3.14.2. Структура цілей економічної політики держави та сучасні теоретичні підходи до обґрунтування механізму їх досягнення.

2. Структура цілей економічної політики держави та сучасні теоретичні підходи до обгрунтування механізму їх досягнення

Структура цілей є не що інше, як сукупність завдань та напрямків їх реалізації державою в ринковій економіці з метою забезпечення ефективності, стабільності та справедливості за принципом "не заважай ринку".

З цього приводу існують різні думки і підходи. Зокрема, американські вчені Кемпбелл Р. Макконнелл і Стенлі Л. Брю, визначаючи межі діяльності держави, виділяють п'ять основних цілей:

1) забезпечення    правової    бази,    що    сприяє    ефективному

функціонуванню ринкової системи;

2) захист конкуренції;

3) перерозподіл доходів і багатства;

4) корегування  розподілу  ресурсів  з  метою  зміни  структури національного продукту;

5)  стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, а також стимулювання економічного зростання.

У вітчизняній літературі, залежно від уподобань авторів, існує безліч варіацій тлумачення цих цілей. Не вдаючись до конкретного аналізу цих різних позицій, узагальнено можна виділити три основних групи завдань держави у ринковій економіці:

1.  Створення та регулювання правової основи функціонування економіки.

2. Забезпечення необхідних умов для функціонування ринкового механізму, системи вільного підприємництва (антимонопольне регулювання, грошова політика, боротьба з інфляцією, політика

макроекономічної стабілізації тощо).

3. Розв'язання проблем, які непідвладні ринку (екологія, освіта і наука, соціально-орієнтований розподіл ресурсів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, громадські товари тощо).

Отже, по-перше, держава має законодавчо захистити економічну діяльність суб'єктів ринку, встановити "правила гри" або принципи економічного спілкування і зобов'язати всіх дотримуватися цих правил. Сюди відносяться законодавчі акти і нормативи, що захищають права власності та форми підприємницької діяльності. Власник, що не впевнений у недоторканості його власності, не зможе використати в повну силу свій творчий потенціал.

Також, держава законодавчо забезпечує права споживачів, приймає закони про безпеку праці, про права інтелектуальної власності, про діяльність банківської сфери та інших галузей економіки аж до кримінального законодавства, яке забезпечує від крадіжок, насильств, вбивств та стабілізує криміногенну ситуацію.

По-друге, важливим завданням держави є забезпечення конкурентності ринку шляхом антимонопольного регулювання, встановлення контролю за цінами, поділу великих фірм, заборони їх злиттю, вилученню через суд незаконно отриманого прибутку тощо. Як свідчить світовий досвід, боротьба з монополізмом може бути ефективною лише на основі жорстокого державно-правового регулювання.

Держава здійснює грошову політику, регулюючи грошовий обіг, інфляційні процеси та створюючи нормальні умови для ділової активності.

Постійним об'єктом уваги держави є макроекономічна стабілізація, тобто діяльність уряду, спрямована на забезпечення економічного зростання, повної зайнятості і стабільного рівня цін. Ця процедура спрямована насамперед на регулювання економічних циклів. У періоди спаду, криз і депресій, з метою стимулювання попиту, капіталовкладень, розширення зайнятості, поліпшенню загальної економічної ситуації уряд збільшує державні витрати, зменшує податки, регулює облікову процентну ставку тощо. А в період бурхливого піднесення економіки для стримування попиту всі ці заходи здійснюються навпаки. Таким чином, держава запобігає надвиробництву товарів, зменшує глибину і тривалість спаду виробництва, вирівнює циклічні коливання, створює нормальні умови для функціонування бізнесу.

По-третє, для усунення відзначених у першому питанні "дефектів" ринку держава має допомагати у їх виправленні. Стосується це, перш за все, проблем економічної безпеки та економії невідтворгованих ресурсів. Держава запроваджує спеціальні податки для підцриємств-забруднювачів, вилучає в них частку прибутку для відшкодування екологічних збитків (гак званий "податок Пігу"), здійснює попередню експертизу проектів на їх екологічну безпеку, забороняє комерційну експлуатацію частини невідтворюваних національних ресурсів, застосування шкідливих технологій та товарів, у правовому порядку змушує бізнес інвестувати капітал на відновлення природного середовища тощо.

