Тема 8. Розвиток феодальної системи господарства в українських землях (VІ—ХVІ ст.)

Тема  8. Розвиток феодальної системи господарства в українських землях (VІ—ХVІ ст.)

Східні слов’яни. Економічний розвиток Київської Русі. Економічні причини і наслідки феодального роздроблення Київської Русі. Загарбання українських земель іноземними державами. Особ­ливості господарського розвитку українських земель у складі Великого Князівства Литовського та Королівства Польського

Східні слов’яни — споконвічні насельники Східноєвропейської рівнини. Тут було багато племен. Племена, що займали територію вздовж Середнього Дніпра, називалися полянами, у басейні р. Десна — сіверянами, по р. Прип’яті — древлянами, на Волині — дулібами, або бужанами (волинянами), між Дунаєм і Дністром — тиверцями, в пониззі Дніпра і вздовж Південного Бугу — уличами. З часом всі східнослов’янські племена дістали назву «Русь». Жили вони в різних природних умовах, і це відбилося на їхньому соціально-економічному розвитку.

До початку нашої ери східні слов’яни вже пройшли довгий шлях розвитку, перейнявши культуру багатьох своїх попередників. Ця культура була досить висока вже у неолітичних трипільських племен, які жили близько трьох-чотирьох тисячоліть перед нашою ерою. Їм були відомі розведення свійської тварини і зародки землеробства. Для обробітку землі застосовували кам’яні й рогові мотики, вирощували пшеницю, ячмінь, просо, збирали врожай з допомогою серпів, мололи зерно на кам’яних зернотерках.

Східні слов’яни давно вже користувалися залізом, яке почало застосовуватись у Східній Європі приблизно за тисячу літ до цього.

У перші століття нашої ери вони жили патріархально-родовою общиною, де всі засоби виробництва були спільною власністю, і існувала колективна праця. Землеробство було панівною галуззю господарства. Мотижна форма давно вже віджила, і на зміну їй прийшло орне землеробство, в обробітку землі застосовували рало і плуг. Головною системою землеробства тепер у лісостепових і степових місцевостях став переліг. При перелозі ділянка землі обробляється і засівається кілька років (5—6) поспіль, аж до виснаження ґрунту, після чого її залишають і переходять на нову, щоб повернутися через 20—30 років.

На півночі, в лісистих місцевостях довго панувала вирубна система землеробства. Вона полягає в тому, що землеробу попереду треба знищити ліс і чагарник, спалити їх і на розчищеній ділянці сіяти.

Орна система землеробства дозволила збільшити площі посівів, перетворити хліб на головний продукт харчування. В зв’язку з цим поглиблювався суспільний поділ праці, почався процес відокремлення ремесла від сільського господарства, що в свою чергу привело до розвитку обміну.

Прогрес у сфері виробничих сил, який позначився передусім на розвитку головної галузі господарства — землеробстві, привів до зміни суспільних форм життя, до занепаду старої, патріархально-родової організації. Патріархально-родова община почала розкладатися. Поширення нових знарядь праці й поява орного землеробства полегшили обробіток землі. Тепер не було потреби в спільній праці великого колективу. Тому від патріархально-ро­дової общини почали відокремлюватись малі, індивідуальні родини. Виходячи з общини, вони обертали на приватну власність свої присадибні ділянки, знаряддя праці, худобу й інше майно. Виникає нова суспільна організація — сусідська або територіальна община, інакше — сільська община. В сусідській общині зв’яз­ки між окремими родинами ґрунтуються вже не на кровних, родинних відносинах, а на господарській основі. У таку общину могли входити родини різних патріархально-родових общин, хоч, зрозуміло, тут були й близькі за походженням родини. Територіальна община була останнім ступенем у розвитку первіснообщинного ладу. Сусідська община називалась на півдні «верв», а на пів­ночі і північному сході — «мир». Домінуючою вона стала близько VІ—VІІ ст., хоча у племен, що жили на середньому Придніпров’ї і Придністров’ї, вона виникла ще раніше.

Для територіальної общини характерний дуалізм, подвійність. З одного боку, тут є общинна власність, з другого, — приватна. Общинною власністю були всі землі, за винятком садиб, поля, ліси, пасовища, водойми. Час від часу, а потім через певні проміжки відбувався переділ польових угідь між окремими родинами. У непо­дільній власності залишалися тільки пасовища, ліси, водоймища.

Поява приватної власності на засоби виробництва і пов’язана з цим економічна незалежність окремих родин, самостійне ведення ними господарства мала наслідком майнову нерівність. Це спричинялося багатьма причинами: складом родини, кількістю худоби тощо. Із загальної маси родин почали виділятися економічно найміцніші родини. Такими передусім були родини старої родоплемінної знаті — родових старійшин і вождів. Під час воєн з іншими племенами вони забирали собі кращу частину здобичі, в тому числі полонених, обертаючи їх у невільників-рабів. Майнову нерівність посилював також розвиток торгівлі, що сприяло нагромаджуванню цінностей у руках окремих родин. Володіючи багатством, рабами, родоплемінна верхівка почала ставити в залежність від себе общинників. Робилося це різними способами: позики хліба, худоби або реманенту. А іноді знать силоміць захоплювала землю і майно збіднілого общинника.

