3.3. Методика аналізу ефективності управління кредитним портфелем банку(Част.1.)

§ 9. Методика аналізу ефективності управління кредитним портфелем банку

Кредитні операції комерційних банків традиційно перебувають у центрі уваги науковців та банкірів, адже кредитування завжди було й залишається пріоритетною економічною функцією банків [13; 16; 17; 36; 50; 52; 94; 110; 126; 139]. Аналіз сучасних тенденцій розвитку банківської системи України свідчить, що обсяги кредитування постійно зростають і в абсолютних (рис. 3.4), і у відносних показниках [32; 181]. Так, станом на 01.01.2001 р. сукупний кредитний портфель по системі комерційних банків становив 47,6 %, а на 01.10.2001 р. — 63,6 % від обсягу загальних активів проти 42,4 % на 01.01.2000 р.

Кредитна діяльність сучасних комерційних банків є досить різноманітною і включає різні форми та види позичок, наданих юридичним чи фізичним особам з метою одержання доходів, а також банківські послуги кредитного характеру. Банківські кредити автори класифікують за різними критеріями та ознаками [16, 17, 36, 43].

Одну з найвичерпніших класифікацій кредитів запропоновано А. М. Морозом [13, с. 110—114].

 

Рис. 3.4. Динаміка кредитних вкладень комерційних банків України
(станом на кінець року та на 01.09.2001 р., млн грн.)

Національним банком України в інструктивних документах запропоновано розширене трактування кредитної діяльності банків. «До кредитних операцій належать активні операції банку, що пов’язані з наданням клієнтам залучених коштів у тимчасове користування (надання кредитів у готівковій та безготівковій формі на фінансування житла та у формі врахування векселів, розміщення депозитів, проведення факторингових операцій, операцій репо, фінансового лізингу тощо) або прийняттям зобов’язань про надання коштів у тимчасове користування (надання гарантій, поручительств, авалів тощо), а також операції з купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів і від свого імені (включаючи андеррайтинг), будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми» [70, розд. IV]. Такий підхід пов’язано насамперед з необхідністю визначення кредитних ризиків, що супроводжують проведення всіх активних операцій банку, та формуванням відповідних резервів.

Кредити є найприбутковішим банківським активом, створюючи, як правило, більшу частину доходів банку. Проте кредитна діяльність не є винятком із загального правила щодо співвідношення між доходом і ризиком. А це означає, що висока дохідність неодмінно супроводжується підвищеним ризиком, унаслідок чого кредитні операції залишаються найризикованішою частиною активів банку. Саме тому ефективність кредитних операцій треба оцінювати за співвідношенням очікуваних доходів та кредитного ризику операції.

У тому разі, коли якість управління оцінюється за будь-яким одним показником, одержати достовірні результати досить складно. Наприклад, припустімо, що реальна дохідність однієї кредитної операції становить 28 %, а другої — 22 %. На перший погляд перша операція здається привабливішою, але якщо пов’язаний з нею кредитний ризик удвічі вищий ніж у другої операції, то стає очевидним, що ефективнішою треба визнати саме цю, другу.

Тільки такий підхід дає змогу отримати комплексну оцінку ефективності кредитної діяльності банку та знайти оптимальне співвідношення між доходом і ризиком. У цьому зв’язку варто звернути увагу на те, що намагання знизити кредитний ризик хоч є й природним, але виправдовується лише до певної межі, адже разом зі зменшенням ризику знижується і дохідність кредитної операції. Наприклад, за надання кредиту позичальнику з найвищим кредитним рейтингом відсоткова ставка буде мінімальною. Або інший приклад: надання позички під заставу зменшує кредитний ризик, але збільшує витрати, пов’язані з контролем за ліквідністю та станом цієї застави, її зберіганням та юридичним обслуговуванням, що в кінцевому підсумку призводить до зменшення дохідності.

Можливі також ситуації, коли банк погоджується на збільшення ризику, якщо очікувана дохідність є достатньо високою. Тому в процесі аналітичного дослідження слід виявити рівень кредитного ризику, який є прийнятним для банку і забезпечує достатній дохід від кредитної операції. Отже, будь-яке рішення щодо проведення кредитної операції має базуватися на результатах аналізу співвідношення очікуваного доходу й ризику.

