Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Тема 9. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (ХVІ—ХVIII ст.) (Част. 1)

Тема  9. Господарство українських земель в умовах панування феодальної системи (ХVІ—ХVIII ст.)

Еволюція форм господарської діяльності. Фільварки. Козацьке господарство. Економічний стан Лівобережної України за часів Гетьманщини. Зміна правового статусу козацтва. Колонізація Запоріжжя та причорноморських степів. Соціально-економічний розвиток Правобережної України

У ХVІ — першій половині ХVII ст. більша частина земель України опинилась під владою Польщі. В 1569 p. між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави — Речі Посполитої. Таким чином, з другої половини ХVІ ст. литовське панування в Україні остаточно зникло. З цього часу для польської шляхти відкрилися широкі можливості для загарбання українських земель. Стрімко зростає велике феодальне землеволодіння. Особливо цей процес посилюється після сеймової постанови 1590 p., коли було дозволено займати «пустелі», що лежали за Білою Церквою. Польські магнати захоплювали землі самі, одержували їх від королів, відвойовували один в одного. З’явилися величезні магнатські латифундії. Магнати Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Вишневецькі, Жолкевські тощо стали, за висловом сучасників, «українними корольками». Конецьпольським, наприклад, у першій половині ХVII ст. належало тільки в степах Південного Буга 170 міст і містечок і 740 сіл. Потоцькі володіли Ніжинським староством, Кременчуком, Потоками і рядом інших поселень. Яремі Вишневецькому тільки на Лубенщині належало близько 40 тис. господарств селян і міщан. Це були держави в державі. Магнати в своїх володіннях будували фортеці, видавали накази-закони для місцевого населення, захоплювали державні посади. Королі мусили з ними рахуватися, віддавали їм в управління державні маєтки «королівщини», від чого вони ще більше збагачувалися, тому що всі доходи з «королівщин» йшли на їхню користь. Віддавалися маєтки магнатам і як застави в заклад кредитору за позичену суму державі, якій потрібні були гроші. Застави збагачували магнатів. Так Я. Острозький, один з найбільших магнатів Східної України, на початку ХVII ст. тримав у закладі Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне та за 2000 золотих Переяславське.

Середня і дрібна шляхта знаходилась на службі у магнатів і досить часто одержувала за службу в оренду або в «державу» землі магнатів.

В ХVІ — першій половині ХVII ст. деякі країни Західної Європи стали на шлях капіталістичного розвитку. В 1566—1609 pp. відбулася буржуазна революція в Нідерландах, в 1640—1660 pp. — в Англії. Це наклало відбиток і на економічний розвиток Східної Європи, України. Прискорився розвиток товарно-грошових відносин, які все більше підривали підвалини натурального господарства. Розвивався як внутрішній, так і зовнішній ринок, збільшився попит на сільськогосподарську продукцію в зв’язку з роз­витком міст в Україні й розвитком капіталізму в Західній Європі.

Феодали перестали задовольнятися продукцією власних ремісників, вона їм тепер здавалась «убогою». Їхні потреби безмежно збільшувались, бо міські ринки пропонували багатий вибір найрізноманітніших товарів як вітчизняного, так і іноземного виробництва. Шляхта купує дорогі тканини, прикраси, зброю, будує нові будинки, палаци тощо. Вона весь час відчуває великий нестаток грошей. Проте одержати їх можна тільки з власного господарства шляхом посилення експлуатації селян. У зв’язку з цим вже в другій половині ХV cт. грошовий оброк починає перевищувати натуральний. Але і цього феодалам було замало. В умовах невпинної гонитви за грошима феодали Литви і Польщі шукають нові форми господарювання й експлуатації селян.

У ХVІ ст. великого значення набули фільварки, що особливо поширились після Люблінської унії. Фільварк — це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Як ми вже говорили, фільварк засновувався на панщинній праці селян, і продукція в ньому вироблялася не тільки для внутрішніх потреб, але й на продаж. Під фільварки відводилися кращі землі: орні, сіножаті, місця з бортями, боброві гони тощо, які, як правило, відбирали у селян. При цьому селян зганяли з земель, або зменшували їхні наділи, або давали їм землю гіршої якості.

Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалася з 1557 p. У 1557 p. було видано закон під назвою «Устава на волоки», згідно з яким було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки. (Волока або лан — ділянка землі біля 17 га.) Волоку одержувало селянське господарство — дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян.

Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» — близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялася.

Слідом за великим князем запроваджувати «волочну поміру» і створювати фільварки почали в усе більшій кількості великі й дрібні феодали. Внаслідок реформи тільки на Волині площа селянських земель протягом 60—80-х років ХVІ ст. скоротилася на 50—60%, Такий самий процес відбувався і в інших місцевостях. Наприкінці ХVІ ст. фільварки з’явилися в Закарпатській Україні. Значно повільніше організовувалися в Центральній і Лівобережній Україні й зовсім їх не було на Буковині.

На початку ХVII ст. в Україні тільки 15% селян мали наділ більше півлану. Третина була малоземельною або безземельною.

Реформа зміцнила феодальну власність на землю. В Україні, як і в Польщі, запанував принцип: нема землі без сеньйора. Тобто нешляхетської землі не може бути.

Крім того, що реформа скоротила кількість земель у селян, вона завдала удару селянській общині, общинному землеволодінню і взагалі общинним порядкам, тому що відтепер не община протистояла феодалові, а окреме волочне господарство.

Реформа підвищила прибутки феодалів, зміцнила феодальні порядки, посилила позаекономічний примус селян і призвела до покріпачення селян.

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збіль­шити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському господарстві.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев’яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало.

Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в Костянтинівському і Степанському ключах (група маєтків) князя Острозького в 1615 p. було 300000 пудів хліба (пуд — 16 кг). Більшу частину хліба або переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки.

У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися табунним конярством для продажу коней, з’яви­лось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо.

В бджільництві поряд з бортництвом з’являється і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди.

Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615 році дали 2000 злотих доходу.

У зв’язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству, рибоводству, мисливству тощо.

Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною. В деяких господарствах робота на панщині тривала від зорі до зорі. Людина, що пропустила один день панщини, мусила сплатити штраф (1—2 гроша — ціна барана), за пропускання трьох днів людину карали батогами і змушували цей час відробити. Розміри панщини весь час зростали. Так, наприклад, селяни церковних маєтків в Україні відробляли панщину з 1 лана в кінці ХV ст. 1 день на тиждень, у першій половині ХVІ ст. — 2 дні, в кінці ХVІ ст. — 6 днів, а на початку ХVII ст. — 24 дні на тиждень, тобто з одного двору 6 днів на тиждень мусило працювати чотири особи.

Проте панщина, незважаючи на її поширення, ще не стала на той час скрізь основною формою експлуатації селян. Характер і розмір селянських повинностей в тому чи іншому районі залежали від різних чинників і передусім від рівня розвитку продуктивних сил і характеру господарської діяльності. В добре розвинутих районах, таких як Галичина, Волинь, переважали панщина, в менш розвинутих, мало залюднених (Поділля і Брацлавщина, Лівобережна Україна) — головною формою експлуатації були данина і чинш.

Зі зростанням фільваркової системи, розповсюдженням панщини селяни почали втрачати право переходу. Ще в 1435 p. галицька шляхта прийняла рішення додержуватися щодо селянського переходу правил, що існували в Польщі: селянин міг пере­ходити в інше господарство тільки в дні Різдва, сплативши викуп.

У 1447 p. великий князь литовський Казімір видав привілей, що розповсюджував кріпосне право на значну частину селянства Литви. Цей привілей забороняв перехід приватновласницьких селян у великокнязівські маєтки. Крім того, феодалу надавалось право судити своїх селян. На початку ХVІ ст., в 1518 p., селяни були позбавлені права скаржитися на феодала навіть до королівського суду. Протягом ХVI ст. (1505 і 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо заборонили селянам без дозволу феодала покидати свій наділ і узаконили панщину 2 дні на тиждень. Селянин, який переходив з дозволу пана, мусив оплатити викуп і залишити хату в бездоганному стані. Селяни українських земель, що були у складі Польщі, в більшості були покріпачені в першій половині ХVI ст.

