Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5. 9. М. Г. Чернишевський — автор теорії «російського соціалізму»

М. Г. Чернишевський — автор теорії «російського соціалізму»

Предмет політичної економії залежить від позиції її автора стосовно до процесів, які ним спостерігаються й аналізуються. Автор — дитина свого часу. Знакова подія першої половини XIX ст. — індустріальна технологі-
чна революція. Англійська політична економія завданням науки вважає з’ясування економічних законів капіталістичного виробництва, розподілу, обміну. Німецька історична школа проти визнання космополітичних законів, вона досліджує національну економіку з позицій історизму. Критики індустріалізму розпадаються на протилежні табори: одні (Сімон де Сісмонді) — за повернення до дрібного гільдійського виробництва, другі — за пошук способів, які б заперечували ринкові відносини в умовах машинного виробництва з його тяжкими соціальними наслідками пауперизму через асоціації у формі народних майстерень, виробничої кооперації, соціалізації власності, реформи обміну через банки справедливого обміну.

Чернишевський висуває таке визначення: «Політична економія є наука про матеріальний добробут людини, оскільки він залежить від речей і положень, вироблюваних працею»[1]. З наведеного положення випливає підстава

для критики Чернишевським теорій визначальної ролі обміну: «Подивіться на теорію Сміта, вона надає такої самої надзвичайної і виняткової важливості самому обміну».

Оскільки «виразкою» індустріалізації є пауперизм, Чернишевський зосереджує основну увагу на злиденності. Через це і предмет науки «матеріальний добробут людини», через це «економічна наука — медицина економічного буття». Так політекономія дістає практичного значення — вона відбиває інтереси трудящих (селян, робітників, ремісників, усіх тих, кого експлуатують), але перш за все — селянства. Він — «батько російського соціалізму», — говорить про Чернишевського Г. В. Плеханов. Він — селянський соціаліст. Він з тих, хто поєднує в одне три фактори: працю, землю, капітал. Це — єдність власника, хазяїна, робітника. Це — вільний поселянин у сільській общині. Але в сільській общині, яка використовуватиме «машинізм», тобто він за індустріалізацію не великого приватного виробництва, а великого общинного землекористування. Великому виробництву під силу використання машин, які потребують значних капіталовкладень. Його перевага перед гільдійським, фаланстерським господарським буттям незаперечне.

Поєднання аграрної технології з індустріальною революцією — відмітна риса концепції Чернишевського. На жаль, він не знайомий з діяльністю «Вільного економічного товариства», яке взяло на себе популяризацію досягнень аграрної технологічної революції на Заході, перш за все в Англії, і через це не долучив як доведення запровадження в сільське господарство Росії плодозмінної системи рільництва.

У статуті «Вільного економічного товариства» його мета — «повідомляти і висвітлювати досвід кращого ведення сільського господарства, ставити польові досліди з розвідки нових прийомів»[2]. І багато в чому його діяльність сприяла розвиткові агрономічної науки в Росії, цього найважливішого компонента аграрної технологічної революції в її регіональному з урахуванням ґрунтово-кліматичних умов застосуванні. Тут знову вперед виступають місце і роль національних особливостей.

Англійська система плодозмінного рільництва працює, як зазначає відомий учений-агроном Д. Прянішніков, тільки в країнах теплого і вологого клімату. Спроби деяких прогресистів перенести англійську систему на російські терени закінчувалися повним провалом. Так трапилося з відомим ученим-математиком М. І. Ло­бачевським. Проте був окремий випадок, коли один з поміщиків запровадив семипільну сівозміну. Утім у цілому сільське гос-
подарство в його дворянсько-поміщицькому варіанті перебу-
вало у глибокій кризі. Так, питома вага відданих у заставу маєтків досягла в Калузькій губернії 93 %, Нижегородській — 78 %, Московській — 62 %. Селянське господарство було в не менш скрутному стані. Отже, Чернишевський мав перед очима достатньо фактичного матеріалу для оцінки справжнього стану селянства та для усвідомлення необхідності пошуку шляхів виходу з цієї найтяжчої технологічної, економічної, соціальної ситуації. Однак проблему розвитку науки та її ролі в аграрній технологічній революції Чернишевський не враховував. Для ведення сучасного йому землекористування потрібна була свобода господарської діяльності на великих земельних ділянках — там могла реалізуватися сівозміна. Потрібен був аналіз ґрунтів і, відповідно, добрив — як природних, так і мінеральних — залежно від культури, яка висівалась до і після. Потрібен був науковий організаторський менеджмент і як одна з найважливіших умов — або власний, або позичковий капітал.

Прусський шлях розвитку землекористування, природно, визначався на основі використання англійського досвіду. Створювались великі виробництва, у тому числі за рахунок общинних земель, викупні платежі були формою утворення необхідних інвестицій.

