Післямова

Феномен появи Львівсько-Варшавської школи на початку ХХ сторіччя, відзначеного бурхливим зростом природничих наук, залишається і сьогодні загадкою. В той час, коли процес спеціалізації філософського знання, враховуючий досягнення окремих наук, поглиблювався, а філософія розпадалася на окремі дисципліни - етику, естетику, методологію, логіку, а навіть відділяла деякі з них для загального використання, наприклад, психологію або логіку (математичну), в той час, коли філософська співдружність все більш виразно розпадалася по течіях, напрямах, угрупуваннях і гуртках, у Львові виникла школа, з якою свою творчість ідентифікували учені самих різних спеціальностей, а не тільки професійні філософи. Прикладів приналежності до Школи медиків, юристів, філологів, математиків, фізиків, інженерів і просто освічених людей з усіх верств суспільства можна привести не один десяток. До певної міри ефект такої чисельної і різноманітної присутності учених в Школі пояснюється педагогічними установками її творця - К.Твардовського, одна з яких, успадкована Т.Котарбінським, в устах останнього отримала назву «мінімалістської філософії», а її реалізація полягала в тому, що адепт філософії не обмежувався у виборі предмету дослідження, натомість до методів вивчення пред'являлися надзвичайно високі вимоги. В цій установці зразками служили схоластична наука і, звичайно, Органон Аристотеля. Однак без культивування в Школі платонівського аксіологічного ідеалу єдності наукових і моральних цінностей ефект школи не був би помітний в широких колах. Його поява є заслугою харизматичної особи, якою був засновник Школи К.Твардовський. Витоки цієї харизматичності ми знаходимо в постаті вчителя Твардовського - Ф.Брентано, котрий поставив в теорії психічних актів в один ряд як дії ствердження (відкидання) того, що судиться, так і любов (ненависть). На цій підставі Твардовський, а за ним і його учні апелювали до "сродності", тільки вже не речей, як це було в давньогрецькій філософії, а до спорідненої, за покликом праці. Показником вдалого вибору предмету дослідження для Твардовського служила ясна і виразна артикуляція завдання, в якій і виявлялося інтенціональне відношення суб'єкту до іманентного (схоластичний аналог терміну "сродного") предмету, представленого у судженні. Тому в Школі мові, а судженню особливо, приділялася пильна увага. Твардовський [1991] писав: «Судження є як би центральним пунктом всякої діяльності свідомості, якою займається логіка, і від способу, яким буде остаточно сформульована наука про судження, залежить формулювання інших численних логічних тверджень.» (C.71)

Демаркаційна лінія, що відділяє судження як об'єкт логіки від інших дисциплін, також вивчаючих судження, ця лінія проходила не тільки через істиннісне значення, але перш за все вона розділяла процеси і результати, до яких кінець кінцем залічувались логічні оцінки (однаково і етичні, і естетичні). Ця демаркаційна лінія була проведена Твардовським максимально виразно. Разом з тим, будучи ідіогеністом, він не міг прийняти рішення Фреге вважати предметом судження істиннісне значення, оскільки в цьому випадку інтенціональне відношення виявлялося скероване не до предмету судження, а до його оцінки. Оцінка існування предмету (а саме існування на думку ідіогеністів стверджується в судженні) припускає відволікання, абстрагування від предмету і тоді між предметом і оцінкою з'являється опосередковуюча ланка - судження. Тому-то оцінка торкається перш за все судження і лише потім - існування або не існування предмету. У Фреге так і вийшло: його пропозиціональна функція переробляє предмет в істиннісне значення, яке, хоча і оцінює процес існування, будучи саме процесом (оцінки), в той же час є і результатом (значенням). Таким чином, якщо в області іманентних судженню предметів поняття процесу (існування) і результат (предмет) розділені і не тотожні, то в області оцінок судження результат (істиннісне значення) і процес оцінки є єдиними, що і виражається в замкненості дій з оцінками. Саме тому алгебри, посідаючи за визначенням властивість замкненості, замінили світ існуючих предметів, або реальність. Саме тому у формалізованій мові побудована по індукції формула також посідає властивість замкненості. Тоді можна сказати, що у тому випадку, коли в мові дія = результату, в цьому випадку ми маємо справу з формалізованою мовою числення речень.[1]

Твардовський на прагнення своїх учнів до формалізації відреагував роботою «Символоманія і прагматофобія» [1921], в якій застерігав від надмірного і, головне, бездумного маніпулювання символами. Результатом такого маніпулювання могла б бути «втрата зв'язку з реальністю» або, як сьогодні сказали б, відсутність інтерпретації. Дійсно, не зовсім зрозуміло яким чином потрактувати логічні функтори і дробові істиннісні значення в багатозначних логіках Ln Лукасевича, не менше труднощів викликають і інтерпретації теорій Ст.Леснєвського, не дивлячись на їх екстенсіональність. З приводу теорій Леснєвського можна зауважити, що в них порушується рівність «результат = процес» і тому вони розбудовуються в нескінченність. Певна спроба надати єдність сконструйованим об'єктам робиться Леснєвським в Мереології за рахунок транзитивності відношення «бути частиною», але при цьому інтерпретація виявляється «працюючою» тільки на матеріальних об'єктах, а поняття множини в колективному значенні є якимсь агрегатом, складеним з матеріальних частин. В цьому сенсі хоча і зникають всі логічні парадокси, починаючи з парадокса Евбуліда про купу піску (одна піщинка виявляється таким же піском, як і купа піску), все ж таки залишається питання форми і розмірів агрегатів, дуже важливе для сконструйованих матеріальних об'єктів, що мають одне і те ж ім'я.

Той факт, що у Варшаві поруч з'явилося два ригористично налаштованих формаліста -Лукасевич і Леснєвський, - котрі мали відверто протилежні філософські погляди на світ і мову, цей факт не міг не створити атмосфери творчого пошуку серед їх учнів-математиків. Математиків з філософським родоводом вже не турбувало розділення процесів і результатів, бо реальний світ був замінений математичними структурами, вибраними свідомо, зокрема теорією множин і топологією, що бурхливо почали розвиватися в той час. Використовуючи префіксний запис формул, який радше відображав результат логічного виводу, ніж процес, вони піклувалися про відповідність формул мови логіки формулам математики. Тому не дивно, що поняття логічної матриці, а потім і моделі, які склали ядро нової дисципліни - метаматематики з'явилися у Варшаві.[2]

І нарешті не можна не з'ясувати одне з питань з області історії ідей, а саме - стосунок Львівсько-Варшавської школи до неопозитивізму. З цією метою повернемося до витоків Школи і нагадаємо, що в параграфі, присвяченому Брентано, його творчість була локалізована в широко зрозумілому позитивізмі. Ця широчінь пояснюється перш за все тим, що до об'єктів емпіричного дослідження віднесено мову, зокрема судження. В питанні про природу судження і виявляється дистинкція, яка розділяє Львівсько-Варшавську школу і віденських неопозитивістів. Хоча цих останніх також можна віднести до послідовників Брентано, відмінність у інтенціях філософів Школи і Віденського гуртка дозволяє чітко відрізнити одних від других. По великому рахунку, який пред'являється історією філософії, концепція науки в представленні віденців є досократівською, бо ідеалом точності їх суджень є протокольні речення, які описують емпірію у вузькому значенні, в тому значенні, з якого був виключений суб'єкт. Так зрозуміле судження було зовсім не у дусі праці Брентано "Про джерело морального пізнання" (1889). Недарма в своїй украй загостреній версії концепція неопозитивістів стала називатися фізикалізмом. Не дивлячись на те, що вона спиралася на об'єктивні знання, в ній не враховувалося, що знання ці були здобуті суб'єктом пізнання.

Починаючи від перших контактів Школи з Віденським гуртком польські учені виразно дистанціювались від вузькоемпіричних поглядів своїх колег. Айдукевич [1934] писав: "Безоглядних прихильників Віденського гуртка в Польщі немає, точніше я не знаю жодного польського філософа, котрий би сприйняв і привласнив тези Віденського гуртка; спорідненість деяких польських філософів з Віденським гуртком полягає в подібності основної методологічної позиції і близькості питань, що розглядаються. Характерними рисами цієї позиції було би слід назвати, по-перше, антиірраціоналізм, тобто постулат визнавання тільки таких тверджень, які обґрунтовані таким чином, що можуть бути контрольовані; по-друге, постулат ясності понять і точності мови. Окрім цих двох рис особливо слід підкреслити третю – засвоєння понятійного апарату логіки і помітний вплив символічної логіки. Стосовно ж області досліджень, на перший план виходять питання, предметом яких є наукове пізнання, тобто проблематика т.зв. метатеоретичних досліджень. З цим пов'язана зацікавленість семантикою, яка має своє джерело в переконанні, що саме пізнання вдається досліджувати тільки за допомогою розгляду його словесного вираження. У тісному зв'язку з висловленим залишаються питання основ наук, тобто вже не метатеоретична, а інтратеоретична зацікавленість основними частинами окремих наук, особливо дедуктивних.» (S.399)[3]

Не обговорюючи відношення філософів Львівсько-Варшавської школи до логічного позитивізму по суті, тобто в питаннях концепції значення, концепції метафізики, позиції, згідно якої філософія є логічним аналізом мови науки, індукціонізму, фізикалізму, аналітичного характеру логіки і математики відзначимо лише деякі події, що мають значення для історії філософії. Так, Морітц Шлік очолив кафедру філософії індуктивних наук у Відні в 1922 р. З цієї дати почав формуватися Віденський гурток. Відомий маніфест "Wissenschaftliche Weltauffassung. Der Wiener Kreis" побачив світло в 1929 р.[4] Стає очевидним, що відзначені події відбулося відповідно через 27 і 34 роки після отримання Твардовським кафедри у Львові. Наводячи ці факти історик Школи Воленський [1985] заключає: "Отже, не може бути і мови про те, щоб Львівсько-Варшавська школа була генетично пов'язана з Віденським гуртком. Таким чином ті, хто стверджує, що Львівсько-Варшавська школа була неопозитивістською повинні мати на увазі одне з двох: або вона була такою спочатку, або ж еволюціонувала у напрямі логічного емпіризму і під його впливом". (S.298) Як здається, істина лежить по середині, а її витоки знаходяться в емпіричному характері філософії Брентано. Тим, що спочатку розділяло віденців і філософів Школи - було відношення до мови. Узагальнено кажучи, для перших мова стояла на заваді, була тим вбранням, яке переодягає думки, а для других - знаряддям видобування і збереження знань. Наслідком такого підходу до мови в Школі було збереження традицій (чого не вистачало Віденському гуртку) і переодягання вихідних філософських ідей (не обов'язково сформульованих в рамках брентанізму) в шати сучасної логіки. Здається, саме в цьому слід шукати оригінальність Школи, а не у її відмінностях порівняно з Віденським гуртком. Можна сподіватися, що вірність філософським традиціям забезпечить не тільки не минущу роль Львівсько-Варшавської школи в історії філософії, але послужить підставою для програми майбутньої аналітичної філософії.