Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Тема 14. Господарський розвиток України в 50—80-ті роки

Тема 14. Господарський розвиток України в 50—80-ті роки

Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи. Реформа 1957 р. та створення раднаргоспів. Структурні зрушення в народному господарстві та загострення соціально-економічної ситуації на початку 60-х років. Господарська реформа 1965 р. Посилення застійних явищ у соціально-економічному житті 70-х—першій половині 80-х років, спроби реформування господарської системи в другій половині 80-х років та їх невдача

Із закінченням відбудови народного господарства України в 1950 році продовжувався його подальший розвиток на основі директивних п’ятирічних планів: п’ятого (1951—1955 рр.), шостого (1956—1960 рр.), сьомого (1961—1965 рр.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея «догнати і перегнати» індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущо­вим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США та інших економічно розвинутих країн. Результатом командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

З відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна посіла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі — газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава—Київ—Москва. Проте в структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).

У 50-х— першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими порівняно з західними країнами темпи економічного зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно вповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12,3%, національний дохід — на 11,7%, за 1959—1965 рр. — відповідно на 8,8% і 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у СРСР його обраховували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв’яз­ку — 4,7, будівництва — 8,2, торгівлі — 11,1%.

За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підприємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов’язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Питома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72,4% у 1965 р.

У паливній промисловості продовжувала переважати вугільна промисловість. За 1951—1965 рр. було введено в дію 324 шахти, а видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. Але на розвитку галузі у 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибина розробок сягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-Волин­ському, Дніпровському буровугільному.

Вищими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі. Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася з 9% у 1958 р. до 27% у 1965 р. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-Донецький район (53,8% у 1965 р.).

Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях, а незначну кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб.

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася з 20% у 1950 р. до 6,6% у 1965 р.

Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з довоєнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — у 3,7, труб сталевих — у 3,1 раза. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

Важливу роль в індустріальному комплексі відігравали машинобудування та металообробка, середньорічні темпи зростання яких у 50-х роках становили 16,5%. Зменшення їх частки в галузевій структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо. До речі, першу електронно-обчислювальну машину було винайдено і виготовлено саме в Україні. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин Україна займала провідне місце в СРСР. Лише за 1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. в Україні було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості.

Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (за 1960—1965 рр. у середньому за рік 16,7%). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної продукції залишався практично незмінним — мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна. Повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів.

Зросла і зміцніла промисловість будівельних матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цементу — «700» і «800», керамічних труб, опор ліній електропередач, стінових панелей. Створено нову галузь — великопанельного домобудування.

Поряд із важкою розвивалися також легка і харчова промисловість. Введено в дію нові потужності: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.), Кіровоградська швейні фабрики, Луганська взуттєва, Херсонський бавовняний, Житомирський і Рівненський льнокомбінати. Лише за 1959—1965 рр. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано понад 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.

Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1945 р. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну транзитом ішла продукція у 81 країну світу. Зріс також вантажооборот морського, автомобільного і повіт­ряного транспорту.

Слід зазначити, що внаслідок розвитку промисловості у 50—60-ті роки змінилася її географія. З’явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, а їх співвідно­шення у 1965 р. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9%. Продов­жувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 р. ці області давали близько 9% валової промислової про­дукції республіки.

Усі ці досягнення були можливі завдяки значним капітало­вкладенням, і за період з 1950 по 1965 рік у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70%, підприємств — 10, колгоспів — 12, населення — 8%. Але структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На обладнання у 50-х роках спрямовувалося лише 20—30%, а в пер­шій половині 60-х років — 28% усіх капіталовкладень, решта — на будівельно-монтажні роботи.

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Так, у вугільній промисловості вдосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля (на 98%), навалка його в лавах (на 75%). Лише у 1959—1965 рр. було створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних ліній тощо. Усе це зумовило зростання продуктивності праці.

Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з потребами країни і світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталомісткість зростала. Виникла тенденція до зниження рентабельності. Національний дохід зростав повільніше, ніж загальносоюзний. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу (6% на рік) машини та устаткування списували кожні 16—17 років, а третину обладнання застосовували аж до повного фізичного спрацювання. Повільно впроваджували досягнення НТП. Незбалансовано розвивалися різні галузі. Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв’язок і житлове будівництво. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечували потреб країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою і легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15% усіх грошових капіталовкладень. Виник хронічний дефіцит споживчих товарів. Збільшується кількість незавершених об’єктів (у 1965 р. — 52).

Гальмувала економічний розвиток система управління та планування промисловості. Протягом другої половини 40-х—початку 50-х років господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими і республіканськими міністерствами.

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. Після ХХ з’їзду партії (1956 р.) у СРСР і в Україні почався період, що отримав в історії назву «відлига», і пов’язується з діяльністю М. С. Хрущова. Країна ставала все біль­ше відкритою. Люди починали говорити й писати про те, про що раніше й думати боялися. Настало прозріння і з багатьох економічних проблем. Почали проводитися цікаві творчі дискусії та наукові конференції. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Першу суттєву зміну було здійснено ним у галузі аграрної економічної політики.

На початку 50-х років дедалі більше давалися взнаки негативні наслідки панування в країні адміністративно-командної системи управління економікою. Особливо наочно це було видно у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою в радянській економіці, про що свідчили перш за все низькі темпи його розвитку та низька продуктивність.

У 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції сільського господарства зріс лише на 2%, а землеробства зменшився на 1%. Якщо в державному секторі економіка була вульгаризована і фальсифікована, то в колгоспному — відсутня зовсім. Коли в колгоспах почали розраховувати собівартість продукції, то з’ясувалося, що більшість із видів, представлених на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, є збитковими. Тодішні ціни часто не відшкодовували й десятої частини витрат. Так, ціни на картоплю не відшкодовували навіть витрат на її постачання на заготівельні пункти. По суті, держава, здійснюючи нееквівалентний обмін із селом, грабувала його, проводячи ту ж політику «воєнного комунізму».

