6. 6. Країни Західної Європи у другій половині XX ст

Велика   Британія

Економічні й політичні позиції Великої Британії у світі внаслідок Дру­гої світової війни виявилися значно підірваними. Розпад колоніальної сис­теми в повоєнний період призвів до того, що Велика Британія перестала бути центром величезної імперії, в якій не так давно проживала четверта частина людства. У війні Велика Британія зазнала суттєвих економічних втрат. Однак післявоєнна відбудова йшла досить швидко. Уже в 1947 р. Велика Британія досягла довоєнного рівня виробництва. У повоєнний період при владі у Великій Британії почергово знаходилися Лейбористська та Консервативна партії. Незважаючи на великий авторитет Консервативної партії Уінстона Черчілля, на парламентських виборах у липні 1945 р. його партія зазнала поразки. До влади прийшла Лейбористська партія. Прем'єр-міністром став К. Еттлі. Новий уряд здійснив важливі економічні рефор­ми, зокрема націоналізацію ключових галузей економіки. Було передано державі Англійський банк, вугільну, газову, металургійну промисловість, елек­троенергетику, залізниці — близько 20% промислових потужностей краї­ни. Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасу­вання законів проти профспілок, розширення безкоштовної системи охоро­ни здоров'я та розширення житлового будівництва. У сфері зовнішньої політики лейбористи повністю поділяли побоювання відносно радянської загрози, що були висловлені Черчіллем у Фултоні. 1949 р. Велика Британія стала членом НАТО, перед цим — 1947 р. — надала незалежність Індії.

Реформи лейбористів не привели до поліпшення економічного стано-вища: в країні непомірно зросли державні витрати і різко збільшився дефіцит бюджету. На позачергових парламентських виборах 1951 р. консерватори здобули перемогу. Прем'єр-міністром знову став У. Черчілль, який був при владі до 1955 р. З наступних консервативних прем'єрів найпомітнішою фігурою вважався Гарольд Макміллан, який очолював ка­бінет у 1957—1963 рр. Консерватори зберегли систему соціального забез­печення і медичного обслуговування, але денаціоналізували сталеварну промисловість і транспорт. 1952 р. Велика Британія придбала за допомо­гою американців ядерну зброю. 1952 р. помер король Георг VII, короле­вою стала його дочка Єлизавета II. Вона на троні й донині.

Консерватори прагнули зберегти вплив Англії у світі. 1956 р. Англія разом з Францією та Ізраїлем зробили спробу силою повернути контроль над Суецьким каналом, що був націоналізований Єгиптом. Після Суецької кризи розпад англійської колоніальної системи різко прискорився.

Консерваторів після 13-річного правління у 1964 р. змінив лейборист­ський уряд Гарольда Вільсона. 1970 р. до влади прийшов консервативний уряд на чолі з Едвардом Хітом. У 1974—1979 рр. країною правив уряд лейбористів, прем'єр-міністром якого був спочатку Г. Вільсон, а після його відставки в 1976 р. — Джеймс Каллаген. Повернення до влади лейбо­ристів привело до відновлення націоналізації, встановлення контролю за квартплатою, цінами, соціальними виплатами. Велика Британія не підтри­мала ідеї створення "Спільного ринку" й не брала участі в його засну­ванні (1957 р.), але вже на початку 60-х рр. почала домагатися вступу в нього. 1 січня 1973 р. Велика Британія стала членом Європейського Еко­номічного Співтовариства. Однак економічні труднощі у 70-ті рр. поглиби­лись, зростало безробіття, посилилася інфляція, зменшилися темпи еконо­мічного розвитку. З кінця 60-х рр. загострилася й проблема Північної Ірландії (Ольстеру), де почались міжобщинні зіткнення католиків та протестантів. Католики-ірландці виступають за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, а про­тестанти, котрі стали селитися там ще з часів О. Кромвеля, — за нероз­ривні зв'язки Північної Ірландії з Англією. До того ж ірландці-католики — це одна третина всіх жителів, найбільш знедолена частина населення Оль­стера і в політичному, і в соціальному плані.

В умовах загострення соціально-економічних проблем Англії серед консерваторів посилився вплив прихильників приватного підприємниц­тва і обмеження державного втручання в економіку, їх представник — Маргарет Тетчер — стала в 1975 р. лідером партії. На парламент­ських виборах 1979 р. перемогла Консервативна партія. Тетчер стала прем'єр-міністром і залишалася на цій посаді 11 років. Основним напрямом її внутрішньої політики стало надання максимальної свободи приватному підприємництву. Для цього були здійснені рішучі кроки щодо скорочення державного регулювання економіки. Уряд приступив до систематичного скорочення національного сектора економіки. До приватного бізнесу по­верталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших га­лузей промисловості. Суттєво були скорочені податки на прибуток, зни­жені державні видатки за рахунок скорочення соціальних програм, скоро-

чення відомчого апарату. Одночасно вводилося більш жорстке трудове законодавство, обмежувалося право профспілок на проведення страйків. Під час страйку 180 тис. шахтарів, що тривав з березня 1984 р. до березня 1985 р., уряд виявив твердість і на жодні поступки шахтарям не пішов (не випадково М.Тетчер отримала в пресі прізвисько "залізна леді").

