Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Адлер Фрідріх (1879-1960) — австрійський політичний діяч, філософ, письменник. Як і його батько Віктор Адлер — засновник і керівник Соціалі­стичної партії Австрії — Фрідріх працював на інтереси соціалістів, редагу­вав і видавав друковані органи цієї партії. Був депутатом австрійського пар­ламенту (1919-1923 pp.). У 1940 р. емігрував до США. Спочатку в працях "Відновлення Інтернаціоналу", "Енгельс і природничі науки" стояв на пози­ціях радикального шляху завоювання політичної влади пролетаріатом, а піз­ніше відстоював форму парламентської боротьби пролетаріату за владу. Був противником комуністичних партій, об'єднаних у Комінтерн і підтримуваних КПРС.

Адорно Теодор (1903-1969) — німецький філософ і соціолог. В окремих творах, зокрема написаних спільно з М. Хоркхаймером ("Діалектика про­світництва") з неомарксистських позицій стверджував, що еволюція людства, по суті, є ні чим іншим, як історією "невдалої цивілізації, а історія Заходу — це патологічний процес зростаючого божевілля та втрати індивідуальної сво­боди". Стверджував, що і після поразки фашизму існував авторитарний ("фа-шизоїдний") тип особи, головними установками якого було некритичне став­лення до конкретних порядків у суспільстві. Наприкінці життя відійшов від "нових лівих", екстремістські позиції яких підтримував спочатку.

Андрущенко Віктор Петрович (1949) — визнаний український філософ, педагог, заслужений діяч науки і техніки. Закінчив Київський державний уні­верситет, працював асистентом, старшим викладачем, доцентом, професором цього університету, заступником, першим заступником міністра освіти Украї­ни, директором Інституту вищої освіти АПН України. Автор понад 160 праць з філософії, соціології, політології, соціальної філософії, філософії освіти, на­уки і культури. Найвідоміша праця "Історія соціальної філософії" (2000). Автор уперше не лише в українській науці, а й у пострадянському просторі систематично виклав генезу соціально-філософських ідей, поглядів, теорій за­хідноєвропейських мислителів, яких у колишньому СРСР, усьому соціалістич­ному таборі піддавали нищівній критиці як "ідеологічно ворожих" буржуаз­них вчених з хибними поглядами і теоріями.

Аристотель (384-322 до н. є.) — давньогрецький мислитель, учень Пла­тона, вихователь Александра Македонського. Уперше виокремив людину як "політичну істоту", в яку "природа вселила прагнення до державного об'єд­нання". Глибоко досліджував сутність влади, держави, політичних устроїв, проблеми розмежування влади. Розробив модель ідеальної держави-поліса,

умови її існування. Тісно поєднував політику з моральністю та етикою. Вва­жав, що політична справедливість можлива лише між вільними і рівними людь­ми. Найвідоміші праці "Політика", "Афінська політія".

Бабкіна Ольга Володимирівна (1954) — перший в Україні доктор полі­тичних наук (дисертація "Неоконсервативні політичні теорії Заходу"). Закін­чила юридичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шев­ченка. Директор Інституту права Міжрегіональної Академії управління пер­соналом, академік Міжнародної Кадрової Академії, член Української асоціації політологів. Серед праць найбільш відомі навчальні посібники "Основи по­літології" (у співавторстві), "Політологія".

Бебик Валерій Михайлович (1959) — український політолог. Закінчив Київський політехнічний інститут. Працював інженером-програмістом, інструк­тором, консультантом Київського облвиконкому, головним консультантом прес-служби Адміністрації Президента України. Перший віце-президент — ректор Міжрегіональної Академії управління персоналом. Автор понад 50 статей, 10 книг, серед яких найпомітніші "Основи теоретичної і практичної політології" (1994), "Політологія: теорія, методологія, практика" (1997), "Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика" (2000). Основні наукові інте­реси — політологія, політична психологія, державне управління, неурядові організації, паблік рилейшнз.

Бердяев Микола Олександрович (1874-1948) — видатний російський філософ, мислитель. Був відрахований з Київського університету за пропа­ганду соціалістичних ідей, висланий з Росії. Жив у Берліні, потім у Франції. Активно вивчав політичні процеси в Росії, аналізуючи їх у працях "Філосо­фія свободи" (1911), "Доля Росії" (1918), "Філософія нерівності" (1923), "Дже­рела і сенс реформування комунізму" (1937) та ін. Пропонував не насиль­ницький шлях реформування суспільства, а упорядкувавши відповідно пра­вослав'я, сформувавши "нову релігійну свідомість". Крім того, вважав, що замість державного насильства слід утвердити саме ненасильницьку мораль.

