6.16. Роки застою (1964-1985)

У жовтні 1964 р. М.С. Хрущов був звільнений від усіх посад і відправ­лений на пенсію. Три генсеки, три вожді партії і держави протягом 20 років правили країною. Найдовше у керма стояв Л.І. Брежнєв — вісімнад­цять років. Ю.В. Андропову і К.У. Черненко історична доля відвела миттє­вості. Вони не кинули країну у прірву, проте і не піднесли її на нову висоту. Це був період наростання негативних явищ у всіх сферах суспіль­ного життя. Вони виявилися в стагнації економіки, корумпованості вищих ешелонів влади, падінні авторитету СРСР на міжнародній арені. Заходи на "удосконалення" соціалізму не могли зупинити кризи адміністративно-командної системи, яка поступово наближувалася, їхня діяльність викликала зростання опозиційних настроїв населення, розбудила цілий рух дисидентів.

Найбільший внесок у цю справу зробив один з ініціаторів і орга­нізаторів зміщення Хрущова Л.І. Брежнєв. Людина обережна, консерва­тивна, без будь-яких ознак самобутньої особи, але амбітна, він більше всього дбав про стабільність суспільства і соціалізму. Для нього було характерне яскраве імперське мислення. В "активі" Сталіна були Фінляндія, Польща, Прибалтика, а потім і вся Європа. У Брежнєва — Польща, Чехословаччина, Афганістан. Лаври Сталіна не давали йому спокою, . . , .'

Поступово розпочався відступ від курсу десталінізації, Преса призупи­нила критику культу особи Сталіна, викриття беззаконь сталінського режиму.

Значно жорсткішою робилася цензура, обмежувався доступ до наукової інформації. Був підготовлений проект часткової і повної реабілітації Ста­ліна, і лише протести лідерів ряду комуністичних партій Європи призупи­нили реалізацію плану. Тим часом нехай і нерішучі, проте відверті дії з реабілітації Сталіна, реставрації сталінізму серйозно занепокоїли інакодумців і значно посилили опозиційні настрої в суспільстві.

Посилення ідеологічного тиску після періоду "відлиги" викликало ши­рокий рух дисидентства. Воно не було організаційно оформленим, проте мало чіткі принципи і авторитетних лідерів (Рой Медведев, О.I. Солжені-цин, А.Д. Сахаров). Основу дисидентства становила правозахисна і миро­творча діяльність, спрямована спочатку на удосконалення існуючої системи, пізніше на відмову від неї. В Україні, Вірменії, Грузії, республіках Прибалти­ки дисидентський рух був забарвлений націонал-демократичними тонами.

Найбільш відомі форми протесту дисидентських кіл на адресу політич­ного керівництва СРСР, судових та карних інстанцій — заяви, звернення, відкриті листи, демонстрації. Остаточний відхід нового керівництва від ре­форматорського курсу сприяв активізації опозиції. За кордоном дисиден­ти налагодили видання літературних творів, які були заборонені в країні (Тамвидав). У СРСР виникли так звані безцензурні видання (Самвидав). Представники дисидентського руху зазнавали різноманітних переслідувань (ув'язнення в тюрми і табори, в "психушки", висилка за кордон). У по­літичній сфері все більше і більше задували холодні вітри і знищували рівень суспільної активності.

Покладати надії доводилось на економіку. Тим більше, що після хру-щовського "а" важко було не сказати "б". Було розпочато з аграрної сфе­ри. В березні 1965 р. Пленумом ЦК КПРС були введені стабільні плани закупівлі сільськогосподарської продукції; збільшувалися заготівельні ціни на зернові культури, надбавки на діючі ціни на худобу. Знімалися обмежен­ня на особисті господарства колгоспників, для них вводилася гарантована оплата. Держава інвестувала гігантські кошти в сільськогосподарське ви­робництво, майже вдвічі збільшилася поставка мінеральних добрив, шири­лася меліорація земель тощо.

Чому ж масштабні й цілеспрямовані зусилля на оздоровлення не дали очікуваного ефекту? Насамперед не відбулося звільнення села від тенет бюрократичного адміністрування. Намагання подолати антиселянський характер аграрної політики не вдалося. Перебудова на селі велася наказ­ними методами. Командно-адміністративна система суб'єктивно визначала інвестиційну, технічну, технологічну політику на селі. Обсяг валової про­дукції сільського господарства постійно скорочувався.

