной и Южной Руси в древнее дотатарское время, чем раз-рознять их и разрывать ближайшее их родство до такой степени, как это сделано в твоей нынешней системе".

Тобто Максимович готовий був на поступки, але тільки в одно­му напрямку — зближення. У наступних листах Максимович нама­гався продемонструвати Погодіну, що український фольклор зберіг дещицю пам'яті про Володимирові часи, що літописи містять спо­радичні вкраплення "південноруської" живої мови, що, нарешті, са­ма ця "південноруська" (малоросійська) мова вже існувала в Київ­ській Русі. Усе це для Максимовича мусило означати не окреміш-ність історій двох народів, чиї мови оформилися так рано, а навпа­ки, нерозривну єдність у єдиній, спільній історії. Те, що малороси вже існували в домонгольські часи, означало для Максимовича зай­вий доказ принципової неможливості роз'єднати історію, яка спле­ла історичні долі двох народів настільки давно.

Погодін, звичайно, відповідав листами, що їх публікував на сторінках тієї ж "Русской беседы", і двічі йому листами ж відпо­відав Максимович. Нарешті, очевидно, стомившись від суперечки і намагаючись покласти їй край ("пора нам прекратить наш спор в "Русской беседе" хоть перемирием"), Максимович 1857 р. опубліку­вав останнього листа до Погодіна, який назвав "О мнимом запусте­нии Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом". У ній Максимович намагався піддати ретельному пере­гляду "історичну" частину доказів Погодіна про запустіння Наддніпрянщини й можливе переселення народу звідти на північ. Одно­часно, гадав Максимович, йому вдалося довести, що жодного запус­тіння не сталося, народ не переселявся. Докази Погодіна були такого порядку, що з першою частиною завдання Максимович впорався цілком задовільно. Незаперечних слідів масових переселень у писем­них джерелах, дійсно, не збереглося, а ті випадкові, що трапляються, можна трактувати в будь-який спосіб. Важче було з другою части­ною. Адже й слідів процвітання писемні джерела також не зафіксува­ли. Замість доказів Максимович пропонував пафос: "Города и села были разоряемы татарами и вновь строились; люди разбегались и вновь сходились в свои города и села: такая тревожная жизнь была долей многострадальной Украины на несколько веков и после того, как с отвоеванием киевской земли Гедимином у татар (1320 г.) мину­лась их воля; но их набеги продолжались из века в век, казалось, не­скончаемо. Народ украинский, так же как и волынский и галицкий, убывал сотнями и тысячами от схваток с татарами, от хищного поло-нения ими; однако народонаселение Украины, так же как и Волыни и Галича, все продолжалось по-прежнему, как продолжается доныне в стародавних городах и селах, приумножавшихся новонаселенными".

Взагалі форма, в якій протікала полеміка, листування, була обрана дуже вдало, адже рівень дискусії виявився на диво дилетантським і з то­чки зору загальних поглядів, і з точки зору конкретних доказів, залуче­них на їх підкріплення. Вчені, наприклад, серйозно обговорювали, чи можна визначити, який тип історії відбивають ті чи інші літописні по­відомлення, засновуючись на знанні "національного характеру" росіян та малоросів (Погодін був переконаний, що можна і що давньоруські князі — чистий тип "великоруського характеру"; Максимович сумніва­вся, але тільки через те, що "это знание еще такое неопределенное").

Зрештою, для нашого завдання навіть байдуже, хто з полемістів був більш правий, чи, можливо, обидва помилялися рівною мірою. Нас цікавить інше — логіка аргументу. З яких позицій і чому кож­ний з них завзято захищав власну точку зору, так і залишившись не-переконаним у правоті іншого?