Бжезинський Збігнєв (1928) — американський соціолог, політолог і дер­жавний діяч (у 1977-1981 pp. був помічником президента США з національ­ної безпеки). Стверджує, що людство за останні десятиліття вступило в новий етап розвитку, зумовлений не соціальними революціями, а науково-технічним прогресом ("Між двох віків. Роль Америки у технотронну еру", 1970). У таку еру вирішальну роль, на думку 3. Бжезинського, відіграють автомати, ком­п'ютери, кібернетичні системи, наука загалом.

Найвідоміші праці "Політична влада: США/СРСР" (1964, спільно з С. Хан­тингтоном), "Грандіозний крах. Народження і смерть комунізму у XX сто­літті" (1988), "У пошуках національної безпеки" (1988), "Велика шахова дош­ка" (1998).


Боден Жан (1529-1596) — французький політичний діяч, юрист, теоре­тик держави. Вперше сформулював і обгрунтував поняття суверенітету як однієї з істотних ознак держави, порушення якого не може бути виправдано жодним конституційно-правовим законом. Вважав, що держава виникає не як результат добровільної угоди, а через завоювання і насильство, панування од­нієї групи людей над іншою. На думку Ж. Бодена, державу вирізняє наявність права. Основою держави є сім'я, а держава — це сукупність не окремих осіб, а сімей. У праці "Метод легкого вивчення історії" обгрунтував ідею виник­нення різних форм держави залежно від конкретного географічного середови­ща, природних умов, у яких живе народ. Вважав, що натовп, народ позбав­лений розуму, а тому його не можна допускати до управління державою.

Бурдьє П'єр (1930) — французький соціолог, політолог. Глибоко дослід­жував і досліджує суспільство, вважаючи його сукупністю відносин, пов'я­заних з типом влади. Тип таких відносин він вбачає у певному "політичному полі, де діють конкретні політичні сили й існують підконтрольні їм ресурси ("капітали") — економічні, соціальні, символічні, культурні та ін.". Політику як тип соціальних відносин, певне "соціальне поле" описує як багатовимірний простір. Детально вивчав макрополітику як явище, що складається із сукуп­ності соціальних практик окремих агентів, визначав її як динамічне, постійно мінливе явище.

Вебер Макс (1864-1920) — німецький соціолог. Вивчав право, економі­ку, соціологію та релігієзнавство. Після захисту дисертації викладав у вузах Німеччини, СІЛА, Австрії. Серед найпомітніших творів "Протестантська етика і дух капіталізму", "Політика як покликання і професія", "Господарство і сус­пільство" (незакінчена праця). На його думку, політика — це насамперед участь у здійсненні влади. Вивчав проблему панування, утверджуючи, що є традиційне, або патріархальне, панування. У політичній соціології був націо­нал-лібералом, вважаючи, що треба зберегти політичну спадщину Бісмарка і добитися можливості для Німеччини брати участь у світовій політиці. Глибоко аналізував проблеми політиків і політичної діяльності, вважав, що політик від інших людей відрізняється своєрідним інстинктом і жадобою влади.

Гаєвський Борис Аркадійович (1938) — український філософ, політо­лог, управлінець. Викладав у Київському державному університеті, очолює кафедру менеджменту в Міжрегіональній Академії управління персоналом. Автор відомих монографій "Філософія політики" (1993), "Українська політо­логія" (1994), "Основи науки управління" (1997) та ін. Спеціаліст із методо­логії та практики управління суспільством, філософії політики. Обстоює ідеї нового управлінського курсу для України, інших країн перехідного етапу, який базується на розробці нових управлінських моделей та підготовці і ви­користанні нових управлінських кадрів.

Гегель Георг Вільгельм (1770-1831) — видатний німецький філософ. Основні наукові, політичні погляди виклав у відомих працях "Енциклопедія філософських наук", "Філософія права", "Філософська пропедевтика", "Лекції з філософії історії" та ін. Як філософ, історик спочатку обстоював необхід­ність подолання влади держави, її засилля, встановлення так званого вічно­го миру, а пізніше схвалював і підтримував саме ідею держави. Так само від ідеї вічного миру Г. Гегель перейшов до його заперечення і навіть поясню­вав необхідність війни. Обгрунтував широке коло прав і свобод громадян, хоча був прихильником спадкової монархії. Глибоко проаналізував сутність права, громадянського суспільства, особливості всесвітньої історії.

