Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.1. Структура світового населення і динаміка його зміни

Наприкінці епохи палеоліту (15 тис. років до н. е.) кількість населення Землі становила 3 млн чол., а до кінця неоліту (2 тис. років до н. є.) вона збільшилася до 50 млн чол.
Для того щоб населення планети досягло 1 млрд чол., по­трібен був проміжок часу від виникнення людства і до 1850 р. Двомільярдного населення планета досягла за 80 років — на 1930 р., тримільярдного — за 30 років, у 1960 р. Четвертий мільярд з'явився за 16 років — у 1976 р., а п'ятий — за 11 років, у 1987 р. Через сповільнення темпів народжуваності шестимільярдної позначки населення планети досягло за 12 років.
У табл. 1.1  наведено дані про збільшення кількості населен­ня Землі від появи людини до наших часів, а також прогноз кількості населення планети на 2050 р.


                                             Чисельність населення Землі                                            Таблиця 1.1

 
Рік    Загальна чисельність населення, млн. мол.    Рік    Загальна чисельність населення, млн. чол.    Рік    Загальна чисельність населення,
млн. чол.    Рік    Загальна чисельність населення, млн. чол.       
1    200    1920    1860    1985    4845    1996    5800       
1000    275    1930    2070    1990    5246    1997    5880       
1250    375    1940    2295    1991    5385    1998    5950       
1500    420    1950    2500    1992    5480    1999    6030       
1700    615    1960    3050    1993    5544    2000    6100       
1800    900    1970    3700    1994    5607    2050    11000       
1900    1625    1980    4450    1995    5734            

11 жовтня 1999 р. у столиці Боснії і Герцеговини м. Сарає­во народилася дитина, яка вважається 6-мільярдним жителем планети. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан відвідав маму і дитя в пологовому будинку і поздоровив їх. У 10 найчисленніших за кількістю населення країнах світу проживає 2/3 пла­нетарного людства. У п'яти країнах світу — Китаї, Індії, СІЛА, Індонезії та Бразилії зосереджена половина населення Землі. "Демографічному вибуху" передусім сприяє "третій світ" — бідні народжують бідних. Урбанізація, тобто збільшення міст і міського населення, значною мірою зумовлена збільшенням кількості населення. Надмірна кількість населення стримує еко­номічне зростання, вичерпує природні ресурси і руйнує довкі­лля.
Найвищими темпами збільшується населення Африки — щороку на 3 %. Кенійська жінка в середньому народжує 7 разів. "Демографічному вибуху" сприяють не лише високі темпи на­роджуваності, а й сповільнення темпів смертності населення планети. Очікується, що у 2025 р. кількість населення станови­тиме 8,5 млрд чол. (табл. 1.2).
                                                 
                                                                                                                                                                  Регіональні показники чисельності населення                                Таблиця 1.2

 
Регіон    Чисельність, млн. чол.    Темпи росту,
%    Темпи народжуваності, чол. на 100 чол.    Темпи
смертності, чол. на 100 чол.       

    1995 р.    2025 р.    1990-1995 рр.    2020-2025 рр.    1990-
1995 рр.    2020-2025 рр.    1990-1995 рр.    2020-2025 рр.       
Світ
загалом    5734    8188    1,65    0,94    25,7    17,6    9,2    8,2       
Африка    878    1495    2,87    1,74    42,3    24,1    13,8    6,7       
Азія    3247    4758    1,73    0,89    25,9    17,0    8,5    8,1       
Америка    773    1035    1,49    0,72    21,9    15,3    7,3    8,2       
Європа    807    863    0,45    0,15    14,4    13,0    9,8    11,5       
Австралія і Океанія    29    36    1,57    0,59    19,3    15,0    7,8    9,1    

Якщо інші темпи народжуваності збережуться, то, за підрахунками експертів ООН, через триста років кількість на­селення земної кулі становитиме катастрофічну цифру — 1.4 трлн. чол., тобто у 20 тисяч разів перевищуватиме нинішню кількість. Коли б вдалося забезпечити ситуацію, що кожна жінка народжуватиме по двоє дітей, то кількість населення Землі ста­новила б через триста років 9 млрд чол. Чверть населення зем­ної кулі проживатиме в Африці. Найбільшими за кількістю населення країнами світу будуть Індія, Китай та СІЛА. Середній вік планетарного населення збільшиться з 26 до 50 років.
Цікаво, що більшість міст-гігантів світу належать саме краї­нам, що розвиваються. Наприклад, з 25 найбільших міст світу лише чотири розташовані у групі економічно розвинутих країн. У Лімі, Бангкоку, Багдаді, Буенос-Айресі проживає понад 40 % населення відповідних країн.
Нині населення планети спілкується трьома тисячами мов, не враховуючи діалектів. Дві третини населення Землі говорить тринадцятьма найпоширенішими мовами. Китайська мова рідна для 1,1 млрд чол., англійська — 430 млн чол., хінді та урду — 320 млн чол., іспанська — 290 млн чол., російська — 220 мли чол. Офіційними мовами ООН є китайська, англійська, іспанська, російська, арабська і французька.  [1, 57 c.]






