Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

9.10. В. Ойкен — засновник Фрайбурзької школи

В. Ойкен — засновник Фрайбурзької школи

Заслуга Фрайбурзької школи, Вольтера Ойкена і його однодумців полягає в тому, що вони повернули політичну економію до суворого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок (Л. Ерхард «Півстоліття міркувань»).

В. Ойкен використовує термін «національна економія» на противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси здебільшого мають національну характеристику в різних країнах. Це видно на основі дослідження як далекого минулого, так і епохи історич-
них експериментів після 1914 р., а ці експерименти мають чітку національну особливість. Він підкреслює, що питання про загальний взаємозв’язок економічного «процесу», що висували класики, були обумовлені загальним духовним і політико-господарським становищем у XVIII ст.

Але ситуація змінилася: XIX ст. — вік індустріалізації. Ця промислова революція, що не має прецедентів у світовій історії, не тільки поширюється від країни до країни, але і розвивається всюди, у тому числі й у таких старих промислових країнах, як Англія і Німеччина, породжуючи у своєму дальшому розвитку все нові й нові форми господарювання.

Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, а й до того, що ускладнилася структура суспільного господарства, так, що дедалі рельєфніше виявляється необхідність теоретичного аналізу. У національній економії панує два пи-

тання: про форми, в яких здійснюється господарювання, і про економічні процеси, котрі щодня відбуваються всередині заданих форм. Ойкен констатує: «Теорія надає інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність».

Учений звертається до історії дискусії Менгера і Шмоллера про метод політичної економії. Менгер — прихильник двох пізнавальних цілей: пізнання конкретних явищ у їхній індивідуальній взаємозалежності і в теоретичній національній економії — пізнання законів у їхній змінюваності (загальна сутність обміну, ціни, земельної ренти, пропонування, попиту). Цю тезу Менгера критикує Шмоллер. Він уважає, що в методі, запропонованому Менгером,
є позитивне, однак розбіжність не може розглядатись як нездоланна перешкода. Він за створення єдиної економічної теорії. Утім на якийсь період часу на передній план висуваються переважно окремі завдання, що жодною мірою не означає, що нібито недооцінюється теорія, — ідеться про створення для неї необхідного завдання». Як бачимо, емпіризму приділяється особливе місце. В. Ойкен зауважував, що емпіризму ніколи ще не вдавалося пізнати дійсність. Досить згадати про долю німецької історичної школи між 1870—1930 рр., школи, що виникла з цілком виправданого прагнення до енергійного проникнення в хитросплетіння економічної дійсності. Зовсім непогане слідування емпіричному кредо призвело до катастрофи даної школи; емпіризм взагалі не може пізнати дійсність. Метод емпіризму згубив історичну школу.

Ойкен критикує зомбартівське основне положення про господарську систему. За цією концепцією розвиток іде від натурального господарства до ремісничого, до сучасного капіталізму. Помилкова сама концепція стадіального розвитку людства.

Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя у вигляді сходинок: домашня, міська, народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинута, зріла, прогресуюча, — Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Рима. Діоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 р., а отже, необхідне пізнання їх у єдності з усім життям нації — з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Конструкція сходинок — це однобічність.

Не сприймає Ойкен і концепції тих економістів, які розглядають універсально-історичний зв’язок усіх сфер життя, стверджуючи, що немає підстав вивчати окремі економічні питання. Такими він бачить економістів-романтиків минулого і сьогодення.

Висновок В. Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов’язаний з господарськими сходинками. Він — індивідуальне явище (господарський порядок Англії кінця XVIII ст., господарський порядок Росії 1922—1928 рр.). Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи, наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідно знання конкретних господарських порядків.

