Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Тема 13. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної від-будови (1939—1950 рр.)

Тема 13. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови (1939—1950 рр.)

Приєднання західноукраїнських земель до УРСР та їх економічний розвиток. Початок Великої Вітчизняної війни та воєнна перебудова народного господарства. Роль України в економічній перемозі СРСР. Відбудова народногосподарського комплексу України та її напрямки

Наприкінці 30-х років зростає політичне напруження в Європі. Агресивна політика Німеччини посилюється, а поведінка Англії та Франції, які до 1938 р. мали всі можливості ліквідувати уряд Гітлера і припинити агресію, характеризувалася «вблаговоленням» Німеччини, підтримкою її агресивних зазіхань. Радянський Союз не зумів домовитися з Англією та Францією щодо створення протинацистського блоку, і в серпні 1939 р. йде на підписання певних угод з Німеччиною. Так, 19 серпня 1939 р. було підписано торговельні угоди, які передбачали значні кредити в розмірі 200 млн марок. А 23 серпня в Москві підписано радянсько-ні­мецький договір про ненапад. І якщо укладання подібного пакту з потенційним агресором можна було розглядати як законну спробу відвернення війни, то зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про розподіл територій та сфер впливу у Східній Європі. За цими домовленостями, які Радянський Союз категорично заперечував протягом піввіку, вони дали можливість йому в 1939—1940 рр. розширити свої території мало не до меж 1913 р.

Безпосереднім результатом пакту Молотова—Ріббентропа (та­ку назву отримав він в історії) був початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники — Англія і Франція. Так розпочалася Друга світова війна.

Завдяки домовленостям, зафіксованим у таємних протоколах до пакту Молотова—Ріббентропа, Червона Армія 17 вересня 1939 р. переходить кордон з Польщею і її частини вступають на землі Західної України, 22 вересня займають Львів. Так західно­українські землі були включені до складу УРСР, а в 1940 р. були приєднані й землі Буковини і Бессарабії. Одним з найсерйозніших випробувань для населення цих земель було запровадження радянських порядків на цих територіях. Слід зазначити, що спочатку процес радянизації відбувався за співчутливості й навіть за підтримки місцевого українського населення, що настраждалося від польської та румунської колонізації. Місцеві комуністи, комсо­мольці, прибічники радянської влади створювали робітничі загони, селянську міліцію, запроваджували «революційний порядок». Але подальші події підірвали в місцевого населення віру в справедливість дій радянської влади. Адже відразу ж на приєднаних територіях розпочалися перетворення, які провадились в СРСР в 1920—1930-х роках: націоналізація землі та підприємств, розкуркулення, колективізація. Все це супроводжувалося масовими репресіями та депортаціями. Лише за грудень 1939—березень 1940 рр. із Західної України та Західної Білорусії було депортовано понад 137 тис. осіб, яких виселяли в північно-східні області РРФСР, у Комі АРСР та Казахстан. З квітня 1940 р. прокотилася й друга хвиля депортацій: за межі краю виселяли заможних селян (куркулів). Загалом із Західної України за 1939—1940 рр. було вивезено, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення.

Проте слід зазначити, що в цей же період у регіоні відбуваються й значні позитивні зрушення. Так, значні кошти були асигновані союзним урядом на реконструкцію існуючих та будівництво нових підприємств, їх забезпечували верстатами, обладнан­ням, які постачалися зі східних районів. Велика увага приділялася підприємствам харчової та легкої місцевої промисловості. Вперше в історії регіону фактично було ліквідовано безробіття, від якого завжди страждала Західна Україна, адже завдяки будівництву та реконструкції фабрик та заводів створювалися нові робочі місця. Крім того, частину робочих рук приймали східні регіони України (лише з вересня 1939 по червень 1941 р. на під­приємства Донбасу виїхало близько 17 тис. робітників).

На селі створені радянською владою «селянські комітети» розпочали розподіл поміщицьких земель, реманенту, худоби, посівного матеріалу. Та отримавши землю (понад 1 млн га), селяни відчували певний страх перед колективізацією. І небезпідставно: адже вже в 1940 р. створюються перші колгоспи, а до середини 1941 р. було колективізовано до 13% селянських господарств. Значна частина тих, хто не бажав вступати у створені колгоспи, були депортовані. Велику роль у створенні колгоспів відігравали машинно-тракторні станції (МТС), яких у цей період налічувалось тут 182.