Згодом знать, нехтуючи традиціями общини, почала обертати свої землі, земельні угіддя в повну власність. Так виникла вотчина — велике земельне володіння, що було повною, безумовною власністю знатної привілейованої родини. З бігом часу знать усе більше підкоряла вільних общинників, захоплювала їхні землі й примушувала їх віддавати частину доходів від свого господарства вотчинникам або відбувати на їх користь різні повинності. Отже, помалу вотчинники перетворилися на панів, а вільні раніше общинники — на залежних від них селян. Так, услід за рабством у східних слов’ян виникають і розвиваються феодальні відносини.

Однією з особливостей в історії східного слов’янства було те, що рабство тут не досягло такого ступеня розвитку, як, наприклад, у стародавній Греції або в Римі, тобто не перетворилося на панівну систему. Таке рабство називають патріархальним. При патріархальному рабстві раби відіграють другорядну роль в економічному житті суспільства. Головним виробником матеріальних благ були вільні селяни-общинники, а з розвитком феодалізму — феодально залежне населення.

Ця особливість пояснюється умовами історичного життя східного слов’янства, передусім тривкістю сусідської общини. Це, у свою чергу, пояснюється тим, що общини були роз’єднані, розкидані на величезній території Східноєвропейської рівнини, яка мала рідку мережу водних шляхів і в значній частині була вкрита густими лісами, що обумовило слабкий зв’язок між общинами. З одного боку, це перешкоджало як внутрішньому, так і зовнішньому обміну і, таким чином, затримувало економічний розвиток і не сприяло зосередженню рабів у господарствах знаті. З іншого боку, це також не давало змоги верхівці общин об’єднатися для наступу на вільних общинників і полегшувало останнім боротьбу з наступаючою на них знаттю.

Треба також мати на увазі й той факт, що розклад територіальної общини і виникнення класів у східних слов’ян відбувався в період кризи, а також розпаду рабовласницької системи і переходу до феодалізму в сусідній Римській імперії, з якою східно­слов’янські племена мали досить тривкі економічні, політичні і культурні зв’язки. В інших сусідніх племен — на заході у поляків, чехів, словаків, на півдні у болгар, на сході у хазарів і т. д., з якими східні слов’яни були в досить тісних стосунках, також успішно розвивалися феодальні відносини.

Розклад сусідської общини, що супроводжувався появою класу гнобителів і класу пригноблених, неминуче мусив привести до виникнення держави.

Виникнення державності у східних слов’ян треба віднести в цілому на VІ—VІІІ ст. Арабські історики Масуді і Джайхані (обидва Х ст.) говорять про східнослов’янські держави: Славію, Куявію і Артанію.

Більш докладніші відомості про виникнення держав-князівств подає нам найстаріший літопис «Повість временних літ». Він створений в XI ст., але відбиває події кількох попередніх віків. За словами літописця, в 882 p. новгородський князь Олег з дружиною, спустившись Дніпром до Києва, знищив місцевих князів і об’єднав Новгородське князівство з Київським. Київ став столицею нової держави. Так, за літописом, утворилася Київська Русь — Давньоруська держава.

Протягом Х ст. київські князі, спираючись на феодальну знать, об’єднали всі східнослов’янські племена, а також багато племен неслов’янського походження. Київська Русь перетворилася на сильну, могутню державу.

Київська Русь була ранньофеодальною державою. Феодальні відносини тут тільки почали утверджуватися. У Х—ХІ ст. інтенсивно почало розвиватися феодальне землеволодіння. Крім князівського землеволодіння, з’явилися земельні володіння дружинників, місцевої знаті, а з кінця Х ст. — християнської церкви. Існувало дві форми феодальної земельної власності: «жизнь» — безумовне, спадкове землеволодіння князів і бояр, яке можна було передавати в спадок, продавати, закладати тощо, та державна власність на землю. Вона знаходилась у руках великого князя, проте його власністю не була. Основною формою феодального землеволодіння в Київській Русі була вотчина.

Панівний клас Київської Русі в особі великого князя, місцевих «світлих князів», «великих бояр», «княжих мужів», а пізніше, після прийняття християнства, християнської церкви нещадно експлуатував народні маси. Спочатку форми експлуатації були зовсім примітивними. Князь з дружиною йшов по території держави і нових земель і збирав данину хутром, медом, воском, худобою і т. ін.

Часто великі князі дозволяли своїм дружинникам збирати данину з певних земель, які згодом ставали їх власністю. Спочатку ні час, ні розмір данини не були визначені, але згодом поряд з розвитком господарчої діяльності, зростанням великого землеволодіння змінюються і форми експлуатації підлеглого населення. Данина стала перетворюватися у феодальну ренту і державний податок.

Формувався клас феодалів переважно із князівської дружини. Дружинники створювали своє господарство, розширювали його шляхом загарбань вільних земель чи земель інших феодалів, але зв’язки з князем не розривали, ставали його васалами, несли всіляку службу на користь великого князя. Васалами великого князя ставали представники місцевої знаті, багаті общинники, купці, що придбали землю, та інші. Вони мусили допомагати йому і несенням військової служби, і фінансами.

Зростання великого землеволодіння і одночасно майнової нерівності в общині, наступ на неї феодалів привели до значних змін в становищі населення, яке в той час мало загальну назву смердів. Смерди були вільними й економічно самостійними, вони передавали своє господарство в спадщину, могли виступати в суді свідками, проте закон розглядав смердів як нижчу, неповно­правну групу населення. Смерди не були єдиною верствою сільського населення. Із загальної маси вільних общинників почали відокремлюватися групи людей, що відрізнялися від інших своїм економічним і правовим становищем. Помітне місце займали такі групи, як рядовичі й закупи.

