Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.14.4. Соціальна політика держави та основні шляхи її реалізації

4. Соціальна політика держави та основні шляхи її реалізації

Економічна діяльність людей завжди спрямована на створення матеріальних благ, підвищення добробуту, забезпечення певної соціальної справедливості у суспільстві. Але досягнення цієї мети залежить від характеру розподілу цих благ, від отриманих кожною людиною, групою людей тих чи інших доходів.

Сучасна економічна наука при аналізі даної проблеми виходить з так званої теорії трьох факторів виробництва (землі, праці і капіталу). В умовах ринкової економіки це означає, що ціна кожного фактора, а відповідно, і частина доходу власників даних факторів формується на основі законів попиту і пропозиції на ринках цих факторів, а також їх граничної продуктивності.

У зв'язку з цим виникає проблема справедливості такого розподілу.

По-перше, в умовах сучасного недосконалого ринку розмір доходів часто не відповідає вкладу фактора виробництва у випуск продукції. Більше того, розподіл доходів згідно з теорією граничної продуктивності факторів, веде до значної нерівності у суспільстві через нерівномірність у розподілі виробничих ресурсів (факторів).

По-друге, у будь-якому суспільстві є люди, які не володіють факторами виробництва - непрацездатні (діти, пристарілі, інваліди) та убогі. Є люди, що не можуть застосувати свою працю, тобто неконкурентоспроможні на ринку праці (безробітні). Дехто не бажає працювати в силу свої переконань. Не беруть участі у конкуренції на ринку праці й особи, зайняті у державному секторі.

По-третє, факторний розподіл доходів соціально не захищає не лише наведені прошарки населення, він є соціально нейтральним і до осіб, що зайняті у виробництві, до умов їх праці, її безпеки, мінімальної оплати, тривалості робочого тижня, відпочинку, прав працівників при наймі та звільненні з роботи тощо.

Отже, ринковий розподіл доходів не гарантує людині достатній рівень добробуту незалежно від наявності у неї фактора виробництва і результатів економічної діяльності. У цьому і полягає так звана "несправедливість ринку".

Наведені обставини і зумовлюють необхідність соціального захисту населення або державної соціальної політики, що було визнано і закріплено у прийнятій після другої світової війни. Декларації прав людини ООН. Згідно з статею 25 цієї декларації, сучасна держава має гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, одягом, житлом, медичним обслуговуванням для підтримання здоров'я, власного добробуту, і право на соціальне забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, старості або інших випадків втрати засобів існування за незалежних від людини обставин.

Отже, на державу покладається завдання забезпечення права людини на відповідний стандарт добробуту і належного жиітя, тобто реалізацію політики соціального захисту.

Виразити в якихось кількісних показниках межі цієї політики досить складно. Держава, приймаючи на себе значну частину відповідальності за дотримання прав людини на гідне життя, здійснює перерозподіл доходів, втручається в процес ціноутворення, переймається проблемами зайнятості, формує систему соціальної допомоги та соціального страхування тощо. Всі ці заходи з досить значною умовністю можна розділити на такі напрямки:

1. Досягнення   загальної   соціальної   стабільності,   соціально-економічної рівноваги та відносної соціальної справедливості у суспільстві.

2. Підтримка малозабезпечених верств населення і тих людей, що не залучені до суспільного виробництва і не спроможні самі собі допомогти (інваліди, пенсіонери, безробітні тощо).

3. Захист осіб, зайнятих у суспільному виробництві і передусім тих, хто працює за наймом.

Перший напрямок соціальних заходів реалізується через державну політику доходів, захист рівня життя через регулювання процесу ціноутворення, використання різних форм компенсації та інкасації доходів, фінансування розвитку освіти, охорони здоров'я, захисту навколишнього середовища переважно за рахунок держави та ін.

Головною ланкою серед всіх цих заходів є політика формування та перерозподілу доходів населення. Номінальні доходи формуються із різних джерел, основними з яких є доходи факторами економічної діяльності. Це так званий первинний, або функціональний розподіл доходів, які потім через різні канали перерозподіляються.

По-перше, це відбувається на основі коливання попиту і пропозиції як на самі фактори виробництва, так і на товари та послуги.