Проте вже на першому етапі радянізації далеко не всі були задоволені й новими порядками, і новими «хазяями життя». Чимдалі все більше людей почали відвертатися від «совітів». У краї була сила, яка чинила опір новій владі та її представникам, уважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осередків ОУН (Організації українських націоналістів) поширювала листівки, гуртувала молодь, чинила подекуди збройні акції проти радянських органів, військових. НКВС обрушив на оунівців жорстокі репресії.

Отже, приєднання західної частини українських земель до Великої України в рамках Радянського Союзу було здійснене в умовах протистояння двох тоталітарних систем і насильницькими методами.

Стосовно ж загального стану економіки УРСР у 1939—1941 рр., то можна з певністю сказати, що її роль в народногосподарському комплексі СРСР залишається надзвичайно важливою. Зростаюча мілітаризація економіки країни відбилася і на економічному потенціалі республіки. Збільшуються обсяги виробництва в галузях важкої індустрії, зростає її частка в загальному промисловому виробництві (в 1940 р. вона складала 62%). Україна залишається головною вугільною та металургійною базою СРСР: у 1940 р. тут видобувалося 50,5% вугілля, 67,6% залізної руди, вироблено 48,8% сталі, 64,7% чавуну від загальносоюзного виробництва.

Україна залишалася одним з основних районів СРСР з виробництва зернових та технічних культур, даючи третину союзного виробництва зерна, 60% цукрових буряків.

Проте загальні показники не дають повного уявлення про стан радянської економіки на першому етапі Другої світової війни. Адже навіть за офіційними даними, наведеними головою Держ­плану СРСР М. О. Вознесенським, ряд галузей важкої індустрії систематично не виконували план. Причини цього полягали не лише у завищених завданнях на п’ятирічку, але й у репресіях, що продовжувалися, серед директорів промислових підприємств, інженерно-технічних працівників. Керівники підприємств побоювалися запроваджувати у виробництво нові технічні та технологічні розробки, щоб їх не звинуватили у шкідництві; на підприємствах панувала «штурмівщина», коли в перші декади місяця не вистачало сировини та матеріалів для нормальної роботи.

Початок війни в Європі зробив надзвичайно актуальним питання щодо збройних сил: зростають асигнування на воєнні потреби, чисельність Червоної Армії збільшилася майже втричі. Поступово підвищувалася технічна оснащеність армії. До середини 1941 р. в західних воєнних округах було зосереджено більше половини всіх сил Червоної Армії, які були спроможні відбити будь-який напад (при належній організації та підготовці), але цього не відбулося.

Усі величезні зусилля народу, спрямовані на форсоване нарощування воєнно-промислового потенціалу, виявилися недостатніми через атмосферу фізичного та морального терору, що встановився в країні в 30-ті роки. Затягувалося виробництво нових зразків воєнної техніки. В результаті репресій було знищено більшу частину керівного складу армії. В керівництві збройних сил практично не залишилося людей, які б могли наполягати на застосуванні передових воєнних ідей, на технічному переозброєн­ні Червоної Армії. Результати цього стали трагічними для всієї країни.

22 червня 1941 р., не зважаючи на існуючий договір про ненапад, потужні сили німецько-фашистської армії та її союзників зав­дали нищівного удару по західних кордонах та прикордонних регіонах СРСР. Україна підпала під перші ж з них. Взагалі Україні відводилась надзвичайно важлива роль у планах гітлерівського командування. Воно розраховувало, захопивши промисловість України та її родючі землі, ефективно посилити свій воєнно-економічний потенціал, спрямований на реалізацію планів «блискавичної» війни проти Радянського Союзу. Крім того, Україна повинна була дати на сході життєвий простір для німецьких колоністів.

З перших днів війни Україна стала ареною найжорстокіших боїв. Сюди було кинуто групу армій «Південь», до складу якої входили румунські та угорські війська. За п’ять місяців війни ворогу вдалось просунутися на 900—1200 км у глиб України; неокупованими залишилися лише території на сході. До листопада 1941 р. ворогом були окуповані території, де до війни проживало 40% населення країни, вироблялось 68% чавуну, 58% сталі, 60% алюмінію, видобувалося 63% вугілля, отримували 84% цукру, находилося 38% великої рогатої худоби і 60% поголів’я свиней. Тут було 41% усіх залізничних колій СРСР. Отже, перші півроку війни стали найтяжчими для радянської економіки. Промислове виробництво скоротилося більше ніж удвічі, прокат чорних металів — утричі, кольорових — у 430 разів, виробництво шарикопідшипників — у 21 раз тощо. Різко скоротилося виробництво літаків, танків, боєприпасів, адже виробничі потужності перекидалися на схід. В цих умовах достатньо оперативно та енергійно виявила себе надцентралізована радянська, командно-адміністра­тивна система управління. Жорстка централізація, притаманна радянській економіці, відіграла вирішальну роль у забезпеченні економічної переваги в роки війни. Так, уже через тиждень
був прийнятий «мобілізаційний народногосподарський план на ІІІ квартал», а 16 серпня 1941 р. — «воєнно-господарський план» на ІV квартал 1941 р. та на 1942 р., які забезпечили ефективне переведення економіки на воєнні рейки та переміщення промисловості у східні райони СРСР, формування в цих районах оборонного виробництва.

