7.1. Український національно-визвольний рух і російська революційна демократія, 1917 р.(Частина 1)

Український національно-визвольний рух і російська революційна демократія, 1917 р.

Лютнева революція 1917 р. в Росії при всій своїй стихійності та непередбаченості в лічені дні призвела до кардинальної зміни по­літичної системи країни. Імперські державні інститути впали без помітного опору, довівши повну нездатність виконувати владні функції. Обвал імперської влади розчистив політичні горизонти і призвів до життя сили, які, здавалось, перебували в ембріонально­му стані. До таких належав український національно-визвольний рух. У всякому разі російська революційна демократія в перші дні революції якщо повністю не поділяла поглядів П. Струве про на­думаність української проблеми, її поширення лише у вузькому колі національної інтелігенції, то особливо не переймалась нею, як і національною проблемою загалом.

Характерною з цього боку виглядає промова члена Тимчасово­го комітету Державної Думи Росії, а згодом члена Тимчасового уря­ду П. Мілюкова на мітингу у Таврійському палаці 2 березня 1917 р. Окреслюючи завдання нової влади, промовець говорив лише про організацію влади та армію, обходячи повною мовчанкою націо­нальне питання. 2 березня Росія ще уявлялася П. Мілюкову парла­ментською конституційною монархією1, тобто державою з такою формою державно-політичного устрою, який існував у Росії після 1905 р. Йшлося лише про зміну особи царя та складу уряду. В звер­ненні Тимчасового уряду «До громадян Росії» від 6 березня говори­лося про реалізацію конституційних свобод, обіцяних маніфестом від 17 жовтня 1905 p., скликання Установчих зборів, забезпечення громадянських свобод і рівності, але жодним словом не згадувалася національна проблема, нібито її зовсім не існувало. Між тим від ви­рішення цієї проблеми залежала доля російської революції. У вся­кому разі це твердив, правда, значно пізніше, один з видатних діячів революційної демократії, один з керівників Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, міністр Тимчасового уряду І. Церетелі2.

Проте в Україні революція з самого початку березня швидко набрала ознак національно-визвольного руху. Українські організації й ініціативні групи з перших днів березня оголосили про свої на­міри й розгорнули масову організаційну діяльність. Місцем їх дії виявилися не далекі глухі села, в яких не відчувалося конкуренції загальноросійських сил, а найбільші промислові центри. Вже 2 бе­резня відозвою «До українського громадянства, студентства, робіт­ництва й українських офіцерів» заявив про себе Тимчасовий Укра­їнський революційний комітет м. Петрограда3. Через десять днів комітет підготував масову 20-тисячну маніфестацію у центрі Пет­рограда, яка своїм розмахом вразила російську революційну демок­ратію. 19 березня петроградські українські організації об'єдналися навколо створеної ними Української національної ради, яка згодом тісно співпрацювала з Українською Центральною Радою4.

Подібним чином діяли й українські угруповання Москви: споча­тку (7 березня) вони підготували відозву «Наші вимоги (від українсь­ких організацій)»5, а у квітні розгорнули велику роботу по об'єднан­ню діяльності «українських організацій і партій у Москві»6.

Буквально в перші ж дні чи тижні після падіння самодержавст­ва легалізувалася діяльність українських організацій Одеси, Хар­кова, Полтави, Чернігова. Українці Одеси на початку березня створили Керівничий комітет, який одразу ж направив свого пред­ставника до щойно утвореної Центральної Ради7. У Харкові украї­нці 3 березня відзначили падіння самодержавства маніфестацією під жовто-блакитними прапорами, а вечором того ж дня обрали тимчасовий організаційний комітет для керівництва українським рухом8. 8 березня цей комітет був реорганізований у постійний. Одним з найпомітніших успіхів у його діяльності стало налаго­дження видання тижневика «Рідне слово»9. У Полтаві 8 березня на урочистих зборах українців було обрано спеціальну інформаційну комісію — Український комітет, який мав інформувати громад­ськість про розвиток революційних подій. Крім цього, організа­ції українських партій створили спільну Раду поступових укра­їнських партій м. Полтави10.

З невеликим запізненням, лише 18 березня, відбулася перша публічна українська акція в Чернігові. Це були збори, скликані міським відділенням Товариства українських поступовців, але вже на них була продемонстрована готовність розгорнути широку й різ­нопланову діяльність, особливо в культурно-освітньому напрям­ку11. Від губернських центрів не відстали й повітові. Сили українсь­кої інтелігенції в повітах були невеликими, але було достатньо й ак­тивності кількох осіб, щоб національний рух себе виявив. Наприк­лад, у Конотопі збори 11 березня ініціювали створення Українсько­го товариства на чолі із спеціальною Радою. За тиждень було розро­блено й затверджено його статут, надіслано вітальну телеграму Тимчасовому урядові, проведено панахиду по Т. Шевченкові12.

Джерела містять чимало різної інформації, яка свідчить про широку географію українського руху. Наприклад, на з'їзд Товарис­тва українських поступовців, що відбувся 25—26 березня у Києві, поряд з делегатами від громад Катеринослава, Москви, Одеси, Пет­рограда, Полтави, Харкова, Чернігова, прибули делегати з Вінниці, Житомира, Кам'янця-Подільського, Єлисаветграда, Сум, Сосниці, Кременчука, Переяслава, Костянтинограда, Умані, Катеринодара, Гадяча, Лубен, Золотоноші та інших міст і містечок України.

З моменту легалізації національно-визвольного руху географія його поширення стрімко вийшла за межі етнічних українських зе­мель. Рух активно розгортався серед східної української діаспори, про що вже свідчив перебіг подій у Петрограді та Москві. Він швид­ко дійшов до Сибіру й Далекого Сходу, не кажучи вже про Кубань, густо населені українцями південні пові-ти Курської, Вороне­зької губерній та земель Області війська Донського.

