Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.5. Методологія неринкових моделей соціально-економічного життя

5.5. Методологія неринкових моделей соціально-економічного життя

До неринкових моделей соціально-економічного життя належать утопічний і так званий науковий соціалізм (комунізм). Утопічний соціалізм ґрунтується на ідеях соціальної рівності, добровільної відмови від експлуатації людини людиною і приватної власності, спільної праці всіх громадян. Реалізувати ідеї соціалісти-утопісти намагалися, в основному, шляхом пропаганди ідей соціалізму, через освіту й моральне вдосконалення людей. Ідеї «наукового комунізму» допомагають розв’язати головну проблему капіталістичного суспільства — проблему відчуження праці та її результатів. Причиною відчуження К. Маркс називав приватну власність. Тому, на його думку, подолати відчуження можна лише шляхом усунення її причини, тобто скасуванням приватної власності.

Розвиток капіталістичних виробничих відносин, з одного боку, вів до зростання кількості власників капіталу, підприємців, а з другого боку, ще в більших масштабах ішло збільшення лав найманих робітників. Ці обидві сторони існували у взаємній потребі — підприємець надавав робітникам роботу, а найманий робітник заробляв засоби для існування і, крім того, приносив підприємцю прибуток.

Ці відносини на рівні підприємств, галузей у загальнонаціональ­ному масштабі визначались певними договорами, в яких уточнювались права й зобов’язання сторін. Від імені робітників при складанні договорів виступали профспілки, а від імені підприємств — спілки підприємств. На політичному рівні ці інтереси представлялися політичними партіями, в основному, соціал-демократичними та ліберальними.

Таким чином, виник своєрідний діалог «капітал — праця», де кожний партнер на соціально-економічному, партійному чи державному рівні відстоював свої інтереси. Правда, діалогом, тобто такою формою спілкування, коли сторони здатні слухати одна одну, він став не одразу. З одного боку, виникла теорія, згідно з якою трудящим вказали на той факт, що їх нещадно експлуатують власники капіталів, присвоюючи значну частину неоплаченої праці у вигляді прибутків. Вихід з цього становища пропонувався такий: ліквідувати приватну власність на засоби виробництва шляхом «експропріації експропріаторів» і перейти на безтоварні (і безгрошові) відносини, засновані на розподільному принципі — спочатку «від кожного за здібностями — кожному за його працею», а потім, в міру повного розвитку виробничих сил, «від кожного за здібностями — кожному за потребою». З другого боку, з’явилися теорії, які вважали цілком законними всі види матеріальних винагород: за найману працю — заробітну плату, за капітал — прибуток, за володіння землею — земельну ренту тощо. Характерною рисою соціалістичного устрою є політичні рішення щодо цін на певні товари й послуги. До списку цих товарів і послуг, як правило, входять: медичне обслуговування, освіта, дитячі установи, міський транспорт, житло, хліб, молоко тощо.

Соціалістичний вибір зовсім не повинен обмежуватись одер­жавленою політизованою економікою. Соціалізм у своїй початковій нерозвинутій формі державного соціалізму протиставляє класам державу як одного з соціально-економічних суб’єктів суспільного виробництва. Соціалістичну економіку можна транс­формувати або в регульовану ринкову економіку, або в соціал-демократичну ринкову економіку, або в багаторівневу ринкову економіку.

Регульована ринкова економіка зберігає політизований характер соціально-економічної структури і соціалізму як економіки держави. Держава регулює попит і ціни, бере участь у орендних і акціонованих відносинах, створює однорівневий загальнодержавний ринок. Монополія державної форми власності проголошується вичерпною, визнається плюралізм форм власності. С. В. Мочерний дає таке сучасне формулювання соціалізму: «Це суспільно-економічна формація, яка ґрунтується на плюралізмі трудових форм та типів власності (за домінування державної та колективної форм), національному або наднаціональному економічному плануванні, суспільному управлінні й контролі за розвитком власності в інтересах людей праці»1. Найважливішими сучасними типами трудової власності він називає приватну трудову власність, трудову колективну власність, державну трудову власність та інтеграційну трудову власність. Помилковими він називає ідеї повного ігнорування приватної власності, несумісності приватної трудової власності з соціалізмом і сумісності з соціалізмом лише державної власності. Він також доводить, що приватна власність відповідає інтересам частини працездатного населення у сільському господарстві (що є основою розвитку фермерських господарств, які не наймають робочої сили), сфері послуг (зокрема, у роздрібній торгівлі), у сфері інтелектуальної діяльності. На його думку, орієнтація лише на державну власність, по-перше, позбавляє економічну систему додаткових рушійних сил і факторів розвитку, по-друге, стимулює зростання гігантського бюрократичного апарату, по-третє, пригнічує або зовсім ігнорує колективні та індивідуальні інтереси, по-четверте, підтримує лише деформовані державні або суспільні інтереси.

Саме таким чином, на наш погляд, монополія держави перетворюється на олігополію. В ідеалі така форма диктатури держави обмежується у сфері політики правовим механізмом, а у сфері економіки — ринковими відносинами. Автори концепції регульованого ринку наполягають на трьох умовах його реалізації: 1) со­ціальному захисті працівників; 2) приватизації майна; 3) вільних цінах. Вони думають, що приватизація поряд з державним регулюванням допоможе створити другий полюс економіки. Але реаль­ний хід такої трансформації соціалізму приводить до створення з приватизованого сектору економіки лише своєрідного «ринкового поплавця» для підтримання на плаву малоефективного державного сектора. Цей шлях шукає підтримку у владних структурах. Головним його досягненням є плюралізм форм власності.

