Селекція забезпечує поліпшення спадкових задатків продуктив­ності та здоров’я овець. Теоретичні основи селекції практично одна­кові для всіх видів сільськогосподарських тварин і ґрунтуються на закономірностях мінливості в популяції. Особливості методів пле­мінної роботи у вівчарстві зумовлені специфікою продукції овець — вовни, смушків, овчин. Інші існуючі відмінності не принципові. За­галом селекція, як одна з трьох складових вівчарства, охоплює об’єкти роботи й методи. Об’єкти — це вівці з часу одомашнення і до сучасного стану виробничих напрямів вівчарства, а методи — прак­тична реалізація закономірностей селекції.

Вівці належать до класу ссавців, підкласу плацентарних, ряду парнокопитних, підряду жуйних, родини порожнисторогих, підро­дини вівці — кози, роду вівці, виду гірські барани, серед яких розріз­няють підвиди: уріал (58 хромосом), аргалі (56 хромосом), європей­ський та азіатський муфлон (54 хромосоми). Свійські вівці також мають 54 хромосоми і походять від муфлона. Вівці одомашнені у VIII тисячолітті до н.е. Вони належать до числа перших видів свій­ських тварин в історії матеріальної культури людини. Осередок первісного одомашнення овець був у Передній Азії від північно- східного узбережжя Середземного моря до лінії Каспій — Перська затока. Це зона поширення муфлонів, тут існували і змінювали од­на одну давні культури та цивілізації. На території Палестини біля Ієрихону (8000 р. до н.е.) виявили найдавніші залишки свійських овець.

У давні часи неабияких успіхів досягло вівчарство в басейні рі­чок Тигру та Євфрату, так званому Межиріччі, або Месопотамії. На основі численних фактичних матеріалів, ґрунтовних досліджень і узагальнень учені почали називати усі міста цієї зони містами «хлі­ба й вовни» за аналогією з такою самою афористичною назвою Ва­вилона в текстах Хаммурапі. Під впливом Месопотамії й Передньої Азії, а також певною мірою незалежним шляхом вівчарство виник­ло і розвивалося й в інших регіонах світу: на Закавказзі, у Середній та Центральній Азії, Північній і Північно-Східній Африці тощо. В епоху панування Римської імперії овець завезли у різні регіони Єв­ропи. А з часом вони поширилися майже на всіх континентах і в усіх країнах світу.

У період середньовіччя найвищого розвитку вівчарство досягло в Іспанії та Англії, а в нові часи — послідовно в Німеччині, Австрії, Франції, Росії, Україні, США. В сучасному вівчарстві серед усіх кра­їн світу першість належать Австралії і Новій Зеландії.

Доместикація овець — це складний селекційний (еволюцій­ний) процес, що безперервно триває 10 тис. років. Зміни продуктив­ності овець за цей час досягли дивовижних розмірів. У диких пред­ків свійських овець взагалі не було тонкої, напівтонкої, напівгрубої та кращих варіантів грубої вовни, смушків і нічого подібного до ро- мановської овчини, складчастості шкіри, відмінної звивистості вов­ни, високих настригів немитої (рекорд — 31,7 кг) і чистої (до 15 кг і більше), дуже довгої (рекорд 81 см) і густої (до 10 — 12 тис. вовнинок

і більше на 1 см² шкіри) вовни, високої скороспілості молодняку (се­редньодобові прирости 450 — 500 г і більше), високої багатоплідності (рекорд — 13 ягнят) і молочності (до 1000 кг за лактацію) вівцема­ток, не було курдючних і жирнохвостих овець. Порівняно з іншими видами сільськогосподарських тварин у овець у процесі доместика­ції досягнуто загалом найбільшої різноманітності продукції. Від них отримують вовну, смушки, овчину, м’ясо, молоко. Існують навіть в’ючні вівці.

Комплексне поєднання рівня й характеру різноманітних видів продуктивності овець сприяло створенню численних порід. У світі налічується близько 600 порід овець, у тому числі в Україні — 12. Існують зоологічна і виробнича класифікації порід. Зоологічна ґрун­тується на морфологічних особливостях хвоста (довжина, наявність і характер жироутворень), а в основу виробничої покладено тип вов­нового покриву (тонкорунні, напівтонкорунні, напівгрубововні та грубововні) і особливості поєднання ступеня розвитку різних видів та ознак продуктивності овець (вовнової, м’ясної, смушкової, овчин­ної, молочної).