Зауважимо, що цей підхід до формування методики аналізу кредитної діяльності банку ще не знайшов широкого висвітлення в економічній літературі, де показники дохідності і кредитного ризику здебільшого розглядаються автономно. В одних дослідженнях увагу зосереджено на аналізі дохідності [20; 202], в інших — на методах оцінки кредитного ризику [33; 41; 94]. У книжці А. Д. Ше­ремета і Г. М. Щербакової «Фінансовий аналіз у комерційному банку» зроблено спробу описати залежність дохідності та кредитного ризику, але брак опису методики оцінки та одиниць вимірювання кредитного ризику ускладнює практичне застосування наведених формул [214, с. 197—198]. Г. В. Митрофанов серед основних напрямів аналізу кредитної діяльності називає такі: загальний аналіз кредитів (аналіз структури та динаміки); аналіз руху кредитів; аналіз забезпеченості кредитів; аналіз погашення кредитів; оцінка кредитного ризику банку та формування резерву на його покриття [4, с. 93]. Аналіз співвідношення доходів та ризиків кредитного портфеля мав би стати завершальним етапом аналітичного процесу.

У процесі аналізу кредитної діяльності часто використовується метод коефіцієнтів. Перелік коефіцієнтів, що характеризують кредитну діяльність банку, є достатньо широким. Але якщо дослідити глибше економічний зміст пропонованих показників, то можна дійти висновку, що кожен з них опосередковано характеризує один з двох параметрів — або дохідність, або ризик. Наприклад, показники залежності банку від міжбанківських кредитів фактично є індикаторами ризикованості діяльності банку на міжбанківському ринку [139, с. 245—246]. Ту саму функцію виконують і такі показники, як питома вага кредитів, наданих різним категоріям позичальників, у загальному обсязі кредитного портфеля [217, с. 107], адже в такий спосіб фактично оцінюється рівень диверсифікації портфеля, який свідчить про рівень ризикованості. Коефіцієнти дохідності окремих видів кредитних операцій, дохідності кредитного портфеля в цілому, використання кредитних ресурсів, рентабельності кредитних операцій і т. п. характеризують такий параметр, як дохідність. Отже, аналіз таких коефіцієнтів дає змогу всебічно і ґрунтовно оцінити доходи та ризики банку. Зауважимо, що доцільність застосування методу коефіцієнтів у процесі аналізу кредитної діяльності банку є безсумнівною, але для поліпшення результативності аналізу варто більше уваги приділяти дослідженню економічної сутності пропонованих показників.

У цілому вивчення економічної літератури свідчить, що проб­лематика аналізу кредитної діяльності банків привертає увагу багатьох учених і нині є чи не найбільш дослідженою. Натомість аналізу ефективності кредитних операцій належної уваги майже не приділяється, хоч, на нашу думку, цей аспект є одним з найважливіших. Аналіз співвідношення дохідності та ризику дає узагальнену оцінку якості управління кредитним портфелем банку, а також можливість вибору найприйнятнішого напряму кредитування в процесі порівняльного аналізу альтернативних варіантів. Зважаючи на те, що традиційні прийоми аналізу кредитної діяльності банків викладено в науковій літературі повно та різнобічно, у цьому дослідженні зосередимо увагу на питаннях формування методичних засад аналізу ефективності кредитної діяльності банку.

Спираючись на викладені вище теоретичні засади банківського аналізу, реалізуємо портфельний підхід до кредитної діяльності комерційного банку. Сукупність усіх наданих банком позичок формує кредитний портфель, який у структурі банківського балансу розглядається як одне ціле і характеризується показниками дохідності та ризику.

Структуруємо аналітичний процес, розподіливши його на три блоки (або етапи):

методика аналізу доходів за кредитними операціями;

методика оцінки кредитних ризиків;

аналіз ефективності управління кредитним портфелем.

Очевидно, що метою проведення кредитних операцій банку є одержання доходів, а тому саме цей параметр кредитного портфеля аналізується на першому етапі. Дохідність характеризується абсолютними (сума доходів у грошовому виразі) та відносними (середній рівень дохідності кредитних вкладень) показниками.

Дохідність кредитного портфеля банку протягом певного періоду загалом залежить від обсягу портфеля та рівня відсоткових ставок за кредитами. Останній є узагальнюючим показником, оскільки через рівень відсоткової ставки опосередковано враховуються й такі чинники, як тривалість користування кредитом (що триваліший термін — то вища ставка), міра ризику, метод нарахування і спосіб сплати відсотків, забезпеченість позички та ін. У цілому дохід за кредитною операцією (у межах року) можна обчислити за формулою:

де Еі — дохід за і-ю кредитною операцією (у грошовому виразі);  — відсоткова ставка за і-м кредитом (річна); Vi — сума і-го кредиту;  — період кредитування за і-м кредитом (дні); BS — база розрахунку (360 чи 365 днів).

Доходи кредитного портфеля банку формуються також за рахунок проведення заставних та дисконтних операцій з векселями, за якими порядок обчислення доходів інший. Дохід за вексельними операціями формується у формі дисконту та обчислюється за формулою:

де Еl  — дохід за l-ю вексельною операцією (у грошовому виразі);  — ставка, за якою обліковується l-й вексель (річна ставка дисконту); Sl — сума, на яку видано l-й вексель; tl — період, який залишився до дати погашення l-го векселя (дні).