З перших днів війни було переорієнтовано на потреби оборони й господарство України. Швидкими темпами переводились на задоволення потреб фронту виробничі потужності та наявні ресурси; промислові підприємства почали масовий випуск оборонної продукції. З початком масової мобілізації різко загострилася потреба в робочих руках, на місце мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки, пенсіонери. Так, за свідченням М. О. Возне­сенського, питома вага жінок у загальній кількості працюючих зросла з 38% в 1940 р. до 53% в 1942 р., підлітків до 18 років та людей похилого віку (старших 50 років) — з 15 до 27%.

У надзвичайно складній ситуації опинилося сільське господарство України. В дуже короткий термін території Західної та Правобережної України були окуповані німецькими військами, а отже, зібрати врожай та провести евакуацію тут просто не встигли. Але на Лівобережжі врожай почали збирати форсованими темпами. Там, де це було можливо, зерно збирали та відправляли на заготівельні пункти, а де такої можливості не було — його попросту спалювали; знищенню підлягала й худоба, і сільськогосподарський реманент.

Промислові об’єкти та обладнання, які не змогли евакуювати, також знищувалися, щоб не допустити використання ворогом потужного промислового потенціалу України. Це була логіка тотальної війни, спрямованої на повне знищення, за якою висаджено в повітря Дніпрогес та практично всі домни, більшість шахт Донбасу, мости через Дніпро та залізничні колії. Проте через надзвичайно швидкі темпи ворожого наступу до рук окупантів потрапило чимало запасів сировини, продовольства та пального.

Своєчасна та загалом успішна евакуація промислових підприємств з України продовжувалася з липня по жовтень 1941 р. Операція з переміщення та пуску цілих підприємств була надзвичайно складною (лише для перевезення металургійного комбінату «Запоріжсталь» з Дніпропетровська до Магнітогорська було використано 8 тис. вагонів). Введення до ладу заводів, багато з яких було перепрофільовано, у Поволжі, Сибіру, Казахстані та Середній Азії, на Уралі, який став арсеналом Червоної Армії, здійснювалося у надзвичайно важких умовах: евакуйовані робітники працювали по 13—14 годин на добу, змушені до того ж тулитися в легких бараках і навіть наметах та миритися з поганим постачанням. В цілому, задіявши чверть рухомого складу залізниць, керівництво країни зуміло за п’ять місяців (липень—грудень) перебазувати в інші райони 1530 великих підприємств, у тому числі — 550 підприємств з України.

У надзвичайно складних умовах суворої зими 1941/1942 року, досить часто під відкритим небом, евакуйовані підприємства починали давати воєнну продукцію. Так, через 15—20 днів дали першу продукцію київські заводи «Арсенал», «Транссигнал», верстатобудівний ім. М. Горького, Краматорський завод важкого машинобудування тощо. Більшість же евакуйованих підприємств почали давати продукцію навесні 1942 року, а в середині того ж року воєнна перебудова народного господарства завершилася. На сході країни нечуваними темпами було створено абсолютно нова і високоефективна воєнна економіка. В цілому, незважаючи на значну нерівність економічного потенціалу СРСР та Німеччини до початку війни, радянська економіка цього періоду виявилася більш ефективною: за роки війни в СРСР було випущено вдвічі більше воєнної техніки та зброї. Кожна тонна металу, цементу, вугілля, кожний кіловат електроенергії, кожна одиниця обладнання використовувалися в СРСР краще, ніж у Німеччині: в розрахунку на тисячу тонн виплавленої сталі радянська промисловість випускала в п’ять разів більше танків та зброї, ніж німецька.

Вагомим був внесок українських трудівників у перемогу. Підприємства, евакуйовані з України, виробляли значно більше продукції, ніж на старих місцях. Завод ім. Комінтерну в 1942 р. виробляв удвічі більше танків, ніж на початку війни; київський завод «Ленінська кузня» за перші три місяці роботи на новому місці збільшив випуск продукції більше ніж утричі. Значними були досягнення й Одеського та Київського верстатобудівних заводів.