Відокремлення вчення про економіку підприємства від національної економії варто вважати необґрунтованим. Вони — ланки загального господарського порядку. Це можна бачити на прикладі централізовано-керованого господарства. Оскільки єдиний центр керує і планами індивідуального виробництва, то це і створює конкретний господарський порядок. Централізовано-адміністративна економіка породжується індустріальною технологічною революцією. Сукупний суспільний економічний процес, ланкою якого є кожне окреме виробництво, кожне домашнє господарство, являє собою щось єдине: регулювання виробництва з метою задоволення різноманітних потреб, тимчасова структура виробництва, розподільний процес, застосування певних технологій і просторове впоряд­кування здійснюються в рамках єдиного цілого. Усе це відбувається, щоб перебороти істотну обмеженість благ. Тому, задаючись питанням про взаємозв’язки цілого, ми тим самим наближаємося
до розуміння повсякденної господарської практики в її деталях.

Ойкен критикує Сея за те, що він виокремив особливі сфери під час вивчення економічних процесів. Так, окреме питання про виробництво, питання про розподіл і про споживання, а як другий елемент — обіг: «Це ні в найменшому ступені не відповідає економічній діяльності і тому повинне бути забуте ¼унаслідок такого членування втрачається сприйняття єдиного господарського процесу¼ Ми маємо справу з єдиним, цілісним, єдиною проблемою і єдиною наукою»[1].

Слідом за А. Маршаллом В. Ойкен підкреслює, що цілісності науки немає не тільки в Ж. Б. Сея, а й у Д. Рікардо, Л. Вальраса і В. Парето. Так, Рікардо, Вальрас не порушують питання про тимчасову структуру виробництва, отже, знімається проблема інвестування і заощадження.

Недооцінка чи повне ігнорування фактора часу істотно виявилась у тім, що значні розділи сучасних теоретичних досліджень опинились осторонь від економічної дійсності. В. Ойкен підкреслює роль думки людини про господарський процес. Поряд з розрізненими думками індивідів, на господарську практику й економічну політику впливають ідеології груп, що сформувалися. Релігійно-філософська ідея громадянина світу виражала інтереси тих, хто був зацікавлений у вільній торгівлі, національна ідея — інтереси прихильників протекціонізму, а стара німецька ідея товариства стала ідеологією тимчасових сучасних картелів.

«Прорив до економічної дійсності — така основна вимога, що повинна бути пред’явлена до національної економії. Історичний характер проблеми вимагає споглядання, інтуїції, синтезу розуміння, уживання в індивідуальне існування; загальноісторичний її характер потребує тим часом раціонального мислення, аналізу, роботи з уявними моделями»[2].

В останні десятиліття розрив між теоретичним і історичним дослідженнями посилився. Склалося два типи економістів, що існують поруч один з одним, але говорять на різних мовах. Сучасна економічна теорія виникла, загалом кажучи, як результат спроби подолання того відриву від дійсності, що був притаманний колишній національній економії. На підтвердження своїх висновків Ойкен наводить слова Кейнса про Маршалла, якого перший називає одним із творців сучасної теорії. «Він хотів осягти, як улаштована гігантська майстерня світу, хотів відчути її подих і розрізнити окремі тони могутнього хору, хотів говорити з практиками на їхній мові, при цьому дивлячись на всіх очима мудрого ангела. Саме з цих позицій прагнув він тісніше стикнутися з повсякденним діловим життям, так само як і з життям працюючих класів¼ Усе це він відчував з такою силою, що недоступна розумінню багатьох його учнів»[3].

Вивести теорію з реальної дійсності — у цьому його методологічне кредо. «Ми із самого початку діяли інакше. Не можна йти шляхом “узагальненої” абстракції, роблячи зрізи історичного
матеріалу і конструюючи теорію для кожного зрізу, й у такий спосіб приходити до результатів, які не відповідали реальній економіці і не могли використовуватись як основа для теоретичної роботи. Ми з максимально можливою рішучістю постаралися проникнути в окремі факти, в окремі конкретні родинні господарства виробництва і таким чином до межі підсилювали споглядання окремих явищ. Окремі господарські утворення піддаються точному дослідженню. Із силою абстракції, що виділяє, ми знайшли там ідеальні типи господарських систем з їхніми численними формами централізовано керованих господарств, формами ринку і грошових систем. Отже, ми знайшли форми порядку в історичній дійсності. Ми відкрили їх, досліджуючи факти сучасності і минулого»[4].

Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної точки: завжди і скрізь господарська діяльність базується на плані. За всього розмаїття форм необхідно виділити дві основні, які функціонують усю історію людства:

а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центра);

б) ринкове господарство — самостійна розробка плану господарської діяльності окремими її суб’єктами.

Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центра і координується через механізм цін і мінових вартостей — у другій формі. У централізовано керованому господарстві одна інстанція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток, а в ринковому господарстві ціноутворення є в центрі економічної системи, має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни.

У давньому світі, у ранньому і пізньому середньовіччі, у перші сторіччя Нового часу й у неєвропейських цивілізаціях господарські порядки були, як правило, природно «зростаючими». Вони складалися під впливом відповідного природного оточення, у ході зовнішньо- і внутрішньополітичних і економічних подій без жодного всеосяжного плану. Щоправда, багато держав античності і Нового часу здійснюваною ними господарською політикою сприяли складанню визначених господарських порядків.

Великі перетворення господарських порядків, що були проведені на рубежі ХVІІІ—ХІХ ст. і в першій половині XIX ст., приватна власність, свобода договорів і конкуренція були тими прин­ципами, що впорядковують, за допомогою яких належало створити господарський порядок. Пізнавши сукупний взаємозв’язок повсякденного господарського життя і відкривши, що конкуренція є якнайефективнішим регулятивним принципом, класична національна економія розробила ті основні принципи порядку, для реалізації яких було необхідно проведення масштабних реформ. Тоді вірили і сподівались, що за допомогою простої системи природної волі можна створити добре впорядковане конкурен­тне господарство. У даному разі господарські порядки виникали завдяки створенню «господарської конституції».

В. Ойкен підкреслює, що господарська конституція може породити інший господарський порядок. Так, господарська конституція кінця XIX — початку XX ст. вимагала господарського порядку на основі приватної власності, свободи договорів і кон­куренції. Але справжні господарські порядки, які виросли на ґрунті цієї конституції, були далекі від проголошених принципів. Приходить корпоративна власність, картельні угоди, які виступають інструментом, що протистоїть конкуренції, прагне встановити панування. Це — непередбачені наслідки.

Словом, проста система природної волі не привела до створення порядку, заснованого на конкуренції. Отже, існують господарські порядки, «що природно зростають», і «рукотворні». Сучасний індустріальний світ більше не припускає хаотичного зростання. Але розподіл економіки на два основні типи залишається: централізовано керована і ринкова — мінове господарство.

Звичайно, для науки куди зручніше мати справу з однією фор­мою, скажімо, з конкуренцією чи монополією. Однак у минулій і нинішній економічній дійсності спостерігається велике розмаїття і мінливість цих форм. Перебіг економічного процесу залежить від форми ринку. Не наука вносить різноманіття, вона робить саме протилежне: редукує неосяжне багатство конкретних порядків до чистих форм, кількість яких цілком можна розгледіти і які мають прості властивості.

Наведемо приклад про форму ринку за таких умов: форма по-
питу — конкуренція, форма пропонування — конкуренція, форма ри­нку — повна конкуренція, форма попиту — монополія, форма пропонування — монополія, форма ринку — двостороння монополія.

Оскільки можна знайти п’ять форм пропонування: конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія і монополія — так само, як п’ять аналогічних форм попиту, то виникає 25 форм ринку. Якщо врахувати можливість поділу кожної форми на відкриту і закриту, то ця кількість збільшиться в чотири рази. Таке структурування відкидає просторікування про ринок узагалі, оскільки його немає, а є перелічені В. Ойкеном форми.

