Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.4. Основні напрямки розвитку міжнародного туризму та шляхи його екологізації у рамках Єврорегіону «Верхній Прут»

Слово "туризм" походить від латинського tornus (рух по колу, обертати, вертіти) й означає пересування людей із одночасною зміною їх побуту. У другій половині ХІХ століття воно ввійшло до мов багатьох народів світу і найбільш виразне у французькій мові – tour, означає подорож із поверненням назад, до місця виїзду. Термін "туризм" уперше у французьку мову ввів у 1838 році Стендаль, видавши книгу "Спогади одного туриста".

Туризм із самого початку був заняттям для обраних і розвився у різних державах Європи у вигляді альпійських клубів (Англія – 1857, Італія і Швейцарія – 1863, Росія – 1877) та товариств (Австрія – 1862, Німеччина – 1869). До кінця 70-х років ХІХ століття гірські клуби функціонували у Франції, Угорщині, Росії. У 1895 році у Відні створене туристичне товариство "Друзі природи", діяльність якого поширювалася за межами Австро-Угорщини і координувалась відкритим у 1908 році у Відні міжнародним центром туризму. У межах сучасної України відоме своєю діяльністю Галицьке татранське товариство (1873 рік) та Кримський гірський клуб із центром в Одесі (до 1905р.).

На відміну від нього, на початку 80 років ХХ століття значного розвитку набув масовий туризм, коли в самодіяльних походах і подорожах по рідному краю брали участь понад 7 млн. людей на 1600 маршрутах, а в 13,5 тис. туристичних секція займались понад 1,5 млн. осіб [1]. На той час туристичні заходи поділялись на 2 типи: 1) з переважанням елементів пізнання та освіти; 2) з переважанням елементів фізичного виховання туристів на основі використання лиж, гребних і моторних суден, велосипедів, мотоциклів, автомашин; пішохідних гірських походів і подорожей, дослідників гірських печер тощо.

На початку третього тисячоліття туризм став невід‘ємною складовою частиною сучасного життя. У всьому світі він є визнаним і вагомим чинником економічного розвитку. Підвищення життєвих стандартів і збільшення часу відпочинку працюючого населення сприяють збільшенню туристської діяльності та пошуку нових видів і місць туризму. За даними Всесвітньої Туристичної організації (ВТО) 125 держав сьогодні вважають туризм однією із найважливіших галузей свого господарства, а питома вага туризму у створенні валового національного продукту у 2010 році складе 11-12% [2]. Побічний вплив туризму на економіку майже дорівнює його прямому результату, а за шкалою споживання він посідає третє місце після харчування і житла. Туристичний бізнес потребує невеликих стартових інвестицій, йому сприяють зростаючий попит на туристичні послуги, високий рівень рентабельності та мінімальний термін окупності витрат. За кількістю і якістю такої важливої складової туристичного бізнесу, як природні та культурно-історичні ресурси, наша держава не поступається країнам, частка від туризму у ВВП яких набагато перевищує аналогічний український показник.

Туризм забезпечує швидкі гроші, його частка у галузевій структурі світового валового продукту близька до 10%; на туризм припадає 30% обсягу світової торгівлі послугами, 7% світових інвестицій, кожне 16 робоче місце у світі, 11% споживчих витрат і 5% податкових надходжень, а у 2010 році кількість туристів сягне 1 млрд. осіб, у 2020 – 1,6 млрд., доходи ж від туризму збільшаться відповідно до 1,1 і 2 трлн. дол. [3]. У нашій державі туризм також позитивно впливає на економіку й регіонів, оскільки надає певний обсяг робіт для суміжних галузей господарства, роздрібної торгівлі, громадського харчування, транспортного і екскурсійного обслуговування, виробництва сувенірів, реклами тощо. У 2002 році обсяг туристського споживання в Україні становив  4,2 млрд. дол. (за методикою ВТО), при цьому обсяг наданих послуг 3143 суб‘єктами туристичної діяльності із 5367 зареєстрованих сягає  1,4 млрд. дол. [4], оскільки багато туристів самотужки організовують свій відпочинок в Україні (це переважно громадяни СНД, які складають більшість іноземних туристів), не вдаючись до послуг туроператорів і турагентів.