Істотною була і частка українського селянства: наприклад, евакуйовані з Київщини у Заволзькі степи селяни почали вирощувати там цукрові буряки; і там, і в інших місцях селяни брали активну участь у забезпеченні фронту сільськогосподарською продукцією.

Свій вагомий внесок у досягнення перемоги зробили й вчені України. Академія наук УРСР, евакуйована в Уфу, зосередила свою увагу на проблемах розвитку літакобудування, моторобудування, танкобудування. Колектив Інституту електрозварювання, очолюваний академіком Є. О. Патоном, за короткий час провів велику роботу з налагодження автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-134 під флюсом, що надало можливість у п’ять разів підвищити продуктивність праці та значно зменшити витрати електроенергії. Група вчених на чолі з академіком М. Доброхотовим розробила нові методи виплавки броньованих сталей, інші наукові установи розробляли різні типи озброєнь. Величезним був внесок і українських лікарів. Так, колектив Інституту клінічної фізіології, очолюваний академіком О. Богомо­льцем, розробив ефективні методи лікування ряду інфекційних, травматичних, шлункових та інших захворювань.

Великим внеском у майбутню перемогу була й праця в’язнів ГУЛАГу, де перебувала величезна кількість людей, проголошених «ворогами народу». Загальна чисельність в’язнів на початку війни становила 2,3 млн осіб, за 1941—1944 рр. до ГУЛАГу при­було ще 2,5  млн осіб, серед яких чи не найчисельнішою групою були українці. Праця в’язнів застосовувалася в промисловості, будівництві, в шахтах, на лісозаготівлях. У 1941—1944 рр. в системі НКВС було видобуто 315 т золота, 6,5 тис. т нікелю, 8,9 млн т вугілля тощо. Значна кількість вчених, інженерів, конструкторів працювали в так званих гулагівських «шарашках», забезпечуючи високу якість та надійність радянської бойової техніки.

Протягом одного року вся територія України була окупована німцями. Окупаційний режим, що отримав назву «нового порядку», був спрямований на пограбування завойованих територій шляхом максимального очищення їх від корінного населення та перетворення решти на напіврабів.

Саме поняття «Україна» було фактично скасоване. Її територію розподілили на три частини: західноукраїнські землі як «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губернаторства», яке було створено на території Польщі; південні райони під назвою «Транс­ністрія» ввійшли до складу Румунії; і, нарешті, більшу частину України було віднесено до так званого рейхскомісаріату «Україна».

Рейхскомісаром більшої частини окупованої України було призначено Еріха Коха. Фанатичний расист, Кох ненавидів та зневажав українців. Свої завдання він характеризував таким чином: «Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців...» Для виконання поставлених завдань в Україну було відряджено велику кількість чиновників, які повинні були забезпечувати достатньо повний контроль над господарством України.

З метою більш ефективної експлуатації аграрного сектору України вирішено було зберегти його колгоспну організацію, хоч і під іншою назвою, що в певній мірі забезпечувало реалізацію поставлених завдань. У роки окупації до 85% надходжень продук­тів у Німеччину йшло з України. Протягом 1943—1944 рр. окупанти вивезли з України до Німеччини 9 млн т зерна, 622 тис. т м’ясних продуктів, 950 тис. т олії, 400 тис. т цукру та багато інших продуктів. Не обмежуючись вивезенням сільськогосподарської продукції, окупанти грабували колгоспи та радгоспи, машинно-тракторні станції, демонтуючи та відправляючи в Німеччину техніку, верстати, обладнання. Все це супроводжувалося жорстокими каральними акціями, що призвело до повного знищення більш як 250 сіл.

Найродючіші українські землі роздавалися німецьким землевласникам. Було створено більше ніж 2 тис. маєтків, які охоплювали 6,3 млн га землі. Створювалися й більш дрібні хутірські господарства, які передавалися у власність українцям німецького походження, так званим «фольксдойчам». Не обмежуючись цим, 1 жовтня 1942 р. окупаційна влада видала розпорядження про насильницьке вигнання українського населення з власних земель та утворення на них спеціальних селищ («хегенвальдів»). За цим розпорядженням лише у восьми західних областях України було виселено 357 тис. селянських дворів. Усе це супроводжувалося прямим грабунком селянства шляхом встановлення натуральних та грошових поборів, посилених системою різноманітних штрафів та контрибуцій.

