8.1. Історичні форми критичного розгляду релігії

На всіх етапах розвитку духовної культури людства ра­зом з міфологічними, релігійними уявленнями існували різноманітні форми їх критичного аналізу як на рівні бу­денної свідомості, в різноманітних єресях, так і у формі історичного, філософського, природничого та інших видів аналізу, охарактеризованих як вільнодумство (термін вперше вжив англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз).

 

ВІЛЬНОДУМСТВО ДАВНЬОГО СВІТУ

Як і вірування, воно було безпосереднім, наївним. Пи­семні пам'ятки Давнього Сходу свідчать, що вже в ранній період ідейна опозиція релігійно-міфологічним традиціям виявлялась у сумнівах щодо особистого безсмертя, існу­вання потойбічного світу, доцільності релігійних обрядів, аскетизму. Наприклад, "Пісня арфіста" сприймалася дав­ньоєгипетськими жерцями не тільки як вираз сумніву що­до існування потойбічного життя, а й як заклик до спротиву релігії та жерцям.

У давніх державах релігійні доктрини не претендували на винятковість і не заперечували релігійних уявлень інших народів. Багатобожжя створило сприятливі умови для утвердження ідей релігійної терпимості, значущості людини у світі, що знайшло відображення у культі героїв.

Системніше розглядало релігію вільнодумство давніх Індії та Китаю. Так звана школа локаята (чарвана), ствер­джуючи, що все в природі складається з чотирьох еле­ментів — вогню, повітря, води і землі, не сприймала релігійно-ідеалістичного тлумачення природи та людини.

Помітного розвитку набуло вільнодумство в античному світі. Так, філософ Ксенофан (кін. 570 — після 478 до н.е.), критикуючи антропоморфізм грецького пантеону богів, якому він протиставляв єдине світове божество, висунув ідею, що саме люди створили богів за власною подобою. Філософ-матеріаліст Демокріт (прибл. 460—371 до н.е.) заявляв, що віра в богів виникла зі страху людини перед силами природи.

Теорії, які підривали традиційні релігійні вірування, сприймалися вкрай негативно владою та офіційними іде­ологами. Вже у V ст. до н.е. в Афінах, де існувала свобода слова, думки, під суворою забороною були релігійне

вільнодумство та атеїзм, який на той час мав стихійний характер, а народні збори міста-поліса прийняли рішення віддавати під суд тих, хто не вірує в богів. Саме з цих при­чин філософ Протягом (480—410 до н.е.), який піддав сумніву існування богів, був змушений втекти з Афін. Анаксагора (прибл. 500—428 до н.е.) звинувачували за те, що він назвав Сонце глибою, наскрізь пройнятою вогнем. Навіть Сократ (469—399 до н.е.), який вважав, що шанує релігійні традиції, був звинувачений у неповазі до богів. Звинувачували його і в розпусті молоді хибними ідеями. Насправді філософські пошуки Сократа були спрямовані на раціональне пояснення природи людини, її моральних ідеалів, що суперечило традиційним формам вірувань.

Не менш авторитетний філософ Платон (427—347 до н.е.) у творах про державу викривав безбожників, закликав ка­рати їх смертю, теоретично обґрунтовував необхідність державного переслідування осіб, які порушують релігійно-міфологічні традиції, стверджуючи необхідність державної релігії, яка повинна сприяти формуванню однодумства у громадян та зміцненню влади.

Критикував античну релігію й Епікурню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади по­винна стати міцна державна влада як необхідна умова за­безпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Поширенню ідей вільнодумства особливо прислужи­лися народні антиклерикальні рухи (павлікани — у Візантії, холларди — в Англії, таборити — в Чехії). Пере­дусім це був протест селянства, міських низів проти фео­дальної експлуатації, який зливався з виступами проти державної релігії.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали універ­ситети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

ВІЛЬНОДУМСТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

На цей період припадає розклад феодальних відносин, вихід на авансцену історії буржуазії, а разом з нею нової суспільної ідеології, нового бачення ролі й місця релігії в житті суспільства.

Утвердження в соціальній структурі нового класу — буржуазії, формування нових виробничих сил супровод­жувались ідеологічною боротьбою між ними. Феодальна верхівка не хотіла поступатися своїми правами та привіле­ями, а буржуазія, прагнучи політичного та економічного панування, намагалась обмежити владу церкви, пристосу­вати релігійну ідеологію до своїх потреб.

