8.1. Принципи і парадокси творчості

8.1. Принципи і парадокси творчості

Принцип свободи мислення. Відкриті наукою закони виступають у двох функціях: з одного боку, вони визначають певні можливості у розвитку досліджуваних явищ, з другого — певні неможливості (у формі заборон). Свобода мислення вченого дає йому право переглядати зміст існуючих законів і систему існуючих заборон, виходячи з системи критеріїв істини.

Принцип цілеспрямованості. Мається на увазі, що все, з чим зустрічається дослідник, повинно розглядатися під кутом зору досліджувальної проблеми. Як стверджував французький вчений Ж. Адамар, даремно сподіватися, що мавпа, постукуючи по клавішах друкарської машинки, видрукує текст американської Декларації про незалежність. Дослідник відрізняється від цієї мавпи тим, що він цілеспрямовано створює науковий текст. Тільки цілеспрямоване напруження і контроль розуму дають такі рішення, які вражають вченого широтою поля, глибиною аналізу, оригінальністю аналогій і висновків.

Принцип суперечності. Відомий вчений Н. Бор писав: «До одного роду істини належать такі прості й ясні твердження, що протилежні до них, очевидно, не мають сенсу. Але існує інший рід істин, так званих глибинних, які мають протилежні значення і теж виражають глибоку істину». Суперечності можна брати на озброєння як принцип організації і ведення дослідження. З теорії діалектики відомо, що необхідний шлях до розв’язання проблеми полягав у тому, щоб уявити об’єкт як єдність протилежностей.

Принцип заперечення. Ідеї та способи мислення з часом застарівають і трансформуються. Тому в науковому дослідженні треба бути завжди готовим до відмови від звичних, сталих ідей на користь інших, хоч би якими вони здавалися нам «нелогічними», «божевільними».

Принцип «Дерево». В процесі будь-якого наукового дослід­ження виникає багато можливостей розв’язання проблеми, а також отримання відповідей на часткові питання проблеми, й часто виникають питання, чи слід продовжувати дослідження. Щоб цього не було, використовують метод «відсікання гілок», які є безперспективними, і зосередження уваги на перспективних. Інструментом здійснення такого методу є так звана логіка переваги, яка, крім раціональних аргументів, враховує ще емоційні та інтуїтивні моменти. Вперше цей метод був запропонований середньовічним філософом І. Оккамом і згодом отримав назву «леза Оккама».

Принцип комплексності або системності зумовлюється об’єктивними закономірностями інтеграції досить диференційованих наукових знань.

Принцип «Перегнати, не доганяючи». Цей принцип покликаний до життя нерівномірністю розвитку науки в різних країнах і наукових колективах (школах).

Алгоритм реалізації цього принципу такий:

вивчається передній край науки (найновіші досягнення);

засвоюється проблемне знання;

вибирається актуальна проблема для розв’язання або формується нова;

використовуються дані переднього краю науки для розв’язання;

з наявного попереднього знання вивчається лише те, що має відношення до досліджуваної проблеми.

Парадокси творчості. Вперше в систематизованому вигляді вони були сформульовані Є.С. Жариковим у монографічному дослідженні.[1] Саме за це дослідження він у 70-х рр. ХХ ст. компартійним керівництвом України був підданий критиці й фактично проголошений персоною non grata.

Пародокс «логічність-алогічність» творчої діяльності. Сутність його в тому, що результати творчої діяльності повинен бути логічно оформленими, а процес отримання цих результатів перебуває поза внутрішньою логікою теорії сталої галузі наукового знання. В зв’язку з цим виникає питання, чи потрібна логіка для творчої діяльності?

Парадокс «навчання творчості». Сутність його в тому, що процес навчання творчості повинен спиратися на алгоритмізовані результати розв’язання творчих завдань, а алгоритмізація трансформує творчі результати у нетворчі, рутинні. У зв’язку з цим виникає питання, чи можна, в принципі, навчати творчості?

Парадокс «результативності творчої діяльності». Його сутність у тому, що не існує прямої залежності результатів науково-винахідницької діяльності від якості умов сприяння творчості. Тобто є багато прикладів результативної творчої праці як у сприят­ливих, так і несприятливих умовах. У зв’язку з цим виникає питання, які умови є сприятливими для творчості: ідеальні чи погані?

Парадокс «дилетант — ерудит». Сутність його полягає у тому, що найбільш революційні наукові відкриття зроблені не «ерудитами» (тобто не фахівцями даної галузі знання), а «дилетантами» (фахівцями з суміжних галузей знання). Виникає питання, чи потрібні «ерудити» для розв’язання творчих завдань?

Парадокс «інформація — шум». Сутність його полягає в тому, що в інформаційному забезпеченні творчої діяльності немож­ливо відрізнити корисну інформацію від шуму, тобто некорисної інформації. Причина полягає у принциповій неможливості визначити параметри релевантної інформації для отримання нового знання. У зв’язку з цим виникає питання про принципову неможливість апріорної оцінки наукової інформації за ознакою необхідності й безвідносну до споживача переробку інформації для пізнавальних завдань.

Парадокс «актуалізації проблематики» пов’язаний з постійним зростанням кола проблем, з яких треба обрати пріоритетну. Правильна відповідь на це питання принципово неможлива саме тому, що проблема фіксує міру нашого незнання. Перевага, яка може бути надана певній проблемі, не гарантує правильності вибору.

Парадокс «батьки — діти» або «учитель — учень». Його сутність у тому, що моральне виховання нових генерацій творців здійснюється їх попередниками. Тобто завдання виховання кращого, ніж попереднє, покоління молодих дослідників покладається на людей, навантажених помилками й негативними рисами свого часу. У зв’язку з цим виникає питання про принципову неможливість захистити нове покоління вчених і винахідників від негативних впливів минулого.

Парадокс «стимул — антистимул». Його сутність полягає у тому, що шлях до науки і мотивації наукової діяльності у різних учених різний: те, що для одних є стимулом, для інших виглядає як антистимул. Хтось приходить до науки, щоб забезпечити собі безбідне існування, хтось — заради «спортивного інтересу», а хтось не уявляє своє існування без можливості творити. Питання в тому, що визначити універсальні стимули для всіх, хто обирає наукову діяльність сферою своїх інтересів, неможливо.

Лінгвістичний парадокс. Сутність його в тому, що нове знання формулюється у термінах старої теорії. Але, як правило, стара термінологія не може адекватно охопити зміст і обсяг нових знань. Прикладом прояву цього парадокса є спроба використання термінів класичної механіки (простір, час, рух, швидкість, дискрет­ність, речовина тощо) у квантовій теорії й теорії відносності.