Аналізуючи територіальні особливості українського руху, вар­то відзначити його києвоцентричність. Київ одразу ж заявив себе безальтернативним центром руху, його координатором і організа­тором. З усією очевидністю ця обставина виявилася у створенні та діяльності Української Центральної Ради. Проте перші тижні рево­люції говорять швидше про стихійний вибухоподібний характер українського руху, ніж про його монолітність та організованість*. Інваріантність форм руху на місцях, його багатопартійність свід­чать про стихійність процесу, який треба було консолідувати спіль­ними завданнями й організаційно об'єднати. Вироблення загально­національної програми та створення різноманітних за формою осе­редків у єдиний консолідований рух становили його характерну особливість у перший місяць революції. На думку активного учас­ника подій Української революції М. Ковалевського, першим кро­ком до значного поширення української національної ідеї було гас­ло «Вільної України». Воно мало багато варіантів і дуже часто зу­стрічалось у текстах вітальних телеграм від українських організа­цій Тимчасовому уряду чи Центральній Раді, на прапорах і транспа­рантах під час мітингів та демонстрацій. Своєю узагальнюючою формою гасло «Вільної України» й об'єднувало різні в соціальному плані українські сили, а «що більше, в ньому містились також спо­дівання сірої людини, тієї середньої людини, яка під тиском царсь­кого режиму не дійшла ще до рівня високої політичної свідомості, але відчувала інстинктом, що вільна Україна поставить його нарівні з іншими народами і дасть йому сповнення його мрій і надій. Це бу­ло гасло тієї середньої людини — "чоловіка вулиці" — як це часто говорять тепер, яка становила переважаючу масу українського на­роду»13.

Перші документи, які засвідчили появу українських організа­цій, по-різному конкретизували національні домагання. У більшос-

ті з них висувалися вимоги запровадження навчання рідною мо­вою, розширення сфер її вжитку, заклики «до праці на українській ниві». Саме такою була перша декларація ТУП від 8 березня 1917 р. Вона закликала українців організовуватися, створювати національ­ний фонд, закладати українські школи, відновлювати «Просвіти», підтримувати українську пресу, готуватися до Установчих зборів, на яких треба буде твердо й одностайно відстоювати «автономію рідного краю й вільний федеративний лад у державі»14. Відозва українських організацій Москви від 7 березня теж передбачала ви­рішення питання автономії України в межах Російської Федерації майбутніми Установчими зборами, а також запровадження націо­нальних мов у школах, адміністративних та судових установах рішеннями уряду15.

Значно радикальнішою виглядала відозва Петроградського Тимчасового українського революційного комітету від 2 березня. Комітет закликав українські культурні та політичні сили Петрогра­да «дати гасло боротьби за національну волю українського народу, а також зорганізувати під тим гаслом і повести до боротьби ще не-зорганізовані й розкидані українські демократичні маси». Комітет вважав, що «найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайши­рший культурний розвиток українського народу». Таким є ідеал, до якого слід прагнути, а от практичне завдання, на думку коміте­ту, описувалося гаслом перебудови Російської держави у федера­тивну, демократичну республіку з «якнайширшою національно-те­риторіальною автономією України»16.

Отже, Тимчасовий український революційний комітет, який складався переважно зі студентської молоді, першим закликав не до чекання рішень російського уряду та Установчих зборів, а до рішучих дій, спрямованих на реорганізацію Росії та здобуття ново­го автономного політично-державного статусу України. Саме так визначив завдання УЦР і М. Грушевський після повернення із за­слання до Києва. Формуванню широких українських «постулатів і домагань» Грушевський присвятив серію статей у «Новій раді». Згодом ці статті, дещо відредаговані та доповнені, він видав у ви­гляді брошури «Вільна Україна. Статті з останніх днів». М. Грушевський неодноразово повертався до згаданої теми в своїх публіцистичних працях «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде». В статтях «Велика хвиля» і «Повороту немає» М. Грушевський висловлюється за надання українському рухові широкого політичного поступу, пише, що програма культурного самовизначення України вже нікого в Україні не задовольнить:

"Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв'язку — се та програма даного моменту, від котрої не може бути уступлення назад»17.

Таким чином, гасло «Вільної України» досить швидко й адеква­тно трансформувалось у гасло «національно-територіальної авто­номії України у складі федеративної демократичної Росії». Одноча­сно виявилося, що саме воно якнайкраще об'єднує всі українські політичні сили від найлівіших до найбільш правих. Українські ес-деки, есери, радикал-демократи і навіть народна партія в своїх резо­люціях декларували необхідність боротьби за здійснення націо­нально-територіальної автономії, тоді як досить далеко розходи­лись у вирішенні інших проблем.

Гасло національно-територіальної автономії зовсім не означало ідейну й апріорну відмову від державності та суверенності України. Швидше це був цілком необхідний і послідовний крок до них. Про­те цей крок, було непросто зробити, тому що ідейно-теоретична підготовка його була досить слабкою, а ще гірше стояла справа освідомлення мас. Тому з кінця березня в українській пресі з'явило­ся чимало теоретичних і пропагандистських статей, автори яких на­магалися по-різному тлумачити ідею автономії. Легітимність авто­номного устрою України багатьма авторами виводилася з факту Переяславської угоди 1654 p., яка передбачала збереження власно­го державно-політичного устрою України. Історичне минуле вико­ристовувалося для дискредитації царського централізму, його пов­ної негації. Централізм мав бути цілком зруйнованим і заміненим федералізмом, таким державним устроєм, який давав, на думку українських політиків, змогу гармонізувати державні інтереси окремих народів. «Федералізм — єсть дальший розвиток принципу незалежності народів, а не його приниженням», — писав П. Феденко18.

Майже одночасно із статтею Феденка у київській пресі з'явила­ся стаття М. Ткаченка, який звернув увагу на наступну обставину. Майбутня автономія України має творитися не стільки рішенням Тимчасового уряду, скільки волею та правом українського наро­ду (ця думка дала назву статті): «... Український народ утворює сам свою автономну країну на власних Установчих зборах (Учредите­льном собрании), [...] з власного права, входячи по своїй охоті, а не з примусу в спілку з іншими націями Росії й утворюючи Російську федеративну демократичну республіку». Якщо це вдасться, міркує автор, то «не будемо зараз створювати власної незалежної від Росії держави, тільки сполучимося з нею в федеративну спілку». На цій підставі Ткаченко робить важливе узагальнення: «Отже, федерати­вна республіка — се значить республіка складена зі сполучених окремих держав, які віддають спільні справи у ведення спільному урядові»19.

Обговорення питання про характер майбутньої автономії та принципи її розбудови стало в центрі уваги з'їздів ТУП, УРДП, УСДРП та УПСР. Приділяючи особливу увагу питанню автономії,

з'їзд Товариства українських поступовців перейменував себе у Со­юз українських автономістів-федералістів. З'їзд рішуче відхилив тактику пасивного очікування проголошення автономії Тимчасо­вим урядом і висловився за негайне всіма силами й засобами утво­рення автономії, щоправда, зберігаючи остаточну санкцію її за Все­російськими Установчими Зборами. З'їзд доручив вищому керівно­му органу союзу — Раді — утворити спеціальну комісію для роз­робки конституційного проекту автономії України20. На початку квітня відновила свою діяльність надзвичайно близька до СУ-АФ—ТУП Українська радикально-демократична партія. До ви­мог автономно-федералістичного ладу своєї старої програми партія додала лише тезу про майбутній республікансько-демокра­тичний і одночасно федеративний устрій Росії21.

У березні 1917 р. легалізувала своє існування Українська со-ціал-демократична робітнича партія. Вибух українського руху під­штовхнув партію до глибокої переоцінки окремих програмних по­ложень. Квітнева конференція УСДРП дійшла висновку, що феде­ративна перебудова Росії як союзу національно-територіальних чи територіальних одиниць зовсім не шкодить пролетаріатові і навіть корисна йому. Конференція взяла на себе право (останнє слово у зміні програми залишалося за майбутнім з'їздом УСДРП): «Позволити товаришам по партії підтримувати принцип федерати­вного устрою Російської Демократичної Республіки»22. Це був пер­ший крок уперед. Наступним стало визнання невідкладним завдан­ням сучасного моменту і для українського пролетаріату, і для всієї України здійснення принципу автономії. Конференція вважала, що для її досягнення потрібно негайно почати підготовку до скликання Всеукраїнських територіальних зборів, закликала до вияву громад­ської і народної (національної) ініціативи. Як згадував учасник кон­ференції М. Галаган, останнє було «нічим іншим, як закликом до широких українських мас здійснити національну революцію і авто­номію України "via facti"»23.

У ставленні до Тимчасового уряду українські соціал-демокра­ти, з одного боку, висловилися за підтримку, а з іншого — за уваж­ний контроль «з метою змусити його до послідовного здійснення соціальних, політичних і національних вимог української демокра­тії». У загальному плані з резолюцій конференції варто виділити те­зи про те, що здійснення народоправства в Україні тісно пов'язане із здійсненням національної програми УСДРП, негативне ставлен­ня до цієї програми послаблює розмах і число революційних сил, веде до табору контрреволюції та сепаратизму ті елементи буржуа­зного українського суспільства, які зараз можна використати. З приводу останнього конференція визнала, що на виборах до Всеро­сійських установчих зборів за відсутності власного кандидата варто входити в угоду й підтримувати ті соціалістичні й буржуазні гру­пи, які «поряд із загальнодемократичними вимогами визнають націо­нальну програму і тактику УСДРП». Одночасно у спеціальній резо­люції було оголошено, що в даних умовах «негайне об'єднання з ро­сійською с.-д. неможливе»24, часткові угоди й об'єднання можливі лише з тими організаціями РСДРП, які визнають програмні поло­ження українських есдеків. Отже, конференції вдалося національни­ми завданнями потіснити класові, і це, треба підкреслити, дало змогу зміцнити лави українського руху, а українським соціал-демократам посісти місце першої скрипки в оркестрі Центральної Ради.

Ще радикальніше звучали постанови установчого з'їзду укра­їнських есерів. У загальній частині, де йшлося про декларування принципу федеративного устрою Росії та національно-територіаль­ної автономії України, постанови з'їзду УПСР збігалися з постано­вами конференції УСДРП. Але з приводу скликання установчої те­риторіальної ради вводилося застереження, що всякі насильні пере­шкоди з боку російського уряду скликати таку раду партія буде роз­глядати як «продовження тієї самої імперіалістичної політики за­хвату і гніту, яку вели щодо України московські царі й російські ім­ператори». Від Тимчасового уряду також вимагалося, щоб він «декляраційним актом заявив про своє відношення до автономії України»25. Коментуючи рішення з'їзду, П. Христюк писав, що УПСР «виразно виходила в своєму рішенні національної проблеми з визнання принципу національної суверенності українського наро­ду. Цей принцип мав втілитись в життя через Українську установчу раду, скликану раніше Російських установчих зборів»26.

Отже, бачимо, що всі без винятку українські політичні партії і більшість громадських і професійних організацій та об'єднань взя­ли на своє озброєння принципи автономії та федералізму, активно пропагували їх у своїх програмних рішеннях, політизуючи й орга­нізаційно та ідейно оформляючи стихійний український рух. До йо­го організаційного завершення залишалося зробити ще один важли­вий крок: узгодити окремі деталі й виробити спільну загальнонаціо­нальну платформу.

Це завдання мав вирішити Всеукраїнський національний кон­грес. Ідея його проведення виникла в середовищі одеського Керов-ничого комітету на початку березня. Після повернення М. Грушевського до Києва вона дістала нове продовження. Саме він сформулював одне з гасел моменту: «Завершити нашу організа­цію», маючи на увазі й Центральну Раду як керівний центр україн­ського руху, і сам рух. 29 березня у «Новій Раді» М. Грушевський опублікував статтю «На Всеукраїнський з'їзд», в якій закликав усіх, хто стоїть «на українській політичній платформі», взяти активну участь у підготовці й проведенні з'їзду. Організація в загальнона-

ціональному масштабі, на думку голови Центральної Ради, мала бу­ти основним завданням національного конгресу.

Скликання цього конгресу, призначеного на 6—8 квітня 1917 p., надзвичайно вдало вписалося в політичні обставини мо­менту й стало каталізатором розвитку українського руху, який вже перебував на піднесенні. З вітальних телеграм, які з другої полови­ни березня почали надходити до Центральної Ради у зростаючій щоденно кількості, можна пересвідчитися, що у містах і селах сти­хійно зароджуються осередки українського руху, відновлюється робота «Просвіт», подаються голоси за українізацію школи, а со­ціальні проблеми, особливо на селі, тісно пов'язуються з вирішен­ням національного питання. Швидко почав набирати силу україн­ський рух в армії. Відновлювали роботу українські політичні партії, про з'їзди яких згадувалося вище. Поряд з партійними з'їздами на початку квітня відбувся з'їзд селянських спілок, який обрав Тимча­совий комітет Української селянської спілки. На професійному з'їз­ді про свою консолідовані сть і національні домагання заявили укра­їнські педагоги, підвищеною активністю відзначилися українські кооператори. Одним словом, початок квітня 1917 р. можна назвати вибухом української політичної активності, вищим проявом якої стала робота Всеукраїнського національного конгресу.