У західній науковій літературі нині значного поширення набув термін "екотуризм". Виник він одночасно у Південній Америці та Східній Африці у 70 роках ХХ століття як екологічно відповідальна подорож для вивчення природних зон і культури регіонів з метою пропаганди їх охорони та спрямування фінансових надходжень у місцеві громади. Сьогодні під екотуризмом розуміють вид активного відпочинку у межах неторканих природоохоронних територій, де поряд із науково-пізнавальними, культурно-виховними і спортивно-оздоровчими функціями акцентується увага на зв‘язках між природним і соціальним середовищем, на наслідках антропогенного тиску; набуваються навички гармонійних стосунків природи і людини. Принциповим критерієм екотуризму є те, що він відбувається у природному середовищі, тобто це природно-орієнтований туризм. Сутність його полягає в акцентуванні уваги не тільки на виді рекреаційної діяльності, але й на характері впливу туризму на довкілля та ступені відповідальності як туристів, так і організаторів щодо збереження природного середовища. Загальновідомо, що масовий туризм почав справляти негативний вплив на навколишнє природне середовище, на що вперше звернув увагу Й.Криппендорф ще у 1975 році у книзі "Пожирачі ландшафту". Вплив масової туристичної діяльності на навколишнє природне середовище, починаючи з 70-х років ХХ століття, вивчали Преображенський В.С., Штюрмер Д.А., Бренглі С., Хіггінс Б.К. та інші [5]. Розвинені країни стали розглядати масовий туризм як не зовсім прийнятну стратегію також із огляду на окремі його аспекти соціально-культурного впливу – поширення наркоманії, проституції, венеричних хвороб, СНІДу тощо.

Сьогодні екологічний туризм став альтернативою не лише окремим галузям промисловості, але й традиційному туризмові у багатьох країнах світу – його обсяги зростають більше ніж на 10% в рік, тоді як масовий туризм лише на 4% [6], а 2002 рік був оголошений ООН міжнародним роком екотуризму. З‘являються альтернативні до масового м‘які у природному відношенні види туризму, перелік яких налічує цілу гаму назв – природний, ландшафтний, зелений, сільський, аграрний, сільськогосподарський, біологічний, рекреаційний, етнічний, пригодницький, альтернативний, екстремальний, стійкий (сталий) та інші.

Ще більше різноманіття визначень самого поняття чи терміну екотуризм, яке налічує понад 40 трактувань. Під екотуризмом розуміють також напрямок туристичного бізнесу, а також економічний процес. У першому випадку, коли задовольняються науково-пізнавальні потреби населення і забезпечується сталий розвиток туризму із обов’язковим врахуванням інтересів місцевого населення, а також підтримка рівноваги в екосистемі деякого середовища при використанні природних ресурсів останнього; у другому – рідкісні та красиві екосистеми продаються на міжнародному ринку для залучення в них відвідувачів. Як указує Падун М.М. [7], кількість визначень терміна "екотуризм" просто вражаюча, що зумовлено рядом причин. По-перше, наука про туризм ще досить молода, а звідси неточність і недосконалість її понятійного апарату, плутанина слів і понять внаслідок термінологічного вибуху. По-друге, наведені у багатьох публікаціях особливості екотуризму притаманні практично всім різновидам туризму, особливо у природному середовищі. По-третє, згідно з ВТО, екотуризм вимагає спеціальної політики, стратегії та програм для кожної країни регіону чи території; забезпечення вигідності, економічної стабільності і прибутковості бізнесу, а також наявності достатніх рекламних матеріалів. Але такі ж вимоги необхідні сьогодні і для інших форм туризму. По-четверте, деякі автори вказують на чотири соціальні функції екотуризму – релаксаційну, оздоровчу, освітянську і виховну, забуваючи, що ці атрибути властиві кожному виду екотуризму. По-п‘яте, дехто трактує сільськогосподарський (аграрний) туризм як різновид екологічного, але за ступенем впливу на навколишнє середовище вони є антиподами. Наведені суперечності вказують, що екотуризм сьогодні, фактично, поглинає інші види туризму, його назву просто додають до назв уже відомих видів туризму – водного, підводного, пішого, кінного, сільського, спелеологічного тощо. Такий поділ туризму на екологічний і неекологічний, окрім зазначеної плутанини у термінології, може завдати шкоди туристській галузі взагалі, оскільки виділяє в ній туризм, де треба піклуватись про навколишнє середовище, і туризм, де цього робити не треба. Тому мова повинна йти не про екотуризм, а про екологізацію всіх видів туристичної діяльності, їх екологічні аспекти та екологічну орієнтацію, екологічні підходи взагалі. Це тим більше актуально, що сьогодні відбувається екологізація всіх впливів людської діяльності на навколишнє середовище і галузь екотуризму не повинна залишатись осторонь. Сьогодні туристичні підприємства звертають увагу перш за все на економічні показники функціонування, тоді  як на підтримку, поліпшення та збереження стану навколишнього природного середовища увага майже не звертається. Тому екологізація стандартних туристичних турів, які пов‘язані з індустрією туризму, дуже актуальна і розглядається як одне з складних явищ сучасного суспільного розвитку. Багато засад екологізації туризму збігається із засадами концепції сталого розвитку, що з‘явилася у 1992 році на Міжнародній конференції у Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Позицію її прихильників, що стала відповідною стратегією розвитку  сучасного людського суспільства у багатьох країнах світу, відображає вислів "природа – це не те, що ми отримали у пращурів, а те, що позичили в нащадків". Сьогодні на порядок денний висувається  питання про сталий розвиток індустрії туризму, тобто розвиток рекреаційно-туристичного господарства певної території чи країни в такий спосіб і в таких обсягах, які дозволяють підтримувати  збереження довкілля у незміненому вигляді. Традиційні методи господарювання в індустрії туризму і взагалі в масовому туризмі не зовсім відповідають вимогам сталого розвитку. Пошук оптимальніших і дружніх до навколишнього природного середовища шляхів розвитку індустрії туризму призвів до появи таких понять, як зелений, природний, природноорієнтований, сільський та інші види, про що ми згадували вище. Всі вони об‘єднуються під дахом альтернативного туризму як своєрідна антитеза традиційному туризму і за своїм наповненням є екологічними. Поширений у західній науковій літературі термін "екотуризм" не є синонімом до поняття "сталий туризм", оскільки перший позначає лише один із сегментів туристичної сфери діяльності, тоді як принципи сталості розвитку повинні бути дієвими для різних видів туристичної діяльності, включаючи як традиційні, так й альтернативні.