Дохід кредитного портфеля формується за рахунок усіх доходів, одержаних банком від проведення операцій кредитного характеру за певний період:

де Е — дохід кредитного портфеля; N — кількість кредитів у портфелі; L — кількість інших операцій кредитного характеру.

Узагальнюючим показником є рівень дохідності кредитного портфеля, який розраховується як відношення суми доходів від кредитних операцій до обсягу наданих кредитів:

де d — дохідність кредитного портфеля (у відсотках); V — обсяг кредитного портфеля банку.

У разі проведення ретроспективного аналізу сума доходів за кредитними операціями визначається за даними бухгалтерського обліку. При цьому до розрахунку береться сума одержаних та нарахованих доходів у грошовому виразі, оскільки в обліку діють принципи нарахування та відповідності.

Рівень дохідності кредитного портфеля банку залежить від низки економічних чинників: ринкової ставки відсотка, обсягу та структури кредитного портфеля, умов конкуренції на банківському ринку, власних можливостей банку щодо вибору напрямів та об’єктів кредитування. На формування структури кредитного портфеля банку істотно впливає специфіка сектору ринку, що його обслуговує цей банк. Наприклад, у структурі кредитного порт­феля іпотечних банків переважають довгострокові кредити, а в ощадних установах — споживчі кредити та позички фізичним особам. Факторний аналіз дохідності кредитного портфеля з’ясо­вує, які саме чинники істотно вплинули на формування доходів, та виявляє можливі резерви їх підвищення.

На другому етапі аналізують ризик кредитного портфеля.
У найзагальнішому розумінні кредитний ризик — це невизначеність стосовно повного та своєчасного виконання позичальником своїх зобов’язань згідно з умовами кредитної угоди. Кажучи про кредитний ризик, слід виокремити два поняття: ризик кожної окремої позички і ризик кредитного портфеля в цілому, оскільки вони різняться за методикою аналізу та методами управління (рис. 3.5).

Серед основних причин виникнення кредитного ризику на рівні окремої позички — нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку, моральні та етичні характеристики позичальника (наприклад, небажання повертати кредит), ризик ліквідності застави.

 

Рис. 3.5. Методи управління кредитним ризиком банку

Сукупний ризик кредитного портфеля залежить від ризикованості кредитних операцій, що входять до його складу. До збільшення сукупного ризику кредитного портфеля банку призводять надмірна концентрація (зосередження кредитів у одному із секторів економіки), недосконала структура портфеля, якщо його сформовано з урахуванням потреб тільки клієнтів, а не самого банку, надмірна диверсифікація, недостатня кваліфікація персоналу банку та ін. Для того щоб оцінити сукупний ризик кредитного портфеля, слід насамперед проаналізувати ризик усіх його складових.

З метою обмеження ризику окремих кредитних операцій банку, а отже, і кредитного портфеля загалом, Національним банком України встановлено вимоги щодо порядку надання кредитів та обов’язкові нормативи кредитного ризику [70, розд. ІV].

Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) визначається як співвідношення суми всіх вимог банку (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов’язань щодо цього контрагента та капіталу банку. Нормативне значення не може перевищувати 25 % (наведені тут і далі нормативні значення стосуються універсальних банків, для спеціалізованих банків нормативи встановлюються диференційовано).

Норматив великих кредитних ризиків (Н8) визначається як співвідношення суми всіх великих кредитів (за мінусом фактично сформованих резервів) та регулятивного капіталу банку. Нормативне значення Н8 не може перевищувати 8-кратного розміру регулятивного капіталу банку. Якщо норматив великих кредитних ризиків перевищує цю величину, то автоматично підвищуються вимоги до адекватності регулятивного капіталу. Кредитний ризик уважається великим, якщо сума всіх вимог та позабалансових зобов’язань щодо одного контрагента (або групи пов’язаних контрагентів) становить 10 % і більше від величини регулятивного капіталу банку.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручництв, наданих одному інсайдеру (Н9) визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань щодо цього інсайдера перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку. Нормативне значення Н9 не може перевищувати 5 %.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручництв, наданих інсайдерам (Н10) визначається як співвідношення суми сукупних зобов’язань усіх інсайдерів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і 100 % суми всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком усім інсайдерам, та капіталу банку. Нормативне значення Н9 не може перевищувати 40 %.

Аналізуючи кредитний ризик, звернімо увагу на кілька особливостей. По-перше, оцінка кредитного ризику є значно суб’єк­тивнішою, як порівняти з іншими фінансовими ризиками, зокрема ціновими. Адже ризик зміни валютного курсу чи відсоткової ставки оцінюється всіма учасниками ринку, а не одним банком. Це уможливлює в процесі аналізу цих ризиків орієнтацію не лише на власну думку, а й на сигнали, що надходять з ринку. Кінець-кінцем, сама економічна сутність цінових ризиків сприяє формуванню об’єктивних уявлень про їхній рівень. Стосовно кредитного ризику такої можливості бракує. А тому можемо сказати, що кредитний ризик має індивідуальний характер, пов’язаний з кожним конкретним позичальником.

