7.1. Сутність, природа, структура і різновиди творчості

7.1. Сутність, природа, структура і різновиди творчості

Творчість у широкому розумінні — це пошук чогось нового, невідомого, чого люди не знали раніше. Але яким же чином ми можемо шукати те, чого не знаємо? Коли ж знаємо, що шукати, то як ми можемо знайти щось нове, чого не знаємо? Відповідь на ці запитання не може бути однозначною. По-перше, тому, що творчість — це не тільки абсолютно нове знання для всього людства: творить і той, хто, образно кажучи, «винаходити велосипед», але не знає, що він уже відкритий. По-друге, «винахід велосипеда» теж може бути абсолютно новим для всього людства, якщо такої конструкції раніше людство не знало. Якщо виходити з критерію новизни, то до творчих завдань можна віднести такі варіанти досліджень: 1) нового об’єкта новими методами; 2) нового об’єкта традиційними методами; 3) вже відомого об’єкта новими методами; 4) відомого об’єкта в нових умовах.

У кожному з цих випадків можна отримати нове знання в тому чи іншому вигляді: винаходів, раціоналізаторських пропозицій, інновацій, ноу-хау, логіко-конструктивних роз­робок, сценаріїв, промислових зразків, теорій, гіпотез, ідей, фактів, концепцій, методів, засобів, підходів тощо.

Звичайно, для прояву творчої праці треба мати творчі здібності, які можуть бути або природними, або набутими в процесі навчання й виховання. Питання про міру зумовленості творчих здібностей самою природою і системою виховання має багатовікову історію. Його ставив і робив спробу вирішити ще Платон у формі анамнезу (від грец. άνάμνησις — спомин, нагадування), тобто пригадування і з’ясування думок, які заздалегідь існують у голові.

У наш час така проблема привертає увагу дедалі більшої кількості дослідників. Це пов’язано насамперед із вирішенням практичних питань виховання і добору творчих працівників для різних галузей суспільного виробництва. Розглянемо основні концепції природи творчості: перша з них розглядає творчість як уроджену якість, друга — як якість, котру можна виховати, і третя — як частково вроджену й частково виховану.

На думку В. Й. Векслера та П. Л. Капиці, здатність до творчості є вродженою, бо для того, щоб, наприклад, співати, треба мати голос, щоб танцювати, треба мати хист, щоб писати добрі вірші, треба мати талант. Вчені висловлюють сумнів щодо того, що створення, наприклад, у консерваторії композиторського відділення автоматично веде до появи талановитих авторів музичних творів. На їхню думку, нічого з цього наміру не вий­де, якщо серед прийнятих на це відділення студентів не було музично обдарованих осіб.

П. К. Анохін, визначаючи якості вченого-дослідника, вказує на такі, що формуються за життя, тобто у процесі виховання: одержимість, горіння, благородний сумнів, вміння логічно мислити, наявність симультанного (від лат. simultané — одночасний, здатність одночасно оперувати багатьма мисленими об’єктами) мислення та почуття нового. В тій чи іншій формі цю думку поділяє багато фізіологів та психологів, зокрема, С. Л. Рубінштейн, Г. С. Костюк, А. А. Нейфах, Н. О. Славська та ін. Так, для А. А. Нейфаха є безперечним те, що людина успадковує не тільки фізіологічний «механізм», а й вищі психічні якості, в тому числі такі, як здатність до творчості. Він ставить питання про збереження та розмноження рідкісного генетичного коду, який дає змогу стати генієм.

З критикою положень, висловлених А. А. Нейфахом, виступив О. М. Леонтьєв. Він зазначив, що психологічний розвиток особистості являє собою досить складний процес, який характеризується прижиттєвим формуванням спеціальних людських здібностей і функцій. Ці психологічні «новоутворення» мають, зрозу­міло, свій фізіологічний субстрат, а саме функціональні системи, які складаються в діяльності дитини, а потім і дорослої людини. При цьому, коли ці системи уже сформувались, вони функціонують так, як і звичайні органи, наперед визначені біологічною спад­ковістю: тому їхнє функціонування часто здається проявом урод­жених здібностей».

Попри ці крайнощі, наукові та життєві факти висвітлюють подвійну детермінацію творчих здібностей — факторами успадкованими і факторами впливу соціального середовища через систему виховання. Відомі ж, наприклад, цілі родини математиків, музикантів, здібності яких можна пояснити генетичною передачею математичної або музичної обдарованості, проте в галузі літератури, мистецтва така спадковість не спостерігається, хоча роль традицій має місце й тут. З позицій генетики ця різниця пояснюється тим, що математичні й музичні здібності успадковуються простіше і діють домінантно, в той час як літературні — слабкіше, і комплекс нахилів, які були в батьків, часто порушується в процесі переходу дітям.