Впровадження принципів сталості у практику розвитку туристичної індустрії передбачає реалізацію таких завдань [8]:

розробку туристичного продукту на основі принципів збереження довкілля, що здатне забезпечити потреби і смаки широкого кола споживачів;

екологізацію традиційних видів відпочинку через освіту, знайомство з екологічними та соціально-економічними проблемами місцевих громад, участь у природоохоронних заходах тощо;

впровадження в практику рекреаційно-туристичної діяльності комбінованих турів на антропогенні та природні об‘єкти – тематичні парки, курорти, культурно-історичні об‘єкти; унікальні ландшафти, рослинний і тваринний світ; природоохоронні території тощо. З метою забезпечення поєднання традиційного комфортного відпочинку з елементами пригодницького туризму;

відповідну освіту організаторів туристичної справи та їх знайомство із принципами сталості; розробку методичних рекомендацій, які сприяли б впровадженню принципів сталості в практику обслуговування туристів;

використання нетрадиційних, м‘яких до довкілля, джерел енергії для забезпечення потреб інфраструктурних рекреаційно-туристичних об‘єктів; введення розумних обмежень на використання традиційних видів транспорту тощо.

Наша держава сьогодні приділяє значну увагу розвиткові традиційного масового туризму. Але, як переконує світовий досвід, екологізація туристичної діяльності є більш вдалою стратегією. Існуюча у розвинених країнах мода на альтернативні види відпочинку і зростаючий інтерес до України після помаранчевої революції можуть допомогти просунути вітчизняний туристичний продукт на світовий ринок туристичних послуг. В Україні робляться лише перші кроки щодо розвитку альтернативних видів відпочинку як на державному, так і на місцевому рівнях. У 1996 році утворена Спілка сприяння розвиткові сільського (зеленого) туризму, що об‘єднала 16 регіональних осередків, які проводять освітньо-правову та інформаційну роботу, рекламують цей вид туристичного продукту.