Заходи уряду в перші роки погіршили економічне становище Великої Британії,_загострили соціальну та політичну ситуацію в країні. Однак з 1985 р. почалося економічне піднесення, яке тривало до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн. у 1985 р. до 1,6 млн. у 1990 р.). Швидкими темпами здійснювалася денаціо­налізація державних підприємств у формі продажу невеликих пакетів акцій серед значної частини населення. До 1990 р. була приватизована 21 державна компанія, 9 млн. англійців стали акціонерами, 2/3 сімей — власниками будинків і квартир. У зовнішній політиці консерватори підтри­мали жорстку антирадянську політику США. Президент Р. Рейган і Тет­чер встановили тісні партнерські відносини на основі спеціальної відда­ності консерватизму й антикомунізму. Тетчер твердо і послідовно відстою­вала інтереси Великої Британії в ЄЕС. 1982 р. Велика Британія вступила в конфлікт з Аргентиною через Фолклендські острови. Аргентина захопи­ла ці острови, що входили до Співдружності (там проживало 2 тис. англійців). Англійська ескадра блокувала острови і за допомогою десанту англійці змусили аргентинські війська капітулювати. В конфлікті загину­ло понад 1 тис. осіб. Успішна операція за тисячі миль від Англії піднесла авторитет Тетчер в країні та за її межами.

Успіхи, досягнуті в оздоровленні економіки та фінансів, зміцнювали позиції Консервативної партії й уряду. Ліві сили (лейбористи, ліберали, соціал-ліберальні демократи) не змогли знайти відповідь на виклик М. Тет­чер і не змогли пристосуватися до реальностей сучасної доби.

У 1990 р. Тетчер пішла у відставку з посади лідера партії та прем'єр-міністра, її замінив соратник по партії Джон Мейджор, який в еконо­мічній політиці дотримувався курсу, взятого урядом Тетчер. На початку 90-х років економічне становище Великої Британії погіршилося, сповіль­нилися темпи зростання виробництва. Популярність консерваторів почи­нає падати, чому сприяло зростання податків, а також приватизація королів­ської пошти, на що не зважилась навіть М. Тетчер. Уряд консерваторів не зміг ліквідувати багатьох суспільних суперечностей. Йому не вдалося усу­нути прірву між багатими і бідними, вирішити проблему у сфері освіти та науки, подолати сепаратистські течії в Шотландії, Уельсі, вирішити пробле­му Ольстеру тощо. На парламентських виборах у травні 1997 р. перемогу здобула лейбористська партія на чолі з Ентоні (Тоні) Блером. Уряд Т. Блера проголосив курс на підйом національної економіки, утримання інфляції, незмінність протягом п'яти років розміру прибуткового податку, стримання безробіття. Лейбористи пообіцяли не здійснювати подальшу націоналізацію, не закривати лікарні тощо. Основна ставка зроблена на

поліпшення системи освіти і створення 250 тис. нових робочих місць для молодих безробітних.

Після розпаду СРСР Велика Британія визнала нові незалежні держави. Зокрема, прем'єр-міністр Джон Мейджор своїм листом від 31 грудня 1991 р. визнав Україну. 10 січня 1992 р. відбувся обмін нотами про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Великою Британією. 10 лютого 1993 р. у Лондоні під час візиту Президента Л. Кравчука підписано договір між двома країнами про принципи відносин і співробітництва. Незважаю­чи на незначний рівень торговельно-економічних відносин, українсько-англійські політико-дипломатичні контакти досить активні. Про це свідчать і візит Президента Л. Кучми у Велику Британію 1995 р., і візит прем'єр-міністра Дж. Мейджора в Україну 1996 р. Уряд Е. Блера активізував "східну" політику: розширилися політико-дипломатичні відносини Вели­кої Британії з Росією, Україною та іншими країнами Східної Європи.

