3.1.2. Грубі корми

Грубі корми (сіно, солома, полова та ін.) посідають значне місце у кормовій базі. їх використовують переважно в зимовий період. Цін­ність цих кормів у годівлі тварин велика. Високий вміст клітковини у них надає раціонам певного об’єму, нормалізує роботу шлунка, кишок, сприяє кращому виділенню травних соків. Особливо велике значення мають грубі корми для жуйних. Вони забезпечують ін­тенсивний перебіг бродильних процесів у передшлунках завдяки інтенсивному розвитку мікроорганізмів, за допомогою яких відбува­ється біосинтез мікробного білка, амінокислот, вітамінів групи В, летких жирних кислот. Згодовування сіна в ранньому віці телятам і ягнятам стимулює розвиток передшлунків, що дає змогу переводити їх у більш ранньому віці на рослинні корми. Сіно є незамінним кор­мом у раціонах новотільних корів. Це єдиний з об’ємистих кормів, який містить вітамін В, необхідний для регулювання мінерального обміну в організмі тварин.

Слід зазначити, що для жуйних велике значення в нормалізації процесів травлення та обміну речовин має ступінь подрібнення гру­бих кормів. Згодовування їх у вигляді борошна призводить до роз­ладу травлення і порушення обміну речовин.

Сіно. Отримують його висушуванням скошених трав до вологості 15 — 17 % у польових умовах або штучним способом за допомогою спеціальних агрегатів. Поживність цього корму залежить від бота­нічного складу рослин, фази вегетації під час скошування, умов ви­рощування, заготівлі та зберігання. В середньому поживність 1 кг сіна становить 0,4 — 0,5 к. од., 40 — 80 г перетравного протеїну, 3 — 9 — кальцію, 1 — 4 г фосфору і 10 — 35 мг каротину. Жиру в сіні 1 — 2,5 %, клітковини 25 — 30 і безазотистих екстрактивних речовин 38 — 42 %.

Під час висушування трав на сіно в рослинах відбуваються скла­дні біохімічні процеси, які супроводжуються втратою поживних ре­човин. У свіжоскошеній траві клітини продовжують функціонувати в умовах «голодного обміну» завдяки використанню резервних вуг­леводів, окиснюючи їх до СО2 і води. При цьому частково розпада­ються білки, окиснюється каротин. Загальні втрати органічної речо­вини у цей період досягають 1 % за добу. У разі втрати 40 — 50 % во­логи клітини відмирають і настає фаза автолізу — безсистемної дії ферментів і внаслідок розпаду речовин втрачається 20 — 25 % енер­гії. В разі висушування трав на сіно в польових умовах унаслідок біохімічних процесів, механічних втрат під час скошування, згрі­бання, транспортування загальні втрати поживних речовин станов­лять 30 — 40, а каротину — до 90 %. Якщо сіно заготовляють у него­ду, втрати досягають 50 % і більше. У разі змочування трав росою та дощем у період автолізу розвиваються мікробіологічні процеси, ви­миваються розчинні речовини, сіно буріє й чорніє. На зволоженій масі за підвищеної температури розвиваються плісеневі гриби, які уражують корм токсичними речовинами.

Технологія заготівлі сіна складається з кількох операцій. Якщо його заготовляють розсипним, трави скошують (бобові для швидшо­го висихання плющать) і у разі потреби розтрушують. У разі втрати 45 — 55 % води згрібають у валки, де досушують до вологості 22 — 35 % і підбирають у копиці, а за вологості не вище від 20 % — скиртують. Під час скиртування сіно з вищою вологістю пошарово переклада­ють сухою соломою або солять. Кухонну сіль вносять пошарово через кожні 40 — 50 см по 8 — 12 кг на 1 т сіна.