У керівництві сільським господарством переважали адміністративні методи господарювання, жорстка регламентація діяльності колгоспів і радгоспів.

Розуміючи необхідність послаблення адміністративних методів управління сільським господарством, партія на початку 50-х років ужила ряд заходів. У вересні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС серед заходів, запропонованих М. С. Хрущовим з метою стрімкого підйому сільського господарства, центральне місце займало сут­тєве підвищення матеріальної зацікавленості трудівників села у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.

З цією метою підвищувались заготівельні й закупівельні ціни на продукцію тваринництва. Так, після 1953 р. закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувались неодноразово, і не у відсотках, а в декілька разів. Наприклад, ціни на худобу і птицю одразу ж були підвищені в 5,5 раза. У 1953—1958 рр. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7, на картоплю — у 8 разів. З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість за минулі роки з колгоспів було списано. Зменшено обов’язкові поставки овочів
і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі
у порядку закупок через заготівельні організації. Скасовано обов’язкові поставки сільгосппродуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. Установлено єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані за зонами країни. В кінцевому рахунку найважливіші види продукції стали рентабельними, що створило сприятливі умови для збільшення її виробництва. Почали впровад­жувати щомісячне авансування колгоспників на трудодні — до 25% грошових коштів, отриманих від реалізації тваринницької продукції.

За Сталіна колгоспники не користувалися правом пенсійного забезпечення. Запровадження Хрущовим пенсійного забезпечення для колгоспників і видача їм, як і всім громадянам, паспортів мало в той час величезне значення.

Вересневий пленум 1953 р. був спробою переходу до еконо-
мічних методів керівництва. Він сприяв зростанню виробництва основних сільськогосподарських продуктів. Підвищення матеріальної і моральної зацікавленості колгоспників у зростанні ви-
робництва дало хороші результати. У 1956 р. посівні площі в цілому по СРСР були збільшені на 25, а посіви зернових культур — на 20%. Заготівля зерна за 3 роки зросла на 75, м’яса — на 20, молока — на 63%. Виробництво тваринного масла (без домашнього виробництва) за цей термін зросло на 46%. Протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення в сільське господарство України збільшилися і становили 6799 млн крб. (15,6% загального обсягу інвестицій у господарство).

Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського вироб­ництва в 1954—1959 рр. становили понад 7%. Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8%, радгоспах — на 16%. Досягнуті успіхи підтверджували ефективність хрущовських змін у сталінській аграрній економічній політиці й сприяли подальшому засудженню культу особи Сталіна.

Однак політична система не забезпечила реалізацію ідей, закладених у рішеннях пленуму. Багато рішень, намічених пленумом, залишились на папері. На практиці економічні методи підмінялись адміністративними. З одного боку, здійснювалися захо­ди з розширення самостійності колгоспів і радгоспів, переведення їх на госпрозрахунок, а з іншого — збереглося централізоване планування їх діяльності, детально регламентувався державою весь процес господарювання, тобто колгоспи і радгоспи фактично були позбавлені самостійності.

При всій значимості реформи 1953 р., яка вперше гостро поставила питання про необхідність переходу від адміністративних переважно до економічних методів, поставлені нею завдання не були вирішені. Економічні методи не стали домінуючими. Оскільки реформа зачепила в основному сільське господарство, а завдання зі зміни механізму господарювання в інших галузях народного господарства і не ставилося, не мінявся кредитно-фінан­совий механізм у цілому, то цього і не могло статися.

Але це не означало, що ідеї реформи 1953 р. не отримали свого розвитку. Всі наступні роки свідчать про нові спроби подолання командно-бюрократичних методів і ліквідації жорсткого централізованого керівництва економікою.

Слід зазначити, що в повоєнний період відбувався процес спеціалізації міністерств і відомств, число яких неухильно зростало. Так, створено Державний комітет з постачання народного господарства (Держпостач СРСР) і Державний комітет з впровадження нової техніки в народне господарство (Держтехніка СРСР). Було вирішено зосередити роботу Держплану СРСР, який раніше виконував усі ці функції, на плануванні народного господарства та контролі за виконанням планів і недопущенні диспропорцій. Тож нововведення мало деякі переваги, але ще більше недоліків. У 1953 р. підприємства республіканського підпорядкування давали лише 31% промислової продукції, — решту виробляли підприємства союзного значення. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території рес­публіки, оскільки вони знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні союзних відомств. Це не могло не знизити відповідальності за роботу промисловості. Склалася громіздка, багатоступінчаста структура управління з великою кількістю малоефективних проміжних і паралельно діючих ланок. Чисельність управлінського персоналу була невиправдано завищена, а облік і звітність — занадто складними і заплутаними процедурами.

Після 1953 р. Хрущов починає ліквідовувати недоліки в системі управління на мікро- та макрорівнях і здійснює наступні зміни:

підвищення ролі й розширення прав союзних республік у господарському будівництві;

розширення прав і самостійності директорів;

впровадження нового порядку планування, що обмежує число директивних показників згори;

скорочення звітності керівним організаціям, що дублювала офіційну статистичну звітність;

скорочення і спрощення управлінського апарату.

У середині 50-х років було здійснено ряд реформ, спрямованих на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва народним господарством і посилення економічних стимулів і особистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Протягом 1953—1955 рр. здійснювались заходи з вивільнення місцевої ініціативи і послаблення диктату центру, розгорталася боротьба з бюрократизмом. Було здійснено низку значних заходів з розширення прав міністерств і союзних республік, усунення надмірної централізації в управлінні й плануванні.