Таке ж становище, з деякими відмінами, було і в Литві. Тут також селянам заборонялося скаржитися на своїх панів, феодали одержали право купувати селян без землі. «Артикули» короля Генріха Валуа 1573 р. і нарешті Третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян. Селянам заборонялося самостійно виступати на суді й свідчити як проти, так і за своїх панів. Феодали одержали право протягом 20 років шукати втікачів. Право переходу було обплутане такими умовами, що практично здійснити його було неможливо. Навіть «похожі» селяни, які вважалися вільними, проживши 10 років в маєтку, повинні були в разі переходу сплатити панові 10 кіп грошей, ця сума дорівнювала половині вартості селянського господарства з землею, а також повернути одержану при поселенні позику.

Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав. Шляхтич мав право не тільки продати і купити селянина, а й засудити його на смерть. Селян заковували в кайдани, вішали, цькували собаками, саджали на палі, четвертували, відрізали їм вуха, носи, спалювали на вогнищах. Усі сучасники підкреслювали повне безправ’я селян у Польщі й Литві. Один із сучасників писав, що пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті ... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати … і хоч без жодної причини убивають, не несуть за це ніякої кари». В багатьох господарствах становище селянина нічим не відрізнялося від долі раба.

Відповіддю на посилення утисків, покріпачення були втечі. Якщо раніше козаки залюднювали південь Київщини, Брацлавщини, то в ХVI—ХVII ст. вони пішли далі на південь, і в другій половині ХVI ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що став осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення. Запорізьке козацтво створило свою соціально-політичну і військову організацію. Всі козаки мали рівні права в користуванні землею, у вирішенні важливих питань на радах, обиранні старшин. І хоча заможна верхівка, спираючись на свою економічну перевагу, мала великий вплив на все життя Січі, правовий стан рядового козацтва докорінно відрізнявся від стану поневоленого селянства. Існування козацтва революціонізувало останнє, наочно доводило, що без панів можна жити краще. Воно було своєрідним проломом у феодально-кріпосницькій системі й свідчило про зачатки розкладу феодально-кріпосницького устрою. Козаки були в багатьох випадках заспівувачами в багаточисельних селянських повстаннях в Україні. Крім того, вони охороняли південно-східні кордони України від спустошливих нападів кримських татар і самі здійснювали сміливі походи в турецько-татарські володіння.

Уряди Польщі й Литви, покріпачуючи селян, жорстоко розправлялися з усіма, хто виступав проти покріпачення і передусім з запорізькими козаками. Щоб запобігти втечам і послабити вплив козацтва, в 1580 p. польським сеймом було навіть видано постанову про боротьбу зі «своєвільними людьми». Постанова давала право феодалам «ловити і на горло карати своєвільних людей», тобто втікачів.

Під впливом зростання товарно-грошових відносин мало-помалу в ринкові відносини втягувалися і селянські господарства. Це спричиняло соціальне розшарування селянства, появу значної кількості малоземельних і безземельних селян: загородників або городників, підсусідків, халупників, коморників. Загородники мали невеликі ділянки землі — загороди — і садибу; підсусідки не мали ні садиб, ні землі, жили в чужих дворах. Коморники мали тільки худобу і наймали під житло комори. Халупники володіли тільки садибою і хатою, халупою.

В цей же час зростав і прошарок заможного селянства. Замож­ні селяни накопичували гроші, займаючись торгівлею продукцією сільського господарства і промислів, використовували найману працю в своїх господарствах і таким чином нагромаджували кошти. Проте, треба сказати, панування феодальних відносин стримувало розшарування селян і розвиток буржуазних відносин, тому що і заможні селяни перебували під гнітом феодалів, які їх притісняли і грабували.

Швидше йшло розшарування серед козаків. Слід зазначити, що козацтво ніколи не було одноманітною в соціальному відношенні верствою. Козацтво було економічно нерівним з початку свого виникнення, тому що від феодалів тікали різні за своїм економічним станом люди: з одного боку, сільська і міська біднота, з другого, — селяни і ремісники, що володіли засобами виробництва і сподівалися знайти на нових місцях більш сприятливі умови для розвитку свого господарства. Втікачі забирали з собою все майно, худобу, навіть наймитів. На нових місцях, користуючись економічною неспроможністю голоти, заможні козаки експлуатували її у своїх господарствах. Багато документів свідчать про те, що в козаків мала місце експлуатація наймитів. Багаті козаки займали керівні посади в козацькому війську, з їхнього середовища виходила козацька старшина. Між голотою і багатими весь час ішла жорстока боротьба.