Демографічний розвиток світу

Демографічний розвиток складається з тривалих періодів еволюції  щодо коротких якісних зсувів або періодів демографічного переходу і демографічних революцій. Під демографічним переходом розуміється зміна типів відтворювання населення. Він співпадає з трансформацією доіндустріальної системи продуктивних сил в індустріальну.
Термін демографічна революція, або демографічний вибух, означає безпрецедентно високі темпи природного приросту населення, які перевищують темпи приросту попередніх десятиріч. За окремими оцінками до швидких темпів зростання відноситься щорічний приріст в 2% і вище, при якому населення подвоюється кожні 35 років, помірним — кожні 50 років, повільним — приблизно кожні 200 років.
Демографічний вибух — слідство і прояв процесу модернізації традиційного типу відтворювання населення, при якому демографічна рівновага підтримується за рахунок гранично високої народжуваності і смертності. Характерною межею такого порядку є швидка зміна поколінь, тільки доживаючих до 40 років. Трансформація традиційного типу природного відтворювання почалася із зниження смертності. До середини XX ст. людство стало володіти ефективними і відносно дешевими засобами боротьби з масовими хворобами, що привело до різкого зниження смертності.
Процес зниження смертності носив форсований характер в країнах, що розвивалися. За післявоєнний період коефіцієнт смертності там скоротився в 2,6 рази: з 23,3 в 1950—1955 рр. до 9,1 в 1990—1995 рр. Зростання населення країн Азії, Африки і Латинської Америки придбало вибуховий характер. Потужність протікаючого демографічного вибуху перевершує відому раніше. У зв'язку з тим, що сучасні украй високі темпи зростання чисельності населення земної кулі у вирішальному ступені визначаються темпами його збільшення в країнах, що розвиваються, демографічний вибух цих країн перетворився в світовій. За 1950—1970 рр. приріст населення підвищився з 1,8 до 2,0% в середньому в рік, потім в 1990— 1995 рр. він опустився до 1,6% (табл. 2.1).

                                   Темпи приросту населення, %                                   Таблиця 2.1
 
    1950-1955    1965-1970    1990-1995    2010-2015       
Розвинуті країни    1,20    0,81    0,40    0,18       
Країни, що розвиваються    2,05    2,36    1,88    1,41       
Африканські країни    2,22    2,65    2,81    2,50       
Азія    1,89    2,44    1,70    1,14       
Європа    0,79    0,67    0,27    0,14       
Латинська Америка    2,70    2,58    1,84    1,18       
Північна Америка    1,80    1,13    1,06    0,66    

