6.2. 6. Розкол у християнстві

Християнство ніколи не було єдиним щодо ідеології та організації. У ньому виникало багато течій, зумовлених соціальними чинниками. У 395 р. Римська імперія розко­лолася на Західну і Східну.

На початку XI ст. між Візантією і Римом почалася бо­ротьба за першість у християнському світі. Римські єпис­копи претендували на особливий титул, який підніс би їх серед єпископів інших патріаршеств. Римський ієрарх присвоїв собі титул папи, прагнув бути "єпископом усіх єпископів", главою вселенської церкви. В середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт. Він завершив­ся тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпис­копів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прий­няв постанову Вахенського собору 809 р. про "філіокве" (лат. "і від сина").

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (від ф. katholikos — загальний, вселенський) і східну (Кон­стантинопольську), що згодом стала іменуватися право­славною (від лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма, від грецьк. chisma) у християнстві був породжений багатьма причинами. Передусім різним ста­новищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії спри­яла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Отже, розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між христи­янськими церквами.