В Україні у 1954 р. створено союзно-республіканські міністерства вугільної промисловості й чорної металургії. У 1956 р. перетворені з союзних на союзно-республіканські міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР.

У 1954 р. тільки в 46 міністерствах і відомствах були ліквідовані 200 головних управлінь і відділів, 147 трестів, значна кількість місцевих управлінь, постачальницьких організацій, різноманітних контор і дрібних структурних підрозділів. У структурі заводоуправлінь були ліквідовані проміжні і дублюючі підрозділи і служби й укрупнені малі цехи та відділи.

Лише протягом 1954—1956 рр. у відання міністерств союзних республік були передані підприємства й організації цілих галузей народного господарства: харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, паперової, роздрібної торговельної мережі, громадського харчування, автомобільного транспорту, річкового флоту й охорони здоров’я. Безпосередньо в українське республіканське підпорядкування було передано понад 11 тис. підприємств. Так, якщо у 1953 р. продукція промисловості союзного підпорядкування становила близько 70%, а республіканського, обласного і районного разом — тільки 30%, то в 1956 р. — відповідно 45 і 55%, а безпосередньо частка республіканської і місцевої промисловості України зросла до 67% усієї продукції промисловості, що планувалася, проти 35% у 1950 р.

Розширення прав республіканських організацій в управлінні народним господарством безпосередньо відбилось на системі показників державного плану. Загальнодержавну і внутрівідомчу статистичну звітність з номенклатури промислової продукції в державному плані на 1955 р. було скорочено втричі порівняно з 1953 р., а кількість показників народногосподарського плану — на 46%.

Зазначені заходи сприяли підвищенню ефективності управління виробництвом, проте в системі продовжували переважати елементи управління по вертикалі. Відомча відокремленість підприємств залишалась і не сприяла розвитку територіальних еконо­мічних зв’язків між підприємствами різних галузей, розташованих у одному економічному регіоні чи великому промисловому центрі, і заважала широкому здійсненню спеціалізації, комбінування і кооперування виробництва, що гальмувало комплексний розвиток республік і регіонів. У цьому перш за все наочнішою ставала як криза радянської тоталітарної системи взагалі, так і криза старої системи управління і планування безпосередньо. Життя вимагало вдосконалення управління.

Спроби корінних змін в управлінні економікою були здійснені ХХ з’їздом КПРС, який намітив курс на демократизацію всього суспільного, в тому числі й економічного життя країни. На основі рішень з’їзду здійснювалося розширення прав республіканських міністерств в управлінні підприємствами. В державних планах СРСР встановлювалися для союзних республік у централізованому порядку по республіканських міністерствах лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік. У зв’язку з цим підвищилася роль Держплану України, який вже не обмежувався плануванням республіканського господарства, а почав займатися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства, що знаходяться на території республіки, в тому числі й підприємств союзних міністерств.

Після ХХ з’їзду партії М. С. Хрущов ще активніше проводив курс на вдосконалення системи управління як на мікро-, так і на макрорівні. У 1957 р. було зроблено спробу подолати зазначені недоліки шляхом реорганізації управління промисловістю і будівництвом за територіальним принципом. На основі доповіді Хрущова на лютневому (1957 р.) Пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову «Про дальше вдосконалення управління промисловістю і будівництвом», суть якої полягала в ліквідації галузевих міністерств і створенні з 1 липня 1957 р. в областях Рад народного господарства (раднаргоспів).

Управління майже всією промисловістю і будівництвом було передано раднаргоспам. Цією реорганізацією передбачалося забезпечити поєднання єдиного централізованого керівництва господарством з розгортанням ініціативи місцевих органів, ліквідувати відомчі бар’єри і породжувані ними недоліки в керівництві підприємствами і будівельними організаціями. Було внесено зміни в організацію планування народного господарства. Розробка плану починалася безпосередньо на підприємствах, потім у раднаргоспах, у Держплані республіки і завершувалася в Держплані СРСР. Така організація планування повинна була сприяти кращому використанню місцевих ресурсів, виробничих потужностей, вдосконалювати роботу зі спеціалізації і кооперування підприємств. На Держплан СРСР покладалося завдання розробляти зведені народногосподарські плани на основі планів, поданих рад­наргоспами і держпланами союзних республік, коригувати їх із урахуванням потреб і реальних можливостей країни в цілому.

Згідно з прийнятим законом про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом основною організаційною формою управління були визнані Ради народного господарства, котрі безпосередньо підпорядковувалися Раді Міністрів союзної республіки. Було ліквідовано 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств, ряд міністерств було об’єднано. На початок 1958 р. функціонувало 7 загальносоюзних, 12 союзно-республіканських міністерств і 9 державних комітетів.

Усього в СРСР за новою структурою управління промисловістю і будівництвом територія країни була розподілена на адміністративно-економічні райони, у кожному з яких створювався раднаргосп як орган територіального управління господарством. Усього протягом 1957 р. було організовано 105 адміністративних економічних районів, у тому числі в УРСР — 11.

Згідно з «Законом про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР», прийнятим Верховною Радою УРСР 31 травня 1957 р., на території УРСР створювались такі адміністративні райони: Вінницький (Вінницька, Хмельницька області), Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ), Львівський (Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська області), Одеський, Донецький, Станіславський (Дрогобицька, Закарпатська, Станіславська і Чернівецька області), Харківський (Полтавська, Сумська, Харківська області) і Херсонський (Кримсь-
ка, Миколаївська, Херсонська області). Пізніше, в 1960 р., було створено ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкаський.

