ВСТУП

Предмет, мета і завдання кормовиробництва. Кормовироб­ництво як галузь аграрного виробництва має забезпечувати тва­ринництво достатньою кількістю якісних, збалансованих за вмістом поживних речовин кормів. Основні напрями розвитку цієї галузі — інтенсифікація польового і лучного кормовиробництва на основі прогресивних технологій вирощування кормових культур, заготівлі та зберігання кормів, поліпшення їх структури і якості.

Джерелами кормів у сучасному кормовиробництві крім сільсько­господарських культур є також заготівля морських водоростей, ві­тамінів та амінокислот, утилізація відходів борошномельного та ін­ших харчових виробництв, заводське приготування амідоконцент- ратних та інших домішок, культура одноклітинних водоростей, дрі­жджове виробництво, гідропонне вирощування вітамінної зеленої маси, використання деревних відходів — гілкового корму, хвої та інших, у тому числі гідроліз деревини.

Мета кормовиробництва як наукової дисципліни — теоретичне обґрунтування основ створення кормової площі, біології і технології вирощування кормових і зернофуражних культур, заготівлі кормів.

Кормовиробництво має бути інтенсивним, тобто вирощувати кормові культури і заготовляти корми треба при мінімальних за­тратах енергетичних і трудових ресурсів, максимальному виході продукції за одиницю часу і на одиницю площі. Отже, інтенсивні енерго- і ресурсозберігаючі технології є основою вирощування кор­мових культур, заготівлі кормів і зберігання їх.

Останнім часом особливу увагу у будь-якій галузі привертає еко­логічно чисте виробництво. Це необхідна об’єктивна й закономірна вимога до будь-якого виробництва, зумовлена впливом так званого антропогенного фактора у біогеоценозі внаслідок не завжди обачно­го і кваліфікованого ставлення до природи, зокрема на агроланд­шафтах — полях і луках.

Досвід показує, що чим простіша, «чистіша» і дешевша техноло­гія вирощування кормових трав та інших кормових культур, тим дешевші та якісніші корми, кращі екологічні умови поля. Екологіч­но чисте кормовиробництво, що займає до 30, а в спеціалізованих тваринницьких господарствах — до 40% ріллі, — це найважливі­ший фактор чистоти полів і лук.

Чим більше трав на полях і на місцевостях, схильних до ерозії, тим чистіше середовище, менше ерозії, вищі родючість ґрунту і про­дуктивність польових культур. Розуміння і прийняття цієї простої істини, яку підтверджують практика передових господарств, вітчиз­няний і зарубіжний досвід, дадуть змогу збільшити виробництво зерна, кормів і продукції тваринництва.

Велике значення в сучасному кормовиробництві мають довго­строкові агрометеорологічні прогнози, що дають змогу приймати правильні рішення з добору видів і сортів культур, структури посів­них площ, раціонально використовувати проміжні культури, пла­нувати технології заготівлі кормів.

Розрізняють три поняття: кормова база, кормовиробництво, кор­мова площа. Вони взаємопов’язані, проте значення їх різні. Під кормовою базою розуміють джерела кормів у регіоні, районі, госпо­дарстві, включаючи корми промислового (а в приморських районах і морського) походження, а також корми, які виробляють фабрично- заводським способом — синтетичні амінокислоти, білково-вітамінні домішки, кормові дріжджі та ін.

Кормовиробництво — це виробництво і заготівля кормів на ос­нові джерел їх. Основою кормовиробництва є кормова площа, з якої мають грубі, соковиті, зелені і штучно зневоднені корми. Лучна і польова кормова площа забезпечує одержання до 70 — 80% усіх кор­мів — сіна, силосу, сінажу, зелених і штучно зневоднених кормів.

Важливою складовою кормовиробництва (але не кормової площі у вузькому розумінні) є площі посівів зернофуражних культур — основного джерела концентрованих (концентратних) кормів. На сільськогосподарських підприємствах зернофураж виробляють пе­реважно у цеху рослинництва, а зелені, грубі, соковиті і штучно зневоднені корми — в цеху кормовиробництва.

Важливою умовою подальшого прогресу галузі кормовиробницт­ва є збільшення частки кормів, джерелами яких є луки і пасовища, тобто завдяки лучному кормовиробництву.

Предметом кормовиробництва як наукової дисципліни є лучні і польові кормові культури, їх класифікація, способи вирощування і заготівлі кормів, прийоми насінництва кормових рослин і, у зв’язку з цим, вивчення принципів і практичних основ організації кормової площі та кормових конвеєрів (зеленого, силосно-сінажного і сиро­винного для виробництва кормів штучним зневодненням).

Кормовиробництво як наукова дисципліна пов’язане з науками загальноосвітніми (математика, фізика, ботаніка, хімія, агрометео­рологія, біохімія, фізіологія, мікробіологія та ін.) і спеціальними (землеробство, ґрунтознавство, механізація, агрохімія, захист рос­лин, меліорація, тваринництво, зокрема фізіологія тварин і годівля, рослинництво, організація й економіка, технологія заготівлі та пе­реробки продукції сільського господарства).

Основною метою дисципліни «Кормовиробництво» є оволодіння прийомами виробництва і заготівлі кормів.

Головні завдання дисципліни — вивчення прийомів оцінювання поживності, біологічних та екологічних особливостей кормових рос­лин, методів програмування їхньої врожайності, способів поліпшен­ня і використання природних кормових угідь, основ створення на них високопродуктивних культурних пасовищ і сіножатей, прийомів створення високопродуктивних кормових площ на польових землях, конвеєрного виробництва кормів, інтенсивних технологій і комплек­сної механізації вирощування основних груп кормових і зернофу­ражних культур, організації і методів підвищення продуктивності кормових сівозмін, впровадження сучасних технологій заготівлі ко­рмів і виробництва насіння кормових культур.

Коротка історія кормовиробництва як галузі і науки. Роз­різняють кілька етапів розвитку кормовиробництва. Воно виникло з першим поділом праці, коли людина крім мисливства, збирання плодів, рослин та іншої їжі почала вести осілий спосіб життя, при­ручати диких тварин і заготовляти корми на зиму або на період, несприятливий для росту трав. Таким кормом було переважно сіно. Вважається, що кормодобування виникло раніше, ніж землеробство, або одночасно з ним. Отже, першим періодом (етапом) кормовироб­ництва можна вважати первісне кормодобування.

Другий період — кормовиробництво рабовласницько-античного суспільства у країнах Азії, в Єгипті, Месопотамії, Греції, Римі, Віза­нтії і в середньовічній феодальній Європі. В античний період у Ри­мі, Греції, Візантії кормовиробництво досягло високого рівня.

Третій період — це кормовиробництво мануфактурного капіта­лізму в Європі і Росії (XVIII — XIX ст.).

Четвертий період припадає на початок XX ст. у зв’язку з так званим зеленим рухом — «зеленою революцією», що розпочався приблизно з 1910 р.

П’ятим періодом розвитку кормовиробництва є сучасне інтенси­вне кормовиробництво, що ґрунтується на високому рівні механіза­ції, електрифікації, інтенсивних енергозберігаючих технологіях ви­рощування і заготівлі кормів, на досягненнях генетики, селекції, біотехнології.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Росії завдяки роботам

1.1. Комова, А.Т. Болотова, Г.І. Енгельмана, В.А. Левшина, в Англії — Д. Синклера, у Німеччині — Л.Д. Теєра з’явились плодозмінні сіво­зміни і посіви трав на полях. Початок вивченню лучної рослинності Росії поклали академіки 1.1. Лепехін, П.С. Паллас, ботанік А. Фальк, які обстежили в 1767 — 1773 рр. природні угіддя півдня і сходу країни.