Франція

До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Фран­цузький комітет національного визволення, перетворений ЗО серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподар­ського — до 60% довоєнного рівня. Уряд де Голля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що повинні були розробити нову конституцію. Найбіль­шу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представ­ники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух (МРП)". У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції— почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Голов­ну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парла­мент, він же обирав і президента, який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними й слабкими: за 12 років — 14 урядів. Весною 1947 р. з уряду були виведені міністри-

комуністи, які порушили урядову солідарність. Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Соціалістична партія розірвала союз з комуністами і перейшла до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова урядова коаліція, відома під назвою "третьої сили" (діяла до 1951 р.). У першій половині 50-х рр. у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У цей час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З кінця 40-х рр. у Франції починається економічне піднесення. 1948 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень; 1956 р. обсяг промислової продукції в 2 рази перевищив довоєнний рівень. У середині 50-х років модерні галузі промисловості Франції (паливно-енер­гетична, металургічна, машинобудувна, хімічна, радіоелектроніка) охопила науково-технічна революція.

У зовнішній політиці Франція зробила ставку на інтеграцію західноєв­ропейських країн і збереження своєї колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом співініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому ж році Франція при­єдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала допомогу в розмірі понад 3 млрд дол. 1949 р. Франція вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Німеччиною, Бельгією, Люксем­бургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу війну в Індокитаї (1946—1954 рр.). Франція була змушена була надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. — Марокко і Тунісу. Однак найбільш жорстокою війною стала війна Франції проти на­ціонально-визвольного руху в Алжирі (1956—1962 рр.). Тут проживало понад 1 млн. французів, які володіли найродючішими землями Середзем­номорського узбережжя Алжиру. В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут йшла підго­товка до державного перевороту в Парижі. В травні 1958 р. ці сили органі­зували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення бороть­би проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду гене­рала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збо­ри були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конститу­цію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми держав­ного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент,

який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройними силами; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні й військові поса­ди. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпус­кати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були прове­дені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього ж року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової сис­теми і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті рр. посилюється модернізація французької економі­ки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 р. до 1968 р., виробництво промислової продукції виросло на 60%. Франція перетвори­лася в сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою про­мисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки за­лишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери підіймають зако­лот і здійснюють терористичні акти усередині Франції. Заколот був при­душений, і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводить більш незалежну від США політику в НАТО: 1966 р. виходить із військо­вої організації НАТО, ліквідує військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одеру — Нейсе, 1964 р. визнає комуністичний Китай; негативно ставиться до американської агресії у В'єтнамі.

Наприкінці 60-х рр. у розвитку П'ятої республіки проявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держа­ви. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над тру­довими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економіч­ною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. У цей же час відбув­ся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн. робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтрим­ки, він пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим прези­дентом було обрано представника голлістської партії Жоржа Помпіду (1969—1974 рр.). Уряд Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом було обрано Валері Жіскар д'Естена (1974—1981 рр.), який продовжував політичний курс свого попередника.

1981 р. за умов гострої економічної кризи до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, намагався вийти з кризи не за рахунок обмеження державного втручання, як у Великій Британії та США, а шля­хом його подальшого поширення. Було здійснено націоналізацію низки великих банків і деяких промислових підприємств, розширено соціальні програми, прийнято закони про права трудящих, профспілок. Усе це при­звело до посилення інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю за цінами і заробітною платою викликало лише масове невдово­лення. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран був змушений призначити прем'єр-міністром лідера голлістської партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) Жака Ширака. Вперше в історії П'ятої республіки президент і прем'єр-міністр опинилися в різних політич­них блоках. Уряд Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціона­лізував окремі промислові групи і банки, послабив державне регулювання бізнесом, скоротив соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міттеран знову здобув перемогу на президентських виборах. Але на парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць. Прем'єр-міністром було призначено представника ОПР Е. Балладюра. У травні 1995 р. на прези­дентських виборах у гострій боротьбі перемогу здобув колишній прем'єр-міністр Жак. Ширак. Тяжко хворий Ф. Міттеран помер у січні 1996 р.

У внутрішній політиці президент Ж. Ширак і прем'єр-міністр Ален Жюппе проголосили скорочення бюджетного дефіциту, стримання інфляції та вступ Франції до Європейського валютного союзу 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соціальне забезпечення та утримання дер­жавного апарату, а також підвищення деяких податків.

Президент Ширак демонструє схильність забезпечувати зовнішньопо­літичний курс Франції "з власним обличчям". У вересні 1995 р. Франція відновила, всупереч міжнародним протестам, випробування ядерної зброї (до січня 1996 р. було проведено 8 ядерних вибухів). Франція прагне відігра­вати провідну роль у європейських економічних і військово-політичних структурах. З січня 1996 р. Франція відновила присутність у Військовому комітеті НАТО. Одночасно її керівництво поставило перед Вашингтоном питання про заміну командувача Південним крилом НАТО європейцем. Франція і США мають розходження практично з усіх міжнародних про­блем: щодо ролі обох країн в НАТО, діяльності ООН, ролі ОБСЄ, мирного процесу на Близькому Сході тощо.