Реформа 1861 р. використала досвід Пруссії, зокрема викуп надільної землі, але з розстроченням на 49 років з 6 % річних. 1905 року і цей викуп було скасовано. Але залишилась община як фіскальний засіб, коли вся вона несла відповідальність за сплату податку, коли вільного продажу землі не було, а реформа передавала надільну землю в користування, коли зберігалось відпрацювання панщини і сплата оброку до часу закінчення викупу, тобто до 1910 р.

Проте незважаючи на обмеженість реформи, вона все ж створила деякі умови для розвитку сільського господарства країни і промислового розвитку. Так, якщо питома вага Росії у світовому промисловому виробництві становила 1820 р. близько 1 %, то до 1870 р. вона вже дорівнювала 4 %[3].

Г. В. Плеханов — критик «російського соціалізму» — писав: «Положення 19 лютого вибило общину зі сталої рівноваги натурального господарства і передало її у владу всіх законів товарного виробництва і капіталістичного нагромадження. Викуп селянських земель повинен був здійснюватися на засадах, протилеж­них принципу общинного землеволодіння. Крім того, зберігши общину в інтересах фіску, наше законодавство надало, однак, двом третинам домогосподарств остаточного розділу общинних земель на подвірні ділянки. Переділи були також утруднені, що на додачу до всього на “вільних хліборобів” було покладено зовсім непорівнянний з їхніми платіжними силами тягар податей та повинностей. Усі протести селян проти “нового кріпосного права” були придушені силою різок і штиків, “нову” Росію охопила гарячка грошових спекуляцій. Залізниці, банки, акціонерні компанії зростали як гриби. Передрікання М. Г. Чернишевського щодо “значних економічних перетворень”, які мають здійснитися в Росії, виповнилося раніше, ніж великий учитель молоді дійшов до місця свого заслання. Олександр ІІ був царем буржуазії так точно, як Микола був солдатським і дворянським царем»[4].

Спираючись на концепцію Чернишевського щодо особливої ролі общини в історії Росії, його учні першорядне місце відводили інтелігенції, в якій вони бачили могутню і вирішальну силу в соціальній перебудові Росії. «Пропагандисти були впевнені, що вони без зайвого клопоту навчать селянство істин наукового соціалізму. Бунтівники вимагали негайного створення бойових організацій у народі»[5] (Плеханов тут має на увазі таких ідеологів народництва, як П. Н. Ткачев та М. А. Бакунін).

Однак історія розпорядилась інакше. Господарем становища стають «ринкові відносини», «ринкове господарство». Та для Чер­нишевського «виразка пролетарства» як породження «індустрі-
алізму» була головним злом, від якого він мріяв позбавити селянство Росії. Тому в політекономії він бачив «медицину соціальних проблем».

Політекономія трудящих ґрунтується на засновку: три фактори виробництва — праця, капітал, земля — виступають у певному соціальному середовищі в одній іпостасі, єдиному власнику — общині.

Свій метод Чернишевський називає гіпотетичним: «Цей метод полягає в тому, що коли потрібно визначити характер відомого елементу, ми повинні на час відкладати в бік заплутані завдання і вишукувати такі завдання, в яких цікавий для нас елемент виявив би свій характер найбезперечнішим способом. З царини історичних подій ми повинні перенестися в царину абстрактного мислення, яке не залежить від соціального впливу та має силу фізичного закону. Тоді як розподіл залежить від самих людей».

Очевидно, ми маємо справу з абстрактним методом, для свого часу дуже актуальним. Пізніше ми його знаходимо в Е. Бем-Баверка, та тут ще немає системного підходу, коли явище розглядається як елемент певної системи — або сформованої, або такої, що формується.

Тому виробництво розглядається Чернишевським у позаісторичному плані як загальна закономірність. Він, маючи справу з економізуючими мудрецями, ставив своїм завданням руйнувати попередження, які випливають з нерозуміння, забуття або незнання загальних істин, які належать до матеріальної діяльності людини, до виробництва, праці і загальних їх законів.

Цікавим є його переконання, що предметом науки є «кількість, що підлягає рахунку і мірі, які розуміються тільки через віднімання та вимір»[6].

Джерело прогресу, за Чернишевським — внутрішнє прагнення маси до поліпшення свого матеріального й морального побуту. На це внутрішнє прагнення діють форми, під впливом яких повинен розвиватися прогрес. У цьому першорядне значення має політична економія. Заперечуючи прогресивну роль ринкових відносин, він включає до політичної економії вчення про селянське господарство, у чому бачить відмінність «політекономії трудящих» від політичної економії Заходу. «Саме те, що ми допускаємо до належного в установленні політико-економічних принципів поняття щодо поселянина-власника, і слугує однією з го­ловних причин відмінності наших думок від панівних»[7].

