Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

7.2.4. Лізинг робочої сили та розвиток підприємництва

7.2.4. Лізинг робочої сили та розвиток підприємництва

Проблема використання трудового потенціалу актуальна в усіх країнах. Однією з форм працевлаштування, поширеної в розвинутих країнах, є лізинг робочої сили[1]. Лізинг — це специфічна форма оренди робочої сили, яка передбачає надання лізингодавцем лізингоотримувачу робочої сили у тимчасове користування. Класична схема лізингу охоплює договірними відносинами три сторони: працівник (його представник), — лізингодавець — лізингоотримувач. У лізингу робочої сили єдиним її власником є працівник. У договорі між лізингодавцем та лізингоотримувачем визначають такі моменти[2]:

характеристику персоналу;

чисельність співробітників;

строк лізингової угоди;

оклади наданих працівників;

критерії оцінки якості виконання зазначеного обсягу робіт;

винагороду за лізинг обслуговування.

Лізинг робочої сили поділяють на короткостроковий та довгостроковий[3]. Короткостроковий лізинг передбачає задоволення потреби лізингоотримувача в тимчасовому використанні робочої сили працівників. Така потреба виникає у роботодавця (лізингоотримувача) у зв’язку зі змінами у виробництві, сезонними роботами, відпускною кампанією, проектними роботами, виставками тощо. Короткостроковий лізинг базується на залученні працівників на умовах тимчасової зайнятості. Такий вид використання робочої сили, зокрема, фахівців, які незайняті, або зайняті неповністю чи бажають працювати за сумісництвом або понаднормово, учнів, студентів, вигідний як роботодавцю, так і найманому працівнику. Використовуючи тимчасових працівників, роботодавці зменшують витрати на робочу силу за рахунок нижчої заробітної плати і обмеженого набору соціальних виплат цій категорії зайнятих. Для персоналу тимчасова зайнятість дає можливість гнучкої системи зайнятості, отримання додаткового прибутку, можливість роботи в різних компаніях, що сприяє підвищенню кваліфікації, отримання соціальної забезпеченості. У разі короткострокового лізингу працівник одержує можливість працювати на різних робочих місцях (посадах), що допомагає йому зробити професійний вибір. Наприклад, у Бельгії молодих фахівців зобов’язують упродовж 10 років змінювати професійну спеціалізацію, тим самим здійснюється підготовка фахівця широкого профілю. В країнах ЄС питома вага тимчасових працівників стано­вить у середньому 6—8 % робочої сили. Великі корпорації Японії широко практикують «здачу в оренду» на певний термін своїх працівників компаніям, які мають дефіцит робочої сили.

Довгостроковий лізинг передбачає професійний добір, відбір, а іноді профадаптацію працівника для його використання лізингоотримувачем упродовж тривалого часу. У США довгостроковим лізингом охоплюється щорічно близько 700 тис. осіб і не тільки робітників, а й фахівців з бухгалтерського обліку, менеджерів, програмістів. У результаті лізингоотримувачем лізинг професіоналів та адміністративного персоналу дозволяє заощаджувати не тільки робочий час, а й фінансові ресурси, позбавляє від проблем підготовки та перепідготовки кадрів. За рівнем правового забезпечення лізингу країни можуть бути об’єднані у три групи[4]:

країни (Франція, Італія, Росія, Україна й ін.), що мають спеціальні закони, які регулюють лізингові відносини;

країни, які використовують окремі законодавчі акти з лізингу (Англія, Австрія, Канада та ін.);

країни, що не мають спеціальних законів з лізингу й відповідних лізингу підзаконних актів (США, Німеччина).

Лізинг робочої сили в інших країнах дозволяє упорядкувати міграційні потоки працездатного населення усередині держави, легалізувати потоки робочої сили, яка виїздить на сезонні та тимчасові роботи за кордон. Водночас вирішуються питання працевлаштування й соціального захисту працівників.

Високі податки на фонд заробітної плати в Україні не сприяють створенню нових робочих місць, оскільки за таких умов роботодавці відмовляються від використання додаткової робочої сили. Інвестиційна криза та тенденції до погіршення відтворювальної структури капітальних вкладень не дають можливості розширити сфери зайнятості та активізувати ті аспекти політики ринку праці, що спрямовані на створення нових робочих місць. Навпаки, в економічно розвинутих країнах поліпшення структури капітальних вкладень, висока інвестиційна активність, впровадження результатів науково-технічного прогресу розглядаються як основна передумова забезпечення зайнятості населення та досягнення збалансованості ринків праці.

Значною мірою створенню нових постійних і тимчасових робочих місць сприяє розвиток малого підприємництва. За даними ООН, у світі в малому бізнесі працює 50 % населення і нараховується близько 55 млн малих підприємств[5]. Питома вага малих підприємств в економіці країн ЄС дорівнює 93 %. Мале підприємництво має низку переваг:

для їх створення не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують працею значну частку безробітних;

вартість створення робочих місць на малих підприємствах суттєво нижча, ніж на великих підприємствах;

малі підприємства гнучкіше реагують на зміни попиту і допомагають великим виробництвам швидко змінювати асортимент продукції;

спрощений порядок створення малих підприємств, стислі терміни від запуску до початку серійного випуску товарів, виконання послуг збуджує інтерес інвесторів, мобілізує значні фінансові та виробничі ресурси населення;

в умовах високої монополізації малі підприємства сприяють формуванню конкурентного середовища, зниженню цін за рахунок конкуренції виробів.

