6.2.26. Митрополія київська І всієї русі

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством постала необ­хідність створити свою митрополію, що дозволило б йо­му втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було заснова­но Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово ска­совували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митропо­литом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як майбутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої ка­федри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде "першим її престолом і першою кафедрою".

Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — си­ноніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.

У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без ка­нонічного оформлення, стає автокефальною, самовряд­ною, незалежною від Константинополя, обравши у Мос­кві митрополитом єпископа Іону, який останнім носив ти­тул "Київський і всієї Русі". Наступний уже звався Митрополитом Московським і всієї Русі.

На початку XIV ст. українські землі, як відомо, опи­нилися під владою литовських князів, а Руська православ­на церква під впливом московських і литовських князів, які прагнули мати на київській митрополичій кафедрі сво­го претендента. Оскільки кожна сторона у 1354 році надіслала на висвячення свого претендента, Константино­польський патріарх висвятив двох митрополитів: Алек­сія — Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Ки­ївським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Але Романові не вдалося утвердитися в Києві. А московсько-литовське протистояння спричинило розкол

Київської митрополії, яка тривалий час перебувала без ми­трополита.

Лише у 1458 р. Константинополь не без допомоги папи Римського висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Кази­миром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської мит­рополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюю­чи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константинопольського патріарха. Звільнившись від московської опі­ки, українське православ'я опинилося під владою литовських князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і на­зивалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку (тепер — райцентр Гродненської області).

Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ'я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ'я відповідно опинилося в дискри­мінованому становищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет право­слав'я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589—1593 роках офіційно оформила автокефальні права для своєї церкви, висунув­ши претензії на роль "третього й останнього Риму".

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Бере­стейської уній, православна ієрархія в Україні фактично опиняється у безправному становищі. На початку XVIII ст. вона мала лише одного єпископа. Відновлення її в правах відбулося в 1620 р. Єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді ж митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йову Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митро­полита за неможливості узгодити це питання з Константи­нопольським патріархом.

Після 1654 р. постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Але не всі ієрархи, зокрема Сильвестр Косів, поділяли такі наміри. Декотрі з них і в наступні роки орієнтувалися на Польшу. Але у 1685 р

Християнство на Русі мало особливу підтримку держа­ви. Митрополити були керівниками церковної організації Русі в релігійно-канонічних справах і радниками князя у справах громадських. Після поділу церков (1054) на пра­вославну і католицьку руські священнослужителі залиши­лися в підпорядкуванні Візантійської церкви. Толерантни­ми були їх відносини з наверненими до католицизму західними сусідами, про що свідчать військово-політичні, торговельні, родинні зносини, обопільний обмін посоль­ствами з Римом тощо.

До 1036 р. резиденцією Київського митрополита був Переяслав, а пізніше Київ. На межі X—XI ст. засновують­ся єпархії, як правило, в межах удільних князівств з цент­рами у Новгороді, Білгороді (нині с. Білогородка на Київщині), Юр'єві (нині м. Біла Церква), Володимирі-Во­линському, Чернігові, Ростові та ін. У різні часи на Русі існувало до 20 єпархій. Хоч у X—XI ст. митрополити й архієреї (керівники єпархій) були греками (лише двічі ни­ми були не греки), і їх призначав Константинопольський патріарх. Київська митрополія фактично була автоном­ною, митрополит користувався багатьма патріаршими правами.

Єпископства  ставали   центрами   поширення   візантійської культури, оскільки разом з єпископами прибува­ли переписувачі книг, іконописці, церковні зодчі.

Духовенство поділялось на "біле" (парафіяльні свяще­ники, що не давали обітниці безшлюбності) та "чорне" (ченці — здебільшого високі духовні ієрархи). У XIII ст. на Русі було до 50 монастирів, 17 — у Києві. Потреба мати місцевих священиків спонукала до створення навчальних закладів. Уже за Володимира у Києві, Новгороді та інших містах були засновані школи для підготовки священнослу­жителів та переписувачів церковно-богослужбових книг. Згодом вони стають центрами освіти, поширення грамоти. Започатковується робота над першими руськими літопи­сами.

У цей час сформувався один з феноменів — київське християнство, яке, запозичивши обрядові й культові фор­ми, не сприймало візантійської теократії (форма прав­ління, за якої повнота влади в державі належить духовен­ству), цезаропапизму (коли главою церкви є фактично правитель держави, він призначає ієрархів). Київське хри­стиянство було за розмежування функцій церкви і держа­ви, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, сповідуючи принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання про державу (патріотизм). Ці основні його засади були обґрунтовані у "Слові про закон і благодать" митрополи­та Іларіона.

За Володимира могутність Руської держави досягла найвищого рівня. А вже за Ярослава Мудрого (1019—1054) починається її поступовий занепад, головна причина та ознака якого — дроблення єдиної держави на численні удільні, часто ворогуючі між собою, князівства. Київ втра­чає значення загально руського державного центру, а жод­не інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.

У роки монголо-татарської навали Руська церква за­знала великих втрат, більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, сотні священиків і монахів піддано гонінням, багатьох страчено, що спричинило за­непад релігійного життя. У 1240 р. хан Батий захопив І зруйнував Київ, який уже втратив значення загально руського церковного центру.

