6.3.6. Шиїзм

Цей напрям охоплює сукупність течій, сект, які визна­ють Алі та його нащадків єдиними законними спад­коємцями та духовними послідовниками пророка Мухам­меда. Якщо сунізм був пануючим на території халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угруповання були фактично ізольовані одне від одного, що породжувало нові їх специфічні риси. Відігра­вала свою роль і практика, згідно з якою в разі пересліду­вань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричи­нило активний розвиток сектантських течій. Але всі шиїтські течії відстоюють "чистоту релігійної віри", єди­ними послідовниками вважають тільки себе.

Багато шиїтських сект поділилися за принципом виз­нання певного імама. Інколи їх поділяють на "помірко­вані" та "крайні".

 

імаміти

Найчисленніша течія у шиїзмі. Ідейні засади сформу­вали шиїти, які проповідували, що згідно з божественною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й пере­дається "ясною вказівкою" вустами Пророка або поперед­нього імама. Імаміти визнають дванадцять імамів. Вважа­ють, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухам­мед абуль Касим, який народився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віруючих у дванадцятого імама називають "дванадесятниками". Імамітське віровчення зводиться до таких принципів (основ) віри:

1) вчення про єдиного Бога;

2) віра в божественну справедливість;

3) визнання пророчої місії Мухаммеда;

4) віра в воскресіння мертвих, судний день і по­тойбічне життя;

5) вчення про імамат (головний догмат імамітського   ісламу).

В основі імамітської доктрини — уявлення про божест­венну природу верховної влади. Розглядаючи імамат як "божественне установлення", як продовження пророцтва, імамітські богослови вважають, що божественне одкровен­ня має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Імамат виступае головною космічною силою, а імам є виконавцем боже­ственного веління. Він — духовний керівник, своєрідний центр, навколо якого обертаються всі сфери буття.

Це вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імаміти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Ку­вейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В'єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

 

зейдити

На їх прапорі — ім'я п'ятого імама Зейда Ібн Алі. У 740 р. він очолив повстання проти Омеядського халіфату, але в одній із збройних сутичок загинув. Після цього течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдити вважають, що імамат повинен залишитися в родині Алі. Повстання проти "тиранів" (незаконних з точки зору шиїтів прави­телів) — обов'язок кожного істинно віруючого.

У богословських догматах зейдити зайняли "помірко­вану" щодо сунітів позицію. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважають, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, допускають можливість існування одночасно кількох імамів у різних мусульманських країнах. На про­тивагу імамітам, вони не визнають тези про "приховано­го" імама, не допускають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояльному ставленню сунітських властей до зейдитів, незважаючи на те, що збройні по­встання були їхнім політичним принципом.

Більшість зейдитів проживає у Північному Ємені (по­над 50 відсотків населення). Великі громади є в Са­удівській Аравії, Пакистані.

 

ісмаїліти

Секта виникла приблизно у 760 р. після того, як шос­тий шиїтський імам Джафар Садик позбавив свого стар­шого сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молодшому братові. Формальним приводом для цього бу­ла пристрасть Ісмаїла до міцних напоїв, що неприпустимо для правовірного мусульманина. Насправді Ісмаїл наполя­гав на рішучішій опозиції багдадському халіфату, ніж вважав Джафар Садик. Навколо нього стали гуртуватися незадоволені соціальними порядками. Ісмаїл невдовзі помер. Аби народ пересвідчився в цьому, тіло його було вистав­лено в одній з мединських мечетей. Але дехто з послідо­вників Ісмаїла стверджував, що насправді він не помер, а переховується і з часом повернеться до активної ді­яльності. Вони вважали його сьомим, останнім імамом. Інші твердили, оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід проголосити його сина — Мухаммеда. У будь-якому разі повинно бути лише сім імамів, і сьомий повинен з'явитися в ролі махді — особи, яка йде вірним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу. Тому всім благочесним мусульманам потрібно об'єдна­тись, очікуючи цю подію.