Рядович — збіднілий селянин. Він укладав договір (ряд) з феодалом про надання йому якоїсь допомоги і брав на себе певні обов’язки щодо феодала, визнавав свою залежність від феодала. Типовим різновидом рядовича був закуп. Ця назва походить від стародавнього слова «купа» — позика. Закупами могли бути і збанкрутілі купці, ремісники, збіднілі феодали. Закуп мусив відробляти борг у господарстві феодала, часто зі своїм реманентом доти, доки не відробляв купи з відповідними процентами. У цей час він підпадав під юрисдикцію феодала. Але як особа, котра знаходилась у тимчасовій залежності, він мав певні права і у певних випадках міг скаржитися на свого пана. Якщо ж закуп тікав від кредитора, він ставав рабом.

Хоча формально, юридично закупи вважалися залежними тимчасово, феодали мали безліч способів закабалити закупа, перетворити тимчасову залежність на постійну.

Крім рядовичів і закупів у Київській Русі були ще й інші групи феодально залежного населення: вдачі, прощенники, закладники, задушні люди, ізгої й т. ін.

Поряд з феодально залежним і вільним населенням існували раби або холопи, яких часто називали челяддю. Вони не були єдиною масою. Так, в окремих випадках раби виконували всілякі сільськогосподарські роботи, мали в користуванні ділянки землі, реманент тощо і віддавали феодалу частину врожаю. Такі холопи поступово зливалися з феодально залежним селянством. Інша частина жила на княжому або боярському дворі й обробляла землю панським реманентом, дістаючи за це утримання натурою. Проте найчастіше рабів використовували як домашніх слуг, кухарів, ключників, дворових ремісників. Раби були також цінним товаром у торгівлі зі східними країнами.

Однак рабство в Київській Русі відігравало другорядну роль у економіці, поступаючись більш передовим феодальним відносинам, і поступово зникло. Раби перетворились на феодально залежних селян.

Незважаючи на наступ феодалів на общину і зростання феодальної залежності, за часів Київської Русі більша частина населення ще була вільною і залежала тільки від феодальної держави. Ця залежність визначалася сплаченням державних податків та виконанням різних повинностей, як то: будівництво фортець, шляхів, участь у військових походах тощо.

За часів Київської Русі відбулися значні зміни в головній галузі економіки країни — землеробстві. Розповсюдження рала і плуга з залізною робочою частиною, а також інших знарядь праці помітно підвищили продуктивність праці і дозволили збільшити площі орних земель. Орне землеробство почало поширюватись на нові райони. Помітно поширилась колонізація вільних обширів у Новгородській землі, між річками Окою та Волгою тощо. Орне землеробство врешті-решт поширилось на всю країну.

Еволюціонувала система землеробства. Переліг, що домінував раніше, почав поступатися двопіллю в південних і південно-схід­них частинах країни. Більше того, в центральній частині країни, перш за все на середньому Придніпров’ї, Чернігівщині почало роз­виватися трипілля. При трипіллі орні землі поділялися на 3 частини: озиме, ярове поля і пар, тобто тепер щороку засівалася вже не половина поля, а дві третини, «відпочивала» лише одна третина.

У північних, північно-західних і північно-східних районах ще зустрічалася вирубна система землеробства, але вона повільно витіснялася двопіллям.

Із польових культур розповсюджені були жито, пшениця, овес, просо, сочевиця, льон. Збирали врожай залізними серпами і косами, зберігали в стодолах, молотили на токах. На півночі та лісистих місцевостях снопи перед молотьбою підсушували в овінах. Зберігали зерно в коморах і ямах, мололи до XII ст. ручними жорнами, ручними млинами, пізніше — на водяних млинах. У великих феодалів нагромаджувалися великі запаси збіжжя.

Розвивалося городництво і садівництво. З городніх культур вирощували ріпу, що заміняла картоплю, цибулю, часник, боби; з садових — яблука, вишні.

Значні успіхи були в розвитку скотарства, що було пов’язано з розвитком землеробства. Розвиток землеробства збільшив запаси кормів і потребував розводити велику рогату худобу і коней як тяглову силу. Скотарство, особливо конярство, в більшості розвивалося в господарстві феодалів. Відомі також були вівчари, що свідчило про розвиток вівчарства.

Важливе значення мали промисли. На першому місці серед них стояло мисливство. На території Київської Русі було багато лісів, тому було багато найрізноманітнішого звіра: білки, куниці, лисиці, бобри, песці, соболі, зубри, тури, лосі, олені, кабани, ведмеді тощо. Що стосується білок, то про них пізніше складали легенди. Говорили, наприклад, що на півночі дощові крапі падають у вигляді білок.

Хутро цих звірів мало великий попит на зовнішніх ринках.

Помітну роль відігравало рибальство. Особливо розвинуте воно було в господарствах монастирів.

Слід підкреслити і велике господарське значення бортництва — лісового бджільництва. Борть — дерево з дуплом, де оселилися дикі бджоли. Законодавство Київської Русі суворо охороняло «борті» і бортні ділянки, з порушників стягували високі штрафи. Мед і віск, як і хутро, були найважливішими предметами зовнішньої торгівлі.

Центром усього господарського життя була вотчина князівська, боярська чи монастирська. Це було багатогалузеве господарство. Керував нею управитель. У князя ним був огнищанин. Під його наглядом знаходились: конюший, тіун або ключник, ратайні старости, посельські.

