Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

До цієї родини належать багато- і однорічні трав’яні рослини з мичкуватою або кореневищною кореневою системою, порожнистими або округлими, інколи сплющеними стеблами, лінійними, ланцет­ними листками, які розміщені на стеблі почергово, з двостатевими, рідше одностатевими квітками, зібраними у волоть, колоски або ко­лосоподібну волоть. Ця родина об’єднує майже 350 родів і 3500 ви­дів, у тому числі в Україні, Росії та інших країнах СНД відповідно 146 і 986. Але на сіножатях і пасовищах використовується не більш як 30 родів.

Злакові багаторічні трави — основа лучного кормовиробництва, важлива складова польового травосіяння. Тварини на переважно злаковому пасовищі дістають практично всі необхідні поживні ре­човини в достатній кількості. За поживністю 1 кг злакової трави на пасовищі відповