Тема 3. Становлення та розвиток феодальної системи господарства
Тема 3. Становлення та розвиток феодальної системи господарства
Розвиток феодальної системи господарства. Форми феодального землеволодіння. Виникнення середньовічних міст та цеховий лад міського ремесла. Особливості розвитку країн Західної Європи
Середньовіччя — це відносно тривалий період у розвитку суспільства, який має характерні, особливі форми соціального, політичного та культурного життя. В цю історичну епоху людство пішло значно далі шляхом розвитку матеріальної та духовної культури.
Феодальне суспільство як у Західній, так і в Східній Європі, а також і в країнах інших континентів пройшло в своєму розвитку три основні стадії, або періоди, — раннього, розвинутого та пізнього феодалізму. Проте, питання про періодизацію доби середньовіччя на загальносвітовому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європи та Азії не був одночасним. Раніше за інших країн феодальні відносини, на думку багатьох дослідників, склались у Китаї; в Європі їх формування датується V—VІІ ст. н. е. Різними є для різних країн і хронологічні рубежі, що відділяють період раннього середньовіччя від періоду його розквіту та входження у завершальну стадію. Етапи феодалізму в цілому для країн Західної Європи визначаються з V до середини XVII ст., від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції. При цьому доба раннього феодалізму тривала з V до Х ст. включно; розквіту феодалізму — з XI по XV ст.; завершальна стадія, розклад феодального суспільства — з XV ст. до середини XVII ст.
Якщо в Італії та Франції феодалізм складався на основі синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, то в Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся через розпад родоплемінного ладу, обминаючи рабовласницьку формацію.
На першому етапі найбільш важливим процесом у соціально-економічній сфері було становлення феодальних відносин, стрижнем яких є формування феодальної власності на землю. Цей процес відбувався двома шляхами. Перший — через селянську громаду. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив у спадок від батька до сина (а з VІ ст. — і до дочки) і був їх власністю. Так поступово формувався аллод — земельна власність, що вільно відчужується. Аллод прискорив майнове розшарування серед вільних селян: землі почали концентруватися в руках громадської верхівки, яка вже виступає як частина класу феодалів. Таким чином, це був шлях формування вотчинно-аллоідальної форми феодальної власності на землю, особливо характерної для германських племен.
Другий шлях формування феодальної земельної власності і, отже, усієї феодальної системи — практика земельних пожалувань королем або іншими великими землевласниками-феодалами своїм наближеним. Спочатку ділянка землі (бенефіций) надавався васалу лише за умови несення служби та на час його служби, а сеньйор зберігав верховне право на бенефіций. Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювалися, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньйору свого батька. Крім того, важливими були й чисто психологічні причини: характер стосунків, що склались між васалом та сеньйором. Як свідчать сучасники, васали, як правило, були вірними та відданими свому сеньйору.
Відданість цінилась дорого, і бенефіций все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву лен або феод, а її власник — феодал, звідки і назва суспільно-економічної системи — феодальна. Але феод, як і бенефіций, залишався умовною формою землеволодіння і передбачав обов’язкове несення служби відносно сюзерена. Отже, можна дати такі визначення форм феодального землеволодіння, що сформувалися в Західній Європі:
Аллод — повністю незалежне спадкове землеволодіння; земля, що вільно відчужується.
Бенефіций — умовна, неспадкова форма землеволодіння, що передбачає несення певної служби, найчастіше військової;
Феод — умовна, спадкова форма землеволодіння, що передбачає прийняття васальної присяги сюзерену — феодалу, який надав землю. Присяга зобов’язувала васала воювати під командою сюзерена та за необхідності викупати останнього з полону.
Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних відносин забезпечувати всі потреби феодала. Орні землі феодального маєтку ділились на дві частини: панські (домен) та селянські.
Розвиток феодальних відносин призводить не лише до зростання феодального землеволодіння, що супроводжується розвитком системи селянських повинностей, але й подальшою регламентацією особистої свободи селян, тобто їх покріпаченням. У той же час з точки зору підвищення продуктивності праці у селянина з’явилася деяка матеріальна заінтересованість до праці порівняно з повністю позбавленим власності та безправним рабом. Селянин мав власне господарство, власні знаряддя праці, був членом громади, яка захищала не лише його, але і його майнові права.