Другий соціал-демократичний шлях, спрямований на злам політизованої соціально-економічної структури, передбачає: по-перше, суттєву децентралізацію економічних і соціальних функцій держави і зростання масової ринкової ініціативи у її громадян; по-друге, орієнтацію на потреби й інтереси кожної людини і суспільства як демократичної сукупності індивідів; по-третє, створення як територіальних ринкових структур, так і макроструктур ринку (банків, бірж, фондів тощо); по-четверте, масову приватизацію у «симбіозі» з живою ринковою діяльністю. Цей шлях спирається на широкі політичні рухи за демократизацію суспільства. Головним його досягненням є децентралізація економіки та ринку.

Багаторівнева ринкова економіка характеризується передусім переходом від монополії держави до супермонополії капіталу. Вона створює ієрархічну систему ринків (сировинного, інвестиційного, споживчого тощо) на чолі з фінансово-грошовим ринком, спирається на сукупність фінансово-банківських корпорацій, створених на базі цих ринків, регулює великі структурні зв’язки, цикли відтворення суспільного капіталу, грошових обігів, споживчих прибутків. Вінцем регулювання ринку стає трирів­нева банківська система, яка складається: 1) з банку капіталу і монетарного регулювання на базі грошової метаморфози (капітал — гроші — прибуток); 2) центрального емісійного банку, що підтримує товарно-грошову збалансованість і рівні цін; 3) комер­ційний господарський банк, у тому числі ощадбанк, що з’єднує всі низові суб’єкти ринку, забезпечує капіталізацію доходів.

Ще на початку 20-х років XX ст. сформувалися два підходи до перебудови суспільства: 1) реформістський, який дозволяє поступово, шляхом реформ, закріплених у законі, поліпшувати соціальне становище трудящих; 2) революційний, який закликає рішучим, революційним шляхом усунути соціальну несправедливість — приватну власність. Наслідки другого напрямку добре відомі: «справедливий розподіл за здібностями» привів до загаль­ної злиденності. Щодо першого шляху, то досвід Австрії, Швеції, Іспанії, Німеччини та інших країн дає нам надію на оптимізм. Тим більше, що соціал-демократи в своїх теоретичних документах прийшли до висновку, що основоположна людська цінність — свобода. Насамперед вона має поширюватися на свободу володіння і свободу розпорядження результатами своєї праці, що дозволяє входити у вільні, рівноправні, захищені законом, договірні відносини купівлі-продажу своєї власної праці, які можуть бути реалізовані тільки на ринку, де існує конкуренція й усунені довільні прояви монополізму.

Якщо раніше соціал-демократи, підтримуючи діалог «капітал — праця», виходили з того, що обставини треба сприймати такими, які вони є, і що їх потрібно поступово змінювати на користь найманих трудящих, то з часом вони пересвідчились: виходячи з інтересів тих саме трудящих, необхідно зберігати і вдосконалювати ринкові від­носини, які базуються на приватній власності. Отже діалог «капітал — праця» набув конкурсного характеру, заснованого на переконанні, що політика соціального захисту працівників не є тільки розробкою законно оформлених засобів розподілу виробленого продукту, а й здійсненням спільних зусиль для його виготовлення, з усвідомленням тієї істини, що чим більший буде результат праці, тим більше одержать усі. Тим самим сучасна соціал-демократія від захисту інтересів трудящих дедалі більше переходить до усвідомлення необхідності виконання нової функції — функ­ції узгодження інтересів учасників діалогу, ставлячи питання про розширення кількості власників акцій, поступового формування виробничих фондів, які перебувають у володінні самих робітників підприємств. У такій ситуації стає дедалі важче визначити, хто ж є підприємцем, а хто — найманим працівником. При цьому схема діалогу «капітал — праця» позбувається конфліктності, стає на шлях консенсусу, в тому числі й на політичному рівні.

Але, як зазначає Ф. А. Хайєк, велика соціалістична утопія вже в зародку несе владу диктатури. Хоч соціалізм з’явився під прапором свободи, але з самого початку він був відверто авторитарним. Фран­цузькі соціалісти-утопісти, які заклали підвалини сучасного соціалізму, були переконані, що їхні ідеї не можна запровадити в життя
інакше, як через диктатуру. Засновники соціалізму не робили таємниці із своїх намірів щодо свободи. Наприклад, Сен-Симон рекомен­дував «обходитись як із скотиною» з тими, хто не захоче підкорятися його планам. Засновники «наукового соціалізму» соціаліс­тичну державу називають теж диктатурою — «диктатурою пролетаріату». Ф. А. Хайєк у книзі «Шлях до рабства» зробив висновок про те, що керована соціалістична економіка принципово неможлива без придушення свободи й об’єктивно веде до тоталітаризму. Але об’єк­тивною є також вимога забезпечити соціальні гарантії певних соціальних груп за рахунок інших. Тож не дивно, що привілей соціальної безпеки набирає в очах людей дедалі більшої ваги. Таким чином, вимоги забезпечення соціальних гарантій в умовах глобалізації лунають дедалі частіше й наполегливіше. Зрештою таких гарантій люди зажадають за будь-яку ціну, навіть ціною свободи1.



1 Мочерний С. В. Методологія економічного дослідження. — Львів: Світ, 2001. — С. 350.

1 Хайек Ф. А. Дорога к рабству // Вопросы философии. — 1990. — № 11. — С. 151.