Водночас відомі факти виходу з окремих середніх шкіл багатьох видатних людей. Це можна пояснити не інакше, як різним ступенем створених у школах умов для виявлення творчих здібностей та їх виховання. Навряд чи таку різницю можна пояснити випадковими скупченнями особливо обдарованих дітей в одних школах і відсутністю їх в інших. Та й, зрештою, відомі факти значно більшої творчої віддачі осіб, які пройшли підготовку з тієї чи ін­шої методики навчання.

Американські психологи висловлюють думку про існування певної групи людей, які відзначаються винятковою обдарова­ністю до відповідних професій, але через несприятливі соціальні умови позбавлені спеціальної освіти, і тому не підозрюють, що мають певні здібності, відчувають болісну невдоволеність від будь-якої «простої» професії, що й спричиняє їхнє «блукання по професіях». Таке «блукання» може зрештою завести цих людей на «соціальне дно». Для перевірки такої гіпотези було протестовано близько сотні людей з «соціальної ями». І виявилось, що два або три похмурих бідолахи, які пустилися берега, показали на окремих тестах результати, значно вищі від норми. Вони були залучені до вузькоспеціальних програм освіти, де отримували знання у дозах, непосильних для звичайних студентів, засвоювали знання з казковою легкістю й незвичайним натхненням. Результат був приголомшуючий — один із них через вісім місяців став професором, другий — через півтора року очолив відділ електроніки у солідній науково-дослідній установі.

Однак слід підкреслити, що геній — не тільки щаслива «порода», іскра Божа, це також сприятливе середовище, в якому може розкритися творчий потенціал людини, і наполеглива праця над собою. Як відзначив А. Ейнштейн, геній — це лише на 10 відсот­ків талант, а на 90 відсотків — наполеглива праця й терпіння.

Існує ще психопатологічна концепція природи творчих здіб­ностей. Її прихильники, спостерігаючи творчі особистості, нерідко спосіб їхнього життя пов’язують з ексцентричною поведінкою, сварливим характером і, головне, винятковістю продукту їхньої творчості. Тому вважають, що процес творення — це психологічна «ненормальність», патологічне відхилення (аномалія) від нормального психічного стану. Класичним виявом такого погляду є твердження італійського психіатра і кримінолога Ч. Лом­брозо про геніальність як психопатологічне явище, хоча й особливого ґатунку. Про це, на його думку, свідчать і такі соматичні (тобто тілесні) ознаки творців, як хиби постави, вузькогрудість, фізична нерозвиненість, худорлявість, деформований череп, а також типовий для душевнохворих вираз обличчя, часто заїкання, бездітність, замкнутість, грубість, недостатня повага до батьків і старших тощо. Якщо у талановитих або обдарованих людей (але не геніальних) процес творчості викликається й супроводжується певним зусиллям, то у геніїв він відбувається спонтанно, імпульсивно, у напівсні, в стані депресії, меланхолії, а іноді навіть у маніакальному стані. Геніям притаманна гранична нервозність і схильність до психозів.

Ч. Ломброзо, не обмежуючись вивченням «зовнішньої схожості генія й душевнохворого», зробив ряд спостережень за процесом творчості та стилем праці геніальних людей. Виявилось, що їхній творчий процес є ірраціональним і є результатом дії підсвідомих механізмів, відзначається вичерпною сконцентрованістю психічних зусиль, винятковою проникливістю й чуттєвістю, їхня пам’ять і комбінаторна здатність мислення є набагато вищими, ніж у звичайних людей. Роль підсвідомості при цьому настільки велика, що геніальні люди реально бачать речі, які породжує їхня уява. Підсвідомих механізмів творчості Ч. Ломброзо не розкриває, але намагається пов’язати інтелектуальні здібності з епілепсією. Звичайно, багато видатних людей (Юлій Цезар, Петро І, Наполеон,
Ф. М. Достоєвський та ін.) були хворі на епілепсію. Але можна також назвати багато геніальних людей, які були здоровими.