Крім того, елемент суб’єктивізму містить і оцінка фінансового стану та моральних якостей позичальника, що здійснюється кредитором. Цікаво, що рівень кредитного ризику, пов’язаного з тим самим позичальником, може бути різним у кожному банку. Це й зрозуміло, бо кредитний ризик характеризує економічні відносини, що виникають між двома контрагентами — кредитором та позичальником — з приводу перерозподілу фінансових активів, а між кожною парою контрагентів складаються власні відносини, які не повторюються і не можуть бути виміряні точно. Через це процес оцінювання кредитного ризику формалізувати дуже складно.

Друга особливість є наслідком попередньої і полягає в тому, що для аналізу кредитного ризику не завжди можна застосувати методи статистики чи теорії ймовірностей, широко використовувані для оцінки інших ризиків. Як відомо, ці методи спрямовано на виявлення статистичних закономірностей, тобто повторюваності, послідовності й порядку в масових процесах [179, c. 5]. Ідеться про те, що таке явище, як кредитний ризик, унаслідок переважання в ньому індивідуальної складової погано описується поняттям статистичної сукупності. Варто, однак, зазначити, що вітчизняна наука робить спроби формалізувати цей процес і описати кредитний ризик математичними методами [38; 41; 94].

На нашу думку, у процесі оцінювання кредитного ризику перевагу слід віддавати не статистичним прийомам, а індивідуальній роботі з позичальником. Доказом цього є й досвід зарубіжних банкірів, котрі в процесі визначення кредитного ризику широко користуються такими прийомами, як індивідуальні бесіди з потенційним позичальником, відвідування підприємства, фундаментальний аналіз загального стану галузі, в якій працює позичальник, тощо. На важливості вдосконалення роботи банку з індивідуальним позичальником наголошують і вітчизняні економісти [52, c. 434].

Отже, з теоретичного погляду для оцінки кожного окремого кредитного ризику має бути застосована спеціально створена методика, яка б ураховувала всі особливості конкретного позичальника. Зрозуміло, що реалізувати такий підхід на практиці досить складно, та й не завжди потрібно. Крім того, певні характеристики позичальника, наприклад, його моральні якості або репутація, які визначають серйозність намірів обов’язково повернути кредит, не можна виміряти кількісно. Тому в процесі аналізу застосовують певні формалізовані процедури та методики, призначені для оцінювання основних параметрів платоспроможності позичальника, абстрагуючись від другорядних. Щоправда, іноді саме такі, другорядні з погляду кредитора чинники, на які він своєчасно не звернув уваги, стають причиною зростання кредитного ризику. Тому можна стверджувати, що рівень кредитного ризику суттєво залежить від досконалості методики його оцінювання.

По-третє, кредитні ризики не є прерогативою лише кредитних операцій. Вони тією чи іншою мірою супроводжують більшість інших активних операцій банку, а тому потреба в оцінці кредитного ризику виникає в банку досить часто. Крім того, власне кредитні операції наражаються не тільки на кредитний, а й на інші ризики: відсотковий — за надання кредиту під плаваючу ставку, інфляційний — за видачі довгострокового кредиту під фіксовану ставку, валютний — за надання позички в іноземній валюті і т. д. Отже, у процесі аналізу слід чітко відрізняти кредитний ризик, пов’язаний з неповерненням основної суми боргу та відсотків, від інших видів ризику, оскільки до них застосовуються різні методи аналізу та мінімізації.

Зі сказаного випливає, що проблема зниження кредитного ризику значною мірою розв’язується створенням адекватної методики його оцінювання. Однак цю методику можна уніфікувати лише до певної міри, адже кожен банк має власну клієнтуру, свій сегмент ринку, галузеву специфіку, конкретні можливості та ін. Тому методика аналізу має максимально враховувати ці особливості і втілювати диференційований підхід до оцінки кредитного ризику.

Очевидно, що показники, за якими оцінюється діяльність одних позичальників, можуть бути зовсім неприйнятними для інших. Проте певний мінімальний рівень уніфікації методики аналізу кредитного ризику є необхідним, адже це допомагає банкам розробити власну систему підтримки управлінських рішень з надання позичок та забезпечує заданий рівень якості кредитного портфеля банку.