За таких умов питання про владу знаходило відобра­ження і в проблемі віросповідання. Прогрес виробництва та науки супроводжувався утвердженням соціальної значу­щості буржуазної інтелігенції — лікарів, юристів, педа­гогів, художників, які симпатизували ідеалам світського гуманізму, всебічного розвитку особистості, релігійної свободи. Гуманісти зверталися до культури та філософії античності, відроджували її ідеї та ідеали. Важливу роль у становленні нової ідеології відіграв перехід від теоцент-ристського світогляду до антропоцентризму, що розглядав людину як центр буття.

Епоха Відродження дала світові плеяду вчених, митців (Д. Бокаччо, Ф. Рабле, М. Казанський, Д. Бруно, М. Ко­перник, Л. да Вінчі, М. Монтень), які виробили нову сис­тему цінностей, у центрі буття розглядали вільну людину. Загальнолюдські цінності стали мірилом соціального бут­тя. Це стимулювало теорію та практику антиклерикалізму, секуляризацію церкви, свободу віросповідання, підштовхнуло процес реформування церковного життя, передусім у католицькому світі.

Початком Реформації стали віттенберзькі тези 1517 р. німецького ченця, доктора теології Мартіна Лютера, в яких свобода совісті пов'язана з вимогою вільної проповіді та безперешкодного поширення Святого Писання. У цей період буржуазно-демократичні гасла тісно перепліталися з вимогами свободи віросповідання, кожна з яких пропо­нувала свої засоби перетворення політичної, економічної та соціальної сфери життя суспільства. На шляху цих пе­ретворень стояла церква, і тому дві різні течії злилися в єдиний потік.

Загалом рух Реформації у соціальному аспекті був над­звичайно різноманітним. Наприклад, бюргерська опо­зиція обмежувалась лише конституційними вимогами. Плебейські угруповання пов'язували боротьбу за свободу совісті з боротьбою за соціальні перетворення, її лідер То-мас Мюнцер вимагав рівності всіх перед Богом і навіть всіх на землі, проголошував, що людина повинна мати свободу вибору ставлення до релігії. Розуміння свободи совісті Лютером і Мюнцером суттєво різнилися, відобра­жаючи різні соціальні інтереси та ідеали, різне ставлення до свободи совісті буржуазії та народних мас. Історичною заслугою Реформації можна вважати появу в житті суспільства поняття "свободи віросповідання" у формі вільного вибору віруючим однієї з конфесій християнства.

Утвердження в економіці, ідеології, політиці євро­пейських держав буржуазно-демократичних ідеалів та уяв­лень висунуло на порядок денний необхідність нового ба­чення свободи совісті й віросповідання людини. Закони буржуазної держави проголошувались "природними", вічними та незмінними, що постали з природи речей, суспільства та моралі. Сутність та походження християнсь­кого світогляду пояснювали наявністю надприродної бо­жої сили, потребою людини вірити в неї. З урахуванням такого статусу релігії, свобода релігійної совісті розгляда­лась як особисте право та цивільна свобода кожного.

Філософи-просвітники Т. Гоббс (1588—1679), П. Бейль (1647-1706), К. Гельвецій (1715-1771), Б. Спіноза (1632—1677) висловлювали думку про можливість ширшого тлумачення свободи совісті, яке передбачає пра­во не лише на свободу віросповідання, а й на можливість бути атеїстом. Дехто з них виступив за відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

 (прибл. 341 — 270 до н.е.), виступаючи за звільнення людства від страхів та забобонів, що проростають із віри у надприродне. Оскільки світ складається з комбінацій атомів, участь богів у його створенні він виключав, хоч і не заперечував їх.

Римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99—55 до н.е.) у поемі "Про природу речей" причини виникнення релігії вбачав у безкультур'ї людей, їх страхах перед непізнаними явищами природи.

Отже, наявність у давніх державах настанов на обов'яз­кове дотримання релігійних традицій, обрядів та одночас­не скептичне ставлення до них свідчать, що вже на ранніх етапах суспільного розвитку сформувались різні підходи до релігії, згодом зафіксовані в поняттях свободи совісті та віросповідання.

 

вільнодумство середньовіччя

З утвердженням феодалізму остаточно сформувалися, зміцнили свої позиції релігії більшості країн світу. Релігійна ідеологія стала домінуючою, охопивши усі сфе­ри суспільного життя. Але й за таких умов вільнодумство знаходило можливості для самовираження.