Спочатку адміністративно економічні райони створювались в основному на базі існуючого адміністративно-територіального поділу. Так, в Українській РСР з 11 економічних адміністративних районів 5 створювалися на базі існуючих областей, а 6 — об’єднували кілька областей. У тих союзних і автономних респуб­ліках, де господарство за своїм рівнем і економічними зв’язками не потребувало диференціації управління, було створено по одному економічному адміністративному району.

Більшість економічних адміністративних районів являли собою великі виробничі й територіальні комплекси. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. В Українській РСР у розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 промислових підприємств з обсягом валової продук­ції 14 млрд крб. У межах раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалася у легкій, м’ясо-молочній, харчовій промисловості.

Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У 1960 р. було створено республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. Раду народного господарства СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями й установами в межах відповідного економічного району. Для цього при них було створено спеціальний управлінський апарат, що складався в основному з головних галузевих і функціональних управлінь. При раднаргоспах організовувались техніко-економічні ради, які діяли на правах дорадчого органу. До їх складу входили висококваліфіковані спеціалісти різних галузей народного господарства, вчені, робітники, новатори і передовики виробництва, партійні функціонери, а також працівники профспілкових та громадських організацій.

Основним завданням раднаргоспів було забезпечити виконання всіма підпорядкованими їм підприємствами встановлених дер­жавних виробничих планів з усіх основних показників, управління складанням виробничих планів підприємств, на основі яких створювався єдиний загальний план розвитку економічного району і країни в цілому.

Територіальна система управління створила сприятливі умови для:

організації праці й структури управління на мікрорівні;

розвитку ефективних форм суспільного розподілу праці;

міжгалузевої спеціалізації і кооперування в регіонах;

створення міжгалузевих спеціалізованих виробництв з ремонту обладнання, виготовлення заготовок та інструментів для різноманітних галузей промисловості;

комплексного розвитку економічних районів.

Протягом перших трьох років діяльності раднаргоспів у країні було укрупнено понад 2 тис. промислових підприємств і проведено велику роботу щодо концентрації розпорошених дрібних допоміжних, ремонтних і транспортних робіт. За цей самий час раднаргоспи Української РСР укрупнили понад 1 тис. підприємств, створивши на їхній основі 400 комбінатів, великих заводів і фабрик. Це дало можливість вивільнити і перевести на інші ділянки роботи понад 5 тис. осіб адміністративно-управлінського персоналу. Особливо важку роботу проведено в цьому напрямку в лісозаготівельній промисловості. Багато раднаргоспів неодноразово укрупнялися. Так, у 1962 р. укрупнено районні раднаргоспи, і в Україні замість 14 створено 7 раднаргоспів.

У ході пошуку нових форм управління виникли й отримали широке розповсюдження об’єднання споріднених підприємств у виробничі фірми (об’єднання), що користувались правом юридичної особи і працювали як госпрозрахункові. Перші об’єд­нання в Українській РСР виникли в легкій промисловості у вигляді фірм у 1961 р. Це львівські взуттєва фірма «Прогрес» і шкіряна фірма «Світанок», які в 1975 р. були реорганізовані у виробничі об’єднання. У 1962—1964 рр. подібні об’єднання були створені також у деревообробній, цементній, м’ясній, харчовій та інших галузях промисловості. Всього в той час в Українській РСР діяло 104 об’єднання. У них досить вдало вирішу­валась проблема дрібних підприємств у межах територіальної системи управління.

Поряд з перевагами в територіальній системі мали місце і суттєві недоліки:

деякі раднаргоспи під виглядом спеціалізації намагалися звільнитися від виробництва «невигідної продукції»;

виявилися спроби створення замкнутого господарства всередині економічного району;

місцями почали будувати нові підприємства і розвивати сировинну базу, виходячи з місцевих інтересів;

міжгосподарські поставки виконувалися перш за все для «своїх» підприємств, без урахування інтересів «чужих».

Тенденція до автономії суттєво стримувала використання переваг територіальної системи управління.

Однак реформа 1957 р., що замінила міністерства раднаргоспами, не могла вирішити проблеми демократизації господарського життя і поліпшення справ в економіці. На відміну від раднаргоспів 20-х років нові раднаргоспи діяли в межах адміністративно-командної системи, і тому не могли використати економічні методи управління. Вони були вимушені використовувати старі командно-бюрократичні методи і відносно підприємств практично залишалися тими ж міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувались за допомогою старого економічного механізму. По суті, ні методи управління, ні сам господарський механізм тоді не змінилися. Все це свідчить про те, що в 50-х роках при здійсненні економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне, — не ставилось завдання здійснення радикальної реформи існуючого господарського механізму.

Однак життя наполегливо вимагало зміни методів управління економікою. Адміністративно-командна система з її механізмом директивного планування й управління все більше гальмували вирішення завдань, що стояли перед країною. Необхідно було здійснити радикальну реформу господарського механізму, перейти від командно-адміністративних методів управління економікою, які гальмували економічний розвиток, до економічних. Але для цього потрібно було розгортати ринкові відносини.

Принципові зміни вніс М. С. Хрущов і в систему управління аграрно-промисловим сектором. Так, нові перспективи в розвитку матеріально-технічної бази і розширенні можливостей для здійснення технічного прогресу в сільському господарстві відкрилися після рішень лютневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС і сесії ВР СРСР. Березневий (1958 р.) Пленум ЦК КП України обговорив питання про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) і прийняв постанову «Про підсумки лютневого Пленуму ЦК КПРС і завдання КПУ по дальшому розвитку колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних станцій».

Згідно з прийнятим рішенням МТС реорганізовувалися в ремонтно-технічні станції (РТС). Трактори, комбайни та інші сільсь­когосподарські машини, що належали МТС, продавалися колгоспам, які виявили бажання придбати цю техніку. Колгоспам, що не мали можливості одразу оплатити трактори і машини, їх надавали в розстрочку залежно від економічного стану господарств.