Пошук оптимального співвідношення між уніфікацією та диференціацією підходів до оцінки кредитного ризику здійснюється й у вітчизняній банківській практиці. Диференціація забезпечується через кредитну політику, яку кожен банк формує на власний розсуд з огляду на свою стратегію, а уніфікація — через методику аналізу, розроблену НБУ для формування резерву під кредитні ризики. У цілому можемо констатувати, що процес формування методики аналізу кредитних ризиків відбувається ітеративним способом, оскільки і методика НБУ, і методи кредитного аналізу банків постійно переглядаються, уточнюються, удос­коналюються.

Досліджуючи проблеми аналізу кредитного портфеля, неважко дійти висновку, що питання оцінки якості кредитів тісно пов’язані з процесом формування та використання резерву під кредитні ризики. Методику аналізу кредитних ризиків спрямовано на з’ясу­вання величини можливих втрат за кожною окремою позичкою, а сума знайдених у такий спосіб величин (імовірних втрат за всіма кредитними операціями банку) формує резерв. Отже, за економічним змістом величина резерву є показником, який відображає сукупний ризик кредитного портфеля банку.

Зазначимо, що методичні особливості формування резерву під кредитні ризики не змінюють його економічної сутності. Наприк­лад, якщо методика формування резерву під кредитні ризики передбачає оцінювання ризикованості не лише власне кредитних, а й інших активних операцій банку, обтяжених кредитним ризиком (як це має місце у вітчизняній практиці нині), то такий резерв є індикатором загального кредитного ризику банку. Для визначення ризику кредитного портфеля величину резерву необхідно скоригувати. Таким чином, у процесі реалізації портфельного підходу показники дохідності кредитного портфеля слід аналізувати спільно із сумою резерву під кредитні ризики, який є узагальнюючим показником кредитного ризику банку. Із цієї при­чини в процесі аналізу кредитного портфеля значна увага приділяється методиці формування резерву під кредитні ризики.

У міжнародній банківській справі створення резервів під кредитні ризики є загальновживаною практикою і розглядається як один з найважливіших методів збільшення надійності комерційних банків [15; 33]. Економічний механізм резервування полягає в акумуляції частини коштів банку, які надалі використовуються для компенсації кредитних ризиків. Цей підхід базується на принципі обачності, за яким кредитні портфелі банків оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто з урахуванням можливих втрат за кредитними операціями. Для покриття цих втрат передбачається створення резерву переказуванням коштів на окремі бухгалтерські рахунки, з яких у разі неповернення кредиту списується відповідна сума.

Якщо такий резерв не сформовано, то втрати за кредитами відшкодовуються за рахунок капіталу банку. У такому разі значні розміри кредитних ризиків можуть призвести до повної втрати капіталу і банкрутства банку. У цілому створення резерву дає змогу уникнути негативного впливу кредитних ризиків на основний капітал і є одним зі способів самострахування банку. Отже, резерви, з одного боку, компенсують негативний вплив кредитного ризику на капітал банку, захищаючи вкладників, кредиторів та акціонерів, а з другого — підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Процес формування резерву починається з класифікації кредитів, тобто з аналізу якості кредитного портфеля банку. Процедура класифікації передбачає віднесення кожного кредиту за певними критеріями до однієї з кількох визначених груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Після того, як усі кредити класифіковано, тобто віднесено до однієї з груп, обчислюється розрахункова величина резерву. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи нормативами відрахувань, визначеними у формі відсотка, з урахуванням обсягу кредитів цієї групи. Критерії оцінки кредитів, кількість груп класифікації та нормативи відрахувань за кожною групою кредитів на міжнародному рівні не стандартизовано, а тому їх визначає центральний банк країни з урахуванням конкретних економічних умов.

В Україні діяльність зі створення резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків розпочалася 1995 року. Чинна до того практика списання безнадійної кредитної заборгованості без визначення конкретних джерел покриття призводила до виникнення значних розбіжностей між реальним капіталом банків та капіталом, відображеним у фінансовій звітності. Безперечно, за таких умов самé існування банківської системи перебувало під загрозою, а іноземні інвестори, не довіряючи фінансовій звітності банків, зменшували свій ризик, обмежуючи кредитування та вимагаючи готівкового забезпечення акредитивів.

Постановою Правління НБУ № 167 від 30.06.1995 р. було затверджене положення «Про порядок формування і розмір страхового фонду комерційних банків», в якому вперше у вітчизняній практиці визначався порядок класифікації кредитів та формування резерву (на той час — страхового фонду). Цим документом передбачалося, що резерв створюватиметься за рахунок витрат банку: за економічним змістом це відповідало формуванню резерву за рахунок прибутку до оподаткування, що визнано і міжнародною практикою. Але ініціатива НБУ на той час не знайшла законодавчої підтримки. Тому протягом 1996—1997 рр. комерційні банки мали формувати резерв за рахунок чистого прибутку (після виплати податків), що значно загальмувало процес створення резерву, адекватного реальній величині кредитного ризику. Через значні втрати за кредитними операціями в попередні роки та за браком стимулів до створення резервів у повному обсязі українські банки так і не спромоглися остаточно розв’язати цю проблему. Ще й досі у вітчизняних банках є два показники: розрахункова величина резерву та фактично сформований резерв.