Ісмаїліти активно проповідували своє вчення в усіх му­сульманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Африці, їх організація базувалася на ієрархічних засадах із сімома ступенями посвячення, кожному з яких відповідали певні норми інформування віруючого у політичних і релігійних справах. Кожен з них відкриває ісмаїліту сокровенне, езотеричне знання, все менше заземлене в істини Корану та ісламу. На п'ятому ступені ісмаїліт дізнається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його тексту, тобто, він алегоричний. На шостому — так само алегорично тлу­мачаться вимоги виконання обрядів. Останній ступінь більше нагадував релігійно-філософську систему, ніж ісламську догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали  вони  і свою філософсько-теологічну догматику. Помітний вплив на її формування справила філософія нео­платонізму. Головна ідея платонізму про еманацію (пе­ретікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує (випромінює) свою сутність у світ, яка переходить до про-років-проповідників. їх сім: Адам, Авраам, Ной, Мойсей, Ісус, Мухаммед і другий Мухаммед — син Ісмаїла. Кожен пророк у своїх проповідях розкриває перед людьми сутність божественної істини. А його помічник тлумачить і поши­рює їх. При Мойсеєві був Аарон, при Ісусові — Петро, при Мухаммедов! — Алі. Між появами нових пророків божест­венну сутність несуть в собі імами, їх також сім, останній з них — сьомий — є і пророком. Ним став Мухаммед — син Ісмаїла, який завершує собою божественну еманацію.

 

кармати

Радикальний релігійно-політичний напрям ісмаїлізму, що виник наприкінці IX ст. у Сирії та Іраку. З часом стає вагомим чинником у повстаннях рабів, виступах ремісників, землеробів. Загони карматів влаштовували набіги на населені пункти, нападали на каравани прочан. У 930 р. захопили Мекку і пограбували її. Кармати знищу­вали не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне на­селення, окремих забирали в рабство.

Вони сповідували вчення ісмаїлітів в його ортодок­сальній сунітській формі. Богословські тонкощі езотерич­ного вчення, пов'язаного з неоплатонізмом, не були до­ступні більшості з них. Мечетей не будували, приписи Ко­рану про п'ятиразову молитву, пости, паломництво не ви­конували. У їх віровченні головну роль відігравало очіку­вання майбутнього махді — засновника династії султанів Бахрейну Абу Саїда. На початку X ст. в Східній Аравії створили свою державу, центром якої було місто ал-Хаса (друга назва — Лахса). Вона проіснувала майже півтори століття, до 1029 р. Поза межами Бахрейнського султана­ту карматський рух давався взнаки протягом усього серед­ньовіччя.

 

асасини

Побутує версія, що назва цієї секти, яка належить до ісмаїлітського відгалуження в шиїзмі, пов'язана з тим, що її члени вживали наркотики. Європейці здебільшого асасинами називають релігійно-фанатичних убивць, оскільки головним методом релігійної та політичної бо­ротьби членів секти були вбивства ворожих до неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгип­ту Мустансір позбавив свого старшого сина Нізара права на наслідування халіфату, передавши його молодшому си­нові — Мусталі. Невдовзі Нізара було вбито, а невдоволені в халіфаті угруповання розпочали боротьбу під прапором Нізара. Цей рух мав особливо міцні позиції у північно-західній частині держави, виступав проти соціально-політичних порядків.

У 1090 р. керівник нізаритської партії Хасан Ібн Саб-бах утікає з Єгипту і в горах на південь від Каспійського моря починає вербувати невдоволених під прапори "при­хованого" імама з династії Нізаритів. З часом Хасан ово­лодів кількома фортецями північно-західного Ірану,

звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств ворожих йому ісламських правителів. Сам він не залишав свою головну базу — фортецю Ала мут до кінця життя (помер у 1124). Так само поводилися керівники секти після смерті Хаса-на, позбавляючи життя багатьох правителів феодальних держав Близького і Середнього Сходу, їх називали "гірськими шейхами", часто не знаючи, хто вони на­справді. Перших "гірських шейхів" вважали представни­ками "прихованого" імама. Але четвертий "гірський шейх" Хасан IIпроголосив себе таким "при­хованим" імамом, який відкрився для встановлення не­бесного правління на землі. (1162—1166)

З часом асасинський рух поширився на захід, де утво­рилося відносно самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фортеця Масіяф. Фактично сирійські асасини були самостійним угрупованням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними сту­пенями посвячення. Шейху були підпорядковані так звані "великі місіонери", які керували рядовими членами. На найнижчому щаблі були "федаї", які безпосередньо вико­нували смертні вироки, винесені шейхом чи його набли­женими. Сліпо підкоряючись наказам, федаї вважали, що після своєї смерті, яка найчастіше наставала одразу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали здебільшого селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав переслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов'язаний з меншим релігійним фанатизмом, який поступався політичному розрахункові. Найвищий ступінь ієрархії швидше нагадував синкретичну політизовану філософську систему. Керівники секти для досягнення політичного успіху вступали в контакти не тільки з шиїтськими, а й з сунітськими угрупованнями. Свої справжні релігійні по­гляди вони приховували.