В ХVI — першій половині ХVII ст. розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення процесу суспільного розподілу праці — подальшого відокремлення ремесла від сільського господарства, дальший розвиток ремесла. Цей процес проявився в розширенні старих і появі нових міст і містечок, кількість яких невпинно зростала. В кінці ХVI ст. на Поділлі нараховувалося 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок, у середині ХVII ст. відповід­но 111 і 150. Взагалі в Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок. Виникли такі міста, як Бердичів, Умань, Гайсін, Кролевець, Гадяч, Миргород, Фастів та ін. Безперервно зростала і кількість міського населення, хоча міста і містечка були невеличкими, по 100—300 будинків, і відрізнялись вони від сіл тим, що населення міст за статутами не відробляло панщини, а тільки платило натурою чинш і данину та мало торги і ярмарки. Так, з 1552 по 1622 рр. населення Києва зросло майже в 3,6 раза, Житомира — майже в 2,5 раза, Вінниці — у 3 рази (за кількістю домів, що підлягали оподаткуванню). Міста були центрами ремесла і торгівлі. Серед них найбільш значними в Україні на той час були Київ і Львів. Великими ремісничими центрами були Ніжин, в якому 42,3% дворів ремісників, Стародуб — 48,5% дворів ремісників.

У середині ХVI ст. у Києві нараховувалось 20 ремісничих спеціальностей, у Львові — 28. Львів був великим містом. Наприкінці ХVI ст. тут мешкало 12344, а в 1650 p. — 33275 чол. У середині ХVII ст. у Львові було близько 30 цехів, які об’єднували понад 500 майстрів. Широко відомі були вироби львівських майстрів: зброярів, ювелірів, слюсарів, ткачів, кравців тощо не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Ще в ХVI ст. Львів називали «школою ремісників». Тут вироблявся папір, відливались дзвони, гармати тощо.

Більшість українських міст була приватною власністю духовних і світських феодалів. Економічний розвиток міст супровод­жувався соціальним розшаруванням міського населення. Воно складалося з невеликої частини представників верхівки — патриціату, до якої належали багаті міщани, купці. Вони були міцно поєднані зі шляхтою, часто самі купували маєтки з кріпаками і здобували шляхетство.

Другою групою були середні купці, цехові майстри, заможне міщанство. Ця група була невдоволена засиллям міської верхівки і весь час вела з нею боротьбу.

Нарешті, третю групу, найбільш чисельну, становила міська біднота: незаможні ремісники, різні наймити, жебраки, селяни, що тільки називалися міщанами.

Ремесло розвивалося і в містах, і в селах. Усі селяни у вільний від землеробства час виготовляли вироби побутового призначення: полотно, сукно, плахти, килими, ковдри, рушники, хустки й т. ін. Цими продуктами вони часто сплачували натуральну ренту. Були в селі, крім цього, гончарі, шевці, кравці, колісники, бондарі, грабарі, чинбарі, лимарі тощо. Виготовляли вони продукцію як на замовника, так і на ринок і почали виступати як дрібні товаровиробники.

У містах і селах існували підприємства для переробки сільськогосподарської продукції на борошно, крупу, горілку, пиво. Це були водяні млини, вітряки, гуральні, броварні.

У фільварках виникають рудні (виробництво заліза), поташні, на продукцію яких попит весь час зростав у зв’язку з тим, що поташ застосовували у виробництві скла, мила, при фарбуванні й вибілюванні тканин тощо; селітряні варниці, соляні жупи. На цих підприємствах уже був певний поділ праці, працювали тут і вільнонаймані робітники, як правило, майстер і робітники-спеціаліс­ти, і залежні селяни, які відбували тут феодальні повинності. Це були зародки мануфактурної, капіталістичної промисловості.

Наприкінці ХVI — в першій половині ХVII ст. ремісники май­же всіх українських міст були об’єднані в цехи за професіональною ознакою.