На кінець 1958 р. реорганізацію МТС в Українській РСР було завершено. Колгоспи викупили у них 108,4 тис. тракторів, 42,7 тис. зернозбиральних комбайнів та багато іншої сільськогосподарської техніки. На постійну роботу в колгоспи з МТС перейшло понад 300 тис. трактористів, комбайнерів, інших механізаторів.

У цілому заходи, яких було вжито в ході здійснення реформування сільського господарства, стимулювали його розвиток. З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Підвищилися валові збори та врожайність зерна, зросло поголів’я худоби. Проте піднесення виявилося нестабільним. Із 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо за 1951—1958 рр. обсяг валової продукції збільшився на 65%, то з 1959 по 1964 р. — лише на 22%. Зменшилися середньорічні темпи розвитку.

Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. Це призвело до зменшення доходів колгоспників і зростання заборгованості перед державою. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Але цих заходів було недостатньо.

Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16,5% усіх інвестицій у господарство. Як і раніше, вони вкладалися у виробничі фонди, які за цей період зросли у колгоспах у 1,8, а в радгоспах — у 2,5 раза. Але фондовіддача зменшилася з 1,47 крб. у 1958 р. до 0,87 крб. у 1965 р. у колгоспах і, відповідно, у радгоспах — з 0,92 до 0,77 крб.

Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося в 1954 р., законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4 усіх посівів у 1950 р. до 40,9% у 1960.

У діяльності М. С. Хрущова, що здійснив позитивні зміни в системі управління економікою, було немало і негативних моментів, що особливо яскраво виявилися в його нещадній боротьбі з травопільною системою землеробства і спробою нав’язати повсюдне вирощування кукурудзи. За період з 1955 по 1964 рр. надмірно розширювалися посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних ґрунтово-кліматичних умов. У 1955 р. планувалося посіяти понад 5,2 млн га порівняно з 2,2 млн га у 1953 р., у 1962 р. посіви кукурудзи досягли понад 20% усієї посівної площі. Однак урожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса).

Валове збирання технічних і кормових культур зростало переважно за рахунок розширення посівних площ, що, в свою чергу, скоротило площу під чистими парами. Однак виснаження цілинних земель, посуха 1963 р., застій сільськогосподарського виробництва в центральних чорноземних районах Росії та в Україні призвели до продовольчої кризи. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном.

Не можна не відмітити і зміни, здійснені Хрущовим у галузі житлового будівництва. Будівництво житла в сталінські часи знаходилось у дуже поганому стані. Крім того, урбанізація посилила кризу. У 1954 р. було прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва, обрано найдешевший швидкісний варіант будівництва житла, розрахованого на 30—40 років, з перспективою будівництва більш комфортабельних будинків в умовах розвинутої економіки.

Реалізація нової політики в житловому будівництві сприяла швидкому зростанню площі введеного в дію житла. Мільйони сімей поміняли бараки, підвали і комуналки на окремі квартири з усіма зручностями. Зменшилася гострота житлової проблеми. Проте рівень забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Протягом 60—80-х років житлова проблема загострилася, кількість уведених у дію житлових будинків і квартир за 80-ті роки практично не зростала.

На рубежі 50—60-х рр. ситуація в економіці загалом почала різко погіршуватися. У пошуках винуватця за провали в економіці стріли було спрямовано в Сталіна. У країні різко погіршилися умови життя, хронічними стали перебої в забезпеченні багатьма видами продуктів та інше, що в основному й призвело до звільнення М. С. Хрущова з його посади.

Як показав історичний досвід, соціалістичній системі господарства в нашій країні найбільш відповідала галузево-терито­ріальна система управління виробництвом, яка гармонійно поєднує галузевий і територіальний принципи, вертикальну і горизонтальну підпорядкованість виробничих підприємств. Відповідні пошуки в напрямі вдосконалення такої системи управління народним господарством тривали протягом усього періоду, що розглядається. Наприкінці 50-х років посилився інтерес учених-еко­номістів до теорії товарно-грошових відносин. Дослідники цієї проблеми поділилися на два протилежних напрями: одні з них — «товарники», відстоювали необхідність існування товарно-гро­шових відносин при соціалізмі, інші — «нетоварники», заперечували їх наявність, вважаючи, що планові засади повністю витісняють товарно-грошові відносини, які є рудиментом капіталізму.

Перехід від територіальної до галузево-територіальної системи управління було здійснено під час реформи 1965 р. Реформі передувала дискусія з проблем господарського механізму, що розгорнулася на початку 60-х років. У ході дискусії все більше стверджувалася точка зору, що товарно-грошові відносини органічно притаманні соціалізму. В економічній літературі знову піднімається забута проблема плану і ринку, обґрунтовується ідея поєднання в господарському механізмі планових засад і товарно-грошових відносин. Певний внесок у розробку цих проблем зробили такі українські економісти, як Е. Ліберман, Я. Лінійчук, І. Лукінов, Ю. Пахомов та інші. Так, харківський економіст Е. Г. Ліберман вважав, що централізоване планування повинно визначати стратегічні цілі й напрями в розвитку економіки, а узгодження народногосподарських і колективних інтересів — здійснюватися на основі госпрозрахунку.

У 1962 році в країні розгорнулася широка дискусія з проблем планування, господарського керівництва і економічного стимулювання. Приводом до неї була публікація в газеті «Правда» за
9 вересня статті Е. Г. Лібермана «План, прибыль, премия». В ній учений стверджував, що справа не в показниках планування, а в системі взаємовідносин підприємства з народним господарством, у способах планування, оцінки і знаходження роботи виробничих колективів. На його думку, до підприємства необхідно доводити лише головні показники (завдання з обсягу продукції в номенклатурі й за термінами постачання), надавши їм більше прав для господарського маневрування. Оцінювати ж роботу підприємств необхідно за кінцевим ефектом, а не за більшим числом показників, що детально регламентують їх господарську діяльність.