Запозичуючи в Мілля положення про поселянина-власника, Чернишевський наголошує, що господарство поселянина-влас­ника за однакових умов незрівнянно успішніше від господарства фермерів-капіталістів. Але в Чернишевського цей висновок стосується того етапу, коли община стає власником землі як єдине ціле для держави трудящих. А за ринкових «комерційних» умов перевага великого перед дрібним незаперечна.

«Переважання вигід, які дають справі вдосконалені процеси, що потребують великих розмірів виробництва, таке значне, що в жодній галузі економічного буття дрібне господарство не може витримати суперництва з більшим. Як тільки процес технології й механіки відкривав можливість удосконалених процесів у цій справі і починань, додається до справи капітал великими масами: жодне старання в праці не врятує дрібне господарство, коли з’являються у великого хазяїна вдосконалені процеси, недоступні дрібному»[8].

Та Чернишевський уважав, що в умовах виходу з кріпацького стану самостійні селянські господарства мають переваги проти інших. Переваги полягають не в общинному землекористуванні, а в общинному колективному виробництві. Соціалізм розвивається з дрібного селянського господарства, заснованого на общинному землеволодінні. Така економічна концепція «російського соціалізму». Та є різниця в підходах Чернишевського і народ­ників у оцінці місця й ролі капіталізму. Народники бачать у ньому регрес, а Чернишевський не заперечує його прогресивність, утім «виразка пролетаріатства» схиляє його до заперечення ходіння капіталізму по Русі. Чернишевський розрізняє категорії «капіталізм» і «капітал». Під капіталом він розуміє нагромаджену працю, і зв’язок капіталу і праці трактує так: «праця є єдине джерело виробництва з людського погляду¼ Капітал становить лише видозміну праці і притому видозміну дуже миттєву ¼будь-яка спроба приписати капіталу не тільки перевагу над працею, але й хоч якусь самодіяльність, повинна вважатись ухилянням від нормального економічного порядку»[9].

Оскільки предметом політекономії є матеріальний добробут, то він визначає його погляди на всі категорії політекономії. Так, продуктивна праця спрямована на те, що «¼поки немає чобіт, непотрібні рукавички; поки немає рукавичок, марні перстні¼ Вартість виробництва визначається кількістю праці»[10]. «Зрівняння попиту і пропонування здійснюється через розрахунок, за якою пропорцією повинні бути розподілені виробничі сили за різними заняттями для найкращого задоволення потреб людини¼ Національний продукт виробляється національною працею»[11].

Як уже зазначалося, Чернишевський поділяє думку Мілля, що виробництво керується законами, подібними до фізичних, тоді як поділ перебуває під впливом суспільства. «З трьох елементів виробництва кожний особливо належить до окремого класу, і частка з продукту, що дістається цьому класові, визначається суперництвом. Клас, до якого належить праця, є за цієї форми буття станом найманих робітників, котрі отримують робочу плату; капітал, що належить до промислових антрепренерів, котрі отримують прибуток, а землю — класові власники нерухомої власності, які не беруть жодної участі у веденні підприємства, але отримують від підприємця ренту за дозвіл користуватися нерухомою власністю (землею) як знаряддям і приміщенням для промислового підприємства»[12].

Як бачимо, у формулі поділу немає доходу власника капіталу — процента. Та це обумовлено його поглядом, що капітал не має самостійного значення. Аналізуючи взаємозв’язок між доходами, М. Г. Чернишевський доходить висновку, що заробітна плата має тенденцію до зниження, а прибуток «має постійну тенденцію розвиватися для того, щоб захоплювати якомога більшу частку з фонду заробітної плати»[13].

Оскільки існує фонд робочої плати, то збільшення кількості населення веде до зниження заробітної плати. Тут чітко проглядається відмінність концепції Чернишевського від концепції Рікардо, але він заперечує мальтуські погляди. Зниження заробітної плати відбувається не власне від розмноження людей, як це здавалося Мальтусу. Вона залежить від суспільного устрою, а значить, слід ліквідувати суспільний устрій з його потрійним поділом.

Відрізняються погляди Чернишевського і на земельну ренту від її тлумачення Д. Рікардо. «І землі найнижчого сорту з придатних до обробітку приносять ренту (Рікардо упустив це з поля зору), там, де ціна хліба визначається не витратами виробництва, а коштує (через надмір населення або з інших причин) вище за них; і сумою цієї ренти збільшується рента з усіх інших земель»[14].

«Інтереси ренти протилежні інтересам прибутку і заробітної плати разом. Проти стану, якому виділяється рента, середній клас і простий народ завжди були союзниками»[15].