В цьому плані дуже сприятлива для України сьогоднішня кон‘юнктура на світовому ринку туристичних послуг. Дані ВТО за 2000-2003 роки свідчать про стрімке скорочення витрат у контексті туристичного подорожування і кардинальну зміну маршрутів на користь внутрішнього туризму. У світовій туристичній діяльності сьогодні домінує виражений її регіональний характер. Так, у 2002 році із 715 млн. міжнародних туристів, що прибули, у 80% з них прибуття здійснювалось у межах того самого регіону і лише 20% припало на подорожі на далекі відстані [5]. Основними причинами цього можна вважати іракський конфлікт, терористичні акти, а також спалахи небезпечних хвороб, зокрема, SARS на Тихоокеанському узбережжі, та такі небезпечні природні явища, як землетруси і цунамі в районі Індійського океану тощо. В цьому плані наша держава, з її передбачуваністю у зовнішній політиці, взятим курсом на вступ до Євросоюзу, відсутністю міжнаціональних проблем, може очікувати посилення притоку іноземних туристів, у першу чергу, на узбережжя Криму. Стабільний розвиток туризму у світі і на рівні окремих регіонів залежить від стабільного розвитку економіки та уникнення політичних і військових конфліктів. Сьогодні прийнята концепція сталого розвитку туризму на ХХІ століття та Глобальний етичний кодекс туризму, які поважають суспільний вибір всіх народів і надають сприяння встановленню справедливого, відповідального і стійкого туристичного порядку, який дає вигоди всім секторам суспільства в умовах відкритої та конкурентної світової економіки. Сталий розвиток у туризмі все більше набуває комплексного усвідомлення єдності екологічних, соціальних, політичних та економічних проблем.

Впровадження екологічних принципів туризму у практику потребує знань і вмінь менеджменту, тобто організації, проведення й управління в цьому виді діяльності. Менеджмент екологічно зорієнтованого туризму робить лише перші кроки і передбачає розв‘язання ряду взаємопов‘язаних завдань – вивчення природи та її компонентів і процесів взаємодії природи і суспільства; організаційні заходи щодо охорони як природного, так і культурного середовища; екологічну просвіту туристів тощо. Сьогодні екологічний менеджмент повинен приділити особливу увагу екологічній освіті, культурі взаємовідносин людини з природою через екологічні програми і норми поведінки. Предметом його уваги і турботи повинні стати підвищення зайнятості населення, збалансованість регіональних диспропорцій, злам мовних, соціальних, класових і релігійних бар‘єрів, збереження місцевих промислів, звичаїв, традицій тощо. Сьогодні екологічний менеджмент має бути активним захисником  природи на територіях природно-заповідного фонду, взяти на озброєння так званий "зелений маркетинг" (реклама зелений багатств) та інформування туристів про наслідки їх безтурботного відношення до природи, співпрацю з адміністраціями природно-заповідних територій тощо. Правильна організація і впровадження екологічно зорієнтованого туризму на основі засад менеджменту допоможе розв’язати питання стійкого природокористування, меншої ресурсо- й енергоємкості, екологічної просвіти туристів тощо.

Сьогодні розвиток національної рекреаційно-туристичної галузі в Україні регулюють закон України "Про туризм" і Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки, якими передбачені пріоритетний розвиток в‘їзного та внутрішнього туризму, а також сільського (зеленого) та екологічного туризму. Збереження, відновлення та раціональне використання рекреаційно-туристичних ресурсів покликані регулювати також регіональні та інші програми розвитку туризму і рекреації. Розвиток останньої повинен спиратись на нові методи господарювання, економічну свободу виробників в умовах вільної конкуренції з метою насичення ринку високоякісними послугами. Розвиток рекреаційного обслуговування населення передбачає формування ринкового механізму та переведення рекреаційної сфери на самофінансування і забезпечення її інвестування, приведення до відповідності з існуючим попитом і пропозицією ціни на рекреаційні послуги. Сьогодні одним із найбільш відповідальних і складних у процесі формування ринкового механізму в рекреаційній сфері є питання реорганізації форм власності і роздержавлення. Приватизація повинна охопити безпосередньо рекреаційно-оздоровчі об‘єкти, об‘єкти рекреаційної інфраструктури та рекреаційні землі.