Ці ідеї були підтримані В. С. Немчиновим, який вважав, що за збереження централізованого планування необхідно створити можливість для виявлення місцевої ініціативи; що необхідний механізм, який забезпечував би узгодження планової і господарської діяльності в центрі з плановою і господарською діяльністю самих підприємств.

Учасники дискусії виступали за збереження і навіть зміцнення централізованого планування, але разом із тим усі вони вважали за необхідне створити сприятливі умови для широкого виявлення господарської ініціативи і самостійності підприємств.

Широке обговорення проблем планування й економічного стимулювання сприяло прийняттю практичних заходів із удосконалення господарського механізму. І в середині 60-х рр. було здійснено нову спробу змінити систему управління, що склалася. Початок було покладено рішеннями березневого і вересневого (1965 р.) Пленумів ЦК КПРС. Здійснювана згідно з цими рішеннями господарська реформа передбачала систему заходів з удосконалення планування й економічного стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостій­ності підприємств, зміцнення і подальший розвиток господарського розрахунку.

Згідно з рішенням вересневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС і прийняття Верховною Радою СРСР «Закону про зміни системи органів державного управління» було створено 11 союзно-рес­публіканських і 9 союзних міністерств по галузях промисловості. В Українській РСР для управління промисловим виробництвом у 1965 р. створені такі союзно-республіканські міністерства: чорної металургії, вугільної промисловості, хімічної промисловості, лісової, целюлозно-паперової і деревообробної промисловості, про­мисловості будівельних матеріалів, легкої промисловості. На кінець 1965 р. у СРСР налічувалось 18 загальносоюзних і 13 союзно-республіканських міністерств.

Держплан СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. Як такі, що виправдали себе під час існування в економічних районах, були збережені органи матеріально-технічного по­стачання за територіальним принципом з мережею спеціалізованих складів і баз для постачання всіх підприємств і організацій регіону. Для керівництва ними утворено союзно-республікан­ський Держкомітет СРСР матеріально-технічного постачання, а в союзних республіках були створені головні управління матеріально-технічного постачання подвійного підпорядкування — Раді Міністрів республіки і союзному Держкомітету. Так, в Українській РСР були створені управління матеріально-технічного по­стачання нафтовидобувної промисловості, нафтопереробної і
нафтохімічної промисловості. Також створено республіканське Міністерство місцевої промисловості.

Одночасно з 1 січня 1966 р. припиняли свою діяльність ВРНГ СРСР, РНГ СРСР, республіканські раднаргоспи, раднаргоспи адміністративних економічних районів та державні галузеві й виробничі комітети. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні діяло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будівництва, комунального господарства, місцевої промисловості, освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпечення. Союзно-рес­публіканські міністерства й управління були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і Раді Міністрів СРСР.

Економічну реформу 1965 р. можна по праву вважати дітищем О. М. Косигіна. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічне стимулювання і госпрозрахунок.

Нова система планування і економічного стимулювання перед­бачала таке поєднання методів господарського керівництва, за якого наголос робився на посилення економічних методів, що, природно, підвищувало вимоги до роботи Держплану як органу уряду, що відповідає за розробку основних напрямів і проблем розвитку економіки країни. Господарська реформа намічала скорочення кількості обов’язкових директивних планових завдань. Передбачалося перейти від валової і товарної до реалізованої продукції, яка відігравала б роль основного показника обсягу виробництва. Серед якісних показників, що характеризують ефективність господарської діяльності підприємств, на перший план було поставлено прибуток і рентабельність. Для посилення матеріальної зацікавленості підприємств значна роль відводилася створенню фондів економічного стимулювання, призначених для розвитку виробництва, матеріального заохочення працівників, на соціально-культурні потреби і житлове будівництво.

Таким чином, господарська реформа 1965 р. передбачала посилення економічних методів управління народним господарством, поліпшення державного планування, підвищення господарської самостійності та ініціативи підприємств на основі їх мате­ріальної зацікавленості в результатах виробництва. Тоді ж було поставлено питання про перехід до госпрозрахунку, хоча здійснити його практично через ряд причин, і, перш за все, недооцінки ролі товарно-грошових відносин, не вдалося.

Питання про усунення механізму директивного планування тоді не стояло, а навпаки, мова йшла про його зміцнення. Однак у ході реформи, по суті, було поставлено питання про поєднання директивних методів установлення планових завдань з використанням економічних важелів і стимулів. Особливу роль почала відігравати система економічного стимулювання, що базувалася на повнішому використанні таких важелів, як ціна, прибуток, кредит, зарплата.

Вузловим питанням реформи була зміна кількості показників, що централізовано визначалися. Це означало, що в основу реформи було покладено стару концепцію, яка розглядала план як систему показників, тобто обов’язкових для виконання підприємствами планових завдань. А це, природно, не сприяло подоланню планового фетишизму. Хоча і проголошувалась необхідність поєднання адміністративних і економічних методів, але пріоритет віддавався директивним адресним показникам. Практично це означало, що господарський механізм, закладений у економічній реформі 1965 р., зберігав риси адміністративно-командної системи управління економікою. Саме ця обставина вирішальним чином вплинула на долю реформи.

Уважалось, що восьма п’ятирічка, п’ятирічка економічних реформ (1966—1970 рр.), стала особливо успішною, відрізнялася прискоренням темпів розвитку і різким підвищенням ефективності виробництва. За офіційною статистикою протягом 1966—1970 рр. випуск промислової продукції збільшився в Україні на 50%, причому 2/3 приросту начебто було одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Звідси й особливості восьмої п’ятирічки, і відлік періоду стагнації з початку 70-х років.