Як глибокий мислитель Чернишевський високо оцінює індустріальну технологічну революцію: «У наш час головна рушійна сила життя промисловий напрямок. Все-таки значно розумніше, аніж тенденції багатьох минулих епох, почати хоча б з того, що це прагнення ділове, а не пусте¼ З нього виходить і деяке сприяння просвітництву, тому що для промисловості потрібні наука і розумова розвиненість; з нього виходить і деяка турбота про законність та права суддів, тому що промисловості потрібна безпека; з нього виходить деяка турбота про простір для особистості, тому що промисловості потрібний безперешкодний обіг капіталів і людей¼ Коли розвивається промисловість, прогрес забезпечений ¼радіємо посиленню промислового руху в них. З кожним новим місяцем нам доводиться записувати новий фактор цього зростання»[16].

Саме ці позитивні пояснення Чернишевського і стали підґрунтям російського соціалізму — поєднання общинного товариського виробництва з промисловим прогресом.

На економічні погляди М. Г. Чернишевського серйозний вплив справив Д. С. Мілль. Його «Основи політичної економії» були оприлюднені «Сучасником» з коментарями Чернишевського. Д. С. Мілль — представник класичної англійської школи періоду її розквіту та занепаду. Англія й світ, що її оточує, перешли у новий стан. Індустріальна технологічна революція успішно йшла світом. І якщо на перших кроках її «виразки» були острівцями в морі соціального життя, то вже показала свої загрози економічна криза 1825 р.; різко зросла армія безробітних, погіршилося становище бідних («виразка пролетаріатства»); прокотилися повстання ліонських і сілезьких ткачів під гаслом «робота або смерть»; набули значного поширення антикапіталістичні соціальні та соціетарні теорії. Пройти повз усього цього було неможливо. Студенти більшості університетів, вивчаючи «Основи політичної економії» Д. С. Мілля, відкривали в них суперечне теперішнє. Тут зростає прогресивність індустріалізму і соціалістична критика цієї промислової революції. Потрійний поділ Мілль бажав поєднати в селянині — поселянині. Він пропонував утвердити замість найманої праці кооперативну виробничу кооперацію, скасувати нерівність багатства через спадкування. М. Блауг пише: «Трактування Міллем теорії соціалізму гранично доброзичливе, та насправді він розходиться із соціалістами за одним з основних питань: соціальні виразки, що виникають за капіталізму, пов’язуються Міллем не з приватною власністю, а з нестримним індивідуалізмом та неадекватними застереженнями зловживань правами власності»[17].

Чернишевський, використовуючи цю схему, надає їй іншого звучання: від общини — до дрібного селянського господарства, від якого — до общинного товариського виробництва. А значить, є необхідність трансформувати перехідний період.

Вплив Мілля видно і в поглядах Чернишевського на закон народонаселення, закон попиту та пропонування, який досліджували багато наступних економічних шкіл. Однак цей вплив викликає критичне ставлення, про що свідчить хоча б таке зауваження: «Через увесь другий розділ Мілля проходить змішування понять, що належать до суті справи, з поглядами, які належать тільки до однієї з зовнішніх форм її»[18]. Мілль справді суперечливий.

І, безсумнівно, залишається глибоко справедливою оцінка М. Г. Чернишевського К. Марксом: «З усіх сучасних економістів Чернишевський являє єдиного справді оригінального мислителя, між тим як решта суть лише прості коментатори; ¼що його праці сповнені оригінальності, сили й глибини думки і що вони є єдиними із сучасних творів з цієї науки, котрі справді заслуговують на читання і вивчення; що росіяни повинні соромитися за те, що жодний з них не потурбувався досі ознайомити Європу з таким чудовим мислителем; що політична смерть Чернишевського є втрата для вченого світу не тільки Росії, а й усієї Європи».



[1] Зазнач. праця. — С. 30.

[2] Скорняков С. М. От шумеров до наших дней. — М., 1906. — С. 1055.

[3] Кучинский Ю. Очерки по истории мирового хозяйства. — М., 1976. — С. 31.

[4] Плеханов Г. В. Избранные философские произведения. — М., 1958. — Т. І. — С. 152.

[5] Там само. — С. 155.

[6] Зазнач. праця. — Т. IX. — С. 58.

[7] Там само. — С. 456.

[8] Зазнач. праця. — С. 458.

[9] Там само. — С. 164.

[10] Там само. — С. 550.

[11] Там само. — С. 595—596.

[12] Зазнач. праця. — С. 468.

[13] Там само. — С. 496—497.

[14] Там само. — Т. ІІ. — С. 396.

[15] Там само. — Т. ІХ. — С. 516.

[16] Зазнач. праця. — Т. ІV. — С. 861.

[17] Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. — М., 1994. — С. 174.

[18] Плеханов Г. В. Избранные философские произведения. — Т. ІХ. — С. 184.