Подібні процеси мали місце і в промисловості. Програма економічної реформи промисловості скорочувала значну кількість планових показників підприємств, які раніше вводила держава. Встановлювався один із головних показників їх роботи — обсяг реалізованої продукції. На підприємствах

створювались спеціальні фонди за рахунок відчислень від прибутку, кошти яких призначалися для розвитку виробництва і матеріального заохочення робітників і службовців. Ліквідовувалися раднаргоспи і відновлювалося галузеве управління. Тепер воно мало діяти в умовах нових принципів планування і господарської самостійності підприємств. Таким чином ре­форма передбачала підвищення ролі економічних методів управління.

У 70—80-ті рр., поглиблювався процес загальносоюзного розподілу праці, "взаємодоповнення" республіканських господарств, коли кожен регіон орієнтувався переважно на якусь одну-дві галузі промисловості. Це вело до однобокості розвитку республік і регіонів, наслідки якого відчуваються і сьогодні. Курс на інтеграцію економік республік, директивне управління республіканськими господарствами з центру викликали диспропорції в їхній структурі, а за ними і зростання опозиційних настроїв в союзних республіках. Серйозно загострюються диспропорції в структурі промисло­вості. Пріоритетний розвиток дістали галузі важкої промисловості, насам­перед оборонної. Виробництво військової техніки на підприємствах маши­нобудування досягало 60%.

Несприятлива економічна кон'юнктура склалася на світовому ринку, де основним і досить значним був радянський експорт нафти. Падіння цін на нафту значно скоротило надходження валюти. Беззаконня і корупція сприяли розвитку такого явища, як тіньова економіка, що давало вищому чиновництву практично безмежні можливості для збагачення. Такі самі можливості мала взагалі бюрократична верхівка.

Разом з тим середні прошарки, усунуті від влади, були відчужені і від права розпоряджатися національним багатством. До того ж загострювали­ся суперечності в розвитку суспільства, давалося взнаки хронічне невико­нання планів у соціальній сфері. Повільніше від планового йшло зростан­ня реальних прибутків населення. Підвищення заробітної плати здійсню­валося без врахування результатів праці. Невиправдано зближувалася оплата праці інженерно-технічного персоналу і робітників. Посилення соці­альної нерівності, яка визначалася не стільки обсягами доходів чи рівнем освіти, скільки ставленням до джерел розподілу матеріальних благ, пору­шення законності з боку численних керівних працівників, корумпованість, славослів'я на адресу Брежнєва викликали зростаюче незадоволення в країні. Авторитет головної — за партійними мірками — людини катастро­фічне падав. Маразм у великій політиці неухильно міцнішав, стаючи врешті-решт нормою правлячої олігархії.

Інтелігенція аж ніяк не приховувала свого саркастичного ставлення до партійного "авторитета", а рівно і до догідливої бюрократичної верхівки. Як гриби після дощу, з'являлися байки, притчі, анекдоти, персонаж яких легко впізнавався після перших слів. Це неабияк турбувало наближених, бо створювало загрозу їх власному розкошуванню.

Нового генсека Ю.В. Андропова (листопад 1982 р.) по-різному було зустрінуто в суспільстві. Прагнення демократії, незламне в дисидентах,

захисниках людських прав і свобод, які жорстоко придушував Андропов (15 років — голова КДБ), було несумісне з визнанням його генсеком. Однак були і ті, які знудилися за "сильною рукою", яку вбачали в наступ­нику Брежнєва. Новий генсек провів ряд кадрових змін, значної уваги надав боротьбі з бюрократизмом, безгосподарністю і корупцією. Населен­ню країни запам'яталися "облави" на прохідних підприємств і установ, міліцейські наскоки на клуби і кінотеатри для виявлення прогульників, штрафні санкції, вирахування із заробітної плати. Проте заходи з "наведен­ня порядку" не привели до жаданих результатів, хоча широкі маси сподіва­лися на оздоровлення морально-політичного клімату.

Наступник Андропова К.У. Черненко (квітень 1984 р.) не прагнув до проведення в країні якихось реформ. Кадровий партійний працівник, який на старість років став генсеком, нічого не встиг зробити. Проте процес реформування радянського суспільства був необоротний. Смерть Сталіна, XX з'їзд КПРС і критика культу особи, "відлига", дисидентський рух, безперечно, робили радянське суспільство суттєво іншим. Воно вже не було чисто тоталітарним. В його глибинах зароджувались мікрочастини громадянського вигляду. Хоча і повільно, але наступала лібералізація бага­толітніх порядків, які у творців і захисників репресивного режиму, будів­ничих адміністративно-командної системи вважалися непохитними.