Аргументи Погодіна могли бути наївними або недостатньо до­казовими. Але загальна логіка все ж таки була на його боці — мон­голи таки зруйнували Київ, таки зруйнували Чернігів, таки знищи­ли Переяславль. У середині XIII ст. сталася катастрофа надзвичай­них масштабів, яка назавжди змінила хід східноєвропейської істо­рії. Те, що колись становило собою центр життя і фокус усіх ін­тересів Русі, її найрозвиненіші землі, надовго зникає зі сторінок літописів, а по суті, так ніколи й не відроджується ні в своїх демог­рафічних, ні економічних, ні політичних характеристиках. Довести протилежне — що нічого не сталося, бували наїзди і до, і після, а поляни з сіверянами як жили по своїх селах, так і дожили до XIX ст.,

так само неможливо, як і продемонструвати тотальне й швидке пе­реселення на північ. У чому ж тоді суть суперечки? Чи вся ця диску­сія взагалі про середину XIII ст.? Коли б так, то не стільки емоцій інвестувалося в розмову про давнину семисотлітньої давності. Су­перечка — про сучасне. Якою бути українській історії? Що таке українська історія? Відколи вона починається? Чи може існува­ти як самостійна історія?

На останнє питання Погодін давав ствердну відповідь. Макси­мович відповідав на нього негативно. При тому не тільки в полеміці із Погодіним. Неможливість окремого існування української історії була його давнім переконанням. Він цілковито поділяв домінуючу схему історії. Ще 1837 р. він говорив: "Среди множества городов об­ширной Русской империи Киев, Москва и Петербург возвышаются как три великие памятника трех великих периодов русской жизни. Это три средоточия, из которых русская жизнь, в свое древнее, среднее и новое время, развивалась особенно, но всегда с одинаковой, могучей и широкой силой; три исполинские ступени, по коим Россия, с помо­щью Божьей, взошла на настоящую высоту своего величия".

Для Максимовича, отже, "парадигма єдності" була справою гли­бокого переконання, й будь-які спроби таку єдність розірвати, хай на­віть у незапам'ятні часи, скандалізували його. Позиція Погодіна в та­кому контрасті виглядає більш українською. Для Погодіна здавалося очевидним, що малороси мають своєрідну етнічну фізіономію в сучас­ності, а в недавньому минулому мали також і нетотожну до російської історію. Ця історія була "козацькою" (степовою, орієнтальною), і її зв'язок із образом візантійської Київської Русі виглядав проблематич­ним. Разом з тим ця нетотожна до російської історія точилася на тих землях, де російська історія розташовує свої витоки. Проблема для Погодіна, отже, полягала в тому, щоб зрозуміти, як це сталося, і знайти історичний момент, коли це сталося. Він, загально кажучи, намагався відшукати "початки" української історії.

Звичайно, не варто тішити себе ілюзіями: Погодін зовсім не ста­вив перед собою жодних патріотичних українських завдань, і навіть історія спеціально українська цікавила його лише в другу чергу. Його головна мета полягала у роз'єднанні двох історій, які він вважав різни­ми, але які на той час зусиллями багатьох були вже так тісно перепле­тені, що це викликало дезорієнтацію. "Теорія" Погодіна була своєрід­ною реакцією на "парадигму єдності", що саме в цей час починає ви­никати й утверджуватися в історичній думці імперії.

Погодін, як не без сарказму нагадував йому Максимович, зму­шений був задля нової теорії відмовитися від своїх раніших погля­дів. Ще в першій половині 1840-х pp. Погодін також вважав, що вже в домонгольський період розмовні діалекти Русі розподілялися майже так само, як і в сучасності: на великоруську, білоруську та

малоросійську мови. Але під впливом лінгвістів, а також, очевидно, додумуючи свою «систему» до кінця, полишив ці ідеї, бо вони з не­обхідністю руйнували б єдність києво-руської історії на три окремі національні історії.

Тут важливим (можливо, ключовим) виявлялося "відкриття на­роду", що відбулося буквально на очах у покоління Погодіна. "Народ" став сприйматися як свого роду природна основа всякої іс­торії. Не існує історії без "народу", звідси — всяка історія "народна", національна. Відбулося вже значною мірою і російське "відкриття Малоросії", і зовсім не дарма Погодін оперує такими кліше, як "народний характер" малоросів, їхня "найбільша співучість" серед слов'янського племені тощо. Відкриття Малоросії сумістило в одній території "козацький народ" і руїни києво-руського минулого, серед яких він співає свої нові пісні про запорожців.