Надзвичайна жорстокість окупаційної влади виявилась також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Було різко обмежено надходження продуктів харчування до міст, і голод став тут звичним явищем. Голод, репресії, масове знищення населення різко скоротили його чисельність в містах України. Так, Київ втратив більше ніж 60% мешканців, населення Харкова, яке на початку німецької окупації становило 700 тис. осіб, зменшилося до 230 тис. осіб.

Частину промислових об’єктів, які на початку війни не вдалося евакуювати або знищити, окупанти оголосили власністю Німеччини і підпорядкували їх імперським підприємцям, намагаючись використати для ремонту воєнної техніки та виготовлення боєприпасів. Але розрахунок на використання потужного промислового потенціалу України виявився безпідставним і не дав вагомого результату через відкритий або прихований опір місцевого населення. Масовий рух опору окупантам не лише сприяв ослабленню ворога, а отже, прискорював кінець гітлерівської окупації, але й активно перешкоджав здійсненню широкомасштабної програми економічної експлуатації українського народногосподарського потенціалу.

1943 рік став роком великого перелому у ході війни. Вже наприкінці літа цього року радянські війська вступили на землю України. Відступаючи під тиском Червоної Армії, гітлерівці вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі до військ Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля». В результаті такої політики надзвичайно потерпіло Лівобережжя, звідси вздовж 300-кілометрової смуги над Дніпром було вивезено величезну кількість населення; багато міст, серед яких Полтава, Дніпропетровськ, Кременчук спалено; Правобережжя, хоч і не зазнало широкомасштабних руйнувань, також не змогло уникнути масової евакуації на Захід. Відступаючи, німці знищували практично всі мости через річки, які ще збереглися, залізничні станції та колії, порти тощо. Край лежав у руїнах.

Одразу ж після визволення від окупації розпочинається і відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації».

Надзвичайно велика роль народногосподарського комплексу України як прифронтової матеріально-технічної бази діючої армії у забезпеченні нагальних воєнних потреб обумовила ту величезну увагу, яку приділяли його відбудові ще в роки війни. Величезні кошти вкладалися у відбудову шахт Донбасу та відродження гірничо-металургійної бази Подніпров’я. Так, на кінець війни у Донбасі було відновлено 54% шахтного фонду, а видобуток вугілля досяг 43,3% довоєнного. Уже в 1944 р. почали давати продукцію найбільші металургійні підприємства України. Щоправда, справа дещо ускладнювалася, адже реевакуація майна підприємств, вивезених на початку війни на схід, була визнана (і цілком слушно) недоцільною, і на Україну поверталися лише колективи цих підприємств. Але в результаті самовідданої праці українського народу до кінця війни в Україні вдалося відновити до 30% довоєнних виробничих потужностей.

Дещо повільніше зводилося на ноги сільське господарство, заклади науки, культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл. Вкрай незадовільним залишалося матеріально-побу­тове становище населення, адже існуюча карткова система могла забезпечити лише напівголодне існування більшості населення; ще гострішою була житлова проблема, більше 10 млн осіб залишилося без житла. Населення тулилося в землянках та бліндажах, залишених відступаючими військами, сараях та напівзруйнованих будинках.

Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони складали лише 24% із загальної суми і явно не відповідали об’єктивним потребам республіки, адже матеріальні збитки України перевищували 40% загальних втрат СРСР. І, незважаючи на героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише розпочалася. Відновлення економічного потенціалу республіки стало основним завданням наступного п’ятиріччя.

Розглядаючи надзвичайно складні умови відбудови народного господарства України, не можна не зупинитися на тих колосальних втратах, які мала республіка в роки війни. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а жителі страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України протягом січня 1941—липня 1946 рр., які ще й досі уточнюються, склали більше 9 млн осіб, або понад 22% загальної кількості населення. Та і після закінчення війни продовжували вмирати від ран учасники бойових дій. Поля України, узбіччя доріг, ліси та інші угіддя були нашпиговані такою кількістю незнешкоджених вибухових пристроїв (мін, гранат, снарядів, авіа­бомб), що й у 50-ті роки від них постійно гинули люди.

Промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 205 млрд крб, — яка вп’я­теро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п’ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб.

Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. в республіці було видобуто лише 36% вугілля, вироблено до 20% електроенергії, 17% чавуну (порівняно з рівнем 1940 р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення елементарних потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялися практично зовсім.

Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Це призвело до залучення на важку, малокваліфіковану працю, зокрема у вугільну та металургійну промисловість жінок, які в 1947 р. становила до 35% всіх працюючих у цих галузях. Продовжується й використання праці підлітків, що призводить до зростання виробничих травм, каліцтва.