Психоаналітична концепція творчості побудована З. Фрейдом та його учнями. Він розглядав організм людини як біоенергетичну систему і зробив висновок про сексуальний характер підсвідомої енергії, яку назвав лібідо. Первісна сексуальна енергія — лібідо, яка часто-густо законсервована, може трансформуватися в інші форми енергії — художньої, винахідницької, наукової творчості. Особливість, або точніше структура психіки, за З. Фрейдом, складається з трьох ієрархічних рівнів — підсвідомого, передсвідомого і свідомого, причому підсвідоме — це осердя первісної сексуальної енергії. Воно далеко не завжди «проривається» у свідомість внаслідок стереотипів поведінки, які прийняті в суспільстві. Другий рівень, передсвідоме, є сховищем сублімованого з першого рівня енергії, яка набула форми різних психічних утворень, таких, що стоять близько порога свідомості, і тому можуть стати його змістом. Саме там зосереджується вид енергії, спеціально спрямований до організуючої, формальної або естетичної діяльності. Свідомість же через свої заборони пригнічує потяг проникнути в зміст процесів, які здійснюються в підсвідомому, весь час конфлік­тує з ним, пригноблює сексуальний потяг.

Пізніше З. Фрейд модернізував свої первинні уявлення про структуру психіки. Вона являє собою триярусну структуру особистості — «Ід», «Его» та «Суперего». «Ід» («Воно») — сфера все тієї ж первісної сексуальної енергії, сховище примітивних інстинктів. «Его» (тобто — «Я») — відчуває на собі постійний тиск «Ід», але керується також (якщо не головним чином) принципом реальності співвідношень своїх рішень з особливостями громадських відносин і т.п. Нарешті, третій рівень, «Суперего» («Над-Я»), — це настільки високий і тонкий ступінь сублімації (перетворення) енергії, що здатний мати в собі високі моральні принципи, етичні норми, естетичні стандарти. «Суперего» бере на себе функції цензора і критика, своєрідного фільтра вчинків або рішень, які приймаються «Его». Якщо такі рішення, вчинки робляться на догоду «Ід», але суперечать підвалинам «Суперего», останнє застосовує певні «каральні» санкції (у вигляді докори совісті, переживань, почуття вини, очікування розплати, страху тощо). «Его» поставлене у винятково невигідні умови: далеко не завжди трапляється, що вимоги «Ід» збігаються з можливостями «Его», сприятливими умовами зовнішнього середовища, нормами і принципами «Суперего». Частіше буває навпаки. І тоді «Его» стає ареною жорсткої боротьби протилежних бажань і мотивів, через що відчуває внутрішню напругу. Відбувається процес витиснення перед порогом свідомості, усунення з його сфери небажаних потягів, думок, почуттів. Але це не означає, що усунуте гине. Воно входить у підсвідоме і продовжує впливати на поведінку через підсвідомі мотиви. У певних випадках усунуте із свідомості проривається в психологічних симптомах.

Іншими захисними механізмами «Его» є регресія і процес суб­лімації. На запитання «що являє собою творчість?» З. Фрейд відповідає, що первісна, але «суспільно заборонена» сексуальна енергія має потяг до розрядки завдяки можливостям «Его» та зов­нішнього середовища і уже згідно з принципами і нормами «Суперего» сублімує в прийнятні для індивіда та суспільства сфери діяльності, в тому числі й творчість.

Проте, на його думку, тут має місце і зворотне співвідношення, яке треба враховувати. Простір сексуальних пристрастей та статевої активності неодмінно розвивається за рахунок тієї діяльності, що спрямовується на виробництво речей, а ще більшою мірою — на вироблення ідей. Людина, яка непомірно витратила свою енергію на ста­теву діяльність, природно, не може вже використати її для вищої — творчої, винахідницької, суспільної та іншої духовної діяльності.

Учень Фрейда Е. Фромм піддав критиці концепцію вчителя про зведення всієї людської енергії до сексуальної. У своїх дослідженнях він доводив, що сексуальна енергія є тільки частиною людської енергії — лібідо, яка має перепони у використанні. Такими перепонами служать соціальні фактори і негаразди, які викликають соціальну напругу. Боротися з цими перепонами потріб­но через розвиток всезагальної людської любові до ближнього.

Неотомістська концепція. Психологічні уявлення про природу творчості у християнській релігії мають майже двотисячну історію. Середньовічний філософ Августин Блаженний називав платоників «найдостовірнішими філософами». Раціональне пізнання, вважав він, можливе лише завдяки Божественному осяянню, тому одкровення й розум треба вважати тотожними. Але Фома Аквінський різко протиставляв Божественний розум та людський інтелект, вважаючи, що вони належать до різних порядків буття. Якщо перший є Логос, який творить світ та окремі його об’єкти, то другий не має такої здатності і є найнижчим в ієрархії інтелектів.