Гідденс Ентоні (1938) — відомий англійський соціолог і політолог, автор "теорії структуризації". На його думку, політична "система" і "структура", з одного боку, та індивіди і групи, що беруть участь у політиці, — з друго­го, взаємно контролюють одні одних у процесі суспільної практики. Вважає, що політичні інститути — це певні "віртуальні" структури, пов'язані нормами і ресурсами. Він вирізняє два типи ресурсів: аллокативні, зумовлені меха­нізмами економіки, і "авторитарні", пов'язані з політикою і безпосереднім домінуванням одних людей над іншими.

Дойч Карл (1912) — німецький політолог, колишній президент Міжнарод­ної і Американської асоціації політичних наук. Розробив і обгрунтував "інфор­маційно-кібернетичну модель" політичної системи. З 1967 р. — професор Гар­вардського університету. Найвідоміші праці "Нерви управління: моделі по­літичної комунікації і контролю" (1963), "Націоналізм і його альтернативи" (1969), "Політика і держава. Як люди вирішують свою долю" (1970).

Дюварже Моріс (1917) — французький соціолог і політолог, спеціалі­зується в галузі політичної соціології. Став всесвітньо відомим і популярним після виходу праці "Політичні партії", в якій розглядаються структурно-ор­ганізаційні основи партій, питання їх виникнення, становлення. Вперше поста­вив і розглянув питання стосовно взаємозв'язків партійної, парламентської і виборчої систем. Сформулював відомі в політології "три соціологічних за­кони", які пов'язані з пропорційною і мажоритарною виборчими системами. Основні праці "Політичні партії" (1951), "Ідея політики. Використання вла­ди в суспільстві" (1966), "Соціологія політики: елементи політичної науки" (1973).

Істон Девід (1917) — американський політолог. Став відомим і популяр­ним передусім у зв'язку з адаптацією і використанням принципів і методів си­стемного аналізу до вивчення функціонування політичних систем, а також з дослідженням феномена "політична соціалізація". Політичну систему розгля­дав як таку, що повністю і динамічно змінюється і її існування залежить саме від цих змін, а також від взаємодії різних складових такої системи. За допомо­гою кібернетичних принципів вимірювання показників на "вході" і "виході"


системи намагався прогнозувати розвиток політичних систем. На "вході" — це запити і потреби громадян, на "виході" — рішення і дії влади. Найвідоміші праці "Політична система" (1953), "Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), "Аналіз політичної структури" (1990).

Канетті Еліас (1905) — німецько-англійський мислитель, драматург, ла­уреат Нобелівської премії з літератури (1981). Автор твору "Маса і влада". Вважав, що в основі формування людей у масу лежить своєрідний "страх пе­ред дотиком", оскільки людина просто уникає контактів із собі подібними. Перебуваючи в масі, людина почуває себе рівною з іншими, живе з ними єди­ним поривом. Інстинктивне об'єднання індивідів у масу призводить до фор­мування "абстрактної маси". Маса живе за законами, відмінними від тих, що притаманні окремій людині.

Князев Володимир Миколайович (1946) — український філософ. За­служений діяч науки і техніки України. Працює проректором Української Академії державного управління при Президентові України. Має понад 100 наукових праць, у тому числі такі відомі, як "Людина і технології", "Соціальна технологія і управління політичними процесами в Україні", "Закон і техно­логія", "Закон і хаос", "Філософія. Короткий курс лекцій" та ін. Основні наукові інтереси — філософія, соціальна філософія, філософія науки і тех­ніки, теорія державного управління.

Кремень Василь Григорович (1947) — український філософ, педагог, політолог, державний діяч, лауреат Міжнародної премії ім. Г. Сковороди. За­кінчив Київський державний університет. Викладав у Київському універси­теті, працював у партійних органах, Інституті стратегічних досліджень, Адмі­ністрації Президента України. Нині обіймає посаду міністра освіти і науки України. Автор понад 100 наукових праць у галузі філософії, політології, пе­дагогіки. Президент Академії педагогічних наук України, академік НАН Ук­раїни, академік АПН України, активний реформатор соціальної сфери сус­пільства.

