3.13.5. Грошово-кредитна політика центрального банку.
5. Грошово-кредитна політика центрального банку
Головним завданням центральних банків сучасних країн з розвинутою економікою ринкового типу є регулювання процесів розвитку національної економіки через вплив на грошово-кредитну систему у формі зміни обсягів та структури грошової маси. У
даному випадку в спрощеному вигляді фактично мова йде про емісію додаткової кількості грошей відповідно до збільшення маси благ і прискорення грошового обігу при необхідності додаткового стимулювання економіки з метою прискорення економічного зростання (експансіоністська політика) або вилучення надлишкової кількості грошей при загрозі надмірної інфляції (рестрикційна політики).
У цих умовах важливу роль відіграє механізм, за допомогою якого центральний банк здійснює запуск додаткових грошей в економіку і який визначає можливості ефективного вилучення надлишкових грошей. Рівень розвитку та ефективність роботи даного механізму можна вважати однією з фундаментальних відмінностей між змішаними економічними системами сучасних розвинутих країн та економічними системами країн з командно-адміністративною або перехідною економікою.
В умовах командно-адміністративної, а також на початкових етапах розвитку перехідної економічних систем емісія необхідних додаткових обсягів грошової маси центральним банком здійснювалася через кредитування уряду, тобто фактично передачі уряду додатково випущеної кількості грошей. А уряд, в свою чергу, використовував ці гроші для здійснення найбільш нагальних платежів і, як правило, це були виплати соціального характеру (пенсії, стипендії, допомоги у зв'язку з безробіттям, тимчасовою непрацездатністю, народженням дітей тощо) та зарплати працівникам бюджетної сфери, а отримувачі цих платежів використовували додатково отримані доходи на збільшення обсягів придбання різноманітних благ. Така діяльність здійснювала мінімальний стимулюючий вплив на економічне зростання і, в той же час, максимально стимулювала інфляцію. Крім того, даний механізм не давав можливостей вилучення з обігу надлишкових обсягів грошей для стримування інфляції.
В умовах сучасних розвинутих країн центральний банк здійснює емісію додаткових обсягів грошової маси або вилучення надлишкових грошей через систему комерційних банків та небанківських фінансово-кредитних установ. З цією метою використовуються наступні інструменти грошово-кредитної політики: резервна норма, облікова ставка та операції на відкритому ринку.
Резервна норма - це, як ми уже згадували в попередньому питанні, частка залучених банком коштів, яку він повинен зберігати як резерв на кореспондентському рахунку в центральному банку. В 2004-2005 роках в Україні резервна норма залежно від рівня ризику по різних видах вкладів складає 3-11% відсотків. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати резервну норму, а в умовах рестрикційної — збільшувати.
Але ці міркування стосовно політики центрального банку мають суто теоретичний характер, застосування ж даного інструменту на практиці можна вважати майже неможливим, навіть в умовах економічних систем розвинутих країн, оскільки це може створювати суттєву загрозу стабільності банківської системи. Комерційні банки, залучивши певну суму коштів, необхідну їх частку відправляють як обов'язковий резерв на кореспондентський рахунок в центральному банку, а решту спрямовують, наприклад, для кредитування реального сектора. І якщо в цих умовах центральний банк збільшує резервну норму, то комерційні банки об'єктивно не можуть негайно виконати цю вимогу, оскільки у них немає необхідних коштів. Внаслідок цього відбувається різке збільшення банківського попиту на позики. Проте в економіці навіть немає такої кількості вільних кредитних ресурсів. Очевидно, що такий розвиток подій може привести до колапсу не лише банківської, але й економічної системи в цілому.
Дещо більшими, тобто менш небезпечними, є можливості зниження резервної норми. Але ж після того, як вона стане дорівнювати нулю, можливості використання інструменту будуть вичерпані. Саме по собі перебування резервної норми на нульовому рівні не є проблемою. У розвинутих країнах, наприклад в Японії, це майже норма. Але ці країни мають високорозвинуті стабільні банківські системи з мізерним рівнем ризику. В умовах слаборозвинутих банківських систем з високим рівнем ризику в країнах з перехідною економікою обов'язкове резервування коштів комерційних банків в центральному виконує певною мірою функцію запобіжного страхового інструменту на випадок непередбачених змін у банківській системі і тому зменшувати рівень цих резервів недоцільно.
Слід також зазначити, що центральний банк вживає низку інших заходів для підвищення надійності та стабільності банківської системи, зокрема, встановлює для комерційних банків певні економічні нормативи: мінімальний розмір статутного фонду, показники ліквідності балансу, наприклад, співвідношення власного і залученого капіталу, максимальний розмір ризику на одного позичальника у відсотках до загальної суми власних коштів банку тощо.
Якщо банк має потребу в отриманні додаткових кредитних ресурсів, він може їх придбати на кредитному аукціоні у центрального банку. Відсоток, під який центральний банк видає кредити комерційним банкам, називають обліковою ставкою. Рівень облікової ставки є ключовим фактором формування відсоткових ставок по кредитах реальному сектору, тобто ціни грошей, яка стимулює збільшення або зменшення обсягу попиту на гроші, і, відповідно, грошової маси. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде зменшувати облікову ставку, а в умовах рестрикційної - збільшувати.