Після розпаду СРСР і соціалістичного табору Франція активізувала свою політику щодо країн Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України, а у квітні цього ж року було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами. 1992 р. було підписано До­говір про дружбу і співробітництво між Францією та Україною (ратифіко­ваний Національною асамблеєю Франції лише в лютому 1996 р.). У відно­синах двох країн спостерігається стала тенденція до зростання рівня еконо-

мічних відносин, активізації політико-дипломатичного діалогу. Про це і свід­чив візит 1997 р. Президента України Л. Кучми у Францію. Проте Україна усе Іде не стала для Франції пріоритетним партнером на Сході Європи; перевага віддається взаємовідносинам з Росією як правонаступницею СРСР. На позачергових виборах до парламенту 1998 р. перемогу здобули соціа­лісти. Соціаліст Ліонель Жоспен став прем'єр-міністром Франції.

Німеччина

Долю Німеччини після розгрому нацизму і закінчення Другої світової війни було вирішено трьома великими державами-переможницями — Ве­ликою Британією, СРСР і США на Ялтинській (лютий 1945 р.) та Пот­сдамській (липень—серпень 1945 р.) конференціях. Союзники урочи­сто заявили, що їх мета — знищення німецького мілітаризму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі. Демократизація, демілітаризація, декартелізація, денацифіка­ція стали складовими процесу викорінення фашизму в німецькому суспільстві та здійснення реконструкції на демократичній і мирній основі. Союзники домовилися, щоб кордони майбутньої Німеччини визначалися у межах 1937 р., за винятком територій Померанії, Сілезії і частини Східної Пруссії, які відходили до Польщі, та північної частини Східної Пруссії з м. Кенігсберг, яка передавалась СРСР. Вся територія Німеччини, як і столи­ця Берлін, була поділена на чотири зони окупації (англійську, американську, радянську, французьку). Влада у кожній зоні належала військовій адміністра­ції відповідної держави. Координаційним органом загальнонімецької окупа­ційної політики мала бути Контрольна рада, де рішення могли прийматися лише одноголосно, але нездоланні суперечності між СРСР і його союзни­ками паралізували її ефективність. Суперечності виникали через відмінності в підході до відродження країни. Американські, британські й французькі окупаційні власті у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудо­ву демократичного, громадянського суспільства, заснованого на принципах свободи людини, її невіддільних прав, приватної власності. Була дозволена діяльність демократичних партій та організацій. У грудні 1946 р. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об'єднання їхніх зон оку­пації в Бізонію. Після приєднання 1948 р. французької зони окупації Бізо-нія перетворилася в Тризонію.

Відмова західних держав від демонтажу і вивезення значної кількості німецьких промислових підприємств, що планувалися для покриття репара­ційних платежів, поширення на Тризонію плану Маршалла позитивно по­значилися на відбудові зруйнованої економіки Західної Німеччини.

СРСР спрямовував проведення соціально-економічних і політичних перетворень у своїй окупаційній зоні в напрямку створення прорадян-ського режиму. 1945 р. була відновлена Комуністична партія Німеччини на чолі з Вільгельмом Піком; 1946 р. ця партія об'єдналася з Соціал-демокра-тичною партією Німеччини і була створена Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), керівні пости в якій залишилися за комуністами.

Зростання суперництва і протистояння між СРСР і західними держава­ми з усіх питань світової політики протягом 1946—1948 рр. призвело до фактичного розколу Німеччини. У червні 1948 р. у західних зонах окупації була проведена економічна і грошова реформа, яка призупинила інфляцію і сприяла підйому виробництва на ринкових засадах. СРСР з приводу того, що сепаратна грошова реформа підриває економіку Східної зони, встано­вив блокаду Західного Берліна, заборонивши наземне сполучення між За­хідною Німеччиною і Західним Берліном. Блокаду було знято в травні 1949 р. У вересні 1948 р. була скликана Парламентська рада, яка розробила конституцію Федеративної Республіки Німеччини (ФРН); після її затвер­дження окупаційними режимами вона набрала чинності 23 травня 1949 р. Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи і прого­лосила Західну Німеччину як демократичну, федеративну державу. Перші вибори до бундестагу (федерального парламенту) відбулися в серпні 1949 р. До бундестагу були обрані представники Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів (ХДС—ХСС), Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), Вільної демократичної партії (ВДП) і Комуністичної партії Німеччини (КПН). ХДС—ХСС і ВДП створили урядову коаліцію. Главою уряду — федеральним канцлером ФРН — став досвідчений полі­тик партії ХДС Конрад Аденауер, який перебував на цій посаді до 1963 р. Проголошення ФРН відбулося 15 вересня 1949 р. У відповідь на це 7 жовтня 1949 р. на території радянської зони окупації з ініціативи СРСР було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Пре­зидентом НДР став Вільгельм Пік, прем'єр-міністром — Отто Гротеваль.