Приріст населення в країнах, що розвиваються, в першій половині 90-х років був в п'ять разів вище, ніж в промислово розвинутих (1,9 і 0,4). Найвищі темпи приросту населення наголошуються в країнах Середнього Сходу і Африки (2,2% в 1950—1955 рр. і 2,8% в 1990—1995 рр.). В країнах Тропічної Африки збереженню демографічних стереотипів сприяють об'єктивні чинники, пов'язані з високою дитячою смертністю, розповсюдженням безплідності, полігамією, що зберігається. Високі темпи зростання населення зберігаються в країнах Південної Америки.
Демографічний вибух — не нове явище в демографічній історії. В західних країнах найвищі темпи приросту населення були в 1760—1820 рр., коли чисельність населення США збільшилася майже в 6 разів, Британії — 1,8, Франції — 1,2, Німеччини — 1,4, Італії — в 1,1 рази. Не менше вражаючі зміни в чисельності населення цієї групи країн відбулися в 1820—1860 рр., коли населення США збільшилося в три із гаком рази, Британії — в 1,4, Німеччини — майже в 1,5 рази. Рівень народжуваності  нині в промислово розвинутих країнах дорівнював 3,78% в 1820 р., в 1901 р. знизився до 3,01%.
Демографічний перехід в промислово розвинутих країнах Заходу завершився в 50-х роках. Умови життя, що покращали, привели до збільшення тривалості життя, скорочення народжуваності і підвищення частки літніх людей. Очікується, що в першій четверті XXI ст. в цій підсистемі світового господарства валові темпи народжуваності і смертності будуть майже рівні.
В демографічному переході, або зміні типів відтворювання населення, можна виділити чотири фази. У першій фазі зниження коефіцієнта смертності випереджає зниження коефіцієнта народжуваності. Внаслідок чого коефіцієнт приросту населення збільшується до найбільшого значення. В промислово розвинутих країнах ця фаза була завершена до середини XX ст., але почалася в країнах, що розвиваються.
В другій фазі смертність продовжує знижуватися і досягає якнайменшого значення, але коефіцієнт народжуваності знижується ще швидше, через що приріст населення поступово сповільнюється. В цю фазу демографічного переходу країни, що розвиваються, вступили в 70-і роки, коли за падінням смертності, що відбулося, знижується і народжуваність, викликаючи уповільнення темпів приросту населення.
Для третьої фази характерно підвищення коефіцієнта смертності у зв'язку з демографічним старінням і одночасно уповільнення зниження народжуваності. В кінці цієї фази коефіцієнт народжуваності наближається до рівня простого відтворювання. Промислово розвинуті країни в 90-і роки стали близькі до завершення третьої фази демографічного переходу.
Четверта фаза передбачає зближення коефіцієнтів народжуваності і смертності за рахунок зростання останнього.
Раціональність фаз відтворювання населення значною мірою обумовлюється соціально-економічною організацією суспільства. Перебудова типу відтворювання залежить не тільки від зниження смертності, але і від соціально-економічних перетворень. Тип народжуваності багато в чому визначається типом сім'ї і природою економічних відносин в ній. У відсталій аграрній економіці переважають великі сім'ї, де родичі з'єднані загальною економічною діяльністю і обов'язками, де потоки благ направлені від молодших віків до старших. Дані відносини обумовлюють економічну доцільність максимізації народжуваності.
В індустріальному суспільстві сім'я позбавляється економічної функції, потік благ в ній змінює напрям, що зумовлює економічну доцільність бездітності. Тому в багатьох країнах, що розвиваються, поліпшення здоров'я і добробуту, які можуть вести до значного збільшення очікуваної тривалості життя і зниження дитячої смертності, гратимуть більш важливу роль в зниженні темпів приросту населення і загальної величини приросту, ніж в країнах Заходу, де коефіцієнт відтворення населення впав до того, як вони отримали сучасні засоби розповсюдження, попередження і переривання вагітності.
В більшості країн з високими стандартами життя приріст населення  залежить від відтворювання населення. В демографії був розроблений ряд показників відтворювання населення. Частіше за все використовуються брутто-коефіцієнт і нетто-коефіцієнт відтворювання населення, а також середня очікувана тривалість життя. Брутто-коефіцієнт представляє звичайно число дівчаток, яке народжує в середньому одна жінка за весь дітородний період життя (умовно з 15 до 50 років). Але цей коефіцієнт фактично характеризує лише інтенсивність народжуваності. Далеко не всі діти доживають до дорослого віку і беруть участь у відтворюванні населення. Щоб визначити, яке число дітей реально заміщає батьків, потрібно із загального числа народжуваних (в даному випадку дівчаток) виключити число не доживаючих до середнього віку їх матерів. Подібна обчищена від смертності характеристика називається нетто-коефіцієнтом відтворювання населення. Він показує, скільки в середньому дівчаток, народжених жінкою відповідного покоління за все життя, доживуть до віку, який мала жінка при народженні кожній з них. Для початкових фаз демографічного переходу характерний тимчасовий підйом нетто-коефіцієнта. Якщо в другій половині XIX в. в країнах Західної Європи він був рівний приблизно 1,5, то в другій половині XX в. в деяких країнах, що розвиваються, він досягав 3,0 і більше.
За 80—90-их років відбулося значне скорочення коефіцієнта відтворення населення — на 15%. Найбільше зменшення наголошується в країнах, що розвиваються, особливо в КНР і країнах Східної і Південно-Східної Азії. В Північній Америці, Західній Європі і Японії відтворювання населення здійснюється на звуженій основі. Схожу картину можна спостерігати в східноєвропейських країнах. Це створює загрозу депопуляції, або демографічної кризи в цих районах, хоча і не означає негайного скорочення населення. Слід зазначити, що зв'язок динаміки чисельності населення з величиною коефіцієнтів відтворення населення не однозначний. Динаміка населення залежить від вікової структури населення, що визначає потенціал приросту населення. Якщо останній позитивний, то чисельність населення може рости навіть тоді, коли коефіцієнти нижче 1,0 і 2,0.