Після  монголо-татарської  навали  кафедра  митрополитів київських формально перебувала в Києві, а фактич­но у Володимирі-на-Клязьмі (з 1299p.).

Оскільки центр релігійного життя змістився на північ, перед Галицько-Волинським князівством постала необ­хідність створити свою митрополію, що дозволило б йо­му втримати політичну вагу. У 1303 р. стараннями князя Юрія Львовича (внука Данила Галицького) було заснова­но Галицьку митрополію для південно-західних руських земель, непідвладних Золотій Орді, яку неодноразово ска­совували й відновлювали. Перший митрополит Ніфонт очолював її всього два роки. Після нього Юрій Львович послав на висвячення у Константинополь ігумена Петра Ратенського, якого патріарх Афанасій поставив митропо­литом Київським і всієї Русі. Передбачивши зростання ролі тоді ще маленького селища Москви як майбутнього центру, Петро без офіційного дозволу Константинополя переносить туди з Володимира митрополичу кафедру (1325) і стає духовним натхненником московського князя Івана Калити. Дозвіл на перенесення митрополичої ка­федри з Києва до Володимира було надано в 1354 р. тільки за умови, що Київ буде "першим її престолом і першою кафедрою".

Київська митрополія ще понад сто років по тому зберігала свою першу назву — митрополія Київська і всієї Русі. Руська церква і Київська митрополія того часу — синоніми, різні назви однієї й тієї ж релігійної організації.

У 1448 р. Руська церква, фактично, хоч і без ка­нонічного оформлення, стає автокефальною, самовряд­ною, незалежною від Константинополя, обравши у Москві митрополитом єпископа Іону, який останнім носив ти­тул "Київський і всієї Русі". Наступний уже звався Митрополитом Московським і всієї Русі.

На початку XIV ст. українські землі, як відомо, опи­нилися під владою литовських князів, а Руська православ­на церква під впливом московських і литовських князів, які прагнули мати на київській митрополичій кафедрі сво­го претендента. Оскільки кожна сторона у 1354 році надіслала на висвячення свого претендента, Константино­польський патріарх висвятив двох митрополитів: Алексія — Митрополитом Київським і всієї Русі (з центром у Москві) та Романа — Митрополитом Литовським (Київським), під опіку якого було віддано єпархії Білорусі та України. Але Романові не вдалося утвердитися в Києві. А московсько-литовське протистояння спричинило розкол

Київської митрополії, яка тривалий час перебувала без ми­трополита.

Лише у 1458 р. Константинополь не без допомоги па­пи Римського висвятив на Київську митрополичу кафедру Григорія Болгарина, якого Москва визнати не захотіла. Але він був визнаний великим князем литовським Кази­миром IV. Це засвідчило остаточний поділ Київської митрополії на Литовську (Київську) і Московську. Охоплюю­чи десять єпископств України та Білорусі, новоутворена митрополія фактично припинила церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константино­польського патріарха. Звільнившись від московської опі­ки, українське православ'я опинилося під владою литовсь­ких князів і польських королів, які прибрали собі право вирішувати церковні справи, призначати єпископів і навіть самого митрополита. А митрополити, хоч вони і на­зивалися київськими, фактично перебували у Вільно або Новогрудку (тепер — райцентр Гродненської області).

Якщо на перших порах литовські князі підтримували православ'я, то після Кревської унії (1385) князь Ягайло перейшов у католицизм, навертаючи до нього населення держави. Православ'я відповідно опинилося в дискри­мінованому становищі. До того ж захоплення у 1453 р. турками Константинополя теж підірвало авторитет право­слав'я, ослабило вплив Константинопольського патріарха.

А тим часом Москва у 1589—1593 роках офіційно оформила автокефальні права для своєї церкви, висунув­ши претензії на роль "третього й останнього Риму".

З прийняттям у 1569 р. Люблінської, а в 1596 р. Бере­стейської уній, православна ієрархія в Україні фактично опиняється у безправному становищі. На початку XVIII ст. вона мала лише одного єпископа. Відновлення її в правах відбулося в 1620 р. Єрусалимським патріархом за підтримки братств, міщан і запорозького козацтва. Тоді ж митрополитом Київським було обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йову Борецького. Патріаршою грамотою дозволялося єпископам самим обирати митрополита за неможливості узгодити це питання з Константи­нопольським патріархом.

Після 1654 р. постало питання про перехід Київської митрополії з-під юрисдикції Константинопольського патріарха до Московського. Але не всі ієрархи, зокрема Сильвестр Косів, поділяли такі наміри. Декотрі з них і в наступні роки орієнтувалися на Польшу. Але у 1685 р.

Луцького єпископа Гедеона Святополка за підтримки ге­тьмана Івана Самойловича обрали митрополитом Ки­ївським, який присягнув на вірність Московському патріархатові. Роком пізніше Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Мос­ковського патріархату. На цьому на довгі роки обри­вається літопис Київської митрополії. Натомість зарод­жується рух за автокефалію православної церкви в Ук­раїні.