Однією з найголовніших передумов переходу до мирного будівництва була демобілізація армії, яка в умовах загострення міжнародної обстановки набула затяжного характеру. За три повоєнні роки в Україну повернулися 2,2 млн солдатів і офіцерів. Почалося й повернення колишніх полонених радянських воїнів та громадян, вивезених на роботу до Німеччини. На кінець 1945 р. після відповідних перевірок, часто невиправданих та принизливих, в Україну повернулося близько 800 тис. осіб, але багатьох військовополонених та вивезених на каторжні роботи було звинувачено у співробітництві з окупантами, і з фашистської каторги вони потрапили до сталінських таборів.

В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, про її структуру та систему управління. Ішлося не лише про конверсію воєнного виробництва, але й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни виявили сильні риси існуючої моделі, зокрема дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших секторів економіки. Але війна також із всією силою показала основні недоліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низьку продуктивність праці та незадовільну якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у передвоєнні роки та умовах війни, вимагало кардинальної зміни в мирний час.

Йшлося, перш за все, про те, чи слід повертатися до довоєнної моделі економіки з гіпертрофованими воєнними галузями, жорсткою централізацією, всеосяжною плановістю у визначенні діяльності кожного підприємства, повною відсутністю будь-яких елементів ринку, жорстким контролем за роботою адміністрації.

Після війни серед господарських керівників, економістів виникають намагання до реорганізації системи управління економікою, до пом’якшення тих її сторін, які стримували ініціативу та самостійність підприємств, і, зокрема, до послаблення пут надцентралізації.

Аналізуючи економічну систему, що склалася, деякі економісти пропонували здійснити перетворення в дусі непу: за переважаючого панування державного сектора офіційно допустити приватний, який би охоплював сферу обслуговування та дрібне виробництво. В цих умовах, природно, використовувались би ринкові відносини.

Такі погляди вчинили певний вплив і на Держплан СРСР, який підготував перший повоєнний план відбудови та розвитку народного господарства країни, за яким створювалася можливість здійснювати розвиток основних галузей економіки без граничного напруження, залишаючи можливість для прояву самостійності як окремим підприємствам, так і галузям промисловості.

Проте надії на перетворення в галузі управління екокомікою залишилися нездійсненними. З кінця 40-х років було взято курс на посилення адміністративно-командних методів керівництва, на подальший розвиток існуючої моделі економіки, а керівники держ­плану були піддані репресіям. Так, М. О. Вознесенський (голова Держплану) був звинувачений у заниженні показників плану відбудови народного господарства на 1946—1950 рр. та страчений у 1949 р.

Попередня модель управління економікою реалізовувалася тепер навіть з більшою жорстокістю, ніж це відбувалося в довоєнні роки. За сталінським планом остаточно оформлювалося суспільство, в якому було ліквідовано ринкові відносини, а людина повністю підпорядковувалася політико-адміністративній владі. Ця цілісна модель охоплювала як промисловість, так і сільське господарство. В цих умовах уряд знов (як і в довоєнні роки) переходить до розширення застосування примусової праці. Обсяг робіт, виконаних ГУЛАГом, тобто системою таборів, де працювали ув’язнені, виріс у повоєнні роки в декілька разів. У короткий термін великі контингенти робочої сили були кинуті в необжиті райони СРСР, туди, де в надзвичайно важких умовах здійснювалося будівництво найважливіших економічних об’єктів. Ця праця носила позаекономічний виробничий характер, і система концентраційних таборів як резерв робочої сили не виправдовувала себе, але ця система була важливим важелем, невід’ємною частиною того політичного режиму, який панував у СРСР.

В цих умовах відбудова промисловості була найважливішим завданням. На відродження промисловості України було спрямовано величезні матеріальні та трудові ресурси, сюди направляли механізми, обладнання, верстати, технологічні лінії, які СРСР отримував як репарації з Німеччини, в основному у вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. Були частково задіяні й ресурси східних районів СРСР. У той же час реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства означала форсування зростання важкої промисловості за рахунок виробництва товарів народного споживання, сільського господарства та добробуту народу, які асигнувались за так званим залиш­ковим принципом. У 1946—1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88% капіталовкладень.