                       Брутто-коефіцієнт відтворювання населення                    Таблиця 2.2
 
Роки    Індустріальні країни    Країни, що розвиваються    Країни Східної Європи       
1950-1955    2,84    6,19    -       
1965-1970    2,44    6,61    -       
1985-1990    1,84    4,15    2,06       
1990-1995    1,70    3,48    1,62    


Хоча темп зростання населення і коефіцієнт відтворення скорочуються, число людей на планеті збільшується щорічно на 86 млн. чол. (1955 р. — 47 млн., 1985—1990 рр. — 88 млн. людина). Очікується, що до кінця поточного сторіччя відбудеться найзначніше зростання населення. Якщо в середині 1987 р. воно досягло 5 млрд. чол., то в 2000 р. передбачається підвищення до 6,2—6,3 млрд., а в 2015 р. досягне 7,3— 7,9 млрд.
Основні прирости населення забезпечуються країнами, що розвиваються. В першій половині 50-х років вони забезпечили 79%, а в першій половині 90-х років — 95% приросту світової чисельності населення. Ці процеси привели до перерозподілу населення між різними підсистемами світового господарства. Якщо в 1950 р. приблизно 2/3 населення проживало в країнах, що розвиваються, в 1990 р. — 77%, то в 2025 очікується подальше підвищення їх частки до 84% (табл. 2.3).
Збільшення частки країн, що розвиваються, відбулося головним чином за рахунок Африки і Індії. Частка промислово розвинутих країн Заходу скоротилася з 22 до 14,5%. Подібні зсуви усилили диференціацію між розміщенням населення і продуктивних сил. На країни, що розвиваються, доводиться майже 80% населення і лише 20% ВМП (45% по купівельній спроможності валют). В цій підсистемі світового господарства розташовані найкрупніші по населенню країни (понад 100 млн. чол.). До їх числа входять КНР, Індія, Індонезія, Бразилія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія. [2, 231 с.]



                Розподіл населення світу по підсистемах і регіонах                 Таблиця 2.3
 
Регіони та країни    1950    1970    1990    2025       
Розвинуті країни    33,1    28,4    22,9    16,6       
Країни, що розвиваються    66,9    71,6    77,1    83,4       
Африка    8,8    9,8    12,1    18,7       
Азія    54,7    56,8    58,9    57,8       
КНР    22,1    22,5    21,8    18,2       
Індія    14,2    15,0    16,0    16,5       
Латинська Америка    6,6    7,6    8,3    8,3       
Північна Америка    6,6    6,1    5,2    4,3       
Європа    15,8    11,1    9,6    6,4       
СССР    6,9    6,4    5,3    4,1       
Океанія    0,5    0,5    0,5    0,5    