Хід думки Погодіна, таким чином, був таким: російська історія історія великоруського народу. Якщо ця історія починається да­леко на Півдні, а згодом звідти переміщується на Північ, це означає, що колись на півдні мусив жити носій і творець, власник цієї історії великоруська народність. Раз з моменту відходу з Півдня росій­ської історії там відбувається якась інша історія (малоросійська, українська, козацька), значить, прийшов новий народ, відповідаль­ний за нову історію.

Ці висновки (байдуже, правильні чи ні) були досить послідов­ними. Цікаво інше: чому, привласнюючи Київ та Переяславль для великоруської національної історії, Погодін з такою легкістю поли­шає для етнічних українців "Карпати"? Адже ці землі також мали свою частку давньоруської історії. Там також були князі (усі без ви­нятку "великоруські характери", за Погодіним), там також велося літописання (усе великоруською мовою), там також будувалися це­ркви в візантійському стилі, можливо навіть, співали билини про Володимира. А між тим жодного сантименту до цих територій По­годін не відчуває. Він і називає їх якось міфічно — "Карпати", об'єднуючи в тому і Галичину, і Волинь, і Поділля, а жителів імену­ючи "карпатцями". Чи не тому, що Правобережжя для Погодіна (все ж таки людини покоління 1830—1840-х pp.) якось не цілком узгоджується з ідеєю руської історії? Чи не тому, що на "філософській карті" Погодіна (проекцією якої в київські часи на­справді є поділ Русі на два етнічні масиви) ці території (лише поко­лінням раніше приєднані від Речі Посполитої) все ще числяться "за поляками"? "Руський" характер Юго-Западного краю ще не цілком вималювався і не цілковито утвердився в думці російської публіки. Імперські власті в 1840-х pp. вживають ще тільки перші заходи для цього107. Території Правобережжя — "Карпати" — ще не цілком "свої", емоційного зв'язку з ними великороси ще не встигли виро­бити і відчути.

Здається, і Максимович до певної міри поділяє такий контраст між Лівобережжям та Правобережжям, пишучи про "народ украин­ский", "народ волынский и галицкий", хоча для нього вони є швид­ше регіональними варіантами одного народу. В іншому місці він розрізняє мови малоросійську та "червоноруську", які знаходяться приблизно в такій же лінгвістичній дистанції, як "наречия" велико­руське та білоруське. Тим не менше він емоційно реагує на можли­вість переселення "карпатців" на Лівобережжя. Максимович, утім, лівобережний малоросійський поміщик. Не цілком зрозуміла нер­вова реакція Грушевського (через два покоління від Максимовича) на ідеї Погодіна та їхнє "нове видання" О. Соболевським. Грушев-ський не тільки біографічно пов'язаний із Правобережжям, він пи­ше різко негативний огляд старої і нової полеміки у галицькому Львові. Для власної схеми Грушевського таке переселення не муси­ло б грати жодної ролі: він бо українськими вважав і Галичину, і Во­линь. Більше того, за ним, центр ("нерв") української історії пере­міщується саме до Галицько-Волинського князівства як раз близько того часу, коли Погодін переселяє звідти свій "новий" народ. Отже, для Грушевського це мусило б бути свого роду "внутрішньоукраїнською" міграцією. Такі міграції — як і обезлюд­нення Наддніпрянщини — він спокійно припускав у пізніші часи, але для середини XIII ст. робив малопояснимий виняток.

Як вважає Олексій Міллер, листування між Погодіним та Мак­симовичем було чи не "першим поділом Русі": "Фактически мы име­ем здесь дело с весьма типичным для романтического этапа разви­тия националистического конфликта спором о дележе истории, с поиском исторических аргументов для обоснования прав на ту или иную территорию и для установления того или иного варианта эт­нической иерархии. ...Происходила постепенная "национализация патриотизма", хотя модерная националистическая идеология оста­валась чужда обоим участникам полемики до конца их жизни"108.