Конгрес перевершив усі найоптимістичніші сподівання: до Ки­єва з різних куточків України і поза її меж прибуло більше 1000 деле­гатів. «Киевская мысль» писала 7 квітня, що їх кількість «щогодини виростає за рахунок нових, що прибувають по залізниці, на паропла­вах, конях і навіть per pedes apostolorum пішки". Газета назвала кон­грес українським патріотичним паломництвом. У новітні часи Украї­на не знала подібних зібрань. Його робота символізувала пробуджен­ня та демонстрацію національної політичної волі.

Глибоке враження епохальності моменту залишилось у бага­тьох з тих, хто брав участь у цій події. «Я раніше ніколи не бачив по­дібного масового ентузіастичного прояву українцями національно­го почуття і готовності до чину», — згадував пізніше учасник тих подій М. Галаган27.

Пробуджена революцією різнолика, слабо організована україн­ська стихія, що лише відчула своє національне, завдяки конгресу перетворилась у могутній масовий національно-визвольний рух. Почуття національної єдності не залишало конгрес, міцніло з кож­ним днем його роботи завдяки продуманому порядку денному, в ос­нову якого було покладено обговорення питання федеративного пе­реустрою Росії та забезпечення національно-територіальної авто­номії України. В шести виголошених на конгресі доповідях були розкриті різноманітні аспекти побудови федерації та автономії. В результаті їх обговорення конгрес визнав, що «тільки широка на-

ціонально-територіальна автономія України забезпечать потреби нашого народу і всіх інших народностей, що живуть на українській землі», а разом з тим оголосив, що «прихильники нового ладу на Україні не можуть зіставатися пасивними» і повинні за згодою з на­ціональними меншинами України «негайно творити підстави її ав­тономного життя»28.

Отже, Всеукраїнський національний конгрес відіграв визначну роль у розвитку українського національно-визвольного руху. Він од­ночасно завершив перший після падіння самодержавства етап руху, в ході якого відбулося стихійне пробудження громадсько-політич­них українських сил, і знаменував перехід до масових політичних ак­цій та національної консолідації. Підсумовуючи враження від кон­гресу, кореспондент харківської газети «Рідне слово» 15 квітня пи­сав: «З'їзд переконав усіх — і своїх, і чужих, і друзів, і ворогів, що Український Народ, не дивлячись на більш, ніж трьохстолітній гніт чужих народів і культур, в сю рішучу поворотну історичну хвилю за­явив себе не розпорошеним, не розбитим і слабким, а могутнім, ду­жим, одностайним, кріпким, як моноліт, з одною думкою, з одною волею [...]. Сей з'їзд показав, що в настоящий момент за нами не тіль­ки правда, а й сила. Та сила — ми самі, зорганізовані, солідарні маси народу і інтелігенції. Та сила — маси народу, згромаджені в партії, професійні, просвітні, наукові та економічні організації, котрі, як один чоловік, з'єднались, домагаючись для свого народу повної ав­тономії України в федеративній республі-ці Російській».

Рішення Всеукраїнського національного конгресу, активно під­тримані українським загалом, стали потужним імперативом розвит­ку національного руху, а сам з'їзд — моделлю для проведення губе­рнських українських з'їздів. Перший з них — Харківський україн­ський губернський з'їзд — відбувся 16 квітня у піднесеній емоцій­ній атмосфері й продемонстрував, що населення Слобожанщини активно підтримує рішення Всеукраїнського національного кон­гресу й діяльність Центральної Ради, яку було визнано «єдиним представником всього українського народу в межах російської дер­жави». Харківський губернський з'їзд ухвалив, що здійснення авто­номії України на Слобожанщині повинно йти через створення ме­режі повітових, волосних і сільських рад, аналогічних Харківській українській губернській раді, яку з'їзд обрав і якій одразу ж дору­чив «здійснити автономію України на Слобожанщині»29. Аналогіч­ні з'їзди незабаром відбулись у Катеринославській, Київській, По­дільській, Полтавській та Чернігівській губерніях.

Поряд з губернськими національними з'їздами українське пи­тання активно обговорювалося на інших численних з'їздах, які від­бувалися в повітах і губерніях України. Воно стало постійною складовою частиною порядку денного селянських, студентських,

військових, єпархіальних, земських з'їздів та з'їздів рад. Особли­вим успіхом гасла автономії і федерації користувалися серед селян­ства, яке організовувалось у Всеукраїнську селянську спілку під ке­рівництвом українських есерів і після нетривалої боротьби фактич­но вийшло з-під ідейного й організаційного впливу Всеросійського селянського союзу. У квітні—травні 1917 р. на Київщині, Катеринос-лавщині, Поділлі, Полтавщині, Херсонщині, Харківщині та Чер­нігівщині відбувся ряд селянських губернських і повітових з'їздів. Насамперед вони намагалися вирішити земельне питання, але в їх рішеннях майже без винятку містилися вимоги запровадження ав­тономії України, яка уявлялася гарантією майбутнього справедли­вого земельного перерозподілу. Так, Київський губернський селян­ський з'їзд (27—28 квітня) вважав, що земельне питання має вирішити Український Народний Сойм через створення Українсь­кого земельного фонду, який, у свою чергу, буде розпоряджатися всією землею в Україні і даватиме її в користування тільки тим, хто її обробляє своїми руками. З'їзд ухвалив, що «найкращою формою правління в Росії буде демократична федеративна республіка з ав­тономією народів», стосовно власного державного устрою, то тут вимагалося «заведення національно-територіальної автономії України з забезпеченням прав національних меншостей».

Рішення з'їзду були цікаві й тим, що принцип автономії не про­сто декларувався, а й передбачав певний механізм свого здійснен­ня. Зокрема, він вимагав, «щоб Временне правительство негайно, привселюдно признало право Українського народу на національ­но-територіальну автономію»30. Селянський рух став наймасо-вішою складовою частиною українського національно-визвольно­го руху, він тісно зв'язав вирішення національних проблем із со­ціальними, насамперед аграрною. Не менш соціалізованою була й інша складова національно-визвольного руху — український рух у російській армії.