У другій половині XVIII ст. було засновано «Вільне економічне товариство», що регулярно видавало наукові праці учених, агроно- мів-практиків, серед яких широко були представлені праці з рос­линництва і кормовиробництва. Багато зробили для розвитку тра­восіяння славетні народні селекціонери Д.М. Полторацький та

1.1. Самарін — засновники травосіяння в Росії. Вони вперше на по­чатку XIX ст. створили високопродуктивні сорти конюшини черво­ної (лучної), їхні «глушаки», «ростуни», «коніщевська конюшина» створили славу російському травосіянню. І нині місцеву коніщевсь- ку конюшину вважають однією з кращих. З цього часу Росія почала експортувати велику кількість насіння бобових і злакових трав у країни Європи.

Великий внесок у розвиток кормовиробництва як галузі зробили О.В. Совєтов — перший доктор сільськогосподарських наук у Росії і Ж.Б. Буссенго, Ю. Лібіх у Європі. У цей час в Європі почали засто­совувати штучні мінеральні добрива, вапно (в Німеччині), завозити селітру з Чилі.

У результаті широкого впровадження багаторічних трав, корене­плодів, застосування органічних і мінеральних добрив кормовироб­ництво у другій половині XIX ст. вже було досить продуктивною га­луззю сільськогосподарського виробництва.

У третій чверті XIX ст. у галузі польового і лучного травосіяння, інтродукції кормових рослин багато працювали І.О. Стебут, П.А. Костичев, В.С. Богдан. І.О. Стебут уперше запровадив курс лу­ківництва. П.А. Костичев вивчав агротехніку, хімічний склад, особ­ливості поїдання тваринами кормових культур. Професор В.С. Бог­дан вивчав дикорослі кормові трави, увів у культуру житняк і лю­церну жовту.

Праці К.А. Тімірязєва з фотосинтезу безпосередньо стосуються теорії і практики високопродуктивного кормовиробництва. К.А. Ті- мірязєв вивчав також питання ефективності післяжнивних посівів як резерву виробництва кормів.

Велике значення для кормовиробництва як науки мають праці О.М. Енгельгардта — прогресивного вченого-біолога. У своїх «Письмах из деревни» і наукових працях він порушив питання про інтенсифікацію кормовиробництва, раціональні плодозмінні сіво­зміни з широким використанням проміжних посівів.

Значним етапом у розвитку лучного і польового кормовиробниц­тва є створення системи дослідних станцій в Україні наприкінці XIX — початку XX ст. — Полтавської, Турської, Плотянської, Уман­ської та ін.

Слід підкреслити також велике значення праць російського вче- ного-тваринника О.М. Бажанова, який, крім питань суто зоотехніч­них, приділив увагу і кормовиробництву. Великий внесок у розви- ток кормовиробництва як науки зробили на початку XX ст. В.Г. Бе­ляев, О.Х. Роллов, О.М. Краснов і К. Пачоський та ін., які описали багато видів кормових рослин. Серед них особливе значення мають праці О.Х. Роллова, який дав різнобічну господарську оцінку бага­тьох кормових дикорослих і культурних рослин (1550 видів) і всього того, що зроблено у вивченні культурних і диких кормових рослин, а також оцінив прийоми вирощування їх

Загальні й регіональні питання сучасного польового і лучного кор­мовиробництва висвітлені у працях В.М. Рабиновича, А.П. Гіренка, М.В. Максименка, І.В. Ларина, Н.Г. Андрєєва, Г.С. Кияка, В.О. Чер- касової, Г.І. Мусатова, І.П. Проскури, В.І. Мойсеєнка, Т.О. Работнова С.В. Бегея, А.П. Микитенка, В.К. Блажевського, В.Ф. Сайка, А.О. Ба­бича, В.Х. Зубенка, А.В. Боговіна, М.Ф. Кулика, Ю.К. Новосьолова,

A. О. Кутузової, П.С. Макаренка, В.Г. Михайлова, В.Ф. Петриченко, Г.П. Квітко, В.П. Жарінова, І.Т. Слюсаря, В.П. Борони, І.Ф. Підпа- лого, В.Г. Влоха, Е.Р. Ермантраута, А.В. Фомічова, Ф.Ф. Адаменя,

B. Г. Кургака, Я.І. Мащака, В.Г. Ярмолюка, А.Г. Дзюбайла, В.Т. Мат- кевича, А.В. Черенкова, Г.Ш. Демидася, В.Д. Бугайова та ін.