У 50-ті роки XIII ст. монгольська навала знищила асасинські угруповання в гірському Ірані, а в 1273 р. їх було остаточно ліквідовано в Сирії.

 

друзи

Виникнення цієї ісмаїлітської секти пов'язане з осо­бою халіфа Єгипту — Хакіма (996—1021) і його наближе­ного — Даразі, від імені якого походить назва «друзи».

Хакім був жорстокою людиною, за його правління бу­ло страчено понад 18 тисяч осіб. Релігійні позиції його були непослідовними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки життя вирішив, що йому належить бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісмаїліт Даразі, який оселився в Каїрі й став наближеною до халіфа особою. У 1017 р. Даразі оголосив у великій мечеті, що в халіфа втілилась душа Адама — продукт еманації світового розу­му. Але маси не були готовими до цієї "істини". До того ж єгиптяни ненавиділи Хакіма, а його влада трималась за­вдяки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого натовпу. Хакім допоміг Даразі перебрати­ся до Сирії, де той заходився організовувати рух прихиль­ників нового вчення. Навколо нього гуртувалися численні послідовники, готові зі зброєю в руках відстоювати боже­ственність Хакіма.

Через деякий час з'явився ще один апостол "сьомого імама" — іранець Хамза. В одній з мечетей він спробував проголосити божественну сутність Хакіма. Але його слова були сприйняті так само, як проповіді Даразі. Тому Хакім і його переправляє до Сирії, де той стає першим помічни­ком Даразі. Після того жителі Каїра зазнали пересліду­вань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакіма. Через декілька років він поми­рає за нез'ясованих обставин. Прихильники Хакіма прого­лосили його прихованим імамом, який з часом з'явиться і керуватиме світом.

В Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й на деяких інших ісламських територіях він протягом кількох століть був важливим чинником народних по­встань, які відбувалися під релігійними гаслами друїзму.

Секти послідовників друїзму поширені в Лівані, Сирії, Йорданії, Ізраїлі.

 

хаттабіти

Засновником і духовним лідером секти був Абу-уль Хаттаб, який проповідував, що божественний дух послідо­вно еманується в імамів з роду Алі Ібн Таліба. Хаттабіти обожнювали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він прокляв Абу-уль Хаттаба, стали обожнювати само­го Абу-уль Хаттаба. В 765 р. Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовниками спробував підняти повстання, але був захоплений і страчений. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Наприкінці IX ст. послідовників хаттабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені було до ста тисяч.

Хаттабіти розвивали вчення про "розмовляючого" та "безмовного" імама. Згідно з ним, Алі за часів Мухаммеда був "безмовним" імамом, а після смерті Пророка став "розмовляючим". Не заперечуючи спадковості імамату Алідів, стверджували, що імамат — суто духовна якість. Пророки та імами є божественною еманацією. До своїх ворогів хаттабіти виявляли жорстокість.

 

АЛІДИ

До цієї секти належали нащадки Алі Ібн Тадіба, який мав багато дітей, найвідоміші серед них у боротьбі за халіфат — Хасан і Хусейн. Релігійно-політична доктрина стверджує, що верховна влада (імамат) є "божественним установленням". Право на імамат належить тільки родині Алі та його нащадкам. Саме за це аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу.

Нащадки Алі мешкають майже в усіх мусульманських країнах, вони володіють винятковим правом носити зеле­ну чалму і називатись сеїдами.

 

кадарити

Секта виникла у IX ст., визнає значення кадару (поши­рення в часі вічного божественного рішення), вважаючи, що за різних життєвих обставин людина сама повинна вирішувати, як їй вчиняти, керуючись свободою, наданою їй Аллахом. У віровченні сильні уявлення про те, що виз­нання абсолютного божественного призначення призво­дить до несправедливості. З часом прихильників цієї сек­ти стали називати джабрітами. Пізніше вчення кадаризму було доповнено мутазилітами.

 

МУТАЗИЛІТИ (МУСТАЛІТИ)

Секта зародилася в Арабському халіфаті у VIII—IX ст. Засновник її — Ваіш Ібн Ата. В основі вчення — догмати про єдинобожжя і справедливість, заперечення атрибутів Бога, неприпустимість будь-яких антропоморфних уявлень про Бога. Коран — одне з творінь Аллаха. Боролися з прихильниками абсолютного призначення.