Курас Іван Федорович (1939) — відомий український історик, політолог, громадський діяч, академік, віце-президент НАН України, лауреат премії ім. Д. Мануїльського НАНУ. Закінчив Одеський державний університет, ас­пірантуру в Київському державному університеті. Працював викладачем, був на партійній роботі, очолював Інститут національних відносин і політології, багато різноманітних громадських утворень — рад, комісій тощо в галузі сус­пільних наук, гуманітарної політики, духовного розвитку суспільства. Автор понад 200 наукових праць з історії, політології, культурології.

Лассуел Гарольд Дуайт (1902-1978) — американський політолог. Вико­ристовуючи методи психоаналізу, соціальної психології, вивчав політику як поведінку відповідних суспільно-політичних груп і як систему аналізу процесу прийняття політичних рішень. Вважав владу атрибутом конкретних

суспільних відносин, вивчав роль масових комунікацій в оформленні й відтво­ренні символіки політичної влади. Політична влада, на думку Г. Лассуела, — це орган самопізнання і самовдосконалення людства у процесі загальнокос-мічної еволюції. У спільній праці з А. Каплан "Влада і суспільство" Г. Лас-суел наводить таке лаконічне визначення влади: "Влада — це участь у прий­нятті рішень". Ще у 30-ті роки запровадив поняття так званої гарнізонної дер­жави, тобто репресивного режиму.

Лебон Гюстав (1841-1931) — французький антрополог, археолог, доктор медицини, соціальний психолог. Основоположник ідеї нерівності рас, расового детермінізму. Автор книги "Психологія натовпу". Суспільство, за його виз­наченням, поділяється на еліту і натовп, а суспільний прогрес цілком залежить від творчості інтелектуальної еліти. Вважав, що розвиток промисловості, збільшення чисельності населення, розвиток засобів масової інформації спри­чинили зміну "ери еліти" на "еру мас". Стверджував, що великі маси (натовп) керуються лише підсвідомими інстинктами. Людьми у натовпі керує не ро­зум, а закон "духовної єдності натовпу". Натовп не мислить, а відчуває. Про­гнозував песимістичну і незворотну "еру натовпу".

Лісовий Василь Семенович (1937) — український філософ, політолог, культуролог. Колишній політв'язень. Відмінник освіти України. Закінчив Київ­ський державний університет. Викладав філософію, працював в Інституті філо­софії НАНУ. Широковідомі його праці "Карл Поппер. Злиденність історициз-му", "Культура — ідеологія — політика" та ін. Основні наукові інтереси — політична філософія, політична ідеологія, суспільно-політичні ідеї в Україні XX ст.

Локк Джон (1632-1704) — англійський філософ, політик, основополож­ник соціально-політичної доктрини лібералізму. Критикуючи вчення Т. Гоб-бса про абсолютний, необмежений характер державної влади, Дж. Локк ствер­джував, що основним обов'язком держави, що виникла на основі договору, є дотримання "природного права", захист особистої свободи і приватної влас­ності громадян. На думку Дж. Локка, держава отримує від людей рівно стіль­ки влади, скільки необхідно для досягнення головної мети політичного співто­вариства — реалізувати свої громадянські ідеї і насамперед право володіти власністю. Однією з найпопулярніших і широковідомих праць є "Два тракта­ти про державне правління" (1690).

Мерріам Чарльз Едвард (1874-1953) — американський політолог, один із засновників сучасної політичної науки. З 1923 по 1940 р. очолював від­ділення політичної науки у Чиказькому університеті, де існувала відома школа політичних досліджень. Ч. Мерріам працював над розвитком біхевіористич-ного підходу до вивчення явищ політичного життя, наполягав на глибокому міждисциплінарному підході до вивчення політичних явищ і процесів, на ви­користанні кількісних методів та тісному зв'язку політичної науки з дійсністю. Йому належить істотний внесок у вивченні феноменів політичної влади і де-


мократії. Найвідоміші наукові праці "Американська партійна система" (1922, спільно з Г. Госнеллом), "Нові аспекти політики" (1925), "Політична влада: її структура і сфера дії" (1934), "Що таке демократія?" (1941).

Михальченко Микола Іванович (1942) — відомий український політо­лог, публіцист. Президент Академії політичних наук України. Закінчив Київ­ський державний університет. Працював в Інституті філософії НАНУ, Адмі­ністрації Президента України. Автор понад 150 наукових праць, з яких ши­роке визнання дістали "Марксистська політична ідеологія", "Біловіжжя. Л. Кравчук. Україна" (у співавторстві), "Соціально-політична трансформація України: реальність, міфологеми, проблеми вибору" (у співавторстві), "Су­часна соціальна філософія" (у співавторстві) та ін.