Подрібнене сіно має низку переваг перед неподрібненим. Воно краще поїдається тваринами і можна механізувати процеси роздаван­ня, змішувати його з іншими кормами, однак під час заготівлі збіль­шуються механічні втрати. Заготовляють подрібнене сіно, досушуючи траву у валках до повного висихання (20 % вологи), потім підбирають з одночасним подрібненням і транспортують до місця зберігання — сіносховищ. Оптимальна довжина подрібненого сіна — 8 — 10 см.

Під час заготівлі пресованого сіна масу вологістю 25 — 30 % під­бирають прес-підбирачем й формують прямокутні кипи масою бли­зько 25 кг, які обв’язують шпагатом чи дротом, або циліндричні ру­лони від 250 кг до 1 т. Кипи досушують у сонячну погоду в полі, піс­ля чого підбирають і транспортують до місця зберігання (рис. 3.1).

Сіно також брикетують. У такому вигляді воно поєднує якості по­дрібненого та пресованого. При цьому відпадає потреба у в’язаль­ному матеріалі й значно зменшується об’єм сіна, що поліпшує умови транспортування, розвантаження, зберігання і роздавання тва­ринам. Під час брикетування масу з валків збирають, коли в

логість її становитиме 15 — 18 %. Якщо вологість вища, брикети піс­ля висихання розсипаються.

Для зменшення втрат поживних речовин під час сушіння засто­совують активне вентилювання розсипного, подрібненого і пресова­ного сіна в скиртах або сіносховищах. Прив’ялену до вологості 35 — 40 % масу складають пошарово на трапецієподібний дерев’яний чи металевий каркас (повітророзподільник), висота кожного шару

1,5 — 2 м, і подають за допомогою вентилятора гаряче або холодне повітря. Перші два дні вентилюють безперервно, потім, коли сіно у верхніх шарах стане сухим, — періодично. Після висихання першо­го шару сушать другий і так продовжують доти, поки загальна висо­та скирти не досягне 4 — 5 м.

Заготівля сіна із застосуванням активного вентилювання забез­печує краще зберігання поживних речовин (табл. 3.2).

(1 Середня добова даванка сіна в раціонах корів у зимовий період становить 5 — 7 кг, молодняку великої рогатої худоби до року — 2 — 4, старше від року — 4 — 6, овець — 1 — 2 і коней — 8 — 10 кг.

Сіно залежно від ботанічного складу та умов вирощування трав буває чотирьох видів: сіяне бобове, сіяне злакове, сіяне бобово- злакове і сіно природних сіножатей.

Усі види сіна за якістю поділяють на три класи: перший, другий і третій (табл. 3.3). Якщо воно не задовольняє вимог класного, його відносять до некласного (нестандартного). У бобовому сіні першого класу має бути не менше ніж 90 % бобових рослин, другого — 75 і третього — 60 %. Таку саму кількість злакових рослин має містити залежно від класу і злакове сіно, а бобово-злакове — бобових трав відповідно 50, 35 і 20 %. Для сіна природних сіножатей допускаєть­ся вміст отруйних і шкідливих трав для першого класу 0,5, другого і третього — 1 %.

Під час органолептичного оцінювання якості сіна визначають колір, запах, фазу збирання трав за наявністю у сіні суцвіття чи на­сіння або за його кольором, облистяність, а також вологість, запиле­ність, уміст неїстівних домішок та ознаки псування. Якщо зразок сіна, взятий для дослідження, має більше ніж 10 % зіпсованого, ви­користовувати його на корм без висновку фахівців ветеринарної ме­дицини не можна.

У разі висушування подрібненої трави штучним зневодненням на спеціальних високотемпературних установках типу АВМ до во­логості 10 - 12 % одержують трав’яне борошно аботрав’яну січку (виключають додаткове подрібнення). В 1 кг свіжовиготовленого трав’яного борошна міститься 0,65 — 0,75 к. од., 80 — 120 г перетрав­ного протеїну і 150 — 250 мг каротину. Для кращого збереження ка­ротину (окиснюється киснем повітря) трав’яне борошно гранулюють, зберігають у паперових чи поліетиленових мішках й обробляють антиокислювачами (сантохін, дилуїдин).