Але зараз і економісти, й історики поділяють думку, що реформи 60-х років не мали відчутного результату. Можна вважати, що економічні показники за період 1966—1970 рр. навіть погіршилися. У цілому національний дохід збільшився на 22% проти 24% за попередні п’ять років, продуктивність праці зросла на 17% проти 19%. Це можна пояснити тим, що високі звітні цифри досягались завдяки прихованому (неопублікованому) підвищенню оптових цін. У результаті реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий. Головна суть «косигінської реформи» полягала в деякій лібералізації і демократизації господарчої системи.

Однак у подальшому реформа почала згортатися, нові методи планування й економічного стимулювання все менше і менше впливали на розвиток виробництва, а на деяких напрямах почався зворотний рух. Реальний вихід зі становища не проглядався. Тому можна вважати, що період стагнації розпочався задовго до 1970 р. Так, якщо середньорічні темпи приросту національного доходу України за період 1961—1965 рр. становили 7,0%, то у 1966—1970 рр. — усього 6,7%; валового суспільного продукту відпо­відно 6,9 і 6,7%; продукції промисловості — 8,8 і 8,4%. І лише темпи приросту капітальних вкладень зросли — з 5,2 до 6,8%.

Наприкінці 70-х років було здійснено спробу відновити ідеї 1965 р. На відміну від господарської реформи 60-х років, котра зачепила головним чином промисловість, нова система заходів охоплювала всі основні галузі народного господарства: промисловість, сільське господарство й АПК у цілому, будівництво, транспорт, торгівлю і громадське харчування, матеріально-тех­нічне постачання, а також багато інших галузей народного господарства. Система заходів передбачала підвищення ролі держав­ного плану як головного інструменту реалізації економічної політики. Нова система заходів охоплювала всі рівні управління: об’єднання, підприємства, організації; галузеві міністерства і відомства; міжгалузеві органи, органи регіонального управління і загальнодержавний рівень.

Однак повернутися до ідеї реформи 1965 р. не вдалося. Життя вимагало здійснення радикальних заходів, але керівництво країни в 70-ті роки виявилося непідготовленим до цього. Необхідність у докорінній зміні системи управління і планування багато в чому недооцінювалась, а прихильність до адміністративних методів брала гору. Було відсутнє поєднання інтересів трудових колективів з кінцевими результатами, що стримувало їх ініціативу і не стимулювало до використання резервів. У цілому не було усвідомлено всю важливість і невідкладність корінної перебудови всієї системи управління народним господарством. Намічену в кінці 70-х років систему заходів з удосконалення господарського механізму було прийнято з великим запізненням, коли імпульси, викликані реформою 1965 р., почали загасати. Повільність у діях, половинчатість у рішеннях практично звели нанівець ідеї економічної реформи 1965 р. А це призвело до зниження темпів економічного зростання в 70-х і на початку 80-х років.

Одна з причин такого положення полягала в тому, що теоретичні уявлення про форми і методи планового управління економікою залишалися на рівні 30-х років. Перетворення 50-х—60-х років не мали за мету заміну адміністративно-командної системи управління, як такої, що віджила, хоча об’єктивно і були спрямовані на її послаблення. Відбулася свого роду абсолютизація централізму. Недооцінювалося положення про необхідність правильного співвідношення централізму і місцевої ініціативи.

Таким чином, здійснені в 50-х—70-х роках спроби подолання командно-бюрократичних методів управління економікою не увінчалися успіхом. Як і раніше, панувала адміністративно-командна система, яка відкидала можливість управління економікою на основі широкого використання економічних методів. Висновки радянської економічної науки 60-х років про необхідність поєднання адміністративних і економічних методів, централізованого планування і госпрозрахункових методів управління підприємствами не підкріплювались практичними діями керівництва країни, яке продовжувало дотримуватися думки про несумісність планових і ринкових засад.

Прихильність до адміністративних методів управління, негативні сторони господарського механізму, що тоді існував, призвели до застійних явищ у економіці. У 70-х—початку 80-х років економіка опинилася в передкризовому стані. Це означало, що радянська економічна система переживає кризу, а тому повинна бути реформована. Але це не свідчило про те, що мала місце економічна криза, бо скорочення виробництва не спостерігалося ані у 80-х, ані тим більш у 70-х роках. Зменшувалися лише темпи приросту виробництва, а не загальний його обсяг. Ознаки кризи стали помітними і відчутними ще в роки десятої п’ятирічки (1976—1980 рр.), коли почало спостерігатися різке падіння темпів економічного зростання в Україні.

Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту в Українській РСР з п’ятирічки в п’ятирічку знижувалися: від 6,75 у 1966—1970 рр. (восьма п’ятирічка) до 3,4% у 1981—1985 рр.; національного доходу, відповідно, від 6,7 до 3,4%; виробництво продукції промисловості — від 8,4, до 3,5%; капітальних вкладень — від 6,8 до 3,1%; темпи зростання продуктивності праці зменшилися більше ніж у 2 рази — з 6,2 до 3,0%. Темпи приросту валової продукції сільського господарства, відповідно, зменшилися з 3,2 до 0,5%.

Більшість планів у республіці не виконувалася, хоча в цілому Україна нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи виробництво продукції. Кількісне зростання промислової продукції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво нових технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили суспільства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисловості, що негативно впливало на якість продукції.