Ріст населення і економічний ріст
Виявляють декілька підходів до аналізу взаємозв'язку між зростанням населення і економічним розвитком.
1. Один з них виходить з того, що демографічні змінні є істотним аспектом соціально-економічного розвитку. В основі цього підходу лежить наступна схема: швидке зростання населення знижує зростання заощаджень і накопичень, збільшує зростання робочої сили і утрудняє її використання, знижує якість трудових ресурсів за рахунок зниження рівня витрат на освіту і охорону здоров'я, ослаблює технічні нововведення, скорочує об'єм ресурсів на одну людину і зрештою уповільнює зростання ВВП на душу населення.
Історично цей підхід був пов'язаний з постулатами англійського економіста Т. Мальтуса (1766—1834), який протиставляв два чинники — населення і природні ресурси. В своїй ранній роботі він стверджував, що зростання населення, якщо воно не буде обмежене, має тенденцію збільшуватися в геометричній прогресії, тоді як пропозиція продовольства має тенденцію рости тільки в арифметичній прогресії. Т. Мальтус інтерпретував демографічне зростання як незалежну змінну, яка лише коректується дією «руйнівних» (війни, епідемії, голод),  «попереджувальних» (безшлюбність і т. д.) і «соціальних чинників». З початку XIX в. «пастка» мальтузіанства часто використовується, щоб показати, що зростання населення створює проблему для людства через нестачу продовольства, сировини і середовища незаселеного. Відповідно до цього центральною проблемою для людства є питання про те, як вийти з цієї ситуації. Відмінність між часом Т. Мальтуса і сучасним періодом полягає в тому, що він засновував свої висновки на власній країні, де у той час були досягнуті межі сільськогосподарського виробництва.
2. Інший підхід полягає в тому, що демографічні чинники виступають функцією соціального і економічного розвитку. Цей підхід, що знайшов віддзеркалення на світовій конференції по народонаселенню 1974 р., відповідає положенням А. Сміта, який вважав, що збільшення населення може прискорювати економічний розвиток, сприяючи технічним нововведенням. Багатство може вести до збільшення числа дітей, але використання їх праці може перекривати витрати на їх зміст і виховання. З другого боку, спроможні люди схильні мати менше дітей, тоді як бідність часто супроводиться не тільки високою народжуваністю, але і високою смертністю. Збільшення населення не знижує життєві стандарти. А. Сміт показав, що з часом вартість продовольчих продуктів знижується. Даний підхід відповідає сучасній концепції «економії масштабу».
Цей підхід посилився в 80-і роки, він знайшов підтримку в Другому докладі Національної академії наук США в 1986 р. В ньому визнано, що вплив зростання населення на економічне зростання є комплексним. Такі проблеми, як безробіття, недоїдання, викликаються багатьма чинниками, і зосередження уваги тільки на зниженні зростання населення без послідовного урахування інших основних причин таких явищ може вести до неправильних результатів. Робоча група Національної академії наук констатувала, що зниження зростання населення не є панацеєю розвитку, але в «більшості країн з певною кількістю ресурсів більш повільне зростання населення може полегшити економічний і соціальний розвиток». Вона дослідила дев'ять питань і прийшла до висновку, що негативний вплив на виснаження ресурсів, заощаджень, урбанізацію і безробіття перебільшено.
Населення і ресурси як дві важливі змінні величини мають відносини один до одного. Ці відносини дуже рухомі,  еластичні,  і тому висновки аналізу цих відносин можуть бути різні. В короткий або середній за тривалістю період часу зміни в чисельності населення можуть виступати важливій змінній, але в більш тривалий період інші змінні з часом змінюватимуться, пристосовуючись до збільшення або зменшення населення. Тому аналіз співвідношення між населенням і соціально-економічним розвитком дуже специфічний, хоча важливий сам по собі. Через комплексність питання важко точно врахувати вплив всіх змінних величин при розгляді даної проблеми.
Демографічне навантаження і економічний розвиток. При оцінці демографічної ситуації в світі, дії зростання населення на економічний стан в тій або іншій країні важливе значення має не тільки загальна чисельність і приріст населення, але і його вікова структура — розподіл на працездатні групи, дітей і пенсіонерів, а точніше — зміни у віковій структурі населення.
Загальний зсув в структурі населення в другій половині XX ст. полягає в збільшенні старших віків (понад 65 років) і скороченні молодших (менше 15 років). Оскільки скорочення частки молодших віків було більшим, ніж збільшення пенсіонерів, частка працездатного населення мала тенденцію до розширення. Виключенням із загальної тенденції є Африка, де частка молодих віків зросла, а частка працездатних віків, що знаходилася нижче за рівень інших регіонів, знизилася. В розвинутих країнах і особливо в Європі, де частка молодих віків і зростання населення в 50-і роки були достатньо низькими, зниження рівня приросту населення привело до того, що збільшення частки старших віків зрівнює зменшення частки молодих віків, і тому частка населення в робочому віці змінилася відносно мало.
Одним з важливих змін в демографічній структурі населення світу виступає зростання старезних віків (понад 80 років): 1955 р. — 0,6%, 1990 р. — 1% населення світу. В промислово розвинутих країнах Заходу частка старезних віків вже перевищує 2,5% населення. Це означає, що медичні витрати цієї групи країн зростатимуть.
Зміни у віковій структурі населення знаходять віддзеркалення в коефіцієнті залежності, або коефіцієнті демографічного навантаження, що представляє відношення частки молодших і пенсійних віків до частки працездатного населення (табл. 3.1). Загальною тенденцією другої половини поточного сторіччя було підвищення, а з 1975 р. — зниження вказаного відношення з 75,2% в 1975 р. до 62,4% в 1995 р., тобто на кожних 100 чоловік працездатних було 63 непрацездатних чоловік. Виняток становили африканські країни, де демографічне навантаження зросло з 85,3% в 1950 р. до 92,0% головним чином за рахунок молодших віків (78,5 і 86,0).