Протягом останніх років методика аналізу кредитного ризику та система класифікації кредитів постійно вдосконалювалася. Критерії, за якими кредити слід відносити до певної групи, формулювалися все чіткіше, поряд з якісними характеристиками було запроваджено кількісні: строк погашення, кількість пролонгацій, вартість застави. Було переглянуто норми відрахувань за кож­ною групою кредитів, а також методику аналізу фінансового стану позичальника.

Порівнянням підходів до формування резерву під кредитні ризики в Україні і в США можна виявити багато спільного, і хоч економічний стан банків у країнах істотно різниться, нормативи відрахувань у цілому ідентичні (стосовно останніх трьох груп). Зрозуміло, що розв’язуючи проблему створення адекватних резервів під кредитні ризики, кожна країна формує власні підходи, критерії оцінювання кредитного ризику, а також джерела формування резервів, орієнтуючись як на конкретні економічні умови, так і на загальновживані в міжнародній практиці методичні засади формування резерву.

Нині методика оцінки якості кредитного портфеля в комерційних банках України регламентується «Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» (далі — Положення), затвердженого постановою Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 р., з наступними змінами та доповненнями [149]. Особливістю запропонованого Національним банком України Положення є те, що об’єктом резервування є не лише кредитні, а й інші активні операції банку, обтяжені кредитним ризиком (хоч у назві задекларовано лише кредитні операції). Оскільки в процесі аналізу банківської діяльності слід спиратися насамперед на чинне законодавство, то для опрацювання методики аналізу кредитного ри­зику банку за основу було взято назване Положення, на розгляді якого варто спинитися докладніше.

За економічним змістом усі операції, що підлягають класифікації та резервуванню, поділяються на групи:

кредитні операції та сумнівна заборгованість за ними;

інші активні операції банку, обтяжені кредитним ризиком.

До першої групи належать: кредити, надані іншим банкам; кредити, надані суб’єктам господарської діяльності, включаючи овердрафти, обліковані векселі, факторинг; кредити, надані державним та місцевим органам управління; кредити в інвестиційну діяльність і на поточні потреби, надані фізичним особам; позабалансові операції кредитного характеру та сумнівна заборгованість за ними: гарантії, акцепти та авалі, надані банкам (№ 9000, 9002, 9003); гарантії та авалі, надані клієнтам (№ 9020, 9023); сумнівні гарантії, надані банкам та клієнтам (№ 9090, 9091); зобов’язання з кредитування, надані банкам та клієнтам (№ 9100, 9129). Другу групу створюють такі активи: коррахунки в інших банках; депозити до запитання, розміщені в інших банках; строкові депозити, розмішені в інших банках, та сумнівна заборгованість за ними; операції репо [149].

Резерв під кредитні ризики поділяється на дві частини: під стандартну і нестандартну заборгованість (рис. 3.6).

Розрахунок за обома частинами резерву банки зобов’язані здійснити протягом місяця, в якому проведено кредитну операцію або укладено угоду про її проведення (наприклад, угода про надання гарантії). Резерв формується з огляду на обсяги фактичної кредитної заборгованості за групами ризику щомісяця (станом на перше число місяця, наступного за звітним) у повному обсязі і незалежно від розміру доходів за цими операціями.

З погляду методики аналізу кредитного ризику виокремлюють такі види об’єктів резервування:

кредитні операції;

обліковані векселі;

факторинг, надані зобов’язання (аваль), гарантії і поручництва;

кошти на кореспондентських рахунках та депозити до запитання в інших банках;

прострочені доходи за кредитними операціями.

 

Рис. 3.6. Об’єкти резервування та нормативи відрахувань
до резерву під кредитні ризики

Класифікація операцій та розрахунок суми резерву за кожною з названих груп здійснюються за спеціально розробленими критеріями та методиками, в яких ураховано особливості тих чи інших банківських операцій. Зазначимо, що операції за облікованими векселями та операції за факторингом, наданими зобов’язаннями (аваль), виконаними гарантіями і поручництвами, хоч за економічним змістом і належать до кредитних операцій, але виокремлюються з цієї групи і утворюють самостійні об’єкти резервування, оскільки до них застосовується інша методика оцінювання кредитного ризику. Проаналізуємо кожний з підходів докладніше.

Першим етапом аналізу ризику кредитного портфеля є класифікація всіх операцій, що входять до його складу. Рівень ризикованості кредитних операцій банку оцінюється за такими трьома параметрами:

фінансовий стан позичальника (контрагента банку);

стан обслуговування позичальником кредитної заборгованості за основним боргом та відсотками (комісії чи інші платежі), а також спроможність позичальника надалі обслуговувати цей борг;

рівень та якість забезпечення кредитної операції.