Період раннього середньовіччя характеризувався досить низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала. Основною формою взаємин феодала та селянина була так звана феодальна рента, яка виступала в трьох видах: у вигляді відробіткової ренти (панщини), продуктової ренти (натуральний оброк) та грошової ренти (грошовий оброк). З розвитком ринку, в період трансформації феодальних відносин у капіталістичні починає переважати рента грошова. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян звичайно зменшувалась або зовсім знищувалась (за викуп). Подібного типу господарства переважали у більшості країн Західної Європи.
У господарствах з виробництвом додаткового продукту переважно в панському господарстві (домені), як правило, превалювала відробіткова рента (і не лише панщина на панському полі,
а й обслуговування панських млинів та інших підприємств). У такому разі феодальна залежність доходила до прикріплення селян до землі (кріпосництва). Для цього потрібні були відповідні економічні та політичні умови, в першу чергу вигідні для феодала поставки місцевої сільськогосподарської продукції (найчастіше хліба) на більш або менше віддалений ринок, а також могутня централізована держава, здатна прикріпити селянство до землі. Господарства подібного типу переважали в Східній Європі, де ці умови були в наявності.
Основними характеристиками розвитку аграрної сфери в цілому був процес швидкого освоєння нових земель, відомий в історії як процес внутрішньої колонізації. Він сприяв не лише кількісному зростанню економіки, але й серйозному якісному прогресу, адже повинності, що накладалися на селян на нових землях, мали переважно грошовий, а не натуральний характер. Це сприяло зростанню господарської самостійності та підприємливості селян, підвищенню продуктивності їхньої праці. Розширюються посіви олійних та технічних культур, отримали розвиток виноробство та виготовлення олії.
Врожайність зернових зростає і досягає рівня сам-4 — сам-5. Зростання селянської активності та розширення селянського господарства приводили до скорочення господарства феодала, яке в нових умовах виявлялося менш вигідним.
Прогресу в сільському господарстві також сприяло звільнення селян від особистої залежності. Рішення про це приймалося або містом, поблизу якого жили селяни і з яким вони були тісно пов’язані (як соціально, так і економічно), так і сеньйором-феодалом, на землях якого вони жили. Зміцнювалися права селян на їх наділи, якими вони могли вже певною мірою розпоряджатися: передавати у спадок, закладати, здавати в оренду і навіть продавати або дарувати. Так поступово формується і зростає земельний ринок.
В ІХ—Х ст. посилюється суспільний поділ праці, що сприяло нагромадженню виробничого досвіду та вдосконаленню продукції, яка вироблялася. У великих маєтках з’являються спеціалісти як сільськогосподарського виробництва (виноградарі, скотарі тощо), так і, що найважливіше, професіонали-ремісники. Як і селяни, вони були спочатку утримувачами землі, яку обробляли для задоволення власних потреб, проте саме їх ремісничі вироби ставали тією рентою, яку вони сплачували феодалу.
Саме розподіл праці стає основою для виникнення товарного виробництва, тобто виробництва продукції на продаж. Поступово професіонали-ремісники починають обслуговувати своїми продуктами не лише феодалів, але й місцеве селянство, що веде до утворення місцевих ринків, які спочатку були дрібними. Власне, це створює передумови для переведення ремісників на грошову ренту, адже розвиток обміну збільшує й грошові потреби феодалів.
Переведення на оброк ремісників відриває їх від землі й змушує йти в ті місця, де, перш за все, був стійкий збут їх продукції або постійні замовники. Ремісники осідали на перехрестях доріг, поблизу феодальних замків та монастирів, що врешті-решт приводить до відродження старих та появи нових міст у Західній Європі.
Виникнення міст стало результатом розподілу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства, а також комутації феодальної ренти.
Середньовічне місто виникає як осередок ремісників та торгових людей. У Західній Європі феодальні міста перш за все з’явилися в Італії та Франції: Венеція, Генуя, Марсель, Піза тощо. Міста виникали на землях короля або великих феодалів і були їм досить вигідними, адже вони приносили значні доходи у вигляді податків від ремесла та торгівлі. Одночасно власність феодала на землю, де виникає місто, означала певну досить істотну залежність від феодала.
У період розквіту феодалізму населення міст усе більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), який володіє міською землею та регламентує життя міщан. Це приводить у ХІІ—ХІІІ ст. до так званих комунальних революцій — від відкритих збройних виступів до викупу мешканцями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. В результаті комунальних революцій велика кількість міст завойовують самостійність, отримують самоврядування. В Італії виник ряд міст-республік: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; в Німеччині — імперські міста: Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Головна перемога жителів міст (міщан) полягала в тому, що вони домоглися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це ж створювало сприятливі умови для більш ефективного розвитку ремесла та торгівлі.