                         Коефіцієнти демографічного навантаження                           Таблиця 3.1
 
Регіони і вік    1950    1970    1995    2015       
Розвинуті країни
0-14
65+    54,8
43,0
11,8    56,8
41,7
15,1    51,1
31,6
19,6    53,8
30,1
23,8       
Країни, що розвиваються
0-14
65+    71,5

65,0
6,6    83,7

76,8
6,9    65,8

57,9
7,9    53,9

44,4
9,5       
Африка
0-14
65+    84,3
78,5
5,8    91,9
86,0
5,9    91,8
85,9
5,9    76,5
70,6
5,9    


Коефіцієнт демографічного навантаження вважався важливим показником. Аргументування цього було формалізовано в 1958 р. Воно полягає в тому, що зростання демографічного навантаження має несприятливі наслідки, що приводять, зокрема, до розпиленості капіталовкладень в результаті переміщення їх з виробничих галузей в соціальну інфраструктуру, пониженню рівня заощаджень в результаті збільшення споживання домашніх господарств. Але, принаймні до середини 80-х років дослідження по цих напрямах точно не підтвердили негативного впливу зростання демографічного навантаження на економічний розвиток.
Було знайдено, що навіть невеликі зміни в заощадженнях і  ефективності  використання  капіталу дають можливість задовільнити потреби у витратах на образованість населення, що росте. Пониження капіталу і робочої сили також   виявляється  помірним. Дію додаткових інвестицій в невиробничу сферу на рівні відтворювання можна визначити тільки на макрорівні. Навіть якщо використані засоби не дають загальну економічну вигоду, вони сприяють прискоренню демографічного переходу в багатьох країнах, що розвиваються. Вчасності, більш високий рівень освіти виступає одним з  найсильніших  чинників зниження  рівня  відтворювання населення, хоча в бідних країнах жінки з низьким рівнем письменності мають більше дітей, ніж неписьменні.
Світова демографічна ситуація показує, що причиною різкого збільшення зростання населення є зниження смертності в менш розвинутих країнах, хоча рівень народжуваності  знизився. Різке зниження смертності — скороминуще явище, відповідно в довгостроковій перспективі зростання населення також знизиться, що приведе до змін в структурі населення,  в рівні демографічного  навантаження.   Збільшиться частка трудових віків, а число до трудових віків скоротиться, потім збільшиться частка немолодих. Значне зменшення демографічного навантаження збільшить ВВП на душу населення, зросте норма заощаджень, оскільки відбудеться підвищення частки дорослої робочої сили.
Чому ж в політичних кругах висловлюється турбота відносно високих темпів зростання населення?
Звичайно для з'ясування впливу зростання населення на економічний розвиток порівнюють темпи зростання населення і ВВП на душу населення. Дані останніх десятиріч показують, що за рядом виключень підвищення рівня економічного розвитку часто співвідноситься з низьким коефіцієнтом відтворення населення і більш високою тривалістю життя.
В 1955—1980 рр. в бідних країнах зростання ВВП складало приблизно 4% в рік, забезпечуючи помірне збільшення ВВП на душу населення. Але у ряді країн в 70-і роки відбулася стагнація або пониження рівня економічного розвитку, в 80-і — пониження. В більшості середніх по рівню розвитку країн ВВП, що розвиваються, збільшувався на 5—6% в рік і навіть при швидкому збільшенні приросту населення продукт на душу населення збільшувався приблизно на 3% в рік. В промислово розвинутих країнах невисокі темпи приросту ВВП при низькому зростанні населення забезпечували майже таке ж збільшення доходу на душу населення, як в країнах, що швидко ростуть. Як бачимо, в середніх по доходу країнах приріст населення міг йти паралельно із збільшенням доходів на душу населення. Для низки країн з недостатнім рівнем розвитку продуктивних сил проблема зростання населення ставала і є гострою в плані підтримки мінімальних потреб. В 80-і роки темпи приросту ВВП на душу населення в найбідніших країнах, що розвиваються, мали негативну динаміку. Тому в короткостроковому плані для цілої низки країн приріст населення співпадав з погіршенням соціально-економічного положення.


                                     Темпи росту населення і ВВП                                   Таблиця 3.2
 
    Населення    ВВП на душу населення       
    1955-1970    1970-1980    1981-1990    1955-1970    1970-1980    1981-1990       
Країни, що розвиваються    2,2    2,2    2,1    3,1    3,1    1,0       
Слаборозвинуті країни    2,1    2,1    2,5    1,6    2,4    -0,5       
КНР    2,0    1,8    1,5    1,6    2,4    3,9       
Індія    2,2    2,1    -    1,3    4,1    -       
Середньо розвинуті країни    2,4    2,4    -    3,5    3,1    -       
Індустріальні країни    1,1    0,8    0,6    3,6    2,4    2,3    