 

рафадити

Так називають усіх "поміркованих" шиїтів, передусім імамітів. Сунітські автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не визнавали законність правління халіфів Абу Бакра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають "помірко­ваних" шиїтів, прихильників шостого шиїтського імама Джафара Садика. Вони не визнавали ісмаїлітського руху й відмовилися від збройної боротьби за владу. Рафадитами також називають шиїтів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омеядів. Так вчинили вони і в 762 p., відмовившись виз­навати імамат Мухаммеда Ібн Абдалаха, який організував повстання в Медині.

 

"БРАТИ   ЧИСТОТИ"

Це таємне філософське товариство діяло на Близькому Сході в X ст., за своєю орієнтацією наближалося до ісмаїлітського руху. Його учасникам належить 51 трактат під загальною назвою "Трактати Чистих братів та Вірних друзів", які містили відомості з різних наук і адресувалися тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фана­тизму. Прихильників товариства жорстоко переслідували і знищували. Деякі елементи їх вчення були притаманні "Апостольським Братам" в Італії (поч. XIV ст.), помітні вони і в трактатах "Чеських братів" (XV—XVI ст.).

 

бекташи

Секта (дервітський орден) виникла в Малій Азії у XII— XIII ст., була поширена в Туреччині, на Балканах. Назва походить від імені засновника напівлегендарного Хаджі Бекташи Вели. У віровченні поряд з положеннями ісламу (шиїзм) наявні елементи християнства і язичництва, її послідовники дотримуються безшлюбності, сповідують культ Алі. Серед культових обрядів — причастя вином, хлібом, сиром, сповідь наставнику. Одяг — білий довгий плащ і білий високий ковпак.

 

хуруфіти

Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб, "хуруф" — літера. Спершу діяла в Північно-Західному Ірані, пізніше — на території Ос­манської Туреччини. Там була написана і канонічна літера­тура турецькою мовою. Це Джавіданамі (Книга вічності), Хахіхатмані (Книга істини) та інші трактати. Протягом чо­тирьох століть секта зазнавала переслідувань, у 1824 р. була майже знищена урядом Туреччини. Ті, хто уник розправи, об'єдналися з дервітським орденом Бекташи.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він перебував у постійному кругооборот!, що є причиною усіх змін у ньому. Бог виявляє себе в людині, ним же ство­реній, і в мові Бога — Корані та назвах предметів. Втілен­ня Бога в людині виявляється в пророцтві, божественній зверхності й божественності. Пророк Мухаммед завершує собою цей цикл. Наступні після нього в ієрархії божест­венні покровителі (шиїтські імами). Фазлалах є останнім покровителем і першим богом у плоті, а також першим у третьому циклі божественності. Бог виявляється й у зву­кові, мові, літері. Зовнішнє і внутрішнє буття речей є тільки мовою істинного Бога. Такою ж божественною мо­вою є Коран — він тотожний сукупності всіх речей.

 

 

бабіти

На початку 50-х років XIX ст. в Ірані молодий ширазький торговець Сеїд Алі Мухаммед проголосив себе Ба-бом — "воротами", через які мусульманин може наблизи­тись до Аллаха і потрапити в його царство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектантської громади шейхіїстів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією людиною, після якої повинен з'явитись дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послідо­вники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зібрав навколо себе численних послідовників.

На той час доживала своє епоха феодального середньо­віччя, пожвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та прикраси. Все це сприяло залученню до бабітського руху представників дрібної та середньої бур­жуазії. Сприяло цьому спрощення релігійного культу. Бабіти відмінили молитовні зібрання, протестували проти щоденного п'ятиразового намазу, намагалися реформува­ти деякі норми побуту і становища жінки в сім'ї.

У 1847 р. Баба було заарештовано шахськими властями і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабітськими гаслами. Намагаючись припи­нити повстання, влітку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розмаху і переріс у громадянську війну. До 1852 р. бабітські повстання на те­риторії Ірану були придушені.

 

бахаїзм

Серед послідовників Баба був Ях'я, якому Баб, перебу­ваючи за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях'ї дописати останні вісім глав священної книги бабітів Беяну.

Прихильники Ях'ї твердять, що Баб велів йому відмінити Беян і взяти під своє керівництво весь бабітський рух. Ях'я перейменував себе в Сух-е Езеля ("ранок вічності"). Перебравшись з Тегерана, де учасників бабітського руху жорстоко переслідували, до Багдада, який належав Туреччині, почав формувати бабітські громади.