Боротьба міщан з феодалами викликала також виникнення ремісничих цехів, головним завданням яких був захист ремісників від сваволі феодала. Це були корпоративні організації ремісників однієї спеціальності, які набули найбільшого поширення в ХІІІ—ХІV ст. Членами цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподіл праці був відсутнім.
Для того, щоб стати цеховим майстром, необхідно було пройти етап учнівства (до 7 років), пробути декілька років підмайстром, після чого здати іспит, виготувавши самостійний виріб, сплатити вступний внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. З метою боротьби проти конкуренції всередині цеху запроваджувалась жорстка регламентація: заборонявся будь-який прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів, регламентувалися постачання та збут готової продукції, заборонялася робота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологічного процесу тощо. В таких умовах головним елементом виробництва ставала виключно висока особиста майстерність самого ремісника. Так, у німецьких цехах як екзаменаційна робота для ковалів було виготовлення кіньської підкови без зняття мірки (перед підмайстром, який екзаменувався, два-три рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).
Цех керував не лише робочим, але й позаробочим часом ремісників, і навіть певною мірою їх свідомістю: загальноцехова церква, каса взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс поведінки, навіть місце проживання та погребіння (у багатьох європейських містах можна знайти вулиці Хлібні, М’ясницькі, Різницькі та інші, на яких у середньовіччя селилися ремісники відповідних цехів).
Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали серйозно гальмувати процес переростання ремісничого виробництва у дрібнотоварне. Це стало найбільш очевидним на етапі розкладу феодалізму та становлення ринкових відносин.
За прикладом ремісничих цехів і з тих же причин торговці (купці) об’єднувалися у професійні корпорації — гільдії. Так само, як і цехи, гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте, купці тримали у своїх руках органи міського самоуправління (магістрати), фінанси, судові органи, військово-поліційний апарат.
З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи все більш віддалені ринки. В період розквіту середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які не втратили свого значення до наших часів.
Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об’єднувалися в спеціальні союзи-гільдії, які забезпечували їм монополію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз північних міст — Ганза. В ХІV ст. він об’єднував більше 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на торгівлю в північних водах.
З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової та фінансово-кредитної систем. Протягом середньовіччя та періоду розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне різноманіття монетних систем привело до розповсюдження міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, але й займалися кредитними операціями та лихварством.
Кредитні операції полягали у безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи банк — лава, на якій, як правило, знаходився вуличний міняйло), а їх господарів — банкірами.
Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал в основному кредитував престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.
Формування централізованих пізньофеодальних монархій у ХV ст. створило необхідні передумови для уніфікації грошових систем в рамках окремих держав, що сприятливо вплинуло на розвиток грошово-кредитних відносин у Західній Європі.
На завершення теми необхідно й досить важливо розглянути особливості феодального розвитку окремих країн Західної Європи — Франції, Англії, Німеччини.
Францію часто називають класичною країною феодалізму, і це визначення стосується не лише економіки, але і її державного устрою. Саме тут досягла закінченого виразу притаманна феодалізму ієрархія у вигляді васалітету, економічний зміст якого полягає у перерозподілі феодальної ренти між пануючими верствами населення. Очолювалася держава королем; королівськими
васалами були найбільші феодали — герцоги, графи; їхніми васалами, у свою чергу, вважалися середні та дрібні феодали — лицарі. Васал підпорядковувався лише своєму сюзерену, за його наказом і за свій рахунок збирав ополчення, яке й охороняло володіння сюзерена від зовнішніх ворогів, а також було апаратом позаекономічного примусу селянства.
Проте ця система нерідко порушувалася, в результаті чого територія Франції ставала театром руйнівних внутрішніх та зовнішніх війн. Особливо важкі економічні наслідки мали походи північнофранцузьких феодалів на південь країни (альбігонські війни XIII ст.), а також періодичні спалахи Сторічної війни, що велася між Францією та Англією (ХІV—ХV ст.) на території Франції. Проте Сторічна війна об’єктивно прискорила звільнення французьких селян від феодальної залежності. Для звільнення країни від англійців французьким королям знадобилася масова наймана армія, озброєна артилерією, що вимагало не лише людських, але й матеріальних ресурсів, які могли дати лише вільні селяни. Тому королівська влада всіляко підтримувала звільнення селян за плату, і до кінця ХV ст. більшість населення північнофранцузького села вже складалася з особисто вільних землеробів. Але економічний стан селян при цьому зовсім не покращився, адже викупні платежі та податки з успіхом замінили феодальну ренту. Земля приносила вільному французькому селянинові дохід, який не перевищував 10% її вартості, а з цього ще 20% відходило на користь церкви та держави.