З перших днів революції українці намагалися привернути увагу Тимчасового уряду й російської революційної демократії до своїх проблем. Спочатку це робилося в дуже обережній формі. 5 березня з Києва до Петрограда надійшло дві вітальні телеграми. В одній з них на ім'я голови уряду кн. Г. Львова висловлювалося сподівання, що «справедливі вимоги українського народу і його демократичної інтелігенції будуть цілком задоволені». Цей тонкий, дипломатич­ний натяк дещо розшифровувався у телеграмі на ім'я О. Керенського. Нового міністра юстиції вітали як людину, яка сво­го часу «з трибуни Державної Думи проголосила гасло автономії України», тому йому доручали захист «справедливих вимог україн­ського народу і його демократичної інтелігенції». Телеграма місти­ла сподівання, що «віднині не буде обездолених народностей і що

недалеко вже час повного здійснення наших давніх прагнень до вільної федерації вільних народів»31. Таких телеграм з надією на культурне відродження України чимало зберігається в архівних фондах Тимчасового уряду. Але, судячи з усього, великого вражен­ня на уряд вони не справили, не переймалася особливо національ­ною проблемою і російська революційна демократія. 2 березня 1917 р. на засіданні Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів при обговоренні питання про ставлення до Тимчасового уряду і його майбутньої політичної платформи було вирішено включити до програми уряду пункт про надання всім народам прав національного й культурного самовизначення. Але наступні події показали, що вирішення національного питання не є проблемою ро­сійського політичного менталітету, воно посідає епізодичне місце у російській суспільно-політичній думці і виникає час від часу лише під впливом сильних сторонніх подразників. Так, довільна зміна Тимчасовим урядом вищезгаданої вимоги Петроградської ради не викликала жодних запитань чи проявів незадоволення.

Тільки українська маніфестація 12 березня у Петрограді привер­нула увагу російської преси до українського питання. Кадетська «Речь» з цього приводу 13 березня писала, що лише останнім часом у свідомості російського громадянства починає виявлятися у своїм значенні українська справа, що «стає тепер однією з найважливіших справ, які стоять перед російською демократією». Далі газета різко критикувала політику царизму щодо України, говорила про заборо­ни й переслідування, яким підпадало українство. Вважала, що перед російською демократією стоїть завдання виправити те лихо, яке було заподіяне царизмом. «У вільній демократичній Росії можна створити форми життя, які дадуть можливість повного, широкого й вільного розвитку українського народу, — зазначала «Речь», але тут же дода­вала: — При збереженні державної єдності Росії».

Останнє було надзвичайно симптоматичне не лише для кадетів. Оскільки на перших порах Центральна Рада з голосу ТУП виставля­ла загалом культурно-освітницькі вимоги, вони не знаходили різко­го заперечення з боку російської громадськості, а іноді мали й не­сподівану підтримку. З приводу тієї ж демонстрації у Петрограді професор М. Гредескул в «Русской воле» запитував, чого ж хоче Україна, і сам відповідав: «Вона хоче, щоб її перший національний скарб — мова — не терпіла тих несусвітніх обмежень, яких не знала в Росії жодна інша мова. Вона хоче цілковитої волі для свого укра­їнського письменства, для своєї преси. Вона хоче, щоб на її землі її мова була мовою науки в школах — нижчих, середніх і вищих, вона хоче, щоб її мовою відбувалися урядування і суд, одним словом, щоб ця мова обіймала все її національне життя. Нарешті, вона хоче забезпечити се все автономним устроєм у складі Російської держа-

ви; вона хоче бути автономним спільником у Російській федератив­но-демократичній державі».

Сформулювавши так українські домагання, автор ставить собі й своїм читачам нове запитання, яке він називає дуже болючим для українців і дуже «непевним» для російського громадянства: наскіль­ки ж ці домагання законні? Загалом професорські симпатії були на боці української культури. Він переконаний, що Україна «має своє осібне духовне обличчя», що «її духовна індивідуальність надзви­чайно глибока», що українець сміється зовсім не так, як росіянин, а плаче відмінно від поляка. Однак прямого визнання законності укра­їнських домагань у статті ми так і не знаходимо. Власне, через кілька днів після демонстрації у Петрограді центральні російські газети на тривалий час забули про існування української проблеми.

Київська російськомовна періодика, яка стояла безпосередньо поруч українського руху, приділяла йому більше уваги. Зокрема, на сторінках «Киевской мысли» ми знаходимо повідомлення про ство­рення Центральної Ради та деякий інший український інформацій­ний матеріал. Тут було опубліковано першу відозву ТУП, статтю В. Науменка «Думы старика-украинца о моменте», звіт про київсь­ку українську демонстрацію. Ми вже згадували, що місцеві росій­ські громадсько-політичні сили були не проти використання украї­нців зі своєю метою. Загалом до культурно-національних українсь­ких вимог вони ставилися поблажливо, особливо, коли йшлося про українізацію початкової школи (середня і вища освіта українською мовою викликала погано прихований опір).

Ситуація різко змінилася після того, як на місце культурно-на­ціональних вимог українці почали висувати політичні гасла. Мож­на досить точно визначити момент цього перелому настроїв. Він збігся з українською маніфестацією в Києві. «На ті точки постанови віча (віче завершило маніфестацію. —Авт.), в яких говорилося про підтримку Временного Правительства, про необхідність укріплен­ня свобід і демократизму і, можливо, найшвидше скликання по чо-тирьохчленній формулі загальноросійських Установчих зборів, па­нуючою демократією не було звернуто жодної уваги, натомість з надзвичайним завзяттям і увагою почала вона розшифровувати, здавалось би, просту, щиру і зовсім «не страшну» заяву віча про фа­ктичне творення автономного ладу в Україні і домагання принци­пового визнання В. Правительством «потреби широкої автономії української землі», — свідчив П. Христюк32.

Особливе подразнення серед російської демократії викликала стаття М. Ткаченка «Волею і правом народу українського», де впер­ше було висловлено думку про необхідність скликання Українсь­ких установчих зборів. По Києву вмить розлетілися чутки, що таки-

ми зборами українці хочуть оголосити Всеукраїнський національ­ний конгрес, де і відбудеться проголошення автономії України.