Об’єднання ремісників за професіональною ознакою не були новиною для України. Вони виникли ще в ранній період існування міст, в ХІ—ХІІ ст. Їхнє виникнення було викликане необхідністю, головним чином, захисту своїх економічних інтересів від зазіхань з боку феодалів. У той час ринок ще був обмеженим, приплив ремісників у міста відбувався повільно і тому конкуренції між ремісниками майже не було. Тому і потреби в суворій всебічній регламентації виробництва і збуту ремісничих виробів також не було. В ХVI—ХVIІ ст. становище істотно змінюється. У цей період розвиваються товарно-грошові відносини, відбувається розширення і поглиблення внутрішнього ринку. Від роботи на замовлення ремісники переходять до роботи на ринок. Це викликає прагнення цехових майстрів установити свою монополію у виробництві й збуті продукції, ліквідувати можливість як внутрішньоцехової, так і позацехової конкуренції. В ХV—ХVІ ст. з’являються цехові статути, що всебічно регламентували всі сторони виробництва і збуту продукції й узагалі всього життя членів цеху. Регламентувалася кількість підмайстрів і учнів у майстерні, кількість і якість виготовленої продукції, тривалість робочого дня, строки учнівства, розмір плати підмайстрів і учнів тощо. Разом із цим почали всіляко обмежувати вступ до цеху нових членів, збільшували строки учнівства, вступні внески. При цьому кандидат у майстри мав бути громадянином міста, володіти в місті нерухомим майном. Підвищувалися вимоги до майстерштюків-виробів, що свідчили про майстерність кандидата у майстри. Нарешті, і це надзвичайно важливо, увагу цехових статутів було скеровано на безумовну заборону позацехового ремесла. Як правило, майстрами могли стати тільки сини або родичі майстрів. Цехові майстри, таким чином, вживають усіх заходів до того, щоб перетворити цехи в замкнуті спадкові корпорації.

Об’єктивно цехова регламентація ставала на перешкоді розвитку цехового ремесла, сковувала розвиток продуктивних сил. Проте цехові статути не могли затримати процес подальшого поглиблення розподілу праці, ріст ремесла і розвиток капіталістичних відносин у промисловому виробництві.

Перш за все, незважаючи на всю регламентацію, серед цехових майстрів ніколи не було майнової рівності. З регістру про стягування податків з ткачів м. Кам’янця (1578 p.) видно, що з 8 ткачів п’ятеро платили по одному флоріну, а троє бідних — по 25 грошей. Ця економічна нерівність зі зростанням роботи на ринок збільшувалася, в цехах з’являється поділ на «чорних» майстрів, що виконували просту, чорну роботу, і на привілейованих.

По-друге, загострюється боротьба між окремими цехами, що були пов’язані єдиним процесом виробництва. Так, наприклад, львівські шевці, сировину яким раніше постачали кушніри, почали в першій половині ХVII ст. домагатися права самим обробляти шкіри або купувати їх на стороні, тобто силкувалися утискувати кушнірів,  поставити їх в залежність від себе.

По-третє, що особливо важливо, багато хто з майстрів, нехтуючи цеховими правилами, з метою розширення виробництва збільшували кількість підмайстрів і учнів, запаси сировини.

Таким чином, цехи не могли уникнути впливу нових економічних умов, загальної тенденції господарського життя суспільства — зростання виробництва, розвитку товарно-грошових відносин, розширення ринку. В XVI—ХVІІ ст. усередині цехів з’явля­ються ознаки, що свідчили про початок розкладу цехової організації.

Розкладу цехової організації ремесла сприяв також тиск, який цехи зазнавали ззовні, з боку позацехових ремісників (партачів). Кількість їх дедалі зростала як за рахунок ремісників, що приходили з села, так і підмайстрів, які тепер не могли стати цеховими майстрами. У першій половині ХVІІ ст. партачі, наприклад, у Львові становили 40% від загальної кількості ремісників. Між цехами і партачами точилася жорстока боротьба.