Після аналізу форм ринку випливає аналіз методів регулюван-
ня ринків. Є три методи регулювання господарських процесів, що
існували в історії: регулювання, здійснюване центральними дер-
жавними органами, регулювання, здійснюване владними групами (анархогрупами) і регулювання через конкуренцію. З першим люди познайомились у XX ст. (Росія, Китай і багато інших країн). Другий — породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. У третьому — превалює форма ринку повної конкуренції, яка в зародку існувала в індустріальному господарстві, але ніколи не втілювалась у життя повною мірою. В. Ойкен зазначає, що праці К. Менгера, Л. Вальраса, У. С. Джевонса, Е. Бем-Баверка, А. Маршал­ла сприяли дальшому вдосконаленню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції.

Так народилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується повсякденним досвідом і досвідом, нагромадженим наукою. Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, отже, варто розглядати тільки дві (першу і третю). Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку «повної конкуренції». Це та форма, що повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств. Повна конкуренція — шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є до того ж формою ринку, ціни якого регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни. Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати дорівнюють цінності. Конкурентний порядок потребує правової держави, котра повинна створити ті рам­ки, в яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей.

У конкурентному порядку важливе місце посідає грошова система. «Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон’юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці»[5].

Поява кредитних грошей — це або збільшення грошової маси під час надання кредитів, або зменшення — за їх погашення. Саме ця еластичність грошей сформувала інвестиційну діяльність у період індустріалізації. Без неї індустріалізація повільніше б просувалась уперед. Але в цьому криється одночасно причина нестабільності грошей, існування тенденції до інфляційного зростання чи дефляційного зменшення грошової маси. Завдання регулювання полягає в тім, як вмонтувати грошовий порядок у вищій стабільності в конкурентний порядок.

В. Ойкен розглядає наявні пропозиції затвердження валютної стабільності, але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він уважає, що необхідне постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту. «Дисконтна політика, політика відкритого ринку, установлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського сенсу. Річ у тім, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції»[6].

Саме механізм цін є основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування, і це можливо тільки за стабільності валютного курсу. Валютна політика має вирішальне значення для конкурентного порядку. Стабільність «вартості грошей» відіграє значну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде враховано пропорцію обмеженості ресурсів.

Правильність цього положення можна проілюструвати на при­кладі реформ у сучасній Україні. Під гаслом «шокової терапії» Україна розпочала з перших кроків незалежності лібералізацію цін у варіанті виходу на світові ціни. До 1994 р. інфляція проти 1991 р. становила 10 260 %. За цей період ціни виросли в паливній галузі у 20 тисяч разів, у м’ясній — у 14 тисяч разів, у машинобудуванні — у 6 тисяч разів. Трагедія України — брак науково обґрунтованої концепції трансформації економіки від централізовано-адміністративної до ринкової із соціальною складовою, яка б ураховувала її історичні, національні, політичні, соціальні, психологічні фактори. Результат — 80 % населення України сьогодні за межею бідності.

Німеччина із промисловістю, зруйнованою «килимовими бом­бардуваннями», репараціями, соціальною невпорядкованістю,
реалізуючи эрхардівську програму «добробут для всіх», здійснила «економічне диво», вийшовши до середини 1950-х рр. у число індустріально розвитих країн «великої сімки». Україна ж з індустріально розвинутої у ході реформування перетворилась на кра-
їну з «наздоганяючим розвитком». «За реформи платить народ», — зауважує М. Фрідмен.

В. Ойкен підкреслює, що соціальна політика має бути політикою економічного порядку. Немає нічого, що не було б важливим у соціальному плані. Необхідно спробувати за допомогою загальної політики порядків перешкоджати виникненню соціальних проблем. Проте, наприклад, Ф. А. Хайєк категорично заявляє: «Мені невідомо, що взагалі соціально».



[1] Ойкен В. Основы национальной экономики. — М. 1996. — С. 19—20.

[2] Зазнач. праця. — С. 23.

[3] Там само. — С. 49.

[4] Зазнач. праця. — С. 209.

[5] Ойкен В. Основные принципы экономической политики. — М., 1996. — С. 340.

[6] Зазнач. праця. — С. 341—342.