Чуток виявилося досить, щоб наелектризувати ситуацію, яка свідчила про потужну акумуляцію негативного ставлення до укра­їнського руху в середовищі київської загальноросійської демокра­тії. Підкреслимо, загальноросійської, оскільки йшлося не тільки про російські, а і єврейські соціалістичні організації. Саме від них 2 квітня вийшла ініціатива скликати у Києві міжпартійну нараду пре­дставників соціалістичних організацій для відпрацювання узгодже­ної тактики «у зв'язку з чутками про наміри Центральної Ради ого­лосити національний конгрес установчими зборами»33. Цікаво, що чутки були сприйняті, мов доконаний факт, ніхто не збирався їх пе­ревіряти. Більшовики Києва, готуючись до спільної наради, прове­ли 2 квітня спеціальне засідання міського комітету, де заслухали доповідь і влаштували її обговорення. Г. П'ятаков вважав за необ­хідне вплинути на Центральну Раду через УСДРП, з якою пропону­вав домовитися і «змусити її протидіяти сепаратистським діям Ц. Р.». У випадку відмови українських соціал-демократів цей діяч радив почати рішучу атаку проти сепаратистського руху. Його під­тримав Ватін. Відверто прямим був Чекуруль-Куш: «...Якби Уста­новчі збори (малися на увазі не українські, а всеросійські. — Авт.) навіть висловилися за самостійну Україну, ми і тоді повинні були б боротися з цим рішенням, так як не в наших інтересах роз'єднання пролетаріату державними рамками».

Після того, як домовитися з українськими соціал-демократами про підривну роботу в Центральній Раді не вдалося, київський ко­мітет РСДРП(б) ухвалив рішення «не вступати з українською со­ціал-демократією в жодні блоки»34; повести у «Голосе социал-де­мократа» відповідну агітаційну кампанію, а також зробити ряд кро­ків для відновлення соціал-демократичної української спілки.

Не менші пристрасті кипіли і серед київських меншовиків та есерів. Голова міської Ради робітничих депутатів есер Незлобін не втримався і публічно заявив, що Український національний конгрес буде розігнано революційними багнетами, коли надумає проголо­шувати себе Установчими зборами і вводити автономію. Його під­тримав голова Ради солдатських депутатів меншовик Таск. Напру­ження у політичних структурах міста напередодні Національного конгресу настільки зросло, що виконком Ради об'єднаних громадсь­ких організацій вирішив з'ясувати реальну ситуацію шляхом прове­дення спільних зборів представників президій виконкомів Ради об'єднаних громадських організацій, Центральної Ради, Рад робіт­ничих і солдатських депутатів та коаліційної Студентської ради. Цим зібранням переслідувалася й інша мета: справити тиск на українців — учорашніх політичних лівофлангових, що стрімко почали обходити конкурентів.

Загальноросійська демократія ще не навчилася всерйоз сприймати Центральну Раду. їй здавалося, що досить буде кишнути, принаймні грюкнути кулаком по столу, і все стане на давно визначені місця. З цією метою і скликалися збори. Вони відбулися 4 квітня. Центральну Раду репрезентували М. Грушевський, Д. Антонович та В. Винниченко. Як згадував голова УЦР, у нього склалося враження, що їх викликають для звіту й виправдання перед місцевими господа­рями35. В. Винниченко ділився схожим настроєм: «... Ми побачили, що наш "старший брат" завжди мав для нас у кишені кулака»36.

Організатори мали надію, що «молодший брат» таки втихоми­риться, коли побачить кулак, витягнутий з кишені. Однак представ­ники Центральної Ради виявили характер політичних бійців. Звіт про збори дає підстави писати, що вони повели себе мужньо, особ­ливо М. Грушевський, який одразу ж перейшов у наступ. Його ене­ргійна промова звелася до того, що українці не просто хочуть спро­стувати чутки, які виникли невідомо як, вони протестують проти погроз, що були виголошені проти них і нагадують дипломатичні прийоми Талейрана: «Ми є виразниками волі українського народу, ми переконані, що висловлюємо настрої землі..., а тому перш, ніж розвіяти чутки і непорозуміння, перш, ніж визначити ту рівнодіючу прагнень українського народу, яку ми встановлюємо, я спитаю вас — які ваші наміри? З ким ми тут зустрілися? З товаришами чи воро­гами? Чи є ви дійсно представниками визвольного руху, а тому ви­знаєте право народу на своїй території будувати своє життя, забез­печуючи повністю право національних меншин, чи ви представни­ки старої системи русифікації? Ми просимо вас висловити ваші принципові погляди на основне питання — на право українського народу на національне будівництво!»37.

Виступ М. Грушевський заздалегідь не готував, з оборони пе­рейшов у наступ підсвідомо, під впливом обставин, але так вдало це зробив, так у відповідь на запитання опонентів сформулював свої, що справа була виграна одним ударом. Який же соціаліст міг від­крито заперечити право народу, хай і іншої національності, на са­мовизначення, хто міг відкрито з демократів визнати себе русифіка­тором? Наступна частина зборів пройшла в дрібному пікіруванні, перемішаному запевненнями у вірності визвольним ідеям. На де­який час напруження спало, на Всеукраїнському національному конгресі з привітаннями виступали і М. Страдомський, і П. Незлобін, і Д. Григорович-Барський, і І. Фрумін, присутні на на­раді 4 квітня. Образно кажучи, вони зняли кашкета перед політич­ним гігантом, який за лічені тижні виріс у них на очах з купки укра­їнських інтелігентів і тут на конгресі не залишив ні у кого сумнівів щодо політичного лідерства в Україні. Проте було очевидним, що у російської демократії в Україні — свої завдання і свої інтереси. Пе-

вно, це і мав на увазі М. Грушевський у своєму заключному слові на зборах 4 квітня, коли сказав, що «... Можна бути яким завгодно демок­ратом і бути централістом, можна бути демократом і бути проти на­ціонального будівництва і не рахуватися з національними вимогами».