Основною рисою феодального господарства була натуральність. Усі потреби феодала задовольнялися в його власному господарстві або продуктами, що приносили смерди як ренту. На ринку феодал купував тільки те, що неможливо було виготовити у вотчині: сіль, зброю, дорогі тканини, прикраси тощо. Таким чином, деяка частина продуктів вироблялась для ринку, та цей додатковий продукт у ті часи становив дуже невелику частину порівняно з необхідним продуктом для задоволення потреб феодала. Зв’язки з ринком були нерегулярні, спорадичні.

Що ж до господарства смерда, то воно було майже не пов’яза­не із зовнішнім світом. Усі свої потреби він задовольняв своєю працею. Усе його виробництво було розраховане лише на задово­лення потреб родини і на створення мізерної частини додаткового продукту, що віддавалася феодалу у формі ренти або як податок державі. Господарства смердів з їхньою рутинною технікою розвивалися дуже повільно порівняно з господарствами феодалів.

Ремесло Київської Русі можна поділити на сільське і міське. Виросло воно з домашнього господарства, коли селянин був і ремісником, виготовляючи зі своїх сировинних матеріалів усі предмети, що йому були потрібні. З часом, з розвитком продуктивних сил такі продукти починають виготовляти стороннім. З’яв­ляється ремесло і починає перетворюватися на самостійну галузь народного господарства.

Спершу ремісники працювали тільки на замовлення споживача, а згодом починають спеціально виготовляти продукти на ринок, стають товаровиробниками. Поступово ремесло відокремлюється від сільського господарства. Селянин стає ремісником, але з сільським господарством ще довго не пориває.

Серед сільських ремісників за своїм значенням виділялися ковалі, що одночасно були і металургами. Широко поширеним було гончарство. Гончарі застосовували ручний гончарський круг і виготовляли найрізноманітнішу продукцію.

Щодо інших видів ремесла в селі, то в той час вони ще не відокремились від сільського господарства.

Іноді розвиток ремесла в селі приводив до перетворення його в гóрод-місто.

Іноді город будував князь і запрошував туди ремісників, в інших випадках на город-місто перетворювалась боярська садиба. Цей процес розпочався давно, а в період Київської Русі прискорився. Уже в XI ст., за даними літописів, існувало 119 міст. Серед давньоруських городів-міст виділялися Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир на Волині, Галич на Дністрі.

Середньовічне місто складалося з двох головних частин: кремль або замок (дитинець). Це був город у вузькому значенні слова — огороджене місце. З часом місто обростало передмістями, які часто також оточували стінами.

Як і на селі, найпоширенішим видом ремесла в містах була металургія. Однак міське ремесло було складнішим за характером виробництва і вищої якості. Було дуже багато спеціальностей: зброярі, щитники, гвіздочники тощо. Ковальське ремесло досягло високого рівня. Якщо на селі воно задовольняло прості потреби селян і розвивалося повільно, то в місті міські ковалі виготовляли найрізноманітніші предмети — від сокир, ножів, зам­ків до інструментів, зброї, панцирів тощо.

Значні успіхи були досягнуті ювелірами. Вони виготовляли різні прикраси із золота, срібла, міді, олова.

Широко розповсюдженим було гончарство. В окремі види ремесла в містах виділилися теслярство, кравецтво, ткацтво, обробка шкіри, виробництво скла тощо.

На високому рівні розвитку знаходилась архітектура і будівництво. Про це свідчать такі шедеври, як Софійський і Успенський собори, Десятинна церква, Золоті ворота в Києві, Спаський і Борисоглебський собори в Чернігові, храм Софії в Новгороді тощо. Серед цивільних споруд можна назвати побудований за Володимира Мономаха (ХІІ ст.) міст через Дніпро.

У період Київської Русі відокремилось уже понад 60 ремісничих спеціальностей. Ремесло в цей час знаходилось на високому рівні.

Ремісники поділялись на сільських і міських, залежних і вільних. Залежні ремісники як у селі, так і в місті були з числа вотчинної челяді. Вільні міські ремісники, які були основною частиною міського населення, об’єднувались в організації, дружини, які можна вважати попередниками цехів. Виникали ці організації для того, щоб захистити свої економічні інтереси від сваволі феодалів. На чолі таких організацій стояли виборні старости. Об’єднуватися в цехи не було потреби, тому що ще не було великої конкуренції серед ремісників.

Ремісники деяких спеціальностей оселялися в одному місці. Це було викликано специфікою виробництва.

В умовах повного панування натурального господарства, коли ринок був надто вузьким, ремісники здебільшого працювали на замовлення, тобто на певного споживача і одержували плату натурою — продуктами харчування, сировиною та ін. Але деяка частина працювала і на ринок.

У середовищі ремісників сформувалася заможна верхівка. Це передусім ювеліри, іконописці, майстри дорогої зброї тощо. Вони експлуатували підмайстрів, учнів. Соціальний гніт приводив до масових виступів, таких як повстання 1068 р., 1113 р. у Києві.

Відокремлення ремесла від сільського господарства, його інтенсивний розвиток сприяли розвитку торгівлі. До ринку зверталися всі верстви населення. Проте більш розвиненою торгівля була у містах. Торги були майже в усіх містах. У Києві їх налічувалось вісім. У великих містах торгівля йшла щоденно, в малих — в певні дні тижня. Але зв’язки між ринками окремих міст ще не були постійними, регулярними, оскільки панувало натуральне господарство.

Значно краще розвивалася зовнішня торгівля. Ще до утворення Давньоруської держави східні слов’яни підтримували економічні зв’язки не тільки з сусідніми племенами, але й з Хозарією, Персією, країнами арабського халіфату, Візантією, західноєвропейськими країнами, Скандинавією.