До ХІV ст. вже виділяються головні зони сільськогосподарської спеціалізації: Північна та Центральна Франція — основна житниця; Південна — база виноробства тощо. В той час чітко виявилася економічна перевага Північної Франції, яка полягала, зокрема, у становленні трьохпільної системи землеробства.
Головна особливість економіки феодальної Англії полягає в більшій, ніж у Франції, централізації управління. Причиною цього було завоювання (1066 р.) країни французькими феодалами під керівництвом герцога Нормандії, який посів англійський престол. Завойовники провели загальний перепис («Книга страшного суду»), який показує, що до того часу створення феодальних маєтків (манорів), які обслуговувалися працею залежних селян, у країні вже завершилося. Але на відміну від континентальних феодалів власники англійських маєтків були васалами не великих феодалів, а безпосередньо короля. Інакше було організоване й господарство феодала. Тут процвітало вівчарство та вироблялась велика кількість вовни-сирцю. Вовна не лише покращувала побут англійських селян, але й була важливою промисловою сировиною. Найбільший попит на вовну-сирець був у містах Фландрії — головного центру виробництва вовняних тканин у середньовічній Європі. Саме через це королі Англії всіляко заважали королям Франції розповсюдити свою владу на Фландрію, що й стало однією з причин Сторічної війни.
Торгівля вовною, яку вели не лише феодали, але й селяни, підривала кріпосне господарство: до кінця XIII ст. панщина та натуральні повинності все більше замінюються грошовим оброком, а праця кріпаків — найманою працею. Середні та дрібні феодали (на відміну від континентальних лицарів) стали перетворюватися на великих сільських господарів, центр інтересів яких був не у війні, а у вивозі вовни. Цей процес дещо затримала феодальна реакція в середині ХІV ст.: після пошесті чуми, що забрала не менше третини населення Англії, власники манорів (лорди), бажаючи закріпити за собою робочі руки, стали повертатися до панщини, що викликало широке невдоволення народних мас і вилилося в одне з найбільших повстань, очолюване Уотом Тайлером (1381 р.). Після повстання в англійському селі наступає майже повна комутація, а потім і викуп селянами феодальних повинностей. В ХV ст. практично всі англійські селяни стали особисто вільними — копігольдерами, такими, що зобов’язані за свої земельні наділи сплачувати грошову ренту, або фрігольдерами, які були повністю вільними утримувачами землі.
В ХV ст. виникає нове дворянство — джентрі, — що застосовує у своєму господарстві виключно найману працю. І хоча для англійського селянина феодальна залежність уже була позаду, залишалася небезпека, що в разі зростання попиту на вовну джентрі заявлять свої права на землі копігольдерів, необхідні власникам для розширення пасовищ. Це й сталося в ХVІ ст.
Особливості феодальної економіки Німеччини формувалися під впливом, перш за все того, що становлення феодальної системи тут відбувалося пізніше, ніж в Англії або Франції. Крім того, Німеччина, до складу якої входили французькі, слов’янські, італійські регіони, не була національним комплексом, а окремі частини країни економічно були відірвані одна від одної. Дуже велике значення мав також рух німецьких феодалів на Схід, де вони захопили землі західних слов’ян, які жили по річці Лабі (Ельбі), що дало значне прирощення посівних площ. Розгорнулася внутрішня селянська колонізація територій на схід від Ельби (на досить пільгових умовах при мінімальній залежності від феодалів).
У ХV ст. почався масовий вивіз хліба через балтійські порти в Голландію та Англію, і феодали Східної Німеччини змогли взяти його до своїх рук. Відбувається повне закріпачення селян (учорашніх пільгових колоністів), створюються величезні масиви панської оранки, селян зганяють з їх земель та переводять на панщину. Це явище набуло масового характеру в ХVІ ст., а пізніше воно поширилося й на ряд країн Східної Європи.
Різке погіршення матеріального та юридичного становища селян викликало в 1525 р. Велику селянську війну — по суті, повстання всього німецького народу. Після його придушення по всій Німеччині запанували найжорстокіші форми кріпацтва.