У ситуації, що склалася весною 1917 р. в Україні, ще раз знахо­дила підтвердження думка про те, що російський демократ закінчу­ється там, де починається національне питання. Вітаючи Всеукраїн­ський національний конгрес від імені партії конституційних демок­ратів, Д. Григорович-Барський висловився таким чином, що у його партії є ясне розуміння того, що російська держава чекає для себе та­кого перевлаштування, яке б відповідало всім політичним вимогам окремих національностей. Щоправда, ця думка, завершив оратор, не є загальною ні в партії, ні в масах. Останнє зізнання з усією силою підтвердив VIII з'їзд партії кадетів на початку травня 1917 р. З'їзд об­говорював зміни до партійної програми, поряд з аграрною частиною дискутувалися питання місцевого самоуправління та автономії. В день відкриття з'їзду 9 травня орган кадетської партії газета «Речь» вийшла з редакційною статтею «Автономія». В статті відзначалося, що демократична республіканська реформа управління, яка форму­валась в Росії, не може базуватися на тих формах місцевого життя, які склались в Росії за останні десятиліття. Стаття передбачала два виходи із ситуації, що склалася, але обидва були для кадетів не­прийнятними. Перший — шлях негайної федералізації — «вимагав такого напруження сил, якого вона (Росія — Авт.) навряд чи зможе витримать в цей грізний час. Другий — повернення до старих форм державної влади — виглядав ще менш можливим». Про це говорив реальний перебіг життя. Через те газета інформувала, що з'їзду дове­деться вирішувати одразу два питання: «З одного боку, зберегти єд­ність і сили Російської держави, з іншого — забезпечити національне вільне життя окремих народностей, що входять до нашої демократії, широку місцеву самобутність її областей».

Кращим виходом із ситуації газета вважала запровадження Установчими зборами місцевої провінційної, тобто територіальної, автономії, розширення прав місцевого самоврядування. Власне, йшлося про те, щоб національну автономію підмінити місцевим са­моврядуванням. У своєму заключному слові на з'їзді доповідач з проблеми, яка нас цікавить, абсолютно відверто заявив, що не треба змішувати питання про федерацію з національним питанням. Роз­ширення місцевого самоврядування — це вже величезна поступка національностям. Подібна постановка питання викликала на кадет­ському з'їзді дискусію. Зокрема, делегати, які приїхали з України, намагалися переконати з'їзд в недостатності пропонованих рішень. Так, М. Могилянський вважав, що права окремих національностей можуть бути достатньо забезпечені тільки федералізацією Росії.

Перейшовши до українського питання, він звернув увагу на те, що воно перетворюється російською демократичною пресою в своєрідний жупел. М. Могилянський вважав, що, коли партія на­родної свободи не внесе вимог національно-територіальної автоно­мії до своєї програми, то «для українців стане неможливим підтри­мувати цю партію»38. Співзвучними виступу М. Могилянського бу­ли промови київського делегата Бутенка та полтавського — Г. Іншанецького. Проте вплинути на позицію з'їзду ці промовці не зуміли. Кадети так і не змогли відмовитися від улюбленого їх сер­цю образу «единой и неделимой». 3 усією відвертістю на з'їзді це визнав лідер партії П. Мілюков: «Збереження державної єдності Ро­сії — це та межа, якою продиктоване крайнє рішення партії. Роз­клад держави на суверенні незалежні одиниці уявляється їй абсо­лютно неможливим. Така постановка питання може не зовсім спів­падати з прагненнями деяких із російських національностей (зрозу­міло, це були камінці в город Центральної Ради і українців. — Авт.). Ми добре знаємо, що деякі з російських національностей на­чебто йдуть далі, прагнучи до створення національно-територіаль­ного об'єднання, компетенції якого вони уявляють собі ширше, ніж уявляє їх собі Центральний комітет партії»39.

У складній ситуації, яку вони створили самі собі, опинилися меншовики України. Розуміючи розмах наростаючого українського руху, з одного боку, з іншого — будучи марксистами, а з третього — представниками російської політичної партії, вони заблукали між трьох дерев, виявилися нездатними йти прямим шляхом. Резо­люція київського обласного з'їзду РСДРП(м) — квітень 1917 р. — визнала неможливим далі зберігати мертвлячий російський центра­лізм і запропонувала демократичну республіку, але не федератив­ну, а «з визнанням за областями, які відрізняються етнографічними і культурно-господарськими особливостями, права на автономію з власними представницькими зборами, зберігаючи єдність Росії як державногосподарського організму». Така державна система, де є і автономія, і залишається єдина Росія, вважали меншовики, «цілком забезпечить окремим областям пристосування державних форм до їх особливостей і гарантує їх населенню можливість самого широ­кого культурно-національного розвитку»40.

Отже, у меншовиків теж все зводилось до задоволення націо­нально-культурних вимог. Але мало цього, в тій же резолюції зна­ходимо ще одне застереження проти буржуазно-націоналістичних прагнень, які ускладнюють завдання революції, затемнюють класо­ву свідомість пролетаріату й загрожують його єдності. Тому ці пра­гнення «повинні зустрічати саму рішучу протидію з боку соціал-де-мократичної робітничої партії»41. Тут же згадується пролетарський інтернаціоналізм і необхідність виявляти класові суперечності все-

редині кожної нації. Звичайно, ні про яке вирішення національного питання таким чином говорити не доводиться.

Не багато принципово відмінного містилося у резолюції Київ­ської обласної конференції партії російських есерів. Вона визнала, що інтереси нації найкращим чином забезпечуються федеративною республікою, але на цьому все й скінчилося, бо далі починалися су­цільні застереження: «національно-територіальна автономія до­цільна лише при наявності достатньої внутрішньої організації да­ного народу і при докорінному задоволенні трудового народу (про­летаріату і трудового селянства). Ця остання обставина є вирішаль­ною у питанні про федеративну республіку, так як партія бореться лише за демократичну федеративну республіку і показує на небез­пеку народження ряду дрібних буржуазних республік, що можливо внаслідок слабкої організації трудового класу і очікуваної підвище­ної активності буржуазії»42.

Таким чином, жодна з російських демократичних партій не спромоглася відкрито визнати за українським народом право на са­мостійне життя бодай у формі національно-територіальної ав­тономії у складі федеративно-демократичної Росії. Національне питання стало каменем, об який спіткнулася російська революція. Кожна з партій висувала свої причини, які, на їх думку, не дозволя­ли Україні самовизначитися: це і стан війни, в якому перебувала Ро­сія, і необхідність рішення Установчих зборів, і побоювання зату­шувати національними проблемами класові. Думається, що за всією цією політичною еквілібристикою стояв цілком реальний ін­терес — не випустити Україну з рук, ні за яких обставин не дозво­лити українцям стати повноправними господарями своєї землі. Од­нак відверто визнати це заважали принципи формальної демократії.