Федеративна Республіка Німеччина. Внутрішня політика уряду Аденауера була направлена на економічне відродження країни за допомо­гою зміцнення приватного підприємництва, розвитку вільної конкуренції і соціального спрямування ринкової економіки ("добробут для всіх"). Економіка ФРН розвивалася надзвичайно швидкими темпами; успіхи в економіці в 50-х рр. було названо "німецьким економічним дивом". До кінця 1950р. у ФРН було досягнуто довоєнного рівня економічного роз­витку усієї Німеччини. З 1950 р. до 1964 р. валовий національний продукт потроївся. До кінця 60-х років ФРН стала третьою промисловою держа­вою світу (після США та СРСР). Це пояснювалося такими чинниками: збереженням у Західній Німеччині могутнього промислового потенціалу, наявністю значної кількості кваліфікованих робітників, оновленням вироб­ництва на новій науково-технічній основі, американськими кредитами, ве­ликим експортом німецьких товарів, звільненням країни, особливо в перші роки, від великих невиробничих воєнних витрат тощо. 1956 р. Комуністич­на партія Німеччини була заборонена. Створена в 1968 р. Німецька кому­ністична партія так і не стала впливовою силою. У політичному житті Домінували ХДС—ХСС, ВДП і СДПН, які до кінця 60-х рр. займали схожу позицію щодо розвитку країни.

У зовнішній політиці уряд Аденауера взяв курс на європейську інтегра­цію і подолання відчуження ФРН від решти Західного світу. 1952 р. західні держави підписали з ФРН Загальний договір, що відміняв окупаційний статус. На основі Паризьких угод 1954 р. ФРН було дозволено сформува­ти півмільйонну армію — бундесвер. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, а її збройні сили увійшли до складу військ Північноатлантичного блоку. 1955 р. між СРСР і ФРН були встановлені дипломатичні відносини. 1957 р. ФРН стала співзасновником Європейського Економічного Співтовариства.

1963 р. федеральним канцлером став представник ХДС—ХСС Людвік Ерхард. Наприкінці 60-х рр. внаслідок зростання соціально-економічних і політичних проблем у ФРН відбулося перегрупування політичних сил: СДПН і ВДП утворили 1969 р. правлячу "малу коаліцію". Канцлером став соціал-демократ Віллі Брандт, міністром закордонних справ — вільний демократ Вальтер Шеєль. Уряд Брандта здійснював "нову східну політи­ку" ФРН. Були визнані післявоєнні кордони в Східній Європі (договори ФРН з СРСР і Польщею 1970 р.), 1972 р. встановлені міждержавні відно­сини між ФРН і НДР, що відокремило їм шлях до ООН. 1971 р. досягнута домовленість стосовно статусу Західного Берліна, що зняло напруженість навколо цього міста.

1974 р. В. Брандт був змушений піти у відставку з тим, що один з близьких його співробітників виявився агентом спецслужб НДР. Новий кабінет соціал-ліберальної коаліції очолив федеральний канцлер Гельмут Шмідт, а віце-канцлером, міністром закордонних справ став Г.Д. Геншер. У другій половині 70-х рр. уряду Шмідта — Геншера вдалося подолати економічний спад, який виник як наслідок економічних криз початку і середини 70-х рр., і досить успішно вирішувати внутрішні за зовнішньопо­літичні проблеми. ФРН посіла 4 місце"в світі з обсягу випуску промисло­вої продукції (після США, СРСР і Японії). Піднявся і життєвий рівень громадян ФРН.

Через розбіжності в підходах до соціально-економічної і фінансової політики (в країні утворився високий державний внутрішній борг) коалі­ція ВДП — СДПН розпалася. Виникла нова коаліція ХДС—ХСС — ВДП. Федеральним канцлером став Гельмут Коль — представник ХДС. Уряд Коля (подібно до Тетчер у Великій Британії і Рейгана у США) скоротив податки і державні витрати, вжив заходи щодо зменшення державної регла­ментації бізнесу, що стимулювало конкуренцію. З 1983 р. у ФРН розпоча­лося економічне піднесення. Гельмут Коль став 1990 р. канцлером об'єд­наної Німеччини.