У разі подрібнення сіна дробаркою отримують сінне борошно. Воно має нижчу поживність, ніж трав’яне, і залежить від якості сіна.

(1 Трав’яне та сінне борошно згодовують різним видам і групам тва­рин. Коровам та бугаям його вводять до раціону 1 — 2 кг, молодняку великої рогатої худоби — 0,5 — 1, вівцям залежно від віку — 0,05 — 0,3, свиноматкам і кнурам — 0,3 — 0,8, поросятам — 0,03 — 0,2 кг. Птиці до складу комбікорму вводять 3 — 5 % трав’яного борошна за масою.

Солома — це стебла злакових і бобових культур після обмолоту. Вона містить 32 — 37 % клітковини, 4 — 7— протеїну, 1 — 2 — жиру, 30 — 40 — безазотистих екстрактивних речовин і 4 — 7 % золи. В ярій соломі порівняно з озимою дещо менше клітковини й більше про­теїну. Енергетична поживність 1 кг соломи озимих злаків — 0,20 — 0,22 к. од., а ярих — 0,25 — 0,30, у соломі бобових більше протеїну та мінеральних речовин, ніж у злакових.

Внаслідок низької поживності солому використовують як баласт­ний корм для надання раціонам потрібного об’єму та підтримання нормальних процесів травлення у жуйних при згодовуванні водя­нистих і гранульованих кормів.

Ш Дорослій великій рогатій худобі на день дають 5 — 6 кг соломи, робочим коням — до 5, вівцям 1 — 2 кг. Телятам до 9-місячного віку і плідникам її згодовувати не слід.

Якщо солома в раціоні є основним грубим кормом, то її треба від­повідно обробляти перед використанням. Підготовлену солому тва­рини поїдають краще. Так, непідготовленої корови поїдають 2 — 3 кг, а здобреної коренеплодами і концкормами — 5 — 6 кг.

Розроблено багато способів підготовки соломи до згодовування, їх можна розподілити на три групи: фізико-механічні — подрібнення, запарювання, заварювання, здобрювання, гранулювання, екструду- вання, автоклавування; біологічні — самозігрівання, силосування, дріжджування, обробка ферментними препаратами; хімічні — вап­нування, кальцинування, обробка лугами, кислотами та ін.

Подрібнення соломи на січку — найпоширеніший спосіб підготов­ки її до згодовування. Січку перед використанням зволожують під­соленою водою, здобрюють подрібненими коренебульбоплодами, концкормами, а також заварюють, запарюють, обробляють хімічни­ми речовинами тощо. Для великої рогатої худоби солому подрібню­ють на часточки завдовжки 4 — 5, овець і коней — 2 — 3 см.

Січку заварюють окропом, що підвищує її смакові якості та по­їдання. На 100 кг січки витрачають до 100 л кип’яченої води. Вуг­леводи соломи за температури 80 — 90 °С карамелізуються, і січка набуває приємного аромату.

Запарюють січку у спеціальних місткостях, пропускаючи через зволожену масу пару від котлів-пароутворювачів упродовж 30 — 40 хв, і залишають під парою закриту місткість на 4 — 6 год. Згодовують січку теплою, за температури 30 — 35 °С.

Заслуговують на увагу термічна обробка соломи в автоклавах (баротермічна), гранулювання та екструдування. Після термічної обробки солома стає м’якою, набуває приємного запаху, знешкоджу­ється від токсинів мікроорганізмів.

Для самозігрівання січку змочують водою (60 — 70 % маси со­ломи), щільно укладають у спеціальні ящики чи облицьовані ями, накривають кришкою, на яку кладуть гніт (вантаж) і залишають на 3 — 4 дні. У вологій соломі температура підвищується до 50 °С і ви­ще, вона стає м’якою і має злегка прілуватий запах, її згодовують великій рогатій худобі, але не рекомендується давати коням.