Провідним центром наукових досліджень в Україні є Інститут кормів УААН. У кожному вищому сільськогосподарському закладі України (аграрних університетах, академіях), відділах кормовироб­ництва науково-дослідних закладів та сільськогосподарських дослі­дних станцій проводяться зональні дослідження з кормовиробницт­ва, зокрема, в Уманському аграрному університеті — одному з най­старіших сільськогосподарських вузів України і СНД — постійні дослідження з кормовими культурами проводяться з 1949 р. (Г.Є. Дизик, Г.І. Мусатов, О.І. Зінченко, Л.Н. Величко, Т.О. Кравець,

А.І. Ліпінський, В.Ф. Кропивко, А.В. Коротєєв, М.І. Дяченко, М.Т. Дзюган, А.О. Січкар, Г.О. Коваленко, А.Г. Нестеренко та ін.).

Сучасний період розвитку кормовиробництва як науки і галузі, що почався в 1940 — 1950 рр., можна назвати інтенсивним. Він ґрунтуєть­ся на нових положеннях біології, генетики, селекції, агрохімії, біотех- нології, молекулярної і генної інженерії, інтенсивних технологіях ви­рощування і заготівлі кормів, високоефективній механізації виробни­чих процесів. Цей період розвитку кормовиробництва характеризуєть­ся посиленням руху в напрямі усунення негативного впливу антропо­генного фактора на природні і польові кормові угіддя — у зв’язку з розвитком промисловості, урбанізацією, необґрунтованими меліорати­вними проектами, спорудженням гідростанцій та інших великих висо­коенергетичних об’єктів й інших сфер діяльності людини.

Кормовиробництво має давати продукцію, яка не містить залиш­ків пестицидів, азотних добрив, хвороботворних бактерій, тобто бути за своєю природою біологічним і, отже, екологічно чистим.

Є різні підходи до проблеми біологізації рослинництва і кормо­виробництва і різні назви цих течій — біолого-динамічна, органо- біологічна, система АНОГ та ін. Так або інакше ідея всебічної біоло- гізації рослинництва і кормовиробництва стає практично альтерна­тивою надмірній хімізації сільськогосподарського виробництва.

У підсумку можна відмітити, що нині, як ніколи, великого зна­чення набуває екологічне виховання спеціалістів аграрного ком­плексу, екологічне прогнозування різного рівня — загальне і регіо­нальне з метою створення екологічної рівноваги між агроландшаф­тами і природними угіддями.

Дослідження наукових установ України і зарубіжжя за останні десятиріччя показали, що належний рівень живлення рослин мож­на забезпечити передусім за рахунок органічних і біологічних дже­рел живлення рослин. Зокрема, це установлено у тривалому стаціо­нарному досліді автора з кормовими сівозмінами, який на кафедрі рослинництва і кормовиробництва Уманського державного аграрно­го університету триває з 1965 р.

Для боротьби з бур’янами в сівозміні застосовуються лише меха­нічні та біологічні методи. Зернові — пшениця і ячмінь у цій сіво­зміні практично не ушкоджуються хворобами листового апарату, кореневими гнилями тощо.

Велике значення для зміцнення кормової бази тваринництва матиме здійснюване у державному масштабі виведення частини земель з їх технічної групи польового клину під залуження.

Зростає роль пасовищ, оскільки це дає змогу різко зменшити транспортні витрати. Наші дослідження (О.І. Зінченко, І.В. Кучер), показують, що в Лісостепу України можна створювати багаторічні пасовища також на природному дебіті вологи.