У боротьбі з партачами цехи спиралися на міську владу, а також досить часто вдавалися до прямого насильства. Нападали із зброєю в руках на житла партачів, забирали їхні вироби, нівечили верстати та інші знаряддя праці, били й виганяли з міста. В першій половині ХVІІ ст. були зареєстровані випадки, коли озброєні ватаги львівських цехових майстрів нападали на дома партачів у передмісті, забирали готові вироби, знищували інструмент. Через цехові заборони партачі були позбавлені можливості вільно продавати свої вироби в місті, за браком коштів не могли їх вивозити на далекі ринки і тому змушені були звертатися до посередників—скупників, купців. Скупники були знайомі з ринком і його потребами. Спочатку вони тільки скуповували продукцію у партачів, потім, добре знаючись на потребах ринку, робили замовлення на виготовлення тієї чи іншої продукції і таким чином відривали виробника від ринку збуту. Згодом скупники починають платити ремісникам потрібною їм сировиною, інструментами. Так відривають їх і від ринку сировини і остаточно ставлять в залежність від себе, підкоряють собі. Фактично ремісник стає най­маним робітником, що працює в себе вдома на капіталіста. В ХVІ — першій половині ХVІІ ст. в Україні з’являється багато таких купців-підприємців. Вони об’єднували окремих ремісників-партачів і засновували типову розсіяну мануфактуру, тобто капіталістичну кооперацію. Спочатку тут ще не було поділу праці, але з часом, зі зростанням попиту, кількості робітників упровад­жується і поділ праці на окремі операції. Це, що стосується виникнення розсіяної мануфактури. Централізована мануфактура часто виникала на базі цехової майстерні, де також з’являється поділ праці. Мануфактура відрізняється від майстерні ремісника більшою кількістю робітників і технічним поділом праці.

Отже, цехове ремесло в Україні в ХVІ—ХVІІ ст. починає розкладатися. Купці-скупники, а в окремих випадках розбагатілі цехові майстри починають перетворюватися на капіталістів-підпри­ємців, а позацехові, а інколи і цехові ремісники, підмайстри — в найманих робітників.

На завершення треба сказати, що розвиток ремесла і зарод­ження мануфактурного виробництва в Україні стримувалося жорстоким національним гнітом і гонінням православ’я, що посилилося в ХVІ — першій половині ХVІІ ст. Намагаючись перетворити українські міста у свої опорні пункти, польський уряд всіляко сприяв укріпленню в них позицій польських і німецьких купців і ремісників католицького віросповідання. Іноземна міська верхівка за допомоги уряду і церкви всіляко утискувала українських міщан — «схизматиків», перешкоджала їм займатися ремеслом і торгівлею, усувала від участі в міському самоврядуванні. В деякі цехи українців не приймали або не давали їм звання майстра, учням забороняли стати підмайстрами, примушували жити в окремих кварталах («Руська» вулиця). Наслідком такої політики було те, що в деяких цехах у Львові вже на початку ХVІІ ст. українців узагалі не було, а там, де були, їх виключали з цеху з будь-якого приводу і нових майстрів і учнів—українців не прий­мали. Львівські міщани скаржилися, що пригнічені поляками «ярмом над єгіпетськую неволю … же нас лечь без меча, але горей ніж мечем з потомств вигубляют, заборонивши нам пожитков і ремесл, обходов вшеляких».

Багата верхівка українських міст-патриціат усе більше стикалася з польськими феодалами.

У ХVІ—ХVІІ ст. з’явилися централізовані мануфактури у таких галузях, як виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, виготовлення виробів із скла, паперу тощо. На всіх цих підприємствах поряд з примусовою працею застосовувалась у великій кількості й вільнонаймана. Все це свідчило про появу капіталістичних відносин. Але треба сказати, що мануфактур в Україні в цей час було значно менше, ніж в Західній Європі, вужчим був ринок збуту і т. ін.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур, спеціалізація окремих районів на виробництві одного продукту мали наслідком територіальний поділ праці, ознаки якого виразно виявилися в Україні в XVI — першій половині XVIІ ст. Галичина, Волинь, частина Київщини були районами виробництва зерна. Звідси хліб йшов у інші райони України і за кордон.

Районами розвинутого скотарства були Південне Лівобережжя, Поділля, Галичина, Волинь, Київщина.

Визначилися райони мисливства, виробництва солі, заліза, залізообробної промисловості (Волинь, Чернігівщина, північ Київщини), виробництва селітри, лісових промислів, вівчарства і виробництва смухів, ковдр, килимів тощо.

Таким чином, у XVI — першій половині XVIІ ст., незважаючи на посилення феодальної експлуатації, чужоземне панування, від­сутність національної державності, почалося формування українського національного ринку.

Територіальний розподіл праці викликав розширення внутрішньої торгівлі. Збільшилася кількість торгів і ярмарок. Відомими українськими ярмарками були ярмарки у Львові, Ярославлі, Києві, Кам’янець-Подільському тощо. На них з’їжджалися купці з усієї України, Росії, Литви, Польщі, Молдавії, Туреччини тощо.

