Іслам (араб. — покірність, віддання себе Богові) — наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв цю релігію,  називають відданими  (араб.  -  мусульманин). Батьківщина ісламу - північно-західна частина Аравій­ського півострова  -  провінція  Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування Ісламу датують 622 p., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет),  оголосивши себе посланцем bora, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки t  його вчення.  Відтоді бере свій початок мусульманське | літочислення — місячна хіджра та сонячна хіджра. Не­парні місяці мусульманського календаря мають ЗО днів, парні — 29; "місячний" рік (354 дні) має 12 місяців. Кожний третій рік — високосний (355 днів). Місячний кален­дар використовують у більшості мусульманських країн. аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла

Період зародження ісламу (кінець VI — початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною бо­ротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формуван­ням класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супровод­жувалося боротьбою між могутньою родовою аристо­кратією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Вод­ночас в економічному житті арабських племен зарод­жувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичер­пало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже на­прикінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.

Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну то­гочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового су­спільства з сильною централізованою державною вла­дою — все це зумовило потребу в суспільній силі, яка мог­ла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісно­го ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф — пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центра­ми релігійної реформації були Ємен на чолі з

 Мусаліомом — на півдні Аравії та Хіджаз — на північному за­ході, вождем якого був виходець з корейшитів — Мухам­мед (570—632). Після тривалої боротьби прихильники

Му­хаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів за­провадив культ єдиного бога — Аллаха (покровителя пле­мені корейшитів).

Відомостей про дитинство Мухаммеда дійшло до на­ших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Бать­ко не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті — дядько по батьковій лінії. На 25-му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством.

Згодом захопився релігійним рухом, що виник у Мецці та Медині. Часто він усамітнювався в пустелі, віддаючись молитвам. Згідно з оповідями, коли Мухаммед перебував у печері Хіра під Меккою, йому явився ангел з велінням нести до людей істинне слово Аллаха. У 610 p., коли Мухаммедові виповнилося 40 літ, отримав перше одкро­вення Аллаха. Він став проповідувати нову релігію, відкидаючи багатобожжя. Але до його старань ставилися спер­шу дуже насторожено. Чимало було опозиційних виступів проти нього. Це змусило Мухаммеда надати своїм про­повідям полемічного характеру. У 632 р. здійснив хаджж (паломництво) до Мекки, яке стало прощальним. Через три роки потому він помер.

Мухаммед у своєму вченні поєднав уявлення про світ давньоарабської міфології із старозавітними переказами Біблії та "откровениями" християнських Євангелій. Араби ознайомилися з ними завдяки візантійським та єврейсь­ким купцям, ремісникам, які на той час мали свої кварта­ли в Мецці та Медині, де жив Мухаммед.