Німецька Демократична Республіка. Життя східних німців будува­лося за радянським зразком. 1950 р. державний сектор вже охоплював 77% потужностей промислового виробництва; на селі здійснювалася при­мусова колективізація, яка завершилася на початку 60-х рр. Провідником цієї політики виступала СЄПН, яку очолював Генеральний секретар її ЦК

Вальтер Ульбріхт. Активна роль у комуністичному вихованні німецької молоді відводилася Спілці вільної німецької молоді (аналог радянського комсомолу). Невдоволення німців існуючим ладом призвело в червні 1953 р. до народного повстання в Берліні і більш як 270 населених пунк­тах. Приводом стало те, що уряд підвищив норму виробітку на 10% при незмінній заробітній платні. Радянська військова адміністрація ввела в Східному Берліні надзвичайний стан і з допомогою танків придушила масові виступи населення.

1956 р. у НДР одночасно з Польщею та Угорщиною виникла політична криза. Протестом проти німецького соціалізму став потік біженців із НДР, переважно через територію Західного Берліна у ФРН; за 1953—1961 роки кількість біженців становила 2 млн. чол. За вказівкою з Москви в ніч на 13 серпня 1961 р. територія Західного Берліна була обнесена суцільним муром, що викликало масові протесті західних країн.

1971 р. першим секретарем СЄПН став Ерік Хонеккер. З початку 60-х рр. НДР перебувала у стані відносної економічної стабілізації. НДР досягла чи не найвищого рівня й якості промислового виробництва, ввійшов­ши в десятку найбільш промислове розвинутих країн світу, і мала найви­щий рівень життя серед соціалістичних країн. Проте було й очевидним відставання НДР від ФРН у соціально-економічному розвитку та обме­женість демократичних свобод у НДР,

Під впливом "перебудови" М. Горбачева в СРСР, "оксамитової рево­люції" в Угорщині та Чехословаччині, народні маси НДР 1989 р. виступи­ли з протестами проти існуючих порядків. Е. Хонеккер був змушений у жовтні 1989 р. піти у відставку, а його наступником став Егон Кренц, обіцянки якого здійснити реформи були запізнілими. Понад 1,5 млн. членів СЄПН вийшло з партії. 4 листопада 1989 р. у Берліні відбулася півмільйонна демонстрація з вимогами радикальних політичних змін. Розпочалося руй­нування берлінського муру. Кордон на Захід став відкритим. З грудня 1989 р. Політбюро СЄПН подало у відставку. 18 березня 1990 р. відбули­ся перші в історії вільні вибори до Народної палати. Перемогла некому-ністична опозиція на чолі з християнськими демократами. У травні 1990 р. було підписано державний договір між ФРН і НДР про створення почина­ючи з 1 липня валютного, економічного і соціального союзу двох німецьких держав. Керівництво СРСР не заперечувало проти об'єднання німецького народу. 31 серпня в Берліні було підписано договір про об'єднання, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990 р. Для врегулювання міжнародних аспектів об'єднання Німеччини були про­ведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії, Франції, які завершилися^! 2 вересня підписанням у Москві Договору про остаточне врегулювання німецького питання. З жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, що стало подією історичного значення не лише для німецького народу, а й для Європи і світу. 2 грудня 1990 р. були проведені вибори до бундестагу об'єднаної Німеччини, на яких переміг

союз ХДС—ХСС. Федеральним канцлером залишився Г. Коль, який сфор­мував уряд у коаліції з ВДП.

Економічне становище Німеччини після об'єднання виявилося досить складним. Перехід 6 земель колишньої НДР до ринкової економіки супро­воджувався згортаннями виробництва, безробіттям, зниженням рівня со­ціальної захищеності. Для подолання кризових явищ та інтеграції "нових земель" у загальнонімецькі структури уряд ФРН виділяв значні бюджетні асигнування. До того ж у 1992—1993 рр. у ФРН відбувся спад виробниц­тва, викликаний світовою економічною кризою. Незважаючи на те, що си­туація в Німеччині починаючи з 1994 р. поліпшується, проблеми, пов'язані з об'єднанням, залишаються: зберігається досить високе безробіття (понад 4,5 млн. чол.) у зв'язку з ліквідацією нерентабельних підприємств, шахт, кризою у будівельній сфері. З початку 1996 р. уряд Коля намітив програ­му реформ до 2000 р., направлених на зменшення державних видатків у економіці, відмову від державного регулювання, розширення простору для діяльності приватних підприємств.

Об'єднана Німеччина стала важливим фактором міжнародних відно­син. Вона — член НАТО, провідний учасник Європейського Союзу, незва­жаючи на переважаючий інтерес до відносин з Росією, ФРН приділяє важ­ливе значення відносинам з країнами Східної Європи. 17 січня 1992 р. було встановлено дипломатичні відносини між ФРН і Україною. 1992 р. офіційний візит у ФРН здійснив Президент Л. Кравчук, 1995 — Прези­дент Л. Кучма. 1996 р. федеральний канцлер ФРН Гельмут Коль відвідав Україну. Всупереч інтенсивному політичному діалогу німецько-українське економічне співробітництво перебуває на початковій стадії розвитку. У 1998 р. федеральним канцлером ФРН став соціал-демократ Герхард Шрьо-дер. Новий уряд розпочав інтенсивний діалог з Україною. У лютому 1999 р. був заснований українсько-німецький форум у Бонні. Федеральним пре­зидентом ФРН навесні 1999 р. став соціал-демократ Йоханес Роу.