Солому можна силосувати. Часто силосують її із зеленою масою ви­сокої вологості, укладаючи їх пошарово, змішують із подрібненими ко­ренеплодами, баштанними культурами. Під час силосування у чисто­му вигляді зволожують водою (70 кг/ц), вносять бактеріальні закваски (10 г/т), ферментні препарати. У зв’язку з низьким умістом у соломі цукрів під час силосування додають житнє борошно (2 — 2,5 кг/т), ме­лясу, молочну сироватку. Засилосовану солому ретельно вкривають і через 4 — 5 тижнів вона готова для згодовування.

Фізичні методи обробки соломи перед використанням сприяють кращому її поїданню і суттєво не впливають на енергетичну цін­ність. Обробка хімічними й термічними способами підвищує пере­травність і в 1,5 — 2 рази поживність соломи. Під дією лугів і кислот відбуваються зміни в її структурі — порушуються зв’язки целюлози з інкрустуючими речовинами, розчиняються пектинові речовини, частково лігнін. Це дає можливість ферментам травних соків про­никати до вмісту клітин.

Застосовують різні способи хімічної обробки соломи. Найпошире­ніший із них — вапнування. На 1 т соломи витрачають 30 кг нега­шеного вапна, яке розбавляють у 1,5 — 2 т води. Солому змочують, складають купами, витримують 24 год, потім згодовують тваринам. Обробляють її також їдким натром із розрахунку 30 — 40 кг на 1 т сухої соломи. Зволожують концентрованим розчином лугу, залиша­ючи на 12 — 24 год, після чого використовують.

З метою збагачення протеїном солому в скиртах обробляють вод­ним розчином аміаку 25%-ї концентрації. Скирту вкривають полі­етиленовою плівкою, вводять аміачну воду з розрахунку 120 кг на 1 т соломи. Оброблену солому залишають укритою впродовж 10 — 15 днів. Потім укриття знімають для вивітрювання надлишку аміаку і через 2 — 3 дні згодовують тваринам.

Крім соломи, у годівлі тварин використовують стрижні качанів кукурудзи (0,37 к. од. і 13 — 15 г перетравного протеїну), кошики со­няшнику (0,13 к. од. і 19 г перетравного протеїну), їх подрібнюють і дають у суміші з іншими кормами.

Запаси грубих кормів у господарстві визначають обчисленням маси скирти через об’єм у кубометрах і масу 1 м³ сіна чи соломи. Маса 1 м³ сіна залежно від його ботанічного складу через 30 днів піс­ля скиртування коливається в межах 50 — 70 кг, а соломи через 45 днів після скиртування — 35 — 50 кг без полови і 40 — 60 із половою. Об’єм скирт визначають за формулами: високих гостроверхих

О = (П • 0,52 - Ш • 0,46) • ШД;

середніх і низьких гостроверхих

О = (П • 0,52 - Ш • 0,44) • ШД;

плоских

О = (П • 0,52 - Ш • 0,55) • ШД;

стогів круглих низьких

стогів круглих високих

де О — об’єм, м³; П — перекидка, м; Ш — ширина, м; Д — довжина, м; С — окружність, м.

Полову одержують під час обмолоту зерна. До її складу входять плітки зерен, дрібні частинки стебел, биті колоски, домішки бур’янів. Вона має вищу поживність, ніж солома, — 0,30 — 0,40 к. од. Найцінніша полова гречана, лляна, конюшинова, її згодовують пе­реважно свиням. Полову злаків і бобових дають жуйним і коням. Перед згодовуванням полову остистих злаків запарюють, оскільки ості подразнюють слизову оболонку ротової порожнини.

Господарське оцінювання грубих кормів проводять органолеп­тично відповідно до вимог галузевих стандартів.