У містах виникала повсякденна торгівля на торгах і в крамницях.

Міцніли економічні зв’язки України і з зовнішнім світом — із Західною Європою, Росією, Сходом. Однак треба підкреслити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Торгівлі перешкоджали різні феодальні норми, шляхетська сваволя — привілеї купецьких братств, ремісничих цехів, примусове користування певними шля­хами й т. ін. Торговельні статути дуже обмежували діяльність іноземних купців. Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і також завдавала великої шкоди розвиткові вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток.

Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування панської Польщі, проти посилення соціального і національного гніту. Ця боротьба особливо посилилась у кінці XVI — першій половині XVIІ ст., коли в Україні одне за одним вибухали масові народні повстання — К. Косинського (1591—1593 рр.), С. Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка, Острянина, Гуні (1637—1638 рр.).

У 1648 р. розпочалась визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Визвольна війна українського народу проти пансько-шля­хетської Польщі 1648—1654 рр. закінчилася перемогою українського народу і возз’єднанням України з Росією. Україна здобула політичну автономію. Утворилася Українська козацька держава. За умовами Березневих статей 1654 р. Росія визнала козацький реєстр у 60 тис. чол. За козаками зберігалися всі привілеї, що вони одержали від польських королів. Вони мали право обирати гетьмана, право земельної власності й передачі її в спадщину, становий суд і т. д. Козацьке військо мало одержувати жалування. Україна зберігала свою адміністративно-територіальну систему, своє військо, суд, усі органи державної влади. За українськими містами, що мали магдебурзьке право, збереглися їхні права. Податки повинна була збирати місцева влада й передавати представникам російського уряду. Гетьман мав право приймати послів іноземних держав за винятком Польщі й Туреччини, але негайно мусив повідомляти про зміст посольської справи російському уряду.

У визвольній війні брали участь усі кола українського народу: селянство, козацтво, міщани, духовенство, середні й дрібні феодали. Проте найбільші вигоди від утворення Української козацької держави отримали українські феодали. Царський уряд під­твердив усі їхні права, що вони одержали від польських королів.

Унаслідок визвольної війни і возз’єднання України з Росією феодально-кріпосницький устрій в Україні був суттєво розхитаний, але не знищений. Магнатське землеволодіння в східній частині країни на деякий час зникло, тому що польських магнатів було вигнано. Значна частина середньої і дрібної шляхти була знищена або викинута хвилею народного повстання за межі Східної України і втратила свої землі. Те ж сталося і з католицьким духівництвом і його володіннями.

Частина земель перейшла на деякий час до рук селянства, частину захопила козацька старшина. В зв’язку з цим у Східній Україні феодально-кріпосницький гніт на деякий час послабішав. Сотні тисяч колишніх кріпаків «покозачились», тобто звільнились від кріпацтва і назвалися козаками. Хоча офіційний царський реєстр визнавав 60 тис. козаків, фактично їх було значно більше. Селяни реєстру не визнавали.

Козацька старшина і українська шляхта намагалися, вигнавши польських феодалів, зберегти й укріпити феодально-кріпосницькі відносини в Україні, зайняти місця польських феодалів. Вони зверталися до царського уряду з проханням пожалувати їм землі, що належали раніше польській шляхті. Але одержавши жалувані грамоти, не поспішали заявити на них свої права, бо боялися гніву козаків.

Під час визвольної війни 1648—1654 рр. в Україні склався новий адміністративно-територіальний устрій. Села об’єднувалися в сотні, сотні об’єднувалися в полк. На чолі сотні стояв сотник, полку — полковник. Адміністрація міст, що не мали магдебурзького права, підлягала владі сотенного «уряду». Після закінчення визвольної війни Лівобережна Україна і Київщина ввійшли до складу Росії. Її було поділено на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський, Переяславський, Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський.

Спочатку всі органи влади були виборними, але дуже скоро всю владу в свої руки забрав гетьман. Він призначав полковників і навіть сотників, які зосереджували в сотнях і полках військову, адміністративну, судову владу. Компетенція козацьких рад обмежувалася. Старшина об’єднувалася в привілейовану верству.

Продовження - Див. част 2.