7.1. Народногосподарське значення галузі та господарсько-біологічні особливості овець

Сучасний стан і тенденція розвитку галузі. Від овець отри­мують важливу сировину для легкої промисловості — вовну, овчи­ни, смушки, хутро, а також цінні продукти харчування — баранину і молоко. Основна продукція галузі — це вовна, яка становить 40 — 42 % усієї вартості продукції овець і є незамінною сировиною для виробництва високоякісних тканин, оскільки характеризується низькою теплопровідністю, високою гігроскопічністю, малою здатні­стю волокон до електризації. Одяг, виготовлений з вовни, має добрі теплозахисні властивості. Серед цінних ознак вовни — здатність до звалювання, що дає можливість виробляти з неї сукно, валянки, повсть. Із овчин шиють шуби й кожухи, а зі смушків та хутра — ша­пки, коміри, жіночі пальта.

Баранина належить до цінних продуктів харчування людини і характеризується добрими смаковими, ароматичними та дієтични­ми властивостями. Високою енергетичністю і незначним умістом холестерину відрізняється жир овець. За вмістом поживних речовин молоко овець значно перевищує інших сільськогосподарських тва­рин. Так, воно містить 6 — 8 % жиру і 4 — 5 % білка, тому широко ви­користовується для виготовлення бринзи, твердих сирів і кисломо­лочних продуктів.

Виробництво продукції вівчарства належить до економічно вигід­них галузей тваринництва. По-перше, висока адаптивна здатність овець забезпечує можливість незначних витрат на їх утримання та використання для господарських цілей малодоступних земельних угідь. По-друге, велика різноманітність видів продукції овець за­безпечує високу сумарну ефективність використання поживних ре­човин корму (5 — 6 % вовна, 15 — 20 баранина, 25 — 30 % молоко). Вузька спеціалізація вівчарства за вовновою продуктивністю в зоні інтенсивного землеробства може бути економічно невиправданою.

Поєднання у тварин цінних продуктивних, адаптивних і кормо­вих здатностей забезпечує динамічну гарантію виробничих перспек­тив розвитку вівчарства. За даними ФАО, світове поголів’я овець у 2002 р. досягало 1034 млн голів, а виробництво баранини — 7,6 млн т, що порівняно з середніми даними 1989—1991 рр. збільшилося на 598 тис. т, хоча поголів’я за цей час зменшилося на 160,5 тис. У за­гальному виробництві м’яса баранина становить 4,5 %.

Найбільше поголів’я овець зосереджене в Китаї — 137 млн голів, Австралії — 113, Індії — 58,8, Ірані — 53,9, Судані — 47, Великій Британії — 35,8, Туреччині — 27 млн голів. Найвищі показники виробництва баранини в забійній масі на одну вівцю в Омані, СТТТА

і Японії — 30 кг, Австралії — 29, Кіпрі — 26, Єгипті — 25 кг.

Світове виробництво молока овець у 2002 р. становило 7,8 млн т, що порівняно з середніми показниками 1989 — 1991 рр. зменшилося на 141 тис. т (1,8 %). Найбільше його отримують у Китаї — 1 млн т, Італії — 790 тис. т, Туреччині — 723, Греції — 670, Сирії — 536, Су­дані — 463, Сомалі — 445, Ірані — 302 тис. т.

В Україні на 1 січня 2004 р. поголів’я овець і кіз становило 893,4 тис. голів, а виробництво продукції вівчарства в 2003 р. дося­гало: вовни — 3,353 т (настриг з однієї вівці — 2,5 кг у фізичній масі по всіх категоріях господарств), баранини й козлятини в забійній масі — 15 тис. т, що становило 0,9 % загального виробництва м’яса.

Основними завданнями галузі вівчарства є розробка енерго- і ре­сурсозберігаючих технологій виробництва продукції, створення міц­ної кормової бази, збільшення поголів’я овець та підвищення його продуктивності.

Господарсько-біологічні особливості овець. За адаптацій­ними можливостями вівці переважають інших сільськогосподарсь­ких тварин. Вони мають досконалу систему терморегуляції (поси­лення функції потових залоз, зростання частоти дихання в спеку). Із зміною погоди у них виявляється специфічна групова (стадна) поведінка (скупченість у разі похолодання, вільне розміщення дов­гими вузькими рядами в спеку).

Вівці добре пристосовані до різних кліматичних зон. їх розводять у малодоступних для виробничого використання посушливих сте­пах, холодних гірських районах та зонах пустель і напівпустель. Курдючні й жирнохвості вівці в екстремальних умовах здатні вико­ристовувати запаси жиру, який розщеплюється в організмі з утво­ренням енергії та метаболічної води.

Порівняно з іншими сільськогосподарськими тваринами вівці повніше використовують грубі й пасовищні корми. Серед придатних для годівлі кормових рослин вівці поїдають на 10 — 20 % видів біль­ше, ніж інші тварини, а в екстремальних кліматичних зонах цей показник досягає 30 %. Із 667 видів вивчених пасовищних рослин вони поїдають 520, тоді як велика рогата худоба — 460, коні — 416. У овець гостро поставлені передні зуби (різці), звужена лицьова час­тина голови і тонкі та рухливі губи, що дає можливість скушувати навіть низькорослі трави та підбирати дрібні кормові рештки (лист­ки, колоски) на післяжнивних площах. Спільне утримання великої рогатої худоби і овець у співвідношенні 1 : 7 підвищує ефективність використання пасовищ на 15 — 20 %.

У результаті добре розвиненого травного каналу вівці витрача­ють менше корму на продукцію. На 1 кг приросту живої маси їм не­обхідно на 20 % менше поживних речовин, ніж великій рогатій ху­добі. У овець співвідношення довжини тіла й кишок коливається в межах 1 : 27 — 29, тоді як у великої рогатої худоби 1 : 20 — 22. Най­більш цінними у пасовищний період для овець є зелені корми, пе­ретравність органічної речовини яких досягає 75 — 85 %, а це, в свою чергуй, здешевлює виробництво продукції. На 1 кг приросту живої маси вівці витрачають 6 — 10 к. од.

Вівці стійкі проти холоду і не потребують теплих приміщень, оскільки у них добре розвинений волосяний покрив, проте вони чут­ливі до надмірної вологи і протягів, їх відносять до плодючих тва­рин після свиней і кролів — від 100 вівцематок одержують 150 — 160, а романовської породи — 200 — 250 ягнят. Поліестричність (здат­ність розмножуватися в усі сезони року) дає можливість одержувати від них три приплоди за два роки.

Тварини характеризуються високою скороспілістю. Утримання молодняку окупається вовною вже протягом першого року життя, оскільки його стрижуть у річному, а з неоднорідною вовною — на­віть у 4 — 6-місячному віці. Каракульські смушки одержують у 1 — 2- денному, романовські овчини — у 5 — 7-місячному віці.

Вівчарство як галузь тваринництва і система знань про вироб­ництво продукції має три структурних компоненти: продукцію, се­лекцію і технологію.