По-друге, перерозподіл може здійснюватися у формі добровільних внесків у різні благодійні фонди.

По-третє, найпотужнішим каналом перерозподілу доходів є фіскальна система держави.

Завдяки первинному перерозподілу формуються вторинні доходи. По-перше, через податки держава створює ресурси для виконання своїх функцій, формуючи доходи працівників державних інституцій (армія, правоохоронні органи, апарат управління та ін.). По-друге, держава частково фінансує розвиток освіти, охорони здоров'я, формуючи доходи установ бюджетної сфери. По-третє, здійснює держава  і так звані трансфертні  платежі,  реалізуючи конкретні програми допомоги категоріям людей, які не мають принаймні мінімального доходу від своєї праці (допомога багатодітним сім'ям, житлові та медичні субсидії, стипендії, державні пенсії, продовольчі талони тощо).

Необхідність перерозподілу доходів зумовлюється прагненням суспільства подолати суттєву майнову, соціальну нерівність між тими чи іншими верствами населення. Але для відпрацювання конкретних заходів державної політики вирівнювання доходів потрібна обгрунтована методика аналізу реального стану цієї нерівності (див. Тема 9).

У досягненні загальної соціальної стабільності важливе значення має і цінова політика держави. У ринкових країнах уряди систематично інформують населення про рівень та динаміку цін на споживчі товари. Через власні закупки товарів і послуг держава може регулювати попит на них та їх пропозицію, а отже і рівень ціни, а також прямо впливати на ціну. Так, в США державою регулюється від 5 до 10% цін, а в Японії - до 20% усіх цін.

Застосовуючи відповідні закони, держава бореться проти укладання угод, що підвищують загальний рівень цін в країні. Тим самим вона не лише протидіє інфляції, але й перешкоджає монополістичному контролю над ціноутворенням, стимулює ринкову конкуренцію.

У рамках виділеного нами першого напрямку соціальної політики держави використовуються і такі заходи, як індексація доходів населення та застосування дотацій і компенсацій.

Спільним для них є те, що вони виступають як форма державного захисту населення від соціально болючих наслідків інфляції. Всебічна система індексації сформувалась у 60-70 роки минулого століття у більшості країн Західної Європи. Здійснюється вона в основному на загальнодержавному рівні для підтримки нормальних умов життя осіб з фіксованими доходами (зайняті у господарській діяльності працівники розв'язують ці проблеми в рамках фірм при перегляді колективних договорів).

У випадку, коли приріст цін на "споживчий кошик" за певний період перевищує визначену заздалегідь величину, то починає спрацьовувати механізм індексації. Він передбачає відповідне зростання зарплати та інших видів грошових доходів населення. У різних країнах існують різні умови індексації. Так, у Бельгії та Люксембурзі індексація здійснюється при зростанні цін більше, ніж на 2%. У Греції рівень доходів, що підлягають індексації, переглядається кожні 4 місяці. У Франції індексація мінімальної міжпрофесійної гарантованої ставки відбувається раз у рік, якщо індекс цін перевищив 2%. В Україні ці заходи здійснюються шляхом внесення урядом поправок до держбюджету.

Ще одним засобом загальносоціального характеру є застосування державою цільових компенсаційних виплат. У даному випадку враховуються інтереси осіб, які не мають достатніх джерел грошового доходу. Тому в умовах інфляції їх матеріальне становище захищається державою саме через згадані виплати (виплати на відшкодування витрат на житло, комунальні послуги тощо).

Другий напрямок соціальної політики держави стосується тих верств населення, які через незалежні від них причини не можуть самі собі допомогти.

Можна виділити три категорії таких людей. До першої відносяться ті, хто вже не може своєю працею забезпечити собі належний дохід (пенсіонери, інваліди та ін.) До другої - ті, що тимчасово з незалежних від них причин залишились без засобів існування (втрата утриманця, тимчасова втрата працездатності через хворобу, безробітні та ін.) До третьої — ті, хто ще не може працювати (діти, підлітки, учні, студенти тощо).

Відповідно до цього поділу, держава у законодавчому порядку встановлює основні соціальні гарантії та механізми надання соціальної підтримки.