Міхельс Роберт (1876-1936) — німецький політолог, один із засновників партології. Особливу популярність Р. Міхельсу принесла праця "Політичні партії: соціологічні дослідження олігархічних тенденцій сучасної демократії" (1911). За висновками Р. Міхельса, неможливе існування прямої демократії, прямого владарювання мас. Результатом цього є делегування від мас окре­мих членів у спеціальні органи для захисту їхніх інтересів. Досліджував фе­номен олігархізації, вважаючи, що існує кілька причин її існування. Сукуп­ність причин і методів виникнення олігархічної влади Р. Міхельс назвав "за­лізним законом олігархізації".

Моска Гаетано (1853-1941) — відомий італійський економіст, соціолог і політолог, один із засновників елітичного напрямку в політології. Розробив концепцію панівного політичного класу. Дійшов висновку, що влада у суспільстві здійснюється по-особливому організованою меншістю. Вивчаю­чи структуру і динаміку правлячого класу, зазначав дві притаманні йому тен­денції: аристократичну і демократичну. Перша виходить з того, що ті, хто стоїть при владі, намагаються будь-що закріпити своє панування і потім пе­редавати владу у спадок. Друга спостерігається тоді, коли в суспільстві відбу­ваються зміни у співвідношенні політичних сил. Основні праці "Правлячий клас" (1896), "Основи політичної науки" (Т. 1 — 1896, Т. 2 — 1923).

Ніцше Фрідріх Вільгельм (1844-1900) — німецький філософ, мислитель. Автор робіт "Так казав Заратустра", "По той бік добра і зла", "Як філософ­ствують молотом", "Антихрист" та ін. Абсолютизував індивідуалізм. Вважав, що немає у світі ніякої вищої волі, перед якою могла б схилитися воля люди­ни. Передбачив багато важливих політичних подій у Європі, за її межами. Ф. Ніцше захоплювався ідеєю надлюдини. На його думку — це непересічна, вольова особистість, сила якої в її волі, дусі. Лише така людина спроможна підняти на боротьбу інших людей, стати зразком, показати гідний приклад іншим у боротьбі за краще життя.

Ортега-і-Гассет Хосе (1883-1995) — іспанський філософ. Закінчив Мад­ридський університет. Глибоко вивчав проблеми людини, її творчої активності, взаємозв'язку людини і соціального світу, людини і суспільства. Суспільство

поділяв на меншість і масу. До останньої відносив посередніх людей, які не хо­чуть зважати на інших. Суспільна сила, на його думку, в меншості людей, виб­раних аристократів. Детально вивчив фашизм, що незаконно захоплює і реалі­зує владу, проблеми демократії, лібералізму. Найповніше погляди на державу та окремі з перелічених проблем викладені у праці "Бунт мас" (1930).

Парето Вільфредо (1848-1923) — італійський економіст, соціолог і по­літолог. Відомий як дослідник проблеми і основоположник теорії еліт. За виз­наченням В. Парето, люди різняться фізично, морально і інтелектуально. Елі­тою він вважав сукупність індивідів, що досягли великих результатів у будь-якій галузі, поділяв її на правлячу і неправлячу. Владу в суспільстві має правляча еліта, що, захопивши керівні висоти, не допускає появи таланови­тих людей, які загрожують її існуванню. Вважав, що існують два типи еліти, які постійно змінюють один одного, — "леви" і "лисиці". Стабільна політич­на система характеризується перевагою еліти "левів", хоча там, де "левів" більше, суспільство схильне до застою. Еліта "лисиць", навпаки, забезпечує динамізм у розвитку суспільства. Основна праця тритомник "Трактат із за­гальної соціології" (1916).

Поппер Карл Раймунд (1902-1994) — англійський філософ, логік, со­ціолог і політолог. Критикував такі підходи до суспільно-політичних явищ, як історицизм і утопічна соціальна інженерія, які, на його думку, і сприяли появі "закритого" тоталітарного суспільства. Відкидав ідею про те, що по­шуки щастя — законна мета держави, категорично був проти революційних пропозицій щодо заміни існуючого соціального порядку на справедливе, без­класове, ідеальне суспільство. Глибоко досліджував проблеми демократії, роз­мірковуючи не над питанням "Хто править?" (за Платоном), а над тим, як влаштувати суспільство, щоб можна було без кровопролиття і насильства позбутися поганих правителів. Відомі праці "Жебрацтво філософії" (1944), "Відкрите суспільство і його вороги" (1945).