Рівень соціально-економічного розвитку регіонів традиційно оцінюється показниками промислового виробництва і сільського господарства. Попит на різні види рекреації та туризму в останній час показує, що рекреаційні функції можуть бути основою розвитку окремих регіонів. У зв‘язку з цим необхідне подальше дослідження туристично-рекреаційного потенціалу окремих регіонів, розробка регіональних програм розвитку туризму і впровадження їх в життя. Треба посилювати місцеві ініціативи у створенні конкурентоспроможного туристичного продукту і його просування на внутрішній і зовнішній ринок. У світлі сказаного значний інтерес викликає територія Чернівецької області, яка будучи однією із найменших у державі, володіє значним туристично-рекреаційним потенціалом. За характером рельєфу її територія поділяється на рівнинну, передгірську і гірську. Розчленованість рельєфу, чергування гірських хребтів, крутих схилів, долин зумовлюють значну контрастність природних умова та умов проживання населення. Значне ландшафтне різноманіття свідчить про високий ступінь придатності територій для оздоровчого і спортивного туризму, а також відпочинку. Є можливості для створення і розширення мережі класифікаційних туристичних маршрутів різної категорії складності, для піших походів, вело-, мото-, автотуризму, водного і лижного туризму. Чернівецька область в Україні займає 6 місце за величиною інтегрального індексу забезпеченості її території основними компонентами ресурсів навколишнього середовища, в т.ч. за лісистістю – 9 місце, а за річковим стоком – 4 місце. Найбільші річки Прут, Черемош, Сірет, Дністер. За величиною площі захищених територій Буковина займає в державі 7 місце [9]. Вона є поліетнічною і полікультурною, під охороною держави нині перебуває багато пам‘яток історії та культури. Загалом природні і культурно-історичні ресурси Чернівецької області  досить значними. У Чернівцях вкрай недостатній розвиток етнічного (меланхолійного, ностальгійного) туризму, об‘єктом якого є все, що не пов‘язане з корінним етносом. Це, передовсім, пам‘ятки архітектури, споруди, твори мистецтва створені австрійцями, німцями, євреями, румунами, поляками та ін.; це будівлі, в яких жили і працювали видатні представники цих народів і культові споруди та некрополі, де поховані представники некорінних етносів. Необхідна організація екскурсій, що знайомлять клієнтів із внеском іноземців у культуру, мистецтво, науку, політику та економіку як Чернівців, так і Буковини. Потрібні дослідження в‘їзного туризму, зокрема, й етнічного, розробка й облаштування екскурсійних маршрутів, створення рекламно-інформаційних матеріалів для представлення їх на регіональних  міжнародних виставках, а також в Інтернеті. Чернівецька область досить різноманітна в етнічному відношенні територія, що зумовлює надзвичайну своєрідність у культурі і побуті. Тут зберігається багато рис, зумовлених умовами гірських ландшафтів, які будучи ізольованими та певною мірою консервативними, можуть слугувати основою для розвитку зеленого, історико-архітектурного і пізнавального туризму. Територія Буковини належить до Карпато-Подільського ресурсно-рекреаційного регіону, який займає 19% площі України [10]. У цьому регіоні діє 503 туристичні організації (16% від загальної кількості суб‘єктів туристичної діяльності), які впродовж 2002 року обслужили 391 тис. туристів або майже 14% від загальної кількості обслуговуваних туристів в Україні. Чисельність оздоровлених у санаторно-курортних закладах регіону склала 444 тис. осіб або 14,2% від усієї держави. Тут діє 251 заклад готельного господарства або 20% від закладів у всій Україні. Зважаючи на гірське і передгірське розташування, особливості гідрологічної мережі, наявність спелеооб‘єктів світового значення (печера Оптимістична та інші), значну закарстованість території тощо, перспективними видами туризму будуть спелеотуризм, пішохідний, кінний і водний – влітку та гірськолижний – зимою.

Світові тенденції показують сьогодні зниження попиту на групові поїздки; активізацію індивідуального туризму; збільшення пропозиції для сімейних туристів у складі групи з 5-6 осіб, а також ділового туризму (участь у роботі конференцій, конкурсів тощо), як найбільш вигідного, що дає приймаючій стороні вдвічі більший прибуток, аніж інші види туризму (оздоровчий, культурно-розважальний тощо); щорічні прирости останнього у світі перевищують 8%; стабільним є попит на поїздки вихідного дня; активні форми рекреації переважають над пасивними, все більш популярні спортивні та пригодницькі поїздки тощо.

Нинішній законопроект "Про сільський та сільський зелений туризм" проголошує програми розвитку сільського туризму невід‘ємними складовими частини державних цільових, регіональних, місцевих та інших програм розвитку туризму. Такі програми повинні розробляти і затверджувати органи державної влади і місцевого самоврядування у межах їх повноважень з метою раціонального використання і розвитку міських та регіональних туристичних ресурсів у сфері сільського туризму (природничих, культурологічних, етнографічних, історичних, соціально-побутових тощо), їх збереження та відновлення; заохочення селян до сфери сільського та сільського зеленого туризму; патріотичного, екологічного виховання населення; створення нових робочих місць і збільшення надходжень від туристичної діяльності до відповідних  бюджетів; розвитку соціальної інфраструктури і благоустрою сіл; забезпечення безпеки туристів при здійсненні ними туристичних подорожей тощо.