Не реагує ринковий механізм на розвиток таких сфер діяльності, як освіта, фундаментальні наукові дослідження, що пов'язані з інвестиціями тривалої окупності, високим ступенем ризику і невизначеності стосовно прибутку. Держава і тут має підтримувати освіту, стимулювати структурну політику та науково-технічний прогрес.

У певних ситуаціях (зовнішні ефекти, громадські товари, недосконалість конкуренції) виникає проблема нераціонального розподілу ресурсів. Соціально-справедливе розв'язання цих проблем також покладається на державу. Перерозподіляючи ресурси, вона організовує виробництва тих благ, якими не переймається приватний сектор: формує програми розвитку сільського господарства, транспорту, зв'язку, оборони, освіти, охорони здоров'я та ін.

Обмеженість ринку виявляється і у сфері розподілу доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій громадян. Ринковий розподіл доходів веде до глибокої диференціації їх отримання власниками факторів виробництва. Це зумовлює розширення економічних функцій держави, яка має гарантувати мінімум зарплати, пенсій за віком, інвалідністю, допомогою по безробіттю, різні види допомоги біднякам, здійснення індексації фіксованих доходів у зв'язку із зростання цін та ін.

На державу, нарешті, покладається також завдання реалізації зовнішньоекономічних зв'язків, регулювання платіжного балансу, валютних курсів, корегування секторіальної, галузевої, регіональної структури   господарства,   ціноутворення,  нагромадження   капіталу тощо.

Таким чином, існує спектр цілей держави у сучасній ринковій економіці, без реалізації яких практично неможливий її нормальний розвиток.

Необхідність втілення в життя цілей у сучасних умовах, власне, ніхто не заперечує, але щодо співвідношення механізмів саморегулювання ринкової системи і державного регулювання є певні розбіжності, які розділяють теоретиків на різні школи і напрямки.

Серед сучасних теоретичних підходів до обгрунтування механізму реалізації цілей держави можна виділити кейнсіанство, монетаризм, теорії раціональних очікувань.

Кейнсіанство.

Дж.М.Кейнс (1883-1946), один із перших західних економістів, зрозумів, що ринок з його наведеними вище "дефектами" втратив саморегулюючі функції і без активного втручання держави практично не може функціонувати. Обґрунтовує він цю тезу так: "Розширення функцій уряду у зв'язку із завданням координації нахилу до споживання та спонукання інвестування ...я захищаю ...як єдино практично можливий засіб уникнути повної руйнації існуючих економічних форм і як умову для успішного функціонування особистої ініціативи" у своїй роботі „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей"

Кейнсіанство, як теоретична концепція, сформулювалась у 30-х роках XX ст. і була визначальною течією економічної теорії до 70-х років минулого століття. Основні ідеї даної концепції зводяться до наступного:

1. Втручання держави в економічний процес є неминучим. Кейнс вважав, що закони вільної конкуренції, еластичність цін на ринках ресурсів і заробітної плати, вільний перелив капіталу як атрибути економіки XIX ст. давно відійшли в минуле. Саморегулювання ринкової рівноваги - явище випадкове, про що свідчать постійна перевага пропозиції над попитом, кризи надвиробництва, спади, безробіття тощо. Сама ринкова економіка "вилікувати" себе не може. Отже, конкуренція мас забезпечуватись скрізь, де можливо, а регулюючий вплив держави - скрізь, де необхідно.

2. Об'єкт регулювання - попит. Кризи надвиробництва - це результат недостатнього попиту, тобто перевищення сукупної пропозиції (товарів, капіталів, робочої сили) над сукупним попитом. На   відміну   від   неокласиків,   які   вважали,   що   виробництво (пропозиція) формує свій попит, Кейнс стверджував, що навпаки, попит створює власну пропозицію. Основні компоненти попиту -два види споживання: особисте (споживчий ринок) та інвестиційне (ринок матеріальних ресурсів). Від цих видів споживання (витрат на споживання та інвестиції) залежить рівень зайнятості, безробіття, економічне зростання або стагнація економіки).

Але існують перешкоди для цих видів споживання, тобто для розширення "сукупного ефективного попиту"(термін Кейнса).

Перша - психологія споживання, або своєрідний психологічний закон, згідно з яким люди схильні розширювати споживання, але не тією мірою, в якій зростають їх доходи. Тобто, чим багатше суспільство, тим вища схильність людей до заощаджень і нижча гранична схильність до споживання, що спричиняє скорочення виробництва і масштабів зайнятості.