Інакше розуміють природу творчості сучасні неотомісти. Німецький основоположник «філософії винахідництва» Ф. Десауер вважає, що технічний пристрій, який визнано винаходом, спочатку передіснував як явище ідеальне, як духовний прообраз у потойбічному світі. Творцем усіх винаходів виступав Бог. Розробка технічних ідей, конструкцій є не що інше, як продовження акту творення. Такого самого погляду дотримувався й М. Бердяєв. Він вважав, що природа творчого акту є шлюбною, який завжди є зустріччю. Від Бога йде заклик, щоб людина звершила творчий акт, здійснила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій заклик.

Марксистська концепція творчості виходить з її діяльної сутності. К. Маркс розглядає людину в системі предметно-істо­ричної діяльності. Творчість для нього — це діяльність людини, яка в ході історичного розвитку створює сама себе. Творчість — це не природна здатність окремих індивідів, не проста їхня активність, не особливий психічний стан, а форма існування й діяльності людини, що створює якісно нові суспільні цінності. Творчість розглядається як феномен, детермінований як внутрішніми потребами людини, так і зовнішнім середовищем насамперед соціальним.

Структура творчої діяльності складається з об’єкта, суб’єк­та, методів творчості. Як об’єкт (предмет) творчої діяльності може виступати наука, техніка, природа, мистецтво, людина, суспільство, економіка тощо. Суб’єктом творчості може бути індивід, колектив, етнічна, професійна, соціальна групи, людство, інтегральний інтелект тощо. Серед творців можна виділити, за класифікацією М. Бунге, такі типи: а) критики-руйнівники, тобто дослідники, що знаходять недоліки у чужих розробках, але самі нічого нового створити не можуть; б) практики (appliers), тобто дослідники, що використовують існуючі теорії й методи для розв’язання будь-яких проблем; в) розробники, тобто критики-творці, що можуть вдосконалювати відомі знаряддя, поширювати галузь їх використання; г) творці нових ідей, гіпотез, теорій, напрямів, підходів і методів їх конструювання.

Методи, способи творчої діяльності поділяються на п’ять груп: перша ґрунтується на розсудково-раціональному мисленні (практико-емпірична і науково-теоретична творчість); друга — на інтуїції (позасвідома, нефеноменологічна творчість); третя — на син­тезі першої і другої груп; четверта — на культурних традиціях (духовно-космологічна творчість); п’ята — на вірі у певні догми, стереотипи («догматична» творчість).

Синтез творчості за сферами діяльності відбувається: по-перше, в окремих сферах — літературній, театральній, кінематографічній, економічній і т.п.); по-друге, у комплексних сферах науки, техніки, культури; по-третє, у міжгалузевих формах науково-технічної, соціальної, художньої творчості.

Існує також певна класифікація різновидів творчості за предметом (об’єктом) діяльності. По-перше, це наукова творчість. Вона пов’язана зі створенням законів, що мають синтетичний і динамічний характер. Наукова діяльність як творчість здійснюється у двох напрямах: відкритті нових емпіричних фактів і висуненні нових ідей, гіпотез, теорій. По-друге, це технічна творчість. Вона пов’язана з задоволенням практичних потреб людства, цілеспрямованою трансформацією матеріального середовища за допомогою нових технічних засобів. У техніці винахідники творчо синтезують досягнення повсякденного досвіду, ремісництва, науки. За рівнем новизни існують такі форми технічної творчості: 1) пристосування або застосування технічних систем з несуттєвими змінами; 2) раціо­налізація або перетворення технічних систем на основі врахування конкретних обставин; 3) винахідництво — створення оригінальних (принципово нових) технічних систем. По-третє, це художня творчість. Вона пов’язана з створенням естетичних цінностей і реалізується через мистецтво (музика, театр, кіно, живопис, графіка, архітектура тощо), літературу (проза, поезія). По-четверте, це соціальна творчість. Вона пов’язана зі створенням нових суспільних відносин відповідно до прийнятого ідеалу. Без ідеального проекту майбутнього й активності суб’єкта вона неможлива.

До цих ідеальних проектів майбутнього належать біблійне «Боже царство», «Утопія» Т. Мора, «Місто Сонця» Т. Кампанелли, «науковий комунізм» К. Маркса і Ф. Енгельса, «царство розуму людського» В. Вернадського, «національна ідея» М. Гру­шевського, В. Винниченка, І. Франка та інші. Вони коливаються то у бік «здорового глузду», виправдання даності, то у бік зламу існуючого порядку. Виразом першого варіанту є квієтизм (від лат. quietus — спокійний, безтурботний; його прихильники цілком покладаються на волю Божу), другого — соціальний екстремізм (від лат. extremus — крайній; його прихильники для досягнення своєї мети готові до будь-яких насильницьких дій).