Ще один важливий момент, який вигідно вирізняє територію Буковини, пов‘язаний із участю у прикордонному і транскордонному співробітництві з метою обґрунтування напрямів розв’язання транскордонних проблем. Таке співробітництво зумовлене посиленням процесів регіоналізації у світі, формуванням транскордонних структур і єврорегіонів у прикордонні сусідніх держав під впливом низки чинників геополітичного, соціального, економічного, цивілізаційно-культурного, екологічного та етнополітичного характеру. Сьогодні прикордонні області України, що межують з Польщею, Румунією, Словаччиною, Угорщиною та Молдовою, все частіше створюють зі своїми транскордонними сусідами міждержавні регіональні утворення – Єврорегіони, маючи на меті спільне вирішення суспільних, культурних, екологічних, господарських та інших проблем; поліпшення регіональних показників за рахунок транскордонної торгівлі; спрощення людських контактів суміжних поселень тощо. Як правило, єврорегіон охоплює територію по обидва боки від державного кордону у географічному просторі Європи, формуючись у межах сусідніх одиниць адміністративно-територіального поділу двох і більше країн на основі реалізації спільних програм і угод, підписаних на рівні місцевого самоврядування. В сучасній Європі нараховується понад 150 єврорегіонів і подібних до них форм транскордонного співробітництва. Сьогодні в Україні вже діє 6 єврорегіонів – „Карпатський”, „Буг”, „Нижній Дунай”, „Дніпро”, „Слобожанщина” і „Верхній Прут”. Саме у межах останнього Чернівецька область має великі перспективи розвитку туризму, як одної із пріоритетних галузей регіональної економіки. Для цього необхідні розвинуте готельне господарство, мережа автошляхів, залізниць, аеропортів, телекомунікацій, центрів туристської інформації, місць організації дозвілля. Відомо, що туристські потоки безпосередньо залежать від стану готельного сектора, якості та ціни основних і додаткових готельних послуг. Єврорегіон "Верхній Прут" має хороший потенціал для формування і розвитку туризму. Туризм діє як каталізатор структурного розвитку прикордонних територій держав через різні сфери, сприяючи регіональному економічному розвиткові та створенню нових робочих місць.

У рамках транскордонного туристичного співробітництва необхідно зміцнювати матеріальну базу, розширяти міжнародну співпрацю, вдосконалювати нормативно-правову базу, підвищувати якість та розширювати асортимент туристських послуг; поліпшувати транспортне обслуговування та підвищувати ефективність використання туристсько-рекреаційних ресурсів і об‘єктів історико-культурної спадщини; поліпшувати інформаційне та рекламне забезпечення; вдосконалювати систему підготовки кадрів.

З метою реалізації регіональної політики у галузі туризму в Єврорегіоні "Верхній Прут" доцільне застосування на практиці таких заходів:

1) забезпечення дотримання усіх екологічних норм і заходів у рамках екологічної політики в секторі туризму незалежно від розмірів конкретного підприємства чи виду туристично-рекреаційної діяльності;

2) забезпечення належного управління діяльністю в секторі туризму та рекреації в межах територій природно-заповідного фонду;

3) планування розвитку інших видів економічної діяльності, щоби вони не призводили до винищення та деградації туристично-рекреаційних ресурсів, які мають велике значення для розвитку туристичної індустрії, особливо у зеленому туризмі;

4) забезпечення розвитку мережі автошляхів і систем водопостачання для задоволення потреб не лише туристичної індустрії, а й інших галузей Єврорегіону "Верхній Прут";

5) забезпечення зайнятості населення в період малої активності туристів;

6) розробка ефективної та справедливої стратегії оподаткування в секторі туризму для сприяння стійкому розвитку туризму туристичної індустрії у Єврорегіні "Верхній Прут";

7) реклама економічної вигоди від туризму серед місцевого населення, щоб жителі були глибоко зацікавлені у збереженні ресурсної бази індустрії туризму;

8) ефективна координація діяльності галузей економіки, які впливають на якісне надання туристично-рекреаційних послуг – транспорту, торгівлі, зв‘язку, виробництва, сувенірної продукції, індустрії дозвілля, видавничо-рекламної діяльності тощо.