Це так і не так. У нашій полеміці дивує інверсивність ролей. Як правило, активною стороною подібного роду "поділів історії" ви­ступає, так би мовити, "слабша" сторона, а звичний сценарій поля­гає у висуненні претензій на той чи інший сегмент чужого історич­ного наративу, який можна (чи доцільно) від'єднати й "націоналізувати" на свою користь. Надзавданням такої "реконкісти" є створення незалежної від домінуючого наративу версії історії. Саме "слабшою" стороною версії спільного минулого сприймаються як загроза ідентичності, у той час як імперські нара-тиви виявлять, загалом, схильність бути інклюзивними. Відповідно, й ініціативу до емансипації проявляють загрожені співтовариства, тоді як домінуючі групи здебільшого осмислюють свою позицію як об'єкт атаки, швидше відповідаючи на вже кинутий виклик, ніж ініціюючи дискусію.

Судячи з розподілу ролей у нашій полеміці, де й ініціатива, й енергія належали Погодіну, саме за ним варто зарезервувати роль "націоналізатора" історії. Його ідеї відбивають перші порухи до пе­ретворення "истории государства российского" на національну іс­торію росіян. Пізніші інтерпретатори вважали, що Погодін атаку­вав українську історію. Насправді, очевидно, його турбувало інше: спроба вивільнитися з-під традиційного імперського розуміння іс­торії. Дещо раніше подібну спробу визначити межі "національної" історії росіян робив Полєвой із близьким до погодінського ходом думок і загальним висновком. Цього, очевидно, не зрозумів Макси­мович, сприйнявши все за чисту монету й заходившись виписувати цитати з літописів, відшукувати рідкісні слова тощо, ніби то була розмова двох антикварів. За загальною згодою історичні уявлення Максимовича так і залишилися домодерними. Етнічність, мова, іс­торія все ще існують для нього окремо, по різних шухлядах письмо­вого столу, не обов'язково складаючи собою ту нерозривну єдність, якої нададуть цим "трьом китам" нації пізніші ідеології націоналіз­му. Після "націоналізації" історії таку форму історичної свідомості, яка б стверджувала древність народу й при тому не визнавала мож­ливості його окремої історії, вже досить важко уявити. Погодін уже починав здогадуватися, що всяка історія "народна". Максимович так ніколи й не дізнався про це.

До української "націоналізації" давньоруської історії лишалося ще кілька десятиліть. Шлях до неї не буде ні прямим, ні самоочеви­дним. На початку 1860-х pp. у статтях, опублікованих в петербурзь­кій "Основі", М. Костомаров формулює ідею "двох руських народ­ностей" та симетричну їй ідею "федеративного устрою" Русі. Стат­ті Костомарова, писані переважно про Київську Русь і в формі нау­кових розвідок, критикували й хвалили за інше — за приховані по­літичні підтексти, які 1860 року могли здаватися радикальними109.3 точки ж зору розуміння історії, висловлені в них думки й ідеї явля­ли собою спробу одночасно й емансипувати українську історію, і не порвати остаточно із спільністю.

Коли О. Соболевський 1882 року прочитав у зібранні Історич­ного товариства Нестора-літописця реферат "Как говорили в Києве в XIV—XV вв.", де спробував відновити частину історичних ідей Погодіна, ситуація була вже цілком іншою. Ні власті, ні самі украї­нці вже не розглядали заняття давньою історією як безневинні анти­кварні зацікавлення чи вияв лояльного місцевого патріотизму. Під­тексти й імплікації свідомо закладалися, але також і ясно прочиту­валися. (Прикметно, що за двадцять років до того при обговоренні циркуляру Валуєва міністр народної освіти Головін згадає пара­лель між Малоросією і Фінляндією, але в 1863 р. для Валуєва це вже буде свідчити проти малоросів)110. Київське академічне співтовари-