Друга - зниження ефективності інвестицій. Зростання розмірів капіталу веде до зниження норми прибутку за законом спадної продуктивності капіталу. Водночас, якщо норма прибутку не перевищує норми проценту, то надії на отримання вищих доходів від розширення виробництва малоймовірні і воно не буде відбуватися. Отже, попит на інвестиційні товари (матеріальні ресурси) падає, заощадження населення не використовуються у вигляді інвестицій, економіка йде до спаду. Щоб запобігти цим негативним явищам, держава має стимулювати і підтримувати сукупний попит.

3. Головний інструмент втручання держави - бюджетна політика (доходи і витрати держбюджету, податки). Витрати держава здійснює, перш за все, на утримання органів, що реалізують її основні функції (оборона, держу правління тощо), а також на інвестиції у державний сектор економіки. Крім цього, держава має фінансувати певні нерентабельні галузі промисловості, комунальне господарство, розширювати закупки товарів, виплачувати допомогу, фінансувати громадські роботи тощо. Це вимагає перерозподілу національного доходу на її користь через податки. Останнє має подвійний ефект. З одного боку, вилучені через податок кошти не накопичуються як заощадження в банках. А з іншого - спрямовуються на розширення інвестиційного попиту держави, що стимулює приватний бізнес і веде до зростання доходу і зайнятості.

За Кейнсом, бюджет повинен мати циклічний характер: дефіцит бюджету зростає у період спадів і зменшується у період піднесення, відповідно, і податки у період спаду мають знижуватися, а в період піднесення - зростати. Надаючи перевагу фіскально-бюджетним інструментам регулювання попиту, Кейнс не заперечував і гнучкої грошово-кредитної політики, "дешевих" та "дорогих" грошей, через регулювання облікової ставки, норми обов'язкових резервів, операцій на відкритому ринку тощо. Але остання має пристосовуватись до бюджетної політики, підсилюючи бюджетну експансію збільшенням пропозиції грошей, а бюджетне стримування - їх обмеженням. Послідовність цих дій можна відобразити схематично (рис.3.5):     

Як бачимо, кейнсіанська модель зосереджена на проблемі боротьби зі спадами, кризами в економіці. При економічному зростанні, "бумі" вищенаведені фактори повинні діяти у зворотному напрямку.

Послідовники Кейнса (неокейнсіанці) дещо вдосконалили цей реверсний механізм. Вони вважали, що всі надходження у бюджет і видатки з нього мають в автоматичному режимі реагувати на циклічні коливання, нівелюючи їх амплітуду. Вплив на цикл, на забезпечення попиту і повної зайнятості повинен здійснюватися у такому порядку:

Кейнсіанські рекомендації з їх спрямованістю на боротьбу з безробіттям, спадами економіки в кінці 70-х років минулого століття виявились не зовсім придатними. У цей період на перше місце виходить проблема інфляції з одночасним спадом виробництва і зростанням безробіття. Закон Філіпа, згідно з яким інфляція і безробіття не можуть крокувати в одному напрямку, був спростований. Наступив період так званої стагфляції (виробництво падає, безробіття та інфляція зростають). Дефіцитні бюджетні вливання в економіку лише посилюють інфляцію.

Постала дилема: як сприяти зростанню виробництва і зайнятості, не стимулюючи при цьому інфляцію, і як боротися з інфляцією, не перешкоджаючи при цьому зростанню виробництва та не збільшуючи безробіття? Кенсіанська концепція відповіді на це питання не давала.

У цій ситуації починає відновлювати свої позиції неоконсервативна (неоліберальна, неокласична) течія під загальною назвою „монетаризм".

Монетарнім та монетарна політика

Монетаристська течія базується на неокласичних традиціях і успадкувала основні принципи кількісної теорії грошей, що виникла ще у XVIII ст. і безроздільно панувала в економічній науці до 30-х -40-х років минулого століття.

Позитивний вклад монетаристів в економічну теорію, особливо в теорію грошей, полягає в ґрунтовному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової) політики на розвиток економіки. Основна увага, на їхню думку, має приділятися боротьбі з інфляцією. Основні ідеї прихильників цієї концепції такі:

1. Ринкове господарство в умовах повного використання всіх ресурсів   автоматично   підтримує  рівновагу   і   збалансованість економіки.    Державне    втручання    лише    порушує    механізм соморегулювання.    Воно    обмежує    свободу    вибору,    стримує підприємливість, сприяє зростанню державної бюрократії.  Тому кількість державних регуляторів (включаючи податкові та бюджетні важелі) мас бути зведена до мінімуму.