Національним банком України централізовано розроблено методику аналізу фінансового стану позичальника, якою обов’язко­во мають користуватися всі банки. Однак наведені в Положенні вимоги є тільки мінімально необхідними, і кожен банк може розробити власний підхід з урахуванням своєї специфіки, основних положень кредитної політики та конкретних економічних умов. Так, у Положенні зазначено, що кожен банк «має право самостійно встановлювати додаткові критерії оцінки, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків та належного контролю за ними» [149]. Крім того, банки самостійно визначають значущість кожного із запропонованих НБУ показників індивідуально для кожної групи позичальників з огляду на галузь економіки, сезонність виробництва, обо­ротність коштів. Критерії оцінювання фінансового стану позичальника та методика їх визначення документально фіксуються банком в окремому положенні і є невід’ємною частиною його кредитної політики.

У Положенні сформовано також перелік основних економічних показників діяльності позичальника, які підлягають урахуванню під час визначення його фінансового стану: платоспроможність, фінансова стійкість, обсяг реалізації, обороти на рахунках, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості, собівартість продукції, прибутки і збитки, рентабельність та кредитна історія позичальника [149, п. 4.3]. Прокоментуємо ці показники.

Використання показників платоспроможності і фінансової стій­кості позичальника в процесі аналізу його фінансового стану не створює принципових заперечень, за винятком того, що їх доцільніше трактувати не як економічні показники, а як напрями аналізу. Такий показник, як собівартість продукції, для кредитора не має самостійного значення, оскільки опосередковано враховується за обчислення прибутку. У свою чергу чистий прибуток і обсяг реалізації впливають на рентабельність, а тому доцільно об’єдна­ти аналіз показників собівартості продукції, прибутків, витрат та рентабельності. Такі індикатори, як обороти на рахунках, склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості, є складовими ширшого аналізу грошових потоків позичальника. А кредитну історію позичальника, хоч вона і є важливим індикатором кредитного ризику (але не фінансового стану позичальника), взагалі не можна розглядати як економічний показник.

Із цього приводу зазначимо, що для кредитора пріоритетне значення має здатність позичальника генерувати грошові потоки. І саме з цих позицій слід аналізувати фінансовий стан позичальника. Наприклад, у міжнародній банківській практиці зафіксовано непоодинокі випадки, коли банки охоче кредитують компанії, які за фінансовими звітами є збитковими, але генерують потужний грошовий потік. Прикладом можуть бути авіаційні компанії США, які внаслідок значних амортизаційних відрахувань, пов’язаних з високою вартістю літаків, мають фінансові результати у вигляді збитків. Але на рахунках цих компаній завжди є грошові кошти, що й робить їх вигідними і надійними позичальниками.

У вітчизняній практиці частіше буває навпаки — прибуткове підприємство не може розрахуватися за кредит, оскільки його фінансовий прибуток перебуває у формі прострочених та сумнівних до повернення боргів. Але в будь-якому разі аналіз динаміки грошових потоків позичальника дає банку цінну інформацію щодо його спроможності своєчасно погасити борг. Отже, виокремимо такі напрями аналізу фінансового стану позичальника:

аналіз грошових потоків — співвідношення чистих надходжень за рахунками і суми основного боргу за кредитом, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості, оборотність грошових коштів;

платоспроможність — коефіцієнти миттєвої, поточної і загальної ліквідності;

фінансова стійкість — коефіцієнти маневреності й незалежності;

рентабельність — коефіцієнти рентабельності активів, рентабельності реалізації.

Крім перелічених, до уваги можна брати й певні суб’єктивні чинники, які не завжди мають кількісні характеристики, але є важливими для оцінки реальної величини ризику: ринкова позиція позичальника, його залежність від циклічних і структурних змін у галузі та економіці в цілому, наявність державних замовлень та державної підтримки, професіоналізм керівництва, ділова репутація, ефективність управління та ін.

До банків-позичальників застосовуються інші критерії та аналітичні показники. Основним індикатором їхнього фінансового стану служить стан дотримання економічних нормативів НБУ та нормативу обов’язкового резервування. Також беруться до уваги якість активів і пасивів, результати аналізу прибутковості, обсяги наданих та отриманих міжбанківських кредитів, висновки щорічної аудиторської перевірки, інформація про виконання аналогічних зобов’язань у минулому.

Якщо позичальником є фізична особа, то треба врахувати загальний матеріальний стан клієнта, який визначається зі співвідношення доходів і витрат, наявності рухомого та нерухомого майна. До уваги варто брати ділову репутацію, вік, сімейний стан, наявність постійної роботи, історію взаємовідносин між позичальником і банком, тобто інтенсивність користування банківськими позичками в минулому та своєчасність їх погашення, користування іншими послугами банку тощо. Очевидно, що кожен банк має формалізувати процедуру оцінювання фінансового стану позичальників і розробити власні критерії та методику аналізу.