ство сприйняло цю нову спробу як випад і як загрозу. Десятиліття, що минули від часу полеміки Погодіна з Максимовичем, створили нову атмосферу, в якій сам факт голосного й публічного підняття цього питання звучав безтактністю. В. Антонович і люди навколо нього вважали, що, не заявляючи про українські права на києво-ру-ські часи прямо — публікацією "областных" монографій, розроб­кою тем локальної історії тощо, вони de facto привласнюють домон-гольську історію і створюють враження її безперервного тривання від найдавніших часів до сучасності. Час і серії "малих" справ му­сили сприяти публічному сприйняттю ідеї, що вся історія півдня є так чи інакше історією України (еластичність термінології, за якою під "южно-русским" можна було розуміти і нейтрально- географічне означення, і національно-українське, тільки сприяла). Ставити питан­ня прямо означало давати на нього недвозначну відповідь. А саме цього, схоже, намагалися уникати. Київські "українці" відчували політичну небезпечність і наукову сумнівність своєї відповіді. Київ­ські "росіяни", здається, не хотіли б ставити колег у незручне стано­вище. Вигук Соболевського був непристойністю, порушенням не­гласної домовленості. У тому ж стилі вирішили протистояти замахо­ві. Реферат Соболевського, а також і полеміку з ним ледве чи опри­люднили (в скорочених викладах в "Чтениях в Историческом общес­тве Нестора-летописца"), а головною відповіддю стала опублікована в першому випуску новозаснованої "Киевской старины" стаття Ан­тоновича "Киев, его судьба и значение с XI по XVI столетие".

Стаття не полемізувала відверто з тими, хто вважав, ніби ки­єво-руська спадщина належить по відомству "великоруської істо­рії", а малоросійська історія може претендувати виключно на коза­цьке минуле. Антонович взагалі не ставив у ній жодних "теоретичних" питань про протяжність української історії та її спів­відношення з іншими. Він просто і "наївно" оповідав про всі події, які трапилися в місті й з містом від князівських часів до польських в їх хронологічному порядку. Проте сам плин такої оповіді створю­вав враження безперервності, а те, що Антонович довів свій виклад до другої половини XVI ст., давало зрозуміти напрямок давньої ки­ївської історії — через часи литовські до часів козацьких.

Антонович, безперечно, мислив уже категоріями національ­ними. Саме позиція Максимовича у старій суперечці здалася йо­му ближчою. Можливо, він не зрозумів мотивів Максимовича, а можливо, не дуже замислювався над ними. Адже загальний умо­настрій уже від певного часу штовхав до конструювання "довгої" історії українців. Щоб бути конкурентоспроможною, ця "довга" історія мусила бути принаймні не меш довгою, ніж ро­сійська. Стратегії були різними й досить витонченими. Антоно­вич давав своїм студентам теми монографій з давньоруської іс­торії, але неодмінно "обласні", з історії котроїсь із південноруських земель. У своїй сукупності вони рано чи пізно мали створити враження якоїсь окремої "південноруської" історії, спочатку як окремої дослідницької дисципліни, а наслідком — як окремого ми­нулого. Крім того, усі ці монографії, за дуже малими винятками, у своєму викладі долали фатальний рубіж середини XIII ст. (яким традиційно завершували києворуські студії) й переходили в XIV століття.

Грушевський не відчував обмежень, якими стримував себе йо­го учитель. У нього українська історія, якій вже неподільно належа­ла вся Київська держава, не тільки дорівнювала великоруській істо­рії, але значно перевищувала її за тривалістю. Росіяни, наполягав Грушевський, утворилися в результаті слов'янської колонізації Во-лго-Окського межиріччя шляхом метисації із фіно-угорськими ав­тохтонами. Сталося це лише протягом кінця XI — початку XII ст., отже, раніше цього часу про національну історію росіян говорити безглуздо. Зазначимо тут собі ту ж таки ідею, яку обстоював — але по відношенню до українців — Погодін: расове змішання як фактор народження нової народності. Схема Грушевського, таким чином, була схемою Погодіна "навиворіт".

Свого часу Жюль Мішлє вважав, що з європейських країн лише Франція має "повну" історію, бо володіє необхідною глибиною, по­чинаючись безпосередньо від римської історії. Історії Італії, вважав Мішлє, бракує кількох новітніх століть; історії Англії — початку. "Повнота", отже, здавалася в XIX ст. sine qua поп писання націо­нальної історії. "Коротка" історія програвала змагання ще до його початку. Свій "Рим" українська історія могла здобути, тільки пред'явивши права на Київську Русь. За іронією, українські істори­ки зробили це, використавши ідеї, вперше запропоновані для запе­речення самої можливості існування національної історії українців.