6. 2. Холодна війна (друга половина 40-х - перша половина 50-х років)

У 1945 р. і частково в 1946—1947 рр. СРСР і країни Заходу досягли згоди з багатьох важливих питань світової політики. Це виявилось у мо­мент створення ООН, під час Потсдамської конференції, у ході підготовки й остаточного прийняття мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. Проте вже у 1945 р. суперечності між учасниками антигітлерівської коаліції щодо повоєнного врегулювання значно загостри­лися. Оволодіння США монополією на ядерну зброю, насадження прора-дянських режимів у Центральній та Південно-Східній Європі, підтримка Радянським Союзом прокомуністичних сил у інших регіонах поглибили взаємне недовір'я. Прагнення Радянського Союзу скористатися наслідка­ми війни для різкого розширення свого впливу не могло не викликати тривоги західних політиків. Так, 5 березня 1946 р. колишній прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Черчілль, виступаючи в американському місті Фултоні, у присутності президента США Г. Трумена довів, що ситуа­ція в Європі небезпечна для долі західних демократій. На його думку, через усю Європу — від Балтики до Адріатики — пролягла "залізна завіса". Для захисту західних демократій англійський політик закликав об'єднати зусилля СТА і Великої Британії.

Важливу роль у формуванні нових підходів до СРСР відіграв амери­канський дипломат, фахівець з питань Росії Джордж Кеннан. У лютому 1946 р., працюючи в посольстві США в Москві, він у телеграмі у Вашинг-

тон виклав головні принципи політики стримування. Уряду США, на його думку, необхідно жорстко і послідовно реагувати на будь-яку спробу СРСР розширяти сферу свого впливу, уникаючи втручання в його внутрішні справи. Для успішного протистояння проникненню комунізму, країнам Заходу необхідно намагатися створити здорове, щасливе, впевнене в собі суспільство, яке б не сприймало комуністичних ідей. Політика стримуван­ня розглядалася Кеннаном як засіб попередження війни і не була спрямо­вана на завдання СРСР воєнної поразки.

І Черчілль, і Кеннан були одностайні в тому, що саме США повинні взяти на себе головну роль у стримуванні СРСР. Американське керівниц­тво не відмовилося від такої ролі. 12 березня 1946 р. президент Трумен звернувся з посланням до конгресу США, в якому проголосив доктрину стримування Радянського Союзу у зв'язку з комуністичною загрозою, що нависла над країнами Європи та Азії, зокрема над Грецією і Туреччи­ною. Президент заявив про намір надати Греції і Туреччині військову й економічну допомогу у розмірі 400 млн. дол. Трумен визначив зміст супер­ництва, що почалося між США і СРСР, як конфлікт між демократією і тоталітаризмом. Так з'явилася на світ доктрина Трумена, що стала почат­ком переходу від післявоєнного співробітництва до протистояння.

5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл запро­понував країнам Європи економічну допомогу для їх відродження. СРСР оцінив цей план як направлений на комуністичне закабаления Європи Америкою і змусив східноєвропейські країни відмовитися від участі в реалізації плану Маршалла. У цих країнах був прискорений процес пере­ходу влади до рук комуністів. 1948 р. цей процес загалом завершився. Для координації діяльності компартій Східної Європи у вересні 1947 р. було створено Інформаційне бюро (Комінформ). При цьому радянське керівниц­тво проголосило про розкол світу на дві непримиримі системи.

У квітні 1948 р. 16 західних країн підписали план Маршалла, за яким вони повинні були отримати 17 млрд дол. допомоги протягом чотирьох років. Як попередню умову для надання допомоги США поставили вимогу про виведення комуністів із складу урядів. До 1948 р. в жодному із урядів Західної Європи комуністів уже не було. Розкол Європи став-реальністю.

Безумовно, план Маршалла сприяв консолідації Західної Європи під проводом США, зміцнив там американську присутність, посилив їхній економічний, політичний, військовий вплив. Проте американська присутність в Європі не підірвала незалежності чи зачепила тої чи іншої західноєвро­пейської держави. Для зміцнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності 10 європейських країн — Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз — Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). 1952 р. до НАТО увійшли Греція і Туреччина, 1955 р. — ФРН. Слідом за НАТО з'явилися й інші військово-політичні організації: 1954 р. — Організація договору Півден-

но-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Велика Британія, Фран­ція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни, Пакистан; 1955 р. за учас­тю Великої Британії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану створено Баг­дадський пакт, що 1959 р. був перейменований у СЕНТО після виходу з нього Іраку.

Країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. 1 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради Економічної Взає­модопомоги (РЕВ) для спільного вирішення економічних проблем у зв'яз­ку з розколом Європи. У травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз — Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радян­ський Союз).

Протистояння СРСР і США, двох військово-політичних угруповань, відбу­валося в умовах нарощування їх воєнного потенціалу, зокрема ядерної зброї. Випробування Радянським Союзом атомної бомби у 1949 р., а у 1952 р. водневої бомби свідчило про те, що воєнно-політичне суперництво набуло нового характеру: монополія США у цій сфері була ліквідована.

Перша відкрита конфронтація СРСР з своїми колишніми союзниками виникла у зв'язку з розколом Німеччини, зокрема внаслідок радянської блокади Берліна в 1948 р. Перекривши транспортні зв'язки Берліна з західними секторами окупації, СРСР протягом 10 місяців змушував західні країни здійснювати постачання своїх військ у Берліні і двохмільйонного населення Західного Берліна за допомогою авіації. Найбільш драматично розвивалися відносини між СРСР і США у зв'язку з корейською війною. В червні 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію по 38 паралелі і почали просуватися на південь. Війська США під прапором ООН надали допомогу Південній Кореї. На боці КНДР у війні брали участь китайські добровольці і радянські військові радники. Корейська війна про­довжувалася з перемінним успіхом до 1953 р. і закінчилася розколом Кореї на дві країни. У Південно-Східній Азії у повоєнні роки ситуація також набула загрозливого характеру. Тут комуністи Північного В'єтнаму при підтримці СРСР і КНР вели кровопролитну війну проти французьких колонізаторів, які у 1954 р. зазнали поразки, і Франція була змушена зали­шити територію Індокитаю.

Суперництво СРСР і США набуло глобального характеру. Диплома­тична, пропагандистська і зовнішньополітична діяльність двох держав були підпорядковані політиці з позиції сили. Але це протистояння не переросло у безпосередню війну між ними. Саме це давало підставу називати цей період "холодною війною". Обидві держави готувалися до "гарячої війни", розглядали один одного як противника, суперничали в усіх регіонах світу, нарощували до невиправданих масштабів військові арсенали, але жодного разу ці арсенали не були використані один проти одного. Це пояснюється тим, що початкове жодна з них такої війни не бажала. Коли ж конфронта-

19 — чпо 980

дія стала фактом, то ні перша, ні друга держава не була впевнена у своїй перемозі у випадку виникнення нової війни. Непередбачуваність наслідків нової війни, навіть з винайденням міжконтинентальних ракет, підштовху­вала обидві держави до вдосконалення систем озброєнь у надії досягти якихось односторонніх переваг.

"Холодна війна" втягнула в себе всю планету. Вона розколола світ на дві частини, два військово-політичні й економічні угрупован­ня, дві суспільно-політичні системи. Світ став біполярним. "Холодна війна" непосильною ношею лягла на економіку її учасників. Розпад СРСР 21 грудня 1991 р. значною мірою став наслідком підриву ра­дянської економіки, змаганням у "холодній війні".