Проте облікова ставка здійснює на економіку певний вплив лише в довготерміновому періоді. Зміна облікової ставки, по-перше, не обов'язково приведе до таких самих змін кредитних ставок, і, по-друге, навіть зміна кредитних ставок ще не означає того, що негайно зміниться попит на кредитні ресурси зі сторони інвесторів, поведінка яких, крім рівня кредитних відсотків, визначається і факторами довготермінового характеру: очікування, динаміка науково-технічного прогресу, фаза економічного циклу, на якій перебуває економіка країни тощо.
Сила впливу даного інструменту на економіку країни значною мірою також буде залежати від величини різниці між середнім рівнем кредитних ставок і обліковою ставкою, тобто своєрідної „облікової маржі", яка фактично є основою банківського доходу від кредитування. В банківських системах розвинутих країн облікова маржа може складати декілька відсотків або навіть декілька десятих відсотка і в таких умовах при зміні облікової ставки негайно викличе об'єктивно неминучі зміни відсоткових ставок по банківських кредитах. Значно більшою є облікова маржа в Україні внаслідок нерозвинутості банківської системи, низького рівня розвитку конкуренції і наявності значних важкопрогнозованих ризиків. У першій половині 2004 року облікова ставка в Україні дорівнювала 7%, а відсоткові ставки по банківських кредитах — 20-30%, звідси облікова маржа - більше 15%, тобто більш ніж в два рази перевищує облікову ставку! З кінця 2004 року облікова ставка складає 9,5%, а кредитні ставки комерційних банків під впливом низки заходів центрального банку знижуються в середньому до рівня 20%, відповідно, облікова маржа складає близько 10%, тобто зрівнюється з обліковою ставкою. Очевидно, в таких умовах реальний вплив облікової ставки на динаміку грошової маси й економічного розвитку країни зводиться майже до нуля, оскільки при зміні облікової ставки на декілька відсотків відсутність змін відсоткових ставок по банківських кредитах є цілком реальною.
Найбільш дієвим інструментом впливу центральних банків розвинутих країн на грошову масу в короткотерміновому періоді є операції на відкритому ринку, під якими мають на увазі купівлю-продаж центральним банком високоліквідних фінансових інструментів, як правило, державних і, значно рідше, корпоративних цінних паперів, що приводитиме до негайного притоку-відтоку додаткової кількості грошей в економіці країни. В умовах експансіоністської політики центральний банк буде купувати цінні папери, а в умовах рестрикційної— продавати.
Цілком очевидно, що головним і, мабуть, єдиним фактором, який визначає можливість реального впливу даного інструменту на економіку країни є рівень розвитку фондового ринку та його взаємозв'язок з іншими секторами економіки. На превеликий жаль, в Україні, незважаючи на наявність мережі фондових бірж, незважаючи на те, що в результаті проведення ваучерної приватизації багато людей отримали на руки акції приватизованих підприємств, за твердженням більшості експертів, фондовий ринок як такий і, тим більше, його зв'язок з іншими секторами економіки України у сучасному розумінні цього слова фактично відсутні. Це твердження підкріплюється також наступною інформацією: за перші п'ять років після початку економічного зростання в кінці 1999 року фондовий ринок України пережив як мінімум дві біржових кризи, одна з яких була співмірною з „Чорною п'ятницею" на початку Великої депресії в 1929 році. Проте сам факт виникнення цих криз помітили лише окремі аналітики фондового ринку, а на реальну економіку ці кризи не вплинули абсолютно ніяким чином. Звичайно, що в цих умовах можливість впливу на динаміку грошової маси і економічний розвиток країни майже відсутня.
Таким чином, ми прийшли до сумних висновків про те, що в умовах перехідної економіки, зокрема в Україні, центральний банк об'єктивно майже немає можливостей реального впливу на обсяг грошової маси й економічний розвиток країни за допомогою класичних інструментів монетарної політики: резервної норми, облікової ставки та операцій на відкритому ринку, а здійснення грошової емісії через кредитування уряду приводить до негайного тимулювання значних темпів інфляції.
В цих умовах фактично єдиним менш-більш дієвим і придатним важелем впливу центрального банку на грошову масу та економіку країни залишається інструмент, який теж можна було б віднести до операцій на відкритому ринку - купівля-продаж центральним банком іноземної валюти. В перші п'ять років після стабілізації банківської системи України в кінці 90-их років більше 90% відсотків емісії гривні здійснюється через Міжбанківську валютну біржу шляхом скупки Національним банком України іноземної валюти. Слід також зазначити, що даний інструмент використовувався не так для здійснення емісії, як у зв'язку з необхідністю підтримки курсу долара, який набув стійкої тенденції до зниження, а це послаблювало цінову конкурентоспроможність вітчизняного експорту. Причиною такого стану валютного ринку було економічне зростання з кінця 1999 року, яке привело до швидкого зростання експорту і наявності стійкого позитивного сальдо торгового та платіжного балансів, тому пропозиція долара постійно перевищувала попит на нього. Проте в цих умовах даний засіб монетарної політики НБУ об'єктивно не давав можливостей вилучення з ринку надлишкової грошової маси, яка постійно виникала внаслідок підтримки курсу долара на незмінному рівні, а інших інструментів впливу на грошову масу, як ми уже з'ясували вище, не було. Тому протягом 1999-2004 років Україна за збереження стійкого курсу долара на рівні приблизно 5,35 грн./дол. платила стабільно високими темпами інфляції. Саме це і стало однією з головних причин ревальвації гривні весною 2004 року.