Як бачимо, фінансовий стан позичальника є точкою в багатовимірному просторі, параметрами якого є названі вище (або ще й додаткові) показники. Оскільки працювати з такою кількістю оцінок досить складно, то на наступному етапі проводиться агрегування і за певними критеріями визначається належність кожного позичальника до одного з п’яти класів, позначених літерами А, Б, В, Г, Д. Треба спеціально наголосити, що в процесі ідентифікації класу позичальника беруть до уваги не тільки його фактичний фінансовий стан, а й оцінюють перспективи (поліпшення, погіршання чи стабільність фінансового стану).

Також запропоновано дотримуватися відповідності між класом позичальника та якістю забезпечення кредиту, хоч це призводить до певного дублювання, адже оцінка забезпечення є третім і окремим індикатором кредитного ризику. У згаданому Поло­женні критерії класифікації позичальників описано досить детально, а тому подамо лише їхню загальну характеристику:

А — фінансова діяльність дуже добра: рівень рентабельності вищий за середньогалузевий, економічні показники перебувають у встановлених межах, ділова репутація та кредитна історія бездоганні;

Б — фінансова діяльність за показниками близька до класу «А», але з певними потенційними (не наявними) недоліками: рентабельність відповідає середньогалузевому рівню, окремі економічні показники мають незначні відхилення від норми, але ймовірність тривалого підтримування діяльності на цьому рівні є сумнівною;

В — фінансову діяльність позичальника визнано задовільною, але вона потребує ретельного контролю: рентабельність нижча за середньогалузеву, окремі економічні показники не відповідають навіть мінімальним значенням, водночас є потенційна можливість поліпшення фінансового стану;

Г — фінансова діяльність є незадовільною: більшість економічних показників не відповідають мінімальним значенням, спостерігається нестабільність протягом року, імовірність повного погашення кредитної заборгованості є досить низькою;

Д — фінансову діяльність визнано незадовільною, позичальник має збитки, а ймовірність погашення заборгованості є практично нульовою.

У такий спосіб здійснюється перехід від багатовимірного простору до одновимірного (вектора). Належність до одного з перелічених класів визначається за результатами порівняння фактичних значень показників з їхніми теоретичними чи середньогалузевими значеннями та наступного коригування з огля­ду на суб’єктивні чинники. Отже, цю процедуру формалізовано лише до певної міри і вона не виключає певних елементів суб’єктивізму.

Оцінка фінансового стану позичальника здійснюється за укладання кредитної угоди, а далі — не рідше одного разу на три місяці (для банків-позичальників — одного разу на місяць). Але аналіз фінансового стану позичальника — лише один із трьох параметрів оцінки кредитного ризику.

Наступним кроком є аналіз якості кредитної операції, який визначається за станом обслуговування боргу позичальником. За цією ознакою виокремлюють три групи кредитів: з добрим, слабким і незадовільним обслуговуванням боргу. Належність до однієї із цих груп визначається за такими критеріями, як термін простроченої заборгованості та термін затримки платежів. Отже, обслуговування боргу вважається:

добрим, якщо заборгованість за кредитом та відсотки сплачуються у встановлені строки або із затримкою не більше 7 днів; або коли кредит пролонговано (без пониження класу позичальника — без урахування строку пролонгації, а з пониженням класу позичальника — на строк до 90 днів), але відсотки сплачуються своєчасно чи із затримкою не більше 7 днів;

слабким, якщо термін простроченої заборгованості за кредитом становить від 8 до 90 днів, причому відсотки сплачуються з максимальною затримкою від 8 до 30 днів; або коли кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк від 91 до 180 днів, а відсотки сплачуються своєчасно чи з максимальною затримкою до 30 днів;

незадовільним, якщо заборгованість за кредитом прострочено понад 90 днів; або коли кредит пролонговано з пониженням класу позичальника на строк понад 180 днів.

Після проведеного в такий спосіб аналізу кожна кредитна операція матиме дві характеристики: оцінку фінансового стану (клас А, Б, В, Г, Д) та оцінку стану обслуговування боргу (групи з добрим, слабким, незадовільним обслуговуванням). Отже, утворюється двовимірний простір (матриця). За цими двома ознаками визначається категорія кредитної операції. Таких категорій є п’ять і для кожної з них установлено коефіцієнт резервування: стандартні — 2 %, під контролем — 5 %, субстандартні — 20 %, сумнівні — 50 %, безнадійні — 100 %. Категорія кредитної операції визначається на перетині двох параметрів — класу та групи — за певною шкалою (рис. 3.7).