Брат Сух-е Езеля — Хусейн Алі, який у 1852 р. утік із в'язниці, де перебував за участь у бабітському русі, при­бравши собі ім'я Баха-Улла, також проголосив себе єди­ним продовжувачем Баба. З цього починається багатолітнє суперництво між братами, яке згодом перейшло у відкри­ту ворожнечу. Турецький уряд змушений був розселити їх: одного — на Кіпр, другого — в Палестину. Діяльність Ба-ха-Улли виявилась успішнішою. Тому новий релігійний рух отримав назву від його імені — бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, ба­хаїзм швидко вийшов на міжнародну арену, оскільки про­голошував віротерпимість і спрямованість до синкретизму, виступав за створення нової світової релігії, яка, синтезу­ючи існуючі, не була б схожою на них. Бахаїзм відводив другорядну роль культові, молитвам, відкинув бого­служіння в мечетях, заборони щодо використання шовко­вих тканин, прикрас та предметів розкошів. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприя­ло розвиткові торгово-промислової буржуазії. Рішуче за­перечував джихад, стверджуючи, що царство справедли­вості може бути побудоване лише мирним шляхом, а всі люди  рівні   між  собою.  У  цьому  погляди   бахаїстів знаходили розуміння в буржуазії. Виступали вони й за ліквідацію бідності, стверджуючи водночас, що порядки у цьому світі закладені "самим небом", без керівників та підлеглих не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники повинні жертвувати собою на користь бідних. Це була своєрідна спроба реформування первісного ісла­му з метою наближення його до капіталістичних відносин, що зароджувалися. Бахаїзм отримав значне поширення в релігійному житті, з'єднавшись з іншими буржуазно-ре­форматорськими рухами й організаціями.

 

махдизм

Ця течія виникла в Судані у 80—90-ті роки XIX ст., всіляко підкреслюючи відданість "чистому", первісному ісламу. Він вів "священну війну" як з європейськими ко­лонізаторами, так і з турецько-єгипетськими єдиновірця­ми, які, на його погляд, зрадили ідеали мусульманської віри, стали "лжемусульманами". Негативно ставився і до розвитку в Судані капіталістичних відносин. Використову­ючи гнучку релігійну форму, оперуючи гаслами щодо по­вернення до святих порядків первісного ісламу, махдизм залучив у свої ряди чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш Мухаммед Ах­мед. У 1871 р. він оселився на одному з островів р.Ніл, звідки розсилав мандрівних дервішів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду моралі, проти розкошів, закликали відібрати землю у феодалів, перерозподілити все рухоме і нерухоме майно, відмовитися від сплати по­датків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з цих закликів відповідали вимогам Ко-рану і духу первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що махдисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соціальна програма махдизму була підтримана рабами, селянами, ремісниками. Гнучкішою була політи­ка місцевих феодалів і работоргівців, які використовували цi заклики для подолання іноземної конкуренції, будучи  байдужими щодо домагань, пов'язаних з перерозподілом майна.

Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипетсь­ко-турецьких, а й європейських властей. Влітку 1881 р. Мухаммед Ахмед проголосив себе Махді й виклав свою програму дій. Єгипетський уряд велів йому з'явитись в Хартум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмо­вився. Каральний загін, який прибув на острів Абба, був повністю знищений махдистами. Після цього Махді про­голосив джихад проти європейських колонізаторів і

"лже­мусульман", розпочавши бойові дії проти судансько-єги­петських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. оволодів містом Хартум.

Переможне завершення "священної війни" відкривало можливості для формування держави на засадах, проголо­шених в період боротьби за владу. Але невдовзі Махді по­мер. Його заступив Абдаллах Ібн аль-Саїд Мухаммед, який іменував себе продовжувачем Махді — халіфом. Країна бу­ла поділена на чотири області, керівників яких теж нази­вали халіфами, що підкреслювало ісламсько-теократич­ний характер правління.

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняльно-аскетичних принципах. Командирський склад армії та чиновництво набирали з низів. Платня високопо­ставленим чиновникам не перевищувала заробітків ремісника. Було суворо регламентовано використання по­бутових предметів. Всі коштовності необхідно було здава­ти державі. Заборонялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об'єктивного розвитку не вдалося. Через декілька років почалося виро­дження махдистської теократичної держави. Чиновники та офіцери стали захоплювати земельні ділянки, які обробля­ли раби та кріпаки. Це спричинило обурення народних мас, які потрапляли у нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеалу зазнала краху.