Соціальну ситуацію ускладнює швидкий процес урбанізації. В промислово розвинутих країнах міське населення подвоїлося за 1950—1990 рр., досягнувши 875 млн. чол., а в країнах, що розвиваються, воно збільшилося в чотири рази, перевищивши 1,6 млрд. чол. Більшість міст в Третьому світі стали центрами самої деградуючої убогості з величезною кількістю людей, існуючих на межі виживання. За оцінками 1,2 млрд. чоловік, або майже 23% населення землі і 60% городян живуть в халупах, часто зроблених з фанери, пластика і інших доступних матеріалів. Число домашніх господарств, позбавлених здорової, чистої води збільшилося з 138 млн. в 1970 р. до 215 млн. в 1988 р., а без відповідних санітарних умов — з 98 млн. до 340 млн.
Разом з тим навряд чи правильно робити висновок з арифметичного трюїзму про те, що якби населення не росло так швидко, то рівень економічного розвитку підвищився б сильніше. При цьому ігнорується той факт, що приріст населення вносить свій внесок у виробництво ВВП. Він стимулює капіталовкладення і технічні удосконалення, відкриття і розробку мінеральних ресурсів, випуск продукції. Коли світ розглядається як ціле, то не виявляється істотного зв'язку між зростанням населення і ВМП, особливо в 50—60-і роки. Коли країни, що розвиваються, розглядаються окремо, те негативне порівняння значно особливе для періоду 70—80-х років.
На кореляцію економічного зростання і зростання населення роблять вплив багато чинників, у тому числі загальна економічна обстановка. Не виключено, що боргова криза зробила більш серйозний вплив, ніж зростання населення, на розвиток глобальної економічної системи, стримавши її економічне зростання, обмеживши її можливості відповісти на виклик зростанню населення в країнах, що розвиваються. Як наголошувалося, в 80-і роки в країнах, що розвиваються, була низькою динаміка ВВП на душу населення, але в 22 країнах в 1965—1985 рр. вона розвивалася при зменшенні рівня народжуваності.
Так, в Мексиці з 1810 р. економічне зростання на душу населення було вищим за зростання населення до 1982 р., коли зовнішній борг почав впливати на економічне зростання. При цьому в 80-і роки XX ст. коефіцієнт залежності став знижуватися, а рівень заощаджень не змінився.
Зараз співвідношення між зростанням ВВП і населенням виступає як вибір між більш високим рівнем життя і інвестиціями в людський капітал. Населення світу росте швидко, але світовий продукт збільшується швидше і показує здатність світового суспільства розвивати продуктивні сили. Зростання населення не є проблемою, якщо економічні і соціальні зміни відбуваються достатньо швидко, якщо забезпечується необхідний технічний прогрес. Але швидке зростання населення в останні десятиріччя робить структурні зміни більш важкими, що переважно викликається бідністю. Це вимагає цілеспрямованої політики урядів і світової спільноти по підвищенню рівня економічного і соціального розвитку, ліквідації розривів, що дестабілізували, між промислово розвинутими капіталістичними і країнами, що розвиваються. [2, 238 c.]