У розвинутих країнах, наприклад у США, малий бізнес виробляє майже 40 % валового продукту і забезпечує працею майже половину працездатного населення. Усього у США діє понад 19 млн малих підприємств. Особливо ефективні малі підприємства в наукомістких галузях, які виробляють інтелектуальний продукт[6].

Як свідчить досвід США та інших країн, держава може сприяти підприємництву, створюючи необхідні умови для його функціонування, сприятливу нормативно-правову, транспортну та інформаційну інфраструктуру, сприяючи підготовці висококвалі­фікованої робочої сили, формуванню у суспільстві позитивного ставлення до підприємництва і підприємців. Координацію робіт з отримання допомоги малому бізнесу у США здійснює спеціальний орган виконавчої влади — Адміністрація малого бізнесу. Значну роль у підтримці малих підприємств відіграють бізнес-інкубатори (БІ)[7].

Концепція БІ зародилась у США порівняно нещодавно і була швидко поширена в усьому світі. Нині у світі діє понад 1000 БІ, здебільшого у США та Європі, понад 200 БІ створено у східних та країнах, що розвиваються. Володіючи гнучкою структурою, БІ можуть бути пристосовані для виконання різних завдань, основними з яких є:

оздоровлення економічної активності регіонів, розвиток внутрішніх ринків;

зростання чисельності малих підприємств, зміцнення їх життєдіяльності;

ефективне використання ресурсів регіонів;

піднесення інноваційної активності, запровадження нових технологій, розвиток ринку нерухомості;

створення нових робочих місць, зниження рівня безробіття.

Взаємодія держави та приватного бізнесу в країнах ЄС здійснюється на взаємовигідній основі і має довгостроковий характер. Роль держави у країнах ЄС полягає в забезпеченні конкурентоспро­можності національної економіки, створенні рівних сприятливих умов для розвитку однакових форм бізнесу, стимулюванні підприємницької діяльності та приватної ініціативи і, зрештою, в максимально можливому використанні трудового потенціалу суспільства.

З метою сприяння створенню та розвитку малих і середніх підприємств держава надає кредити з відносно низькою ставкою відсотка та пільговими умовами погашення; податкові пільги, допомогу в інноваційній сфері. У Німеччині, наприклад, застосовується понад 180 видів податкових пільг. Серед них: скорочення податку на дохід від комерційної діяльності, звільнення від податку з корпорацій; звільнення від промислового податку; систематичне зниження прибуткового податку. Широко використовується механізм кредитів і субсидій: органи федерального рівня та земель надають підприємцям пільгові інвестиційні кредити.

Заохоченню малого підприємництва у Швеції сприяють державні субсидії та кредити, завдяки яким стартовий капітал може бути забезпеченим власником лише на 10 %, а державою до 70 % — і на 20 % кредитами, а якщо підприємство не отримує прибутку, то на 4 роки звільняється від податків.

У Японії працює майже 7 млн малих і середніх підприємств, в яких працює 80 % усіх зайнятих. Питома вага у ВВП дорівнює 55—60 %. Система державної підтримки підприємництва включає такі основні інструменти економічного регулювання: прямий розподіл кредитів, операції з цінними паперами, субсидії та дотації з Держбюджету, податкові пільги, а також економічні прогнози, рекомендації, контрольні цифри й інформація для приватного бізнесу.

У Південній Кореї створено близько 2 млн малих підприємств, де працює 52 % усіх зайнятих. Державна структура підтримки малого бізнесу включає 15 урядових організацій. У міністерстві торгівлі та промисловості є бюро малого бізнесу, яке ініціює створення малих підприємств, є гарантом перед банками, видає безповоротні субсидії та здійснює адміністративну підтримку.

Усе викладене переконує у тому, що закордонний досвід управління трудовим потенціалом заслуговує на широке практичне застосування відповідно до реальних соціально-економічних умов в Україні. Слід зважити й на те, що в Україні склалися певні традиції, власний позитивний досвід управління трудовим потенціалом, який не можна ігнорувати. Тому найприйнятнішим у сфері управління трудовим потенціалом є поєднання вітчизняного та закордонного досвіду.



[1] Як свідчить міжнародний досвід, застосування лізингу у США почалася з лізингу сільськогосподарських робітників, які залучалися на сезонну працю з країн південної Америки.

[2] Смоловик П. Лізинг персоналу // Персонал. — 1999. — № 4.

[3] Решетнікова А. Нетрадиційна форма лізингу: лізинг персоналу // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 3. — С. 45—48.

[4] Кир’ян Т., Куликов Ю. Управління лізингом робочої сили // Україна: аспекти праці. — 2004. — № 3.

[5] Экономика труда / Под ред. проф. М. А. Винокурова, Н. А. Горелова. — Спб.: Питер, 2004. — С. 481.

[6] Лисин Б. К. Руководители и персонал малых предприятий // Инновации. — 1998. — № 4; № 5.

[7] Моисеева К., Ломоносова Т. Развитие системы поддержки малых предприятий с помощью бизнес-инкубаторов // Маркетинг. — 1999. — № 1.