2. Головний фактор впливу на господарювання життя - гроші. Між динамікою грошової маси і динамікою ВНП існує тісний кореляційний зв'язок. Тому держава має, перш за все, забезпечити стабільність грошової одиниці та обгрунтований постійний обсяг грошової маси в обігу. У короткостроковому періоді держава (через центральний банк) використовує непрямі методи регулювання грошової маси (операції на відкритому ринку цінних паперів, обліково-процентну політику, зміну норми обов'язкових резервів).

Через ці методи ЦБ впливає на кінцевий попит з такою послідовністю: грошова маса, норма процента, інвестиції, сукупний попит, національний дохід. Іншими словами, поетапна дія цього механізму така:

- на  першому  етапі  ЦБ своїми діями (наприклад,  купуючи облігації на відкритому ринку або змінюючи мінімальну ставку резервних вимог) збільшує грошову масу;

- на другому етапі відбувається мультиплікаційне збільшення банківських депозитів, пропозиція грошей розширюється;

- на третьому етапі приріст пропозиції грошей веде до зниження процентної ставки, що розширює попит на інвестиції і збільшує приватні капіталовкладення;

- і,   нарешті,  на  четвертому  етапі   приріст  капіталовкладень приведе до  підвищення доходів,  розширення  виробництва, збільшення зайнятості, зростання ВНП та прискорення темпів інфляції.

Загалом, короткострокові методи грошово-кредитної політики спрямовані або на стимулювання кредиту і грошової емісії (кредитна експансія, або політика "дешевих грошей"), або на їх стримування і обмеження (кредитна рестрикція, або політика "дорогих грошей")- В умовах спаду виробництва і зростання безробіття центральні банки мають "оживляти" кон'юнктуру шляхом розширення кредиту і зниженням процентної ставки. Навпаки, економічне піднесення часто супроводжуються "біржовою лихоманкою", спекуляцією, зростанням цін, наростанням диспропорцій в економіці. У таких умовах ЦБ має попередити перегрів кон'юнктури шляхом обмеження кредиту, підвищення процентної ставки, стримування емісії платіжних засобів.

3. Короткострокові методи монетарної політики не завжди дають очікуваний ефект, тому їх необхідно доповнити довгостроковою грошовою політикою. Тобто, традиційну орієнтацію на регулювання динаміки процентної ставки треба доповнити політикою регулювання величини і темпів приросту грошової маси. Гасло монетаристів - "гроші мають значення". Отже, на передній план висувається стабільна емісія, приріст грошей, незалежно від економічної ситуації і стану кон'юнктури. Величина цього приросту (так зване "золоте правило" (грошове правило) М. Фрідмена) має знаходитись в межах 3-5% на рік. Якщо це правило порушується, то при темпі надходжень грошей в економіку буде відбуватись розкручування інфляції, а при нижчому падатиме приріст ВНП. Обсяг грошової маси має бути головним об'єктом і турботою економічної політики держави. У схематичному плані цей механізм має такий вигляд (рис.3.6).

Рис. 3.6. Вплив грошової маси на ВНП

Проблема полягає в тому, щоб скоординувати темпи приросту монетарного базису з темпами зростання товарної маси. Для цього необхідно, щоб процент приросту грошей в обігу відповідав приросту цін і національного доходу або ВНП.

Отже, за монетарною концепцією, гроші є головною сферою, що визначає рух і розвиток виробництва. Попит на гроші має постійну тенденцію до зростання (що визначається, зокрема, схильністю до заощаджень), і для того щоб забезпечити відповідність між грошовим попитом і пропозицією грошей, необхідно здійснювати курс на поступове збільшення (певними темпами) грошей в обігу. Державне регулювання має обмежуватись контролем над грошовою масою.

Ще однією теоретичною концепцією макроекономічного регулювання є так звана "теорія економіки пропозиції", прихильники якої' також виступають за ліберальні принципи управління, за перенесення зусиль з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, активізації виробництва і зайнятості.

Вони вважають, що необхідно створити сприятливі умови для процесу нагромадження капіталу, підвищення ефективності виробництва, відновити дію ринкового механізму, свободу приватного підприємництва.

Головними перешкодами до цього є високі податки і інфляція. Тому треба відмовитись від системи прогресивного оподатку