Розвиток господарства як і раніше мав індустріальне спрямування, і в цьому напрямку Україна досягла значних успіхів. Так, на початок 80-х років республіка давала понад 50% загальносоюз­ного виробництва залізної руди, понад третину чавуну, сталі, прокату, понад 25% видобутку вугілля. У республіці випускалось 97% вугільних комбайнів, 52,3% вантажних магістральних вагонів, 33,2% турбін, 24,7% тракторів тощо. Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася ціла низка проблем, у тому числі проблема якості промислової продукції.

Уповільнення темпів економічного зростання та зниження ефективності виробництва вимагали від керівництва СРСР зміни соціально-економічної орієнтації.

Після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у країні почала здійснюватися нова економічна політика (неонеп), що пройшла у своєму розвитку декілька етапів. На першому етапі нова політика отримала назву «курс прискорення», і була сформульована лише в загальних рисах. Головною метою даного курсу пропонувалась всебічна інтенсифікація суспільного виробництва за рахунок пріоритетного розвитку ряду сфер: науково-технічного прогресу, структурної перебудови, ефективної системи управління, організації і стимулювання праці.

Ця модель була зовсім теоретично необґрунтована, оскільки зрозуміло, що структурна перебудова економіки неможлива без реорганізації всього господарського механізму. Тому вже через рік термін «прискорення» виходить із користування і замінюється терміном «перебудова». На початку «перебудови» йшлося про те, що необхідно «перебудовуватися», що «так жити не можна». На жаль, ні у вчених-економістів, ні у політиків чіткого уявлення про те, від якої моделі економічної системи ми відмовляємось і до якої моделі хочемо прийти, не було. Тому весь «процес» ішов не по лінії створення нової економічної системи, а по лінії руйнування існуючої.

Дванадцята (і остання) п’ятирічка (1986—1990 рр.) виявилася безплідною і, значно випереджаючи всі попередні з марнотратства заради дутих темпів прискорення, з тріском провалилася на півдорозі. Впритул до 1988 р. ставилось завдання створення планово-ринкової системи, в якій ринок розглядався як допоміжна торгово-комерційна «прибудова» до планової економіки. Однак з цього нічого не вийшло.

Згідно з рішеннями червневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС з 1988 р. почалося здійснення радикальної економічної реформи. До середини 1987 р. було розроблено і прийнято програму корінної перебудови системи управління економікою. Вона передбачала її соціальну переорієнтацію, структурні перетворення, реформу ціноутворення і перебудову фінансово-кредитної системи за загальної спрямованості до регульованої ринкової економіки.

Епіцентром урядової програми, запропонованої в 1989 р. з’їзду народних депутатів СРСР, якраз і було здійснення радикальної економічної реформи. Було прийнято пакет постанов, в яких йшлося лише про косметику планової системи управління народним господарством, підвищення ролі Держплану в нових умовах господарювання. «Фундаментальна» підготовка до ринку у цих документах фігурує лише в розумній необхідності його насичення товарами.

«Радикальна» реформа була найбезпліднішою із всіх поперед­ніх. У ній не лише не вирішені, але навіть і не поставлені по-науковому питання про непридатність вимірювачів економічного зростання і принципу визначення фонду зарплати за обсягом товарної продукції, що дало можливість зберегти в інструкціях і методиках усе у попередньому вигляді.

У 1989 р. ці чергові безплідні документи стали теоретичною базою для програми діяльності уряду, обраного новим парламентом, найближчою метою якої була стабілізація економіки в 1990 р. В Україні 1989 рік був останньою точкою відліку відносної стабільності в економіці, але тільки відносної, а з 1990 р. почався фактичний спад виробництва. Приріст товарів народного споживання було намічено величезний — на декілька млрд руб. (всього по СРСР — на 60 млрд руб.). Особливо великі надії покладалися на скорочення воєнних витрат і конверсію оборонних галузей промисловості. Робота зі стабілізації економіки урядом велась дуже активно. Але вже до травня 1990 р. стало вочевидь, що програма стабілізації економіки «горить»: темпи зростання виробництва товарів народного споживання у 5 разів, а продуктових — у 10 разів нижчі за намічені.

Саме в цих умовах на горизонті й замаячив ринок. Він привернув увагу керівництва країни як можливість самозбереження, бо кредит довіри до нього з боку народу вже було вичерпано. І обіцяти більше було нічого.

Після того, як 24 травня 1990 р. на третій сесії Верховної Ради СРСР голова уряду М. І. Рижков виступив з доповіддю «Про еко­номічне становище країни і про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки», ринок стартував. Через місяць перед­бачалося підвищити ціни на хліб і хлібопродукти у 3 рази, а з січня 1991 р. — більшість оптових і роздрібних цін від 50 до 100%, що свідчить про те, що перехід до ринку розпочався з директивного підвищення цін у напрямку світових.

Економічний розвиток України на кінець 80-х років характеризувався подальшим його погіршенням. Так, середньорічні темпи зростання валового суспільного продукту за період з 1986 р. по 1990 р. порівняно з 1981—1985 рр. знизилися з 3,4 до 1,9%; валового національного продукту — з 3,4 до 2,4% відповідно; продукції промисловості — з 3,4 до 3%.

Таким чином, третя спроба прискорення, здійснена М. С. Горбачовим (після М. С. Хрущова і Л. І. Брєжнєва), була найпростішою за задумом і виявилася найкороткочаснішою. Завдання, пос­тавлені на її початку, залишились невиконаними. Горбачову не вдалося навіть зупинити неухильне погіршення соціально-еконо­мічного становища, а економічна криза в епоху його перебудови ще більше загострилася. Відбулося це тому, що реформа теоретично не розроблялась, здійснювалась не комплексно, без урахування вітчизняного і зарубіжного досвіду економічних реформ. Усе це призвело до господарського безвладдя, розвалу народного господарства і розпаду СРСР. Таким чином, Україна починала розбудовувати незалежну економіку, перебуваючи в стані кризи.