Більшість виділених коштів спрямовувалася на відродження Донбасу, де на відбудові шахт працювали сотні тисяч мешканців міст та робітничих селиш регіону, а також примусово мобілізованих колгоспників та військовополонених. Одночасно Донбас отримував необхідну для відбудови техніку: за 1946 р. басейн отримав апаратури, устаткування та машин на 105 млн крб. У ході відбудови шахт Донбасу було відкачано 650 млн м3 води і відновлено 1300 км підземних виробок; велика робота проводилась з налагодження транспорту. Було зроблено й перші кроки в технічному переоснащенні вугільної промисловості. У роки повоєнної п’ятирічки на підприємствах вугільної промисловості збільшується кількість гірничих комбайнів, важких врубових машин, нових зразків обладнання шахт. Але більшість вуглевидобувних підприємств Донбасу продовжували працювати по-старому. Проте, незважаючи на це, в 1950 р. видобуток вугілля досяг 93% довоєнного рівня; значно зріс і видобуток коксівного вугілля для потреб металургії.

Серед пріоритетних галузей народного господарства була й електроенергетика. Їй першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт. У відродженні первістка радянської гідроенергетики — Дніпрогесу — брали участь 120 підприємств СРСР, у відбудовних роботах були задіяні представники 26 національностей. До кінця п’ятирічки найбільша того часу гідроелектростанція СРСР, що давала найдешевшу енергію, була повністю відбудована. Відновлені й довоєнні потужності Зуївської, Харківської, Львівської, Одеської та інших великих теплових
електростанцій. 1950 року в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни.

Досить успішно йде і відродження металургійної промисловості: з виплавки чавуну та сталі в кінці п’ятирічки Україна вийшла на рівень 93—95% довоєнного виробництва, випередивши Великобританію, ФРН, Францію з виробництва цих товарів на душу населення.

Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими темпами, до 1949 р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що обумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів та передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора рази більше, ніж до війни. Проте слід зауважити, що промисловість України (як і всього Радянського Союзу) відбудовувалася на основі старих та застарілих технологій; в енергетичному балансі перевага надавалася споживанню кам’яного вугілля, в той час як у передових країнах — нафті та газу; надзвичайно високою залишалася енерго- та матеріаломісткість виробів. Усе це не могло не позначитися на якості продукції, її собівартості, рівні продуктивності праці, які залишалися на досить низькому рівні.

Значно повільнішими темпами йшла відбудова сільського господарства. Ситуація ще більше погіршувалася тим, що початок відбудови збігся з вкрай важким явищем — голодом 1946—1947 рр. Надзвичайно сильна посуха впала на основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було набагато гіршим, ніж в інших регіонах. Трагедія 1932—1933 рр. повторювалася в 1946—1947 рр.

В Україні, яка після війни, повертаючись до мирного життя, терпіла від посухи та неврожаю, розгорталася справжня «битва за першу заповідь держави». Невиконання планів хлібозаготівель постановами ЦК КП(б)У вважалось за злочин перед партією і державою. Але, незважаючи на те, що під репресивним тиском колгоспи здавали майже все вирощене, надходження хліба було дуже повільним, а план виконано лише на 62%. Центр вважав, що плани держпоставок не виконувалися не через об’єктивні причини, а тому що радянські та партійні органи не вели більшовицької боротьби за хліб, проявляли терпимість до «несумлінного ставлення до державних інтересів». Деякі керівники на місцях, примушували голів колгоспів брати підвищені зобов’язання з поставок хліба державі.

Ігноруючи поширення голоду в Україні, вилучене силою з господарств зерно щедро відправлялося за межі країни. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажувалося до Польщі, Чехословаччини, Болгарії і навіть до Франції.

Негативно на розвитку сільського господарства та його відбудові позначилося й те, що капітальні вкладення в нього були вкрай недостатніми. Разом із вкладеннями колгоспів вони становили лише 15% від загальних. До того ж саме в сільському господарстві особливо болюче відбивалося утвердження старих порядків, небажання йти на будь-які реформи, що могли б посла­бити жорсткий контроль з боку держави. В цілому ж воно утримувалося не на особистій заінтересованості селянина-колгоспни­ка в результатах праці, а на позаекономічному примусі. Кожний колгосп­ник повинен був виконати певний обсяг робіт у колгоспі, за невиконання яких він міг бути підданий репресіям — позбавленню свободи або позбавленню присадибної ділянки. А саме присадибна ділянка була основним джерелом існування колгоспника, з якої він отримував продукти харчування для себе та своєї сім’ї; реалізація їх надлишків на ринку становила для нього єдине джерело грошових надходжень. Адже на трудодень колгоспники не отримували майже нічого: так, в Україні в 1946 р. колгоспники в середньому отримували близько 1 кг зерна та 1 крб. грошима.