Демографічна політика


Труднощі в соціально-економічному розвитку країн Третього світу сприяли зростанню пріорітетної демографічної політики, тобто цілеспрямованої діяльності у сфері регулювання демографічних процесів. Цьому сприяла позиція промислово розвинутих країн Заходу, які вважають, що контроль над зростанням населення є  необхідною умовою соціально-економічного розвитку.
Значення демографічної політики неоднакове для різних підсистем і країн залежно від рівня їх економічного розвитку і етапу демографічного переходу. Зокрема, в п'ятій частині всіх країн, де проживає 26% населення світу, вважають, що зростання або природне збільшення населення робить незначний вплив на розвиток країни і не вимагається добиватися особливих цілей в цій сфері.
Демографічна політика, будучи частиною соціально-економічної політики, не завжди виявляється чіткою. З найбільшою визначеністю вона проводиться, коли її прямою метою виступає дія на демографічний розвиток.
Демографічна політика робить вплив на дві сторони репродуктивної поведінки населення — на реалізацію потреби в дітях і на формування потреби у особи і сім'ї в такій кількості дітей, яка відповідала б інтересам суспільства. Це досягається економічними, адміністративно-юридичними і соціально-психологічними заходами. Характерною межею цих заходів є їх довготривалість внаслідок того, що демографічним процесам властива значна інерційність, є визначальною стійкістю стандартів демографічної поведінки. Особливість заходам, що вживаються, полягає в їх дії на динаміку демографічних процесів переважно не прямо, а опосередковано, через поведінку людини.
Найбільш чітко демографічна політика виявляється в країнах, що розвиваються. Проблема ефективного управління демографічними процесами, і перш за все зростанням населення, ставиться там до порядку денного навіть в тих країнах, де ще в 70-их роках до них були байдужі.
Підхід багатьох урядів до розвитку сильно змінився в 80-і роки у зв'язку з переорієнтацією на ринковий шлях розвитку. В 47 країнах, де зосереджено 83,5% населення Третього світу, здійснюються заходи, заохочуючі зниження темпів відтворювання населення (на початку 70-х років в 31 країні з 74% населення). Вони виходять з того, що демографічна політика виступає істотним елементом загального економічного розвитку, і тому потрібно особливу увагу надавати регулюванню чисельності населення. При цьому слід зазначити, що уряди якнайменше розвинутих країн, представляючі 51% населення цієї групи, не втручаються в демографічні процеси, а в країнах, де проживає 2,5% населення цієї групи, політика переслідує цілі збільшення відтворювання населення за рахунок збереження високої народжуваності і зниження смертності.
Політика по обмеженню приросту населення частіше за все здійснюється в рамках «планування сім'ї». Індія першоа з країн, що розвиваються, з 1951 р. стала включати в державні п'ятирічні плани розвитку народного господарства задачі зниження рівня народжуваності. Передбачається розповсюдження моделі дводітної сім'ї. В 70-і роки дана політика мала гострий соціальний характер, коли широке розповсюдження отримало проведення примусових стерилізацій. Порушення прав особи привели до зміни змісту політики в цій сфері життєдіяльності. За минулі десятиріччя демографічна політика досягла певних результатів, хоча і не в таких масштабах, як планувалося, — припинення зростання населення до кінця сторіччя. Населення Індії в 1947 р. складало 343 млн., а в 1995 р. перевищило 900 млн. чол.
В Китаї планування сім'ї розглядається як основоположна політика. З 1981 р. в країні існує державний комітет планування народжуваності. Мета програм планування сім'ї — відстрочення браку, збільшення інтервалів між народженням дітей і особливо — заохочення однодітної сім'ї.
Своєрідність демографічної політики КНР полягає у відносно великій ролі заборонних заходів, до числа яких входять адміністративні і економічні санкції проти багатодітних, а потім і дводітних сімей. Суперечність демографічної політики в КНР, також як і в Індії, полягає в тому, що курс на однодітну сім'ю не відповідає репродуктивним установкам більш ніж 700 млн. сільського населення, в основній масі орієнтується на не менше ніж двох дітей. Проте зараз КНР по показниках відтворювання населення ближче стоїть до промислово розвинутих, ніж до країн, що розвиваються. Її політика стала свого роду каталізатором, що прискорив процес демографічного переходу в світі. Разом з позитивними результатами цієї політики виникають і проблеми, зокрема, — старіння населення. В середині 70-х років — КНР була однією з наймолодших по віку населення країн — середній вік жителів не перевищував 30 років. Зараз понад 100 млн. чол. старше 60 років.
В цілому програми планування сім'ї, як показує досвід окремих країн, можуть зіграти певну роль в підтримці рівня життя в країнах, що розвиваються, але самі по собі вони не можуть зробити бідну країну багатою і навіть не просунуть її на декілька градусів за шкалою розвитку.
На зсуви в демографічній політиці країн, що розвиваються, вплинуло погіршення їх економічного стану. Це наочно виявилося на конференції по народонаселенню в Каїрі у вересні 1994 р. В її документах була закладена концепцію про те, що першопричиною що зберігається в країнах, що розвиваються, відсталості є швидкий приріст населення. Тому основні рекомендації зводилися до засобів планування сім'ї. Програма дій, схвалена в Каїрі, концептуально відрізняється від прийнятої в 1974 р. в Бухаресті. Тоді приріст населення визначався джерелом творення і визначальним чинником людського прогресу, затверджувалося, що найефективнішим рішенням проблеми народонаселення виступає прискорення соціально-економічного розвитку. Планування населення може дати деякі результати лише в плані такого розвитку. Програма дій визнавала основне право людини «вільно і відповідально» вибирати число дітей.
Подібні відмінні концептуальні підходи визначаються не тільки економічними причинами. Вони були пов'язані з кореними змінами на міжнародній арені. Немає більше соціалістичної співдружності і західні країни можуть нав'язувати Третьому світу своє бачення його проблем. Можливо, у них існує побоювання, що з часом західна цивілізація з її низькими темпами зростання населення виявиться дуже нечисленною, щоб протистояти численному Третьому світу. Безпрецедентне зростання населення в країнах, що розвиваються, викликає необхідність перерозподілу доходу в світі. У промислово розвинутих країн Заходу немає бажання збільшувати економічну допомогу, необхідну для сприяння розвитку периферійних країн. [2, 245 c.]