У системі соціального захисту двох перших категорій найважливішим елементом виступає соціальне страхування, до складу якого входять пенсійне, медичне страхування, страхування від нещасних випадків на виробництві, страхування від безробіття і т. п.

Для фінансування пенсій та інших соціальних виплат держава встановлює соціальні податки з підприємств та осіб найманої праці. У США, скажімо, податок у пенсійний фонд у розмірі 7,5%стягується з перших 48тис. дол. доходу на рік. При перевищенні цього заробітку, різко зростають і виплати в даний фонд. У Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника.

Виплати по втраті працездатності встановлюються для осіб віком до 65 років при захворюванні або нещасному випадку. Право на отримання їх стосується людей, що сплатили певну суму страхових внесків і мають стаж роботи не менше 5 років. Іншим джерелом цих виплат є податок з працедавців, обсяг якого розраховується у відсотках від фонду заробітної плати.

Виплати по втраті утриманця надаються членам сім'ї, які були на утриманні померлого, при умові, що він має право на пенсію за старістю.

Суттєвою за своїм значенням є форма страхування по безробіттю. Розмір виплати по безробіттю із страхових фондів залежить, по-перше, від специфічних умов кожної країни, по-друге, від тривалості періоду безробіття. У першому випадку до уваги береться період зайнятості, трудовий стаж, фізична придатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж має становити не менше 6 місяців зайнятості протягом трьох років і не менше 10 тижнів впродовж останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхування. В Англії приймається до уваги лише виплата внесків до страхового фонду: впродовж року їх повинно бути 26.

У другому випадку найбільші суми виплат (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачуються у перші місяці безробіття, а надалі вони зменшуються. У середньому розмірі цих виплат складають приблизно половину заробітної плати працівника.

Важливою ланкою соціального захисту, пов'язаною з безробіттям, є програми працевлаштування та перекваліфікації. У реалізації цих програм беруть участь як держава, так і підприємці, через систему відрахувань у фонди по безробіттю.

Що стосується вищезазначеної третьої категорії соціально незахищених людей, то їх соціальний захист здійснюється через канали так званих державних програм з підтримки доходів.Одна. частина коштів таких програм формується з державного бюджету і використовується централізованим шляхом у вигляді трансфертних платежів. Інша — утворюється за рахунок прибутку різних підприємств та фондів. Особливістю цих виплат є те, що вони не пов'язані з працею даного індивіду, а базуються на обсязі потреб середньостатистичного громадянина. Охоплюють вони допомогу багатодітним сім'ям, одиноким матерям, дотації, держави на утримання дітей у дитячих установах, школах-інтернатах, утримання людей похилого віку і непрацездатних, надання державних продовольчих галонів, часткове забезпечення отримання освіти, збереження здоров'я тощо.

Водночас, соціального захисту потребують і особи, зайняті у сфері  виробничої діяльності,  що характеризує третій напрямок діяльності держави у соціальному плані.

Тут держава забезпечує законодавче регламентування умов праці (тривалість робочого дня (тижня), тривалість і порядок надання відпусток, охорона праці, встановлення гарантованого рівня зарплати, пенсій тощо).

Спеціальним законодавством держава здійснює пряме регулювання зарплати в державному секторі економіки, встановлює обов'язки, права держслужбовців, військових, виборних осіб тощо.

У недержавному секторі соціальний захист зайнятих базується на так званій "політиці соціального партнерства", ідея якого була започаткована ще в 50-х роках минулого століття.

Соціальне партнерство передбачає укладення "громадської угоди" у сфері економічної та соціальної політики і забезпечує узгодження інтересів уряду, національного об'єднання роботодавців і профспілок, як рівноправних партнерів.

На основі цієї угоди чи "погоджених акцій" відпрацьовуються та укладаються щорічні колективні договори і тарифні угоди, що регламентують різні питання соціального характеру у сфері наймання праці.

Більш широке коло питань регулюється колективними договорами (оплата робочої сили, тривалість робочого дня та відпусток, певної гарантії щодо умов праці, індексації її оплати, доплати за надурочні роботи, надання додаткового харчування тощо). У тарифних угодах встановлюється мінімальний рівень зарплати в тих чи інших галузях, мінімальні рівні зарплати для працівників різної кваліфікації та ін.