Урядовими указами 1946 р. були встановлені жорсткі розміри присадибних ділянок, вилучені всі «надлишки» землі. Встановлено надзвичайно високі податки на продукцію присадибних ділянок, у результаті чого вирощувати городину, розводити сади, утримувати худобу стало надзвичайно невигідно. Проголошена боротьба з так званими «порушниками статуту сільськогосподарської артілі» вилилася в різке скорочення присадибних ділянок, знищення садів та виноградників, скорочення поголів’я домашньої худоби та птиці, що ще більше погіршило загальний стан сільського господарства.

21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ «Про виселення з УРСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадянський, паразитичний спосіб життя», за яким велика кількість осіб (12 тис.) було депортовано до Сибіру та в інші віддалені райони СРСР. Майже 20 тис. колгоспників отримали «попередження», багатьох з них примусили підписати письмові зобов’язання виробляти встановлений «мінімум». Таким чином, пряме насильництво, репресії, примус були головними методами в процесі відбудови сільського господарства.

У новоприєднаних західних регіонах України відбувалися перетворення, які повинні були уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими.

У 1945 р. приймаються постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських областей. У цих документах визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної, газової та ін.) і на створення нових (машинобудування, приладобудування, металообробка тощо). Сюди спрямовувалися не лише матеріальні ресурси, але й значна кількість робітників та інженерно-технічних працівників. Темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Зростає питома вага регіону в промисловому виробництві республіки (з 4,7% у 1940 р. до 12,6% у 1948). Але форсована індустріалізація тут, як і в довоєнні роки в Східній Україні, супроводжується повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, тих, які забезпечували безпосередні потреби населення.

Паралельно розгортається колективізація, яка проводилася тими ж методами, що й у Наддніпрянській Україні. В 1950 р. примусовими методами було об’єднано в колгоспи 93% селянських господарств. Сюди спрямовувалися люди зі східних регіонів, здатні забезпечити курс на колективізацію (до кінця четвертої п’ятиріч­ки — 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в сільському господарстві). Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС.

Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення в них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, що у свою чергу стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їх сімей.

У штучно створених колгоспах виникло ряд проблем, у ряді колгоспів зовсім не видавали нічого на трудодні, в інших — виплати були мізерними. Це аж ніяк не спонукало селян до праці, значна частина їх (до 45%) не виробляли обов’язкового мінімуму трудоднів. А радянська пропаганда всіляко вихваляла переваги колгоспного ладу.

Фінансування соціальних потреб населення здійснювалося за так званим «залишковим» методом. За цих умов швидке піднесення добробуту здійснити було неможливо. І все ж мирні умови сприяли тому, що населення, хоча й повільно, налагоджувало свої життя та побут. У грудні 1947 р. відмінено карткову систему і проведено грошову реформу, в результаті якої значна частина населення втратила свої заощадження. Так, по вкладах у ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін здійснювався 1:1, по вкладах від 3 тис. до 10 тис. крб. — 3:2, а більше 10 тис. крб. — 2:1. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ ощадбанку в сільській місцевості вони зберігали заощадження вдома, у вигляді готівки, а готівка обмінювалася в розрахунку 1:10. І на цей раз селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення. Скасування в 1947 р. карткової системи призвело до значного зростання цін, нові ціни більше ніж утричі перевищували довоєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину. Правда, в наступні роки на окремі товари ціни дещо знижувалися, що подавалося офіційною пропагандою як піклування про людей з боку «батька народів» — Й. В. Сталіна. Проте подібні зниження цін стали можливими лише за умов свідомого погіршення життєвого рівня селянства, яке становило в той час 2/3 населення країни.

Вкрай повільно розгорталося житлове будівництво. І хоча воно здійснювалося як за рахунок місцевих органів влади, та і за рахунок коштів підприємств, нове будівництво не послаблювало житлової кризи. Вона поглиблювалася також соціальною нерівністю у розподілі житла. Проте, слід зазначити, що все житло, яке передавалося населенню, надавалося безкоштовно, а плата за нього була дуже низькою.

В цілому ж, великі капіталовкладення у важку індустрію, на виробництво озброєння не дозволяли істотно покращити життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким.

Таким чином, до початку 50-х років, використовуючи внутріш­ні ресурси, працею радянських людей вдалося ліквідувати наслідки, що залишила війна. Слід зазначити й певні зрушення у розвитку національної економіки, проте найбільш високими темпами йшло зростання воєнно-промислового комплексу, якому було віддано пріоритети в розвитку економіки як СРСР, так і України.