Російські націоналісти, чорносотенці такими принципами по­в'язані не були. В перші дні і тижні революції чорна сотня стихла. її рупор — газета «Киевлянин» — протягом березня робив вигляд, що українського руху не існує. Газета не помітила ні української маніфестації у Києві, ні створення Центральної Ради. Але на мо­мент Всеукраїнського національного конгресу нерви у головного редактора Василя Шульгіна не витримали.

Напередодні конгресу газета оголосила про створення союзу «югороссов». 8 квітня на її шпальтах з'явилася стаття «До питання про місцеві автономії» підписана «Ник. Я». Автор починає з поси­лання на інтерв'ю голови Тимчасового уряду кн. Львова, в якому останній виявив свою прихильність до культурно-національного самовизначення народів, а щодо ширших форм автономії, то відніс їх до виключних прерогатив Установчих зборів. Такий підхід автор вважає аксіомою державного будівництва і на цій підставі починає зводити звинувачення на керівників українського руху. їх кримінал полягає в тому, що вони взялися не за працю над поглибленням культурно-національного самовизначення шляхом проповіді, пере­конання, а за рішучі дії — «прокладання рейок» до автономії. Як во­ни могли на таке спромогтися? І найголовніший висновок, до якого приводить читачів автор, — це те, що культурно-національною діяль­ністю можна займатися і без автономії «за умови створення широко­го самоуправління, яке відповідає місцевим крайовим особли­востям». Практично це той же кадетський варіант, про який мови­лося вище.

Але чорносотенці не були б чорносотенцями, якби на цьому спинилися. Після конгресу і враження, яке він справив на громадсь­кість, «Киевлянин» переходить у відверту й цинічну за формою ата­ку. 11 квітня газета робить різкий випад проти українського руху: «Київ — мати міст руських. В тільки-но минулі дні ми були свідка­ми найбільшої історичної підтасовки, яка була розіграна тут, у свя­щенних надрах цього міста. Ми говоримо, звичайно, про те, що ро­бив і говорив тут «Український конгрес» від імені всього «українського народу».

Те, що газета бере в лапки конгрес і говорить про його діяль­ність як підтасовку, можна пояснити грубим прийомом політичної боротьби з непримиренним ворогом. Врешті, для багатьох мета в політиці виправдовує засоби. Але те, що В. Шульгін бере в лапки український народ, — це вже не політичний прийом, а ознака світо­гляду, не що інше, як брутальний прояв огидного націоналізму. Це те, в чому постійно звинувачували українців, хоча жодного анало­гічного і взагалі нетолерантного прояву ставлення до національних меншин у діячів Центральної Ради знайти неможливо. їх запопад­ливість у цьому відношенні унікальна.

«Киевлянин» же не бачив місця в Україні для українців. «Коли більше п'ятдесяти років тому назад Віталій Яковлевич Шульгін на­писав свою першу статтю в «Киевлянине», він сказав у ній: «Это край русский, русский, русский!», — ось головний і єдиний аргу­мент для В. В. Шульгіна, головного редактора «Киевлянина» у 1917 р., сина В. Я. Шульгіна. Кінцівка статті набирає імперативного характеру — «Якщо заснованій ним (конгресом. — Авт.) «Центральній Раді» не протипоставити другу силу, силу опору всіх тих, хто ще не захоплений українським гіпнозом і угаром у нашому краї — вона буде намагатися і вже намагається інсценізувати ще крикливіше й пишніше те, що ми назвали найбільшою історичною підтасовкою». Ця антиукраїнська газета відверто закликала чорно­сотенні націоналістичні елементи до організації та боротьби: «Українським організаціям, українським домаганням повинні бути протипоставлені організації і домагання російські». Для організації боротьби з українським рухом і був покликаний новостворений со-

юз «югороссов». З номера в номер «Киевлянин» не пропускав най­меншої можливості, аби як не вдарити по українському рухові, то хоча б вимазати його багном.

Тимчасовий уряд, який перебував під контролем партії кадетів, не поспішав з реформуванням державного ладу Росії, відносячи йо­го повністю до компетенції Всеросійських установчих зборів. І все ж під тиском обставин окремі кроки в цьому напрямі він змушений був робити. Так, 7 березня 1917 р. відновив дію старої Конституції Фінляндії, пообіцяв у найкоротший термін скликати її сейм, якому передати проект нової форми правління Великого князівства. Фінам урочисто підтверджувалося непорушне збереження внут­рішньої самостійності, прав національної культури й мови.

17 березня була опублікована відозва Тимчасового уряду до по­ляків. Польща на цей час уже повністю була окупована військами Німеччини та Австро-Угорщини, які виношували проект створення на польських землях незалежної від Росії держави і цим прагнули залучити поляків на свій бік. Саме ця обставина підштовхнула ро­сійський уряд до відповідних дій. Розуміючи, що краще подарувати те, що не маєш можливості втримати у власних руках, уряд у відозві 17 березня визнав «за братським польським народом всю повноту права власною волею визначати долю свою», а також створення не­залежної польської держави «надійною запорукою міцного миру у майбутній оновленій Європі»43. 20 березня вийшла постанова Тим­часового уряду про відміну релігійних та національних обмежень.

Ці кроки вселяли у діячів Центральної Ради надію на позитивне вирішення урядом українського питання. До того ж Рада на перших порах і гадки не мала конфронтувати з Тимчасовим урядом, навпа­ки, висловлювала йому підтримку й мала надію на справедливе ви­рішення ним українського питання. Це було на руку уряду, не спону­кало його до дії. 9 березня Київ за дорученням голови Тимчасового уряду відвідав член Державної Думи Чихачов, який у Раді об'єдна­них громадських організацій виголосив промову, центральне місце в якій було відведено тезі: «Тепер не час вести обговорення і супереч­ки навколо питання про влаштування політичного ладу Росії. Уста­новчі збори, на яких прозвучить вільний голос всієї країни, вирішать майбутній лад Росії. Вільні громадяни вільно скажуть своє слово про форму правління, яка повинна бути у нас. До того ж часу необхідна творча робота для перемоги армії і порядку в країні»44. Звичайно, жо­дного слова про українські справи, жодного слова про Київ як серце України у промові депутата, відрядженого урядом, не знайшлося. Щоправда, і Центральна Рада на той час виразником політичних українських настроїв себе ще не усвідомлювала.