Італія

Закінчення Другої світової війни Італія зустріла в стані економічної розрухи: у війні загинуло 450 тис. чоловік, 3 млн. залишилось без житла, рівень промислового виробництва 1945 р. скоротився більш як у 2 рази за довоєнний; безробіття і нестатки значної частини населення стали супут­никами італійського життя. Особливо тяжким було становище на півдні Італії, що призвело до масового від'їзду населення не тільки в інші регіони Італії, а й за кордон.

Ще під час руху Опору, що відіграв значну роль у визволенні Італії від фашистської окупації, сформувався союз антифашистських партій: христи­янських демократів (ХДП), комуністів (ІКП) і соціалістів (ІСП). З 1944 до травня 1947 р. ці партії формували уряд. 1946 р. на виборах в Уста­новчі збори вони зміцнили своє провідне становище. У тому ж році на референдумі італійці висловилися за ліквідацію монархії. З початком "хо-

!

лодної війни" стосунки між християнськими демократами і комуністами різко погіршилися (комуністи зайняли деструктивну позицію щодо своїх союзників, намагаючись завоювати владу). Після чергової урядової кризи в травні 1947 р. християнський демократ А. де Гаспері сформував уряд уже без комуністів. У грудні 1947 р. Установчі збори прийняли Консти­туцію. Вона гарантувала суверенітет народу, свободу слова, віросповідуван-ня, зборів, преси, особистості, право на власність, працю, соціальне забезпе­чення. Конституція проголосила Італію демократичною парламентською республікою і вперше в історії Італії ввела загальне .виборче право. За Конституцією вищим органом влади став двопалатний парламент (сенат і палата депутатів). Парламент, у свою чергу, обирає президента — главу держави. Глава виконавчої влади — голова ради міністрів — призначаєть­ся президентом, але повинен отримати довіру парламенту. Майже у не­змінному вигляді ця конституція діє і до сьогоднішнього часу.

У лютому 1947 р. Італія підписала мирний договір із союзниками. За цим договором Італія втратила всі колонії (Лівія, Еритрея, Італійське Со­малі), передавала сусідам — Франції та Югославії — деякі території, зму­шена була виплатити репарації країнам, яким вона заподіяла шкоду під час війни (СРСР, Югославії, Греції та Албанії). Мирний договір не розв'язав суперечки між Італією та Югославією через Трієст і прилеглі території. Лише 1954 р. ця проблема була врегульована: спірна територія була поді­лена і Трієст став італійським.

Вибори до італійського парламенту в квітні 1948 р. принесли перемо­гу християнським демократам, які сформували уряд на чолі з де Гаспері, який залишався на цій посаді до 1953 р. Уряд де Гаспері виступав за інтеграцію країн Західної Європи, взяв курс на участь у блоці НАТО, чле­ном якого Італія стала у квітні 1949 р. В Італії 1948—1950 рр., внаслідок активізації крайніх лівих (комуністів і соціалістів) і крайніх правих (нео­фашистів), мали місце численні криваві сутички, під час яких було багато вбитих і поранених. 1948 р. Італія приєдналася до плану Маршалла і отримала 1,5 млрд дол. для реконструкції економіки. Це дало Італії мож­ливість в 1950—1951 рр. досягти довоєнного рівня і вступити в період економічного піднесення, темпи якого були досить високими. Період 50— 70-х рр. назвали "італійським економічним дивом". За темпами зростання Італія поступалася в Європі лише ФРН. Щорічний приріст промислового виробництва становив 8—10%. Вступ Італії 1951 р. до Європейського об'єднання вугілля і сталі, а 1957 р. до Європейського Економічного Спів­товариства забезпечив їй стабільний ринок і дешеву сировину. Важливим урядовим заходом щодо підйому сільського господарства була земельна реформа 1950—1955 рр. Земельні володіння площею більше 100 га держа­ва викупляла і на виплат продавала селянам. Було викуплено і продано 1,5 млн. га землі, що сприяло розвитку фермерського товарного виробниц­тва. Економічний розвиток Італії відбувався нерівномірно. Промисловість