Наприкінці X — на початку XI ст. видатний таджиць­кий філософ, поет, лікар Ібн Сіна (Авіценна, 980—1037) у теорії "двоїстої істини" намагається обґрунтувати неза­лежність науки і філософії від богослов'я, вивести їх роз­виток з поля зору духовенства.

Ще один таджицький філософ Омар Хайям (1040— 1131) у своїх "Рубаях" неприховане скептично ставився до закликів відмовитися від земних благ задля блаженства у потойбічному світі.

Утвердження християнства як домінуючої релігії в Європі супроводжувалося придушенням інакомислення, яке залежно від конкретно-історичної ситуації виявлялося в містичних вчинках, пошуках "кращої релігії", в іде­алізації раннього християнства, а інколи у формі ради­кальних соціально-політичних рухів.

Основою для виникнення різних єресей у християнстві найчастіше була Біблія. Відсутність єдиної думки про те, які її книги слід вважати божими, спричинило протисто­яння між католицькою та православною церквами.

Середньовічний філософ І. Еріугена (810—877) напо­лягав на домінуванні розуму над релігійними догматами. Заклик до вільного раціонального пошуку істини підхопив і розвинув французький філософ, теолог і поет П'єр Абеляр (1079—1142), який вважав, що Святе Письмо, як і цер­ковні таїнства, не підлягає усвідомленню, адже авторитет церковної догми не повинен доводитись розумом. Його теологічні твори двічі були засуджені на Соборах като­лицької церкви (1121 і 1140). Вагомим внеском у розвиток опозиційно-єретичного напряму було вчення Й. Флорського (1132—1202), який спробував обґрунтувати принципи релігійної свободи та свободи світогляду.

У Північній Італії, Південній Франції, Болгарії та Німеччині в X—XI ст. набув поширення рух богомольців, які не визнавали вчення офіційної церкви, її ієрархії та об­рядів. В середині XII ст. існував рух за секуляризацію цер­ковного майна (перетворення церковної власності на світську), учасники якого вважали, що обмеження ма­теріальних можливостей церкви сприятиме утвердженню принципів свободи віросповідання.

Англійський філософ, природознавець Роджер Бекон (1212—1294) стверджував, що християнство у своєму орто­доксальному прояві не може бути істиною для всіх часів, бо його вчення — лише окремий історичний етап у розвитку людства, а в існуючому вигляді воно слугує лише зміцненню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади по­винна стати міцна державна влада як необхідна умова за­безпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Поширенню ідей вільнодумства особливо прислужи­лися народні антиклерикальні рухи (павлікани — у Візантії, холларди — в Англії, таборити — в Чехії). Пере­дусім це був протест селянства, міських низів проти фео­дальної експлуатації, який зливався з виступами проти державної релігії.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали універ­ситети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

 

ВІЛЬНОДУМСТВО ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

На цей період припадає розклад феодальних відносин, вихід на авансцену історії буржуазії, а разом з нею нової суспільної ідеології, нового бачення ролі й місця релігії в житті суспільства.

Утвердження в соціальній структурі нового класу — буржуазії, формування нових виробничих сил супровод­жувались ідеологічною боротьбою між ними. Феодальна верхівка не хотіла поступатися своїми правами та привіле­ями, а буржуазія, прагнучи політичного та економічного панування, намагалась обмежити владу церкви, пристосу­вати релігійну ідеологію до своїх потреб.

За таких умов питання про владу знаходило відобра­ження і в проблемі віросповідання. Прогрес виробництва та науки супроводжувався утвердженням соціальної значу­щості буржуазної інтелігенції — лікарів, юристів, педа­гогів, художників, які симпатизували ідеалам світського гуманізму, всебічного розвитку особистості, релігійної свободи. Гуманісти зверталися до культури та філософії античності, відроджували її ідеї та ідеали. Важливу роль у становленні нової ідеології відіграв перехід від теоцент-ристського світогляду до антропоцентризму, що розглядав людину як центр буття.

Епоха Відродження дала світові плеяду вчених, митців (Д. Бокаччо, Ф. Рабле, М. Казанський, Д. Бруно, М. Ко­перник, Л. да Вінчі, М. Монтень), які виробили нову сис­тему цінностей, у центрі буття розглядали вільну людину. Загальнолюдські цінності стали мірилом соціального бут­тя. Це стимулювало теорію та практику антиклерикалізму, секуляризацію церкви, свободу віросповідання, підштовхнуло процес реформування церковного життя, передусім у католицькому світі.