Раймон Арон (1905-1983) — французький соціолог і політолог. Основні наукові інтереси стосувалися проблем демократії, політичної свободи, типо­логії політичних режимів, порівняння політичних систем. Його вважають одним із творців теорії індустріального суспільства. На думку А. Раймона, сучасна цивілізація створює єдиний тип суспільства — саме індустріального, основними модифікаціями якого є західна (демократична) і радянська (тота­літарна) моделі. Основні праці "Опіум для інтелігенції" (1955), "Розчарування у прогресі" (1967).

Рассел Бертран (1872-1970) — англійський філософ, математик, відомий громадський діяч. Навчався у Кембриджському університеті, був диплома­том, займався науковою і викладацькою діяльністю у Китаї, США, в 1950 р. став лауреатом Нобелівської премії. Основні праці "Практика і теорія більшо­визму" (1920), "Влада" (1938), "Історія західної філософії" (1946), "Автори-


тет і індивідуальність" (1949). Вважав більшовизм не просто антидемократич­ним явищем, а й що Росія практично не готова до багатьох форм демократії. Стверджував, що влада має природний характер. Поділяв владу переважно на владу індивідуумів і владу організацій. Суть влади як такої вбачав на сти­ку, у точці взаємодії цих двох форм влади.

Сорокін Пітірім (1889-1968) — російсько-американський соціолог, по­літолог, культуролог (комі за національністю). Автор понад 50 книг, у тому числі таких фундаментальних праць, як "Система соціології", "Соціальна ре­волюція", "Соціальна мобільність", "Соціальна і культурна динаміка" та ін. Обгрунтував структурний метод у соціології, стверджував, що соціальна поведінка базується на психофізичних механізмах, а суб'єктивні аспекти по­ведінки становлять "змінні величини". Зробив висновок про закономірності соціальної стратифікації як постійної величини, характеристики будь-якого організованого суспільства. Дав світові кілька ідей, суспільне значення яких було оцінене не одразу, наприклад ідею конвергенції двох різних систем.

Фромм Ерік (1900-1980) — німецько-американський філософ і психо-аналітик. Автор книг "Втеча від свободи", "Людина для самої себе", "Здоро­ве суспільство", "Революція надії" та ін. Вважав, що сутність людини прояв­ляється у її потребах і класифікував їх так: потреби у спілкуванні; потреби у творчості; потреби у відчутті глибоких коренів, що гарантували б надійність та безпеку буття; потреба в уподібненні, пошук ідентичності; тяжіння до пізнання, освоєння світу. Дослідив причини виникнення авторитаризму, до­водячи, що влада у тоталітарних суспільствах легко і з успіхом використовує засоби насильства, щоб зробити більшість слухняною. Розробив і запропо­нував власну програму соціальної реконструкції суспільства.

Хайк Фрідріх Август фон (1899-1992) — австрійський економіст і по­літичний філософ, відомий як один з дослідників тоталітаризму. Зазначав, що основними ознаками тоталітаризму є відмова від свободи конкуренції, приду­шення державою індивідуальних свобод. Вважав, що мета соціалізму недо­сяжна і його програми не можуть бути виконані. Обстоював ринкові цінно­сті, стверджуючи, що реальна альтернатива для людини — або свобода, що спирається на ринкові відносини та ліберальні цінності, або кайдани тоталі­таризму. Основні праці "Дорога до рабства" (1944), "Індивідуалізм і еконо­мічний порядок" (1948), "Головний закон свободи" (1960), "Політичний лад вільного народу" (1979).

ЮнгКарл Густав (1875-1961) — швейцарський психолог і філософ. За­кінчив Базельський університет. Стверджував, що у поетів, пророків, місти­ків, керівників політичних сект, відомих громадських діячів психіка перебуває в такому стані, як і у хворих, у яких психіка не витримала навантажень і став­ся розкол особистості. Вивчав взаємозв'язок свідомого і несвідомого, пробле­му архетипів. Обгрунтував поняття "екстраверт" і "інтроверт". Основні тво­ри "Архетип і символ", "Психологія безсвідомого", "Психологічні типи".