розвивалася переважно на Півночі Італії, Південь залишився аграрним, не­розвинутим. Південь став осередком бідності та соціальної напруженості. До початку 60-х рр. внутрішню і зовнішню політику Італії формувала центристська коаліція партій на чолі з ХДП. У 60-ті роки в Італії відбулася гостра політична боротьба між коаліцією урядових партій і лівими сила­ми — комуністами і соціалістами. В Італії загострилася політична криза, часто змінюються уряди. 1962 р. був сформований лівоцентристський уряд А. Фанфані, який заручився підтримкою лівих соціалістів. Уряд прийняв закон про націоналізацію електроенергетичних підприємств, підвищив за­робітну плату й пенсії, ввів обов'язкову початкову освіту. В кінці 1963 р. було сформовано уряд Альдо Моро (християнський демократ), в який уві­йшли соціалісти. Лівоцентристські кабінети з невеликими перервами зна­ходилися при владі до 1976 р. Політична й економічна нестабільність в Італії в кінці 60-х рр. поглиблюється. Цей процес супроводжується бага­томільйонними страйками і демонстраціями. Наслідком масової страйко­вої боротьби було введення 40-годинного робочого тижня, підвищення за­робітної плати, зрівняння робітників і службовців у праві на медичне обслуговування тощо.

У 70-ті рр. економічний розвиток Італії уповільнився. Приріст промис­лової продукції становив лише 3%. Особливо тяжкою була криза 1974— 1975 рр., що стала наслідком підвищення арабськими країнами цін на на­фту. Ускладнення економічного розвитку Італії стало одним із важливих чинників посилення протиборства між правими, центристськими і лівими партіями. А це, у свою чергу, вело до частих змін урядів, ослаблення вико­навчої влади. Нестабільна ситуація посилювалася терором з боку крайніх правих ("бойової групи" неофашистів) та крайніх лівих ("червоні брига­ди"). Навесні 1978 р. "червоні бригади" захопили і вбили лідера ХДП Альдо Моро. 1980 р. в Болоньї внаслідок вибуху бомби на залізничному вокзалі загинуло 84 і було важко поранено 200 осіб.

З другої половини 80-х років в Італії спостерігається економічне по­жвавлення. В політичному плані продовжуються нестабільність і часті зміни урядів. Створюються п'ятипартійні уряди, які по черзі очолюють соціаліст Б. Краксі, християнські демократи А. Фанфані, Дж. Горіа, Ч. де Міта, Дж. Андреотті, С. Берлусконі, Л. Діні. До середини 90-х рр. в Італії зміни­лося 55 післявоєнних урядів. З початку 90-х рр. Італія стала свідком гли­бокої партійно-політичної кризи. Багато функціонерів відомих політичних партій виявилися корумпованими, втягнутими в численні зв'язки з мафіоз­ними кланами та хабарництво. Операція "чисті руки", що проводилася судо­вою владою з 1993 р., виявила, що багато державних діячів, партійних функ­ціонерів, парламентаріїв були учасниками злочинних дій. Скандальні викрит­тя призвели до краху всіх партій правлячої коаліції. На виборах до місцевих органів влади 1993 р. вони зазнали серйозної поразки. В країні почалося перегрупування партійно-політичних сил. ХДП розкололася на Народну

партію Італії і Пакт в ім'я Італії. 1991 р. ІКП відмовилася від своєї назви і проголосила себе Демократичною партією лівих сил. 1994 р. самороз-пустилася Італійська соціалістична партія.

Перша половина 90-х рр. стала для Італії періодом економічного упо­вільнення: відбувається деяке скорочення промислового виробництва, зросло безробіття до 12%. Бюджет 1997 р. передбачав зростання податків на прибутки і скорочення видатків, щоб скоротити дефіцит бюджету. Одно­часно Італія є високорозвинутою країною з передовою технологією і до­сить пристойним рівнем життя за європейськими стандартами. Як член об'єднання найрозвинутіших індустріальних країн світу Італія має знач­ний вплив на формування міжнародного фінансового й економічного співро­бітництва. Італія бере активну участь у міжнародному житті: вона є чле­ном ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших міжнародних організацій.

Італія має традиційні зв'язки з Україною. У Римі функціонує Україн­ський католицький університет. У Ватикан! діють патріархат Української католицької церкви, Українська папська колегія Святого Йосафата. Після того як Україна стала незалежною суверенною державою, між двома краї­нами встановились дружні відносини. 1992 р. Італія визнала суверенітет України, у цьому ж році вона відкрила в Києві посольство. Розвиток торго­вельно-економічного і політико-дипломатичного співробітництва між Украї­ною та Італією знайшов своє відображення в Договорі про дружбу і співробітництво, що був підписаний у ході офіційного візиту Президента України Л. Кучми до Італії в травні 1995 р. 1996 р. до влади в Італії прийшов уряд лівих сил. Прем'єр-міністром став Романо Проді.