Початком Реформації стали віттенберзькі тези 1517 р. німецького ченця, доктора теології Мартіна Лютера, в яких свобода совісті пов'язана з вимогою вільної проповіді та безперешкодного поширення Святого Писання. У цей період буржуазно-демократичні гасла тісно перепліталися з вимогами свободи віросповідання, кожна з яких пропо­нувала свої засоби перетворення політичної, економічної та соціальної сфери життя суспільства. На шляху цих пе­ретворень стояла церква, і тому дві різні течії злилися в єдиний потік.

Загалом рух Реформації у соціальному аспекті був над­звичайно різноманітним. Наприклад, бюргерська опо­зиція обмежувалась лише конституційними вимогами. Плебейські угруповання пов'язували боротьбу за свободу совісті з боротьбою за соціальні перетворення, її лідер То-мас Мюнцер вимагав рівності всіх перед Богом і навіть всіх на землі, проголошував, що людина повинна мати свободу вибору ставлення до релігії. Розуміння свободи совісті Лютером і Мюнцером суттєво різнилися, відобра­жаючи різні соціальні інтереси та ідеали, різне ставлення до свободи совісті буржуазії та народних мас. Історичною заслугою Реформації можна вважати появу в житті суспільства поняття "свободи віросповідання" у формі вільного вибору віруючим однієї з конфесій християнства.

Утвердження в економіці, ідеології, політиці євро­пейських держав буржуазно-демократичних ідеалів та уяв­лень висунуло на порядок денний необхідність нового ба­чення свободи совісті й віросповідання людини. Закони буржуазної держави проголошувались "природними", вічними та незмінними, що постали з природи речей, суспільства та моралі. Сутність та походження християнсь­кого світогляду пояснювали наявністю надприродної бо­жої сили, потребою людини вірити в неї. З урахуванням такого статусу релігії, свобода релігійної совісті розгляда­лась як особисте право та цивільна свобода кожного.

Філософи-просвітники Т. Гоббс (1588—1679), П. Бейль (1647-1706), К. Гельвецій (1715-1771), Б. Спіноза (1632—1677) висловлювали думку про можливість ширшого тлумачення свободи совісті, яке передбачає пра­во не лише на свободу віросповідання, а й на можливість бути атеїстом. Дехто з них виступив за відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

АТЕЇЗМ ЯК РАДИКАЛЬНА ФОРМА ВІЛЬНОДУМСТВА

Розвиток науки, нові суспільні відносини, що утверд­жувалися в межах капіталістичної системи, дедалі менше залишали підстав для віри в залежність людини від над­природних сил. Навпаки, вони потребували особливо діяльних особистостей. У цей період вільнодумство поста­вало у формі деїзму — визнання Бога як верховного розу­му й одночасного матеріалістичного тлумачення явищ природи. Одним з найпомітніших виразників його був французький філософ, письменник Вольтер (1694—1778).

Більш-менш чітко атеїстична форма вільнодумства ок­реслилася у працях французьких енциклопедистів: Ж. Ламетрі (1709-1751), Д. Дідро (1713-1784), П. Гольбаха (1723—1789), які заперечували ідею Бога, відкидали релігію.

Ще радикальнішу позицію щодо релігії займав німець­кий філософ і релігієзнавець Л. Фейербах (1804—1872), досліджуючи з позицій матеріалізму походження і сутність її, виступаючи проти догм ортодоксального християнства про безсмертя людської душі.

Радикалізація атеїстичного вільнодумства пов'язана з діяльністю російської революційно-демократичної інтелі­генції (М. Чернишевський (1828—1889), О. Герцен (1812-1870), М. Добролюбов (1836-1861), В. Бєлінський (1811-1848)), а особливо з появою на історичній арені марксиз­му, який розцінював релігію як форму втечі людини від дійсності, суттєву перешкоду на шляху прогресу людини га суспільства. Намагання розглядати її як інструмент кла­сового гноблення трудящих, пов'язати атеїзм з класовою боротьбою зумовило низку потворних явищ, пов'язаних з руйнуванням храмів, репресіями служителів культу в ко­лишньому СРСР, гіпертрофоване тлумачення однієї з най­важливіших невід'ємних свобод людини — свободи совісті.