За часів Київської Русі зовнішня торгівля ще більше розвинулась. Важливе значення мав торговий шлях з півночі на південь, так званий шлях «із варяг у греки». Він розпочинався у Фінській затоці, йшов по Дніпру, а потім Чорним морем до Константинополя, найбільшого торгового центру Європи в середні віки. Важлива роль у торгівлі Київської Русі з Візантією і країнами Центральної Європи належала Дунаю. В 60-х роках Х ст. князь Свя­тослав Ігорович говорив про гирло Дунаю, що це середина його землі, куди сходяться товари з усіх боків. Торгівля з Візантією і арабськими країнами посідала перше місце в зовнішній торгівлі Київської Русі.

З Русі вивозили хутро, віск, льон, мед, лляні тканини, вироби з срібла, заліза. Лляні тканини йшли в Малу і Середню Азію, Дербент. Вироби зі срібла — у Центральну Європу. Печенігам і половцям продавали зброю, прикраси, бронзові дзеркала і т. п. У країни Малої і Середньої Азії продавали рабів.

Довозили в Русь шовкові тканини, парчу, оксамити, зброю, пря­нощі, фаянс, скло, фарби, благородні та кольорові метали тощо.

В XI — XII ст. у зв’язку з хрестовими походами і конкуренцією італійців торгівля з Візантією занепадає.

Особливістю зовнішньої торгівлі в період панування натурального господарства було те, що вона мало впливала на сферу виробництва і розрахована була на задоволення потреб панівних класів суспільства.

Зовнішня торгівля відіграла велику роль у розвитку таких міст, як Київ, Львів, Галич, Новгород, Чернігів, Смоленськ, Полоцьк. Київ став міжнародним торговим центром, почав суперничати з Константинополем. Сюди надходили товари з півночі Західної Європи, сходу, півдня. Це приносило київським князям прибутки, і вони докладали багато зусиль, щоб ця торгівля процвітала: охороняли торгові шляхи, укладали торгові угоди тощо.

З розвитком торгівлі вдосконалювалася грошова система. Гроші у східних слов’ян з’явилися ще до Київської Русі. Спершу, у давнину, грошовою одиницею був «скот», вартість речей вимірювалась худобою. За часів Давньоруської держави широко розповсюдженою одиницею була «куна» (хутро куниці). З XI ст. з’являється «гривня» — злиток срібла вагою близько 400 г. Гривня поділялась на ногати, резани. Одна гривня дорівнювала 20 ногатам, 50 резанам. Були і золоті гривні, але вони не набули поширення. В XII ст. гривня зменшилась у вазі в два рази. В другій половині ХІІІ ст. з’явився карбованець, який поступово витіснив гривню.

На території Київської Русі були в обігу і монети інших країн: римські, східні, візантійські, датські, англійські, чеські, німецькі тощо.

З часів Володимира Святославовича (980—1015 pp.) почалося карбування власної монети.

Розвиток феодальної земельної власності — основи феодалізму — мав значні наслідки для Київської Русі. Внаслідок загарбання общинних земель і посилення експлуатації смердів посилилось як економічне, так і політичне становище місцевих феодалів, що експлуатували також і населення міст. Збагачуючись, великі феодали почали заводити власні двори, військо, будували фортеці. Колись слухняні, поважаючі великого князя київського, вони тепер починають вважати за тягар залежність від нього, намагаються проводити самостійну політику, виступають проти великого князя київського. З другої половини XI ст. йшли невпинні міжусобні війни. Ця боротьба послаблювала економічну міць великого князя київського, його політичний авторитет, послаблювала державу взагалі.

Крім уже зазначених причин, на розпад Київської Русі вплинули і міжнародні обставини. З кінця XI ст. розпочалися хрестові походи, вони призвели до зміни напрямків торговельних шляхів. Багато які з західноєвропейських країн, особливо німецька, перестали користуватися шляхом «із варяг у греки». Відтепер Схід торгував з Центральною Європою через Середземне море. Це викликало занепад торгівлі по Дніпру, Київ втратив роль міжнародного торговельного центру, а це, в свою чергу, призвело до економічного та політичного послаблення великого князя київського.

Виснажувала економічні і воєнні сили великого князя і без-
перервна боротьба з племенами кочовиків, що чинили напади на Русь — печеніги, половці, берендеї, чорні клобуки (каракалпаки) тощо. Таким чином, ріст місцевих феодальних центрів, слабкі економічні зв’язки всередині країни, що обумовлювалось пануванням натурального господарства, і ряд додаткових зовнішніх причин призвели в середині XII ст. до розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства. Настала епоха феодальної роздробленості.

У результаті розпаду Давньоруської держави на її місці утворилося багато самостійних і напівсамостійних князівств. Між ними весь час точилась боротьба за землі. Це призводило до економічного занепаду багатьох з них, і в 30—40 pp. XIII ст. Русь потрапила під владу татаро-монгольської держави — Золотої Орди. Найбільше від цієї навали постраждали князівства Північно-Східної Русі, найменше — Галицько-Волинське князівство, ос­кільки було розташоване на південному заході.

Татарська навала загальмувала розвиток продуктивних сил, економіки князівств. З багатьох місцевостей країни населення тікало в спокійніші місця. Економіка зазнала великих втрат. Проте вже в ХІV ст. у Золотій Орді посилюється міжусобна боротьба між улусами, ханська влада занепадає. Цим скористалися Велике Князівство Литовське і Польща. З середини ХІV ст. вони почали загарбання українських земель.

Розглядаючи соціально-економічний розвиток України в ХІІІ—ХV ст., треба перш за все відзначити швидке зростання феодального землеволодіння. Цей процес відбувався, з одного боку, шляхом насильницького захоплення земель общини феодалами, з другого — великі князі литовські і королі польські давали жалувані грамоти феодалам на селянські землі, ліси, пасовища, а також на села, волості та містечка в спадщину або в тимчасове володіння. Основною формою феодального землеволодіння в той час була вотчина. Крім вотчини, яку можна було передавати у спадщину, феодали діставали від князів землі як нагороду за службу у війську або адміністративну під умовою подальшого несення служби. Це було умовним володінням, передавати у спадщину його було не можна. В Україні таке володіння називалося «державою». Поряд з вотчинами зростала і кількість «держав». Володарі «держав» по­стійно вели боротьбу за перетворення їх на вотчину.

В період феодальної роздробленості посилилась влада феодалів над підданими. Феодали привласнили собі право видавати закони в своїх володіннях, право судити і карати залежне від них населення.

Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище селян. Майже зовсім зникають вільні общинники і більшість населення становить феодально залежне селянство, яке повинно було виконувати повинності на користь окремих феодалів, а також феодальної держави. Повинності селян були найрізноманітніші: податок грішми державі, будівництво і ремонт мостів, шляхів, замків, несення вартової служби, косіння сіна, надання підвод, харчів і житла князю і його почту під час переїздів та ін. Крім цього, сплачували десяту частину доходів на користь церкви. В цей час більшу частини данини віддавали продуктами (продуктова рента).

Поруч з продуктовою існувала і відробіткова рента-панщина, яка в ХІІІ—ХV ст. була ще невеликою.

У ХІV—ХV ст. починає зростати грошова рента. Це було викликано розвитком міст, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, зростанням потреб феодалів, зверненням їх до ринку. Окремі феодали і феодальна держава починають замінювати натуральні повинності, данину грошовим чиншем.

Податки в Галичині і на Волині в ХV ст. сплачувало і виконувало «дворище». Кожна община поділялась на «дворища». «Дворище» об’єднувало 5—10 і більше «димів» (окремих родин, господарств). На чолі дворища стояв хтось із старожилів, який керував всім життям дворища.

Дворищу належала ділянка землі, яка складалася з орної землі й угідь. Кожен «дим» — двір мав право на її частку. Орна земля знаходилась у володінні кожного диму, а угіддями користувалися спільно.

Усі повинності накладалися не на окремі господарства, а на дворище.

Кілька дворищ складали общину (громаду), в якій існувала кругова порука. На чолі общини стояв обраний на сільському сході отаман. Община мала і свій суд, який спершу мав досить широкі права.

Феодали докладали великих зусиль, щоб знищити общину, яка могла їм протистояти. І поступово під натиском феодалів, а також суперечностей всередині общини вона розкладається.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання збільшити прибутки змушували феодалів шукати нові форми господарювання і експлуатації селян. Розуміючи, що з дрібного селянського господарства великих грошей не одержати, феодали починають більше уваги приділяти власному господарству, збільшувати кількість орних земель, садів, сіножатей, бортних угідь й т. ін. за рахунок селянських земель, зменшуючи наділи селян, надаючи їм землі гіршої якості.

Таке власне господарство феодала одержало з ХV ст. назву «фільварк». Фільварки були багатогалузевими господарствами, орієнтованими на виробництво продукції для ринку. Тут, крім землеробства, розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли: гуральництво, рибництво та ін.

Створення фільварків привело до заміни оброчної системи експлуатації панщиною, яка є найсуворішою формою експлуатації селян. Селяни позбавлялися навіть тієї частки господарської самостійності, якою вони користувались за оброчної системи, і мусили власним інвентарем працювати в господарстві феодала під його наглядом або його наглядачів. Селянин мусив удобрювати панське поле добривами з власного двору і засівати власним насінням.

Десь із середини ХV ст. панщина стає помітною, проте широкого розповсюдження вона ще не набрала. Це сталося тільки через 100 років, з 1557 p., після прийняття в Литві «Устави на волоки». В різних місцевостях і в різних господарствах були різні норми відбування панщини на рік. Так, у Львівській землі в середині ХV ст. панщину відбували в розмірі 14 днів на рік, а в Перемишльській і Холмській землі 1 день на тиждень. Досить швидко вона поширювалась у Литві, особливо в Підляшші.

Повільне розповсюдження панщини пояснюється тим, що селянська община чинила їй відчайдушний опір, а феодали в період феодальної роздробленості цей опір не могли придушити.

У ці часи ще не було умов для закріпачення основної маси селянства. Вони мали право переходу від одного феодала до іншого. Але умови переходу були хоча і різними в різних місцевостях, але важкими для селян. Якщо їх узагальнити, то можна зазначити такі: 1) кількість осіб, що переходили; 2) час переходу (можна переходити лише на Різдво); 3) стан двору й орної землі мусив бути добрим.

У разі втечі селянина володілець мав право його розшукувати протягом року.

Треба сказати, що в Галичині ще були селяни-колоністи, в більшості з Німеччини. Їм було дозволено селитися на українських землях і засновувати власні поселення міського типу, а також надано важливі привілеї: користуватися німецьким правом, тут не було общини, платили вони тільки чинш тощо.

Так от, селянин-колоніст міг піти в інше місце в будь-який час, але мусив залишити замість себе такого ж за економічним становищем селянина. Якщо ж селянин користувався землею на пільгових умовах, то він мусив перед переходом відробити стільки років, скільки користувався пільгами. Таким чином, бачимо, що перехід селян почав обмежуватися.

Зростання кріпацтва і національного гноблення зустрічало потужний опір з боку народу України як у вигляді повстань, так й інших форм боротьби. Однією з найпоширеніших форм були втечі, переселення в майже безлюдні східні й південно-східні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля. Особливо широких розмірів набули втечі в другій половині ХV ст. Тікали сам один, родинами, селами і навіть містечками. Тaк почалася народна колонізація малонаселеної Степової України. На нових місцях переселенці називали себе вільними людьми — козаками. В другій половині ХV — першій половині ХVІ ст. на обох берегах Дніпра — на правому (у верхів’ях Південного Бугу, в басейні річок Росі, Тясмина) та лівому (вздовж Трубежа, Сули, Псла і т. д.) з’явилося багато козацьких слобід і хуторів.

Козацька колонізація мала видатне значення в економічному розвитку Степової України. Козаки започаткували тут землеробство (або відродили його), орали цілину, розводили городи, сади. Також вони займались скотарством, промислами — мисливством, рибальством, селітроварінням, ремеслами, торували шляхи, будували мости. Одночасно з сільським господарством, промислами і ремеслом козаки займалися торгівлею — продавали набутки свого господарства: хутро, коней, мед, віск, сало, рибу в центральні райони України.

Монголо-татарська новала на деякий час загальмувала розвиток ремесла, призвела до його занепаду, втрати деяких ремісницьких професій, але протягом ХІV—ХV ст. ремесло дуже швидко відроджувалось і в першу чергу там, де було завдано найменше шкоди — у західних і південно-західних районах України. Великими ремісничими центрами стали Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський. Київ і Київщина більше постраждали під час навали, були і надалі відкриті для нападу кочовиків, тому тут ремесло розвивалося повільніше. Проте і Київ до кінця ХV ст. став великим ремісничим центром. Якщо за доби Київської Русі налічувалося 40—60 ремісницьких спеціальностей, то у кінці ХV ст. їх було 150—200. Розвивалось залізоробне ремесло і обробка металу. Удосконалювалися домниці, в яких плавили метал, при домницях були кузні, де з металу виготовляли різні знаряддя праці й речі широкого вжитку.

Удосконалювалось ливарництво. Ливарники виливали дзвони за складною технологією, мідні й олов’яні плити, предмети церковного вжитку, витончені металеві прикраси. Великих успіхів досягло ювелірне ремесло.

Швидко розвивалися будівництво і архітектура. Це був час, коли у великій кількості будувалися міські укріплення, палаци, церкви. Багато споруд будувалося з каменю, цегли, прикрашалися кольоровим каменем, поливними плитками, орнаментом. Успішно розвивалися й інші види ремесла — обробка льону, бавовни, шкіри, дерева. Розвивалося ремесло і в селах.

Посилилися зв’язки міста і села, тому що багато сільськогосподарських знарядь праці, тканин та інших речей, що були потрібні селянинові, вироблялися міськими ремісниками. Населення міст збільшувалось. Розвиток ремесла, відокремлення його від землеробства, розвиток торгівлі приводили до виникнення міст. Місто стає центром економічного життя. В ХІV—ХV ст. в Україні швидко зростала кількість міст. Відроджувались старі міста, виникали нові. Найбільше їх виникло в південно-західній частині України — в Галичині й почасти на Волині, які менше постраждали від татарської навали і були більш розвинуті.

Ремісники тепер усе більше працюють на ринок, тобто продають свій товар за гроші, посилюється конкуренція як серед міських ремісників, так і між міськими і сільськими ремісниками, що довозили свої вироби в міста. Щоб захистити себе від конкуренції і від утисків державної адміністрації, феодалів, на землях яких вони жили, ремісники починають об’єднуватись у цехи. Цехи ХІV — ХV ст. помітно відрізнялися від ремісничих об’єднань — дружин Київської Русі; вони набули виразних рис середньовічних цехів з їхньою суворою регламентацією, статутами. Перші відомості про цехи в Україні з’явилися в 1386 p. Відомі реєстри 1425 p. цехів різників, пекарів, солодовників (пивоварів), шевців, кравців, кожушаників (кравців, що шили кожухи), лимарів, сідельників, гарбарів у Львові. В Києві були цехи ковалів, кравців, кушнірів, золотарів, шевців, цирульників тощо.

Цехи мали свій статут, суд, своїх святих заступників, свята, прапор, касу взаємодопомоги. Багаті привілейовані цехи будували свої храми. Повноправними членами цеху були майстри, влас­ники майстерень, до складу цеху входили також підмайстри, учні. На чолі цеху стояв старшина-магістр, якого обирали майстри, і який наглядав за виконанням статутів.

Міста розташовувалися на землях феодалів, світських і духовних, і належали їм (80%) і на землях державних (20%). Населення міст знаходилось у залежності від власників цих земель, відбувало на їх користь повинності, іноді й панщину, сплачувало різні збори. І феодали, і державні урядовці намагалися збільшити свої прибутки з міст. На міщан накладалися різні збори за право виробляти і торгувати, вивозити й довозити товари. Досить часто феодали просто грабували заможних ремісників і купців.

Феодальний гніт в Україні доповнювався національним гнобленням. Українське міщанство, українські ремісники, купці тощо обмежувалися в правах у всьому: в торгівлі, у зайнятті ремеслом, участі в цехах, у відправленні релігійного культу тощо. Перевага віддавалася іноземцям: німцям, голландцям, полякам. Їм надавались привілеї, яких не мали українці.

Міщанство боролося за свою свободу, за незалежність від феодалів, і держава, хоча і захищала інтереси феодалів, бажаючи мати постійні доходи від міст, починає за певну винагороду давати окремим містам право на обмежене самоврядування, так звані «хартії» (грамоти) переводить на магдебурзьке право. Магдебурзьким воно називалося тому, що за зразок було взято хартію вольностей німецького міста Магдебурга.

Протягом ХІV—ХV ст. «магдебургії» отримали Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.) Луцьк (1432 р.). Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.). За одержану «магдебургію» місто сплачувало зазначену в привілеї суму грошей. Тепер населення міста звільнялося від значної частини натуральних податків і повинно було платити грошові податки з торгівлі й промислів. Місто звільнялось від управління і суду королівських або великокнязівських намісників. Міське управління і суд переходили до магістрату (органу міського самоврядування.) Магістрат складався з «лави» на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради (адміністративний орган і суд у цивільних справах; члени ради називалися райцями). Рада засідала під головуванням бурмістрів. Лавники, райці, бурмістри і війт походили із заможного міщанства.

Магдебурзьке право в Україні мало обмежений характер. Міщани не звільнялися зовсім від феодальної залежності й мусили виконувати деякі повинності. Крім цього, війта не обирали, його призначав чи то король, чи великий князь. Міщанство боролося за право обирати органи міської влади. У 1378 р. право обирати війта одержав Львів.

Серед міщан поглиблювалась майнова нерівність, погіршувалось становище підмайстрів, учнів, членів непривілейованих цехів.

Поглиблення розподілу праці, зростання обміну, економічних зв’язків між містами і селами, окремими районами сприяли розвитку внутрішньої торгівлі. Велася вона на невеликих місцевих торгах, які збиралися один-два рази на тиждень. Торгували збіжжям, хутром, медом, рибою, виробами ремесла тощо. На ринках почали виникати майстерні ремісників, постійні крамниці купців, які продавали різноманітний крам і скуповували великі партії місцевих товарів, щоб перепродати в інших містах. Важливе місце займала торгівля сіллю.

З ХІV ст. починає розвиватися ярмаркова торгівля. Ярмарки влаштовувались у великих містах один-два рази на рік і тривали кілька днів, бувало і тижнів. На них з’їжджалися купці з усіх куточків країни і навіть з-за кордону. Це свідчило про те, що почав складатися внутрішній ринок, розвивалася оптова торгівля.

Дозвіл на проведення ярмарків видавався королівською або великокнязівською владою спеціальними грамотами. Такий дозвіл мали Львів, Луцьк, Київ, Перемишль, Галич, Ярославль. Але при пануванні натурального господарства зв’язки між окремими районами країни не були постійними. Як і за часів Київської Русі важливе значення мала зовнішня торгівля.

Зовнішня торгівля після роздріблення Київської Русі й татарської навали на деякий час підупала, але в ХІV—ХV ст. торго­вельні зв’язки України з іншими країнами стають знову тривкими. Товари в Україну і через Україну йшли зі Сходу на Захід, з Півдня на Північ, і навпаки. Україна вивозила худобу, шкіри, хутро, збіжжя, сало, мед, віск, рабів, деревину, ремісничі вироби тощо. Завозила тонкі сукна, полотна, залізо, сталь, зброю, коштовності, скло, папір, вино, шовкові тканини, парчу, саф’ян, прянощі та ін. Україна торгувала з Візантією, прибалтійськими країнами, Німеччиною, країнами Середньої Азії, Кавказом, Молда­вією, пізніше Туреччиною, Чехією, Угорщиною, Італією, Грецією. Міцніли економічні зв’язки України з Росією.

Великими торговельними центрами стали Київ, Львів, Луцьк, Володимир на Волині, Галич, Кам’янець на Поділлі.

Розвиток торгівлі в українських землях стримувався політикою польського та литовського уряду. Польща і Литва вкрилися великою кількістю внутрішніх і прикордонних митниць. За кожен товар треба було платити мито. Брали мито й окремі феодали за проїзд через їхні володіння. Форми сплачування мита були найрізноманітніші: купці сплачували ярмаркове, ринкове, шляхове, мостове, привальне, відвальне, перевізне, гребельне, скатне, прикордонне мито тощо.

Польський уряд утискував українських купців, їм заборонялося займатися торгівлею, особливо в західноукраїнських землях. Дискримінувалися також московські, вірменські та єврейські купці. З іноземців брали велике мито, змушували продавати товари за зниженими цінами та ін. Уряд Польщі намагався монополізувати зовнішню торгівлю.

Все це перешкоджало розвиткові торгівлі, послаблювало еко­номічні зв’язки як усередині України, так і з зовнішнім світом.

Розвиток торгівлі змусив упорядкувати грошову систему. В ХІV ст. у Львові карбувалася власна срібна монета — великі срібні руські півгроші та мідні денарії. Були в обігу польські, литовські, італійські, угорські, генуезько-кримські, чеські, молдавські, татарські монети.

З ХV ст. почали продавати товари в кредит, під великі відсотки, зародилася іпотека, з’явилися перші «банківсько-торгові доми», розквітло лихварство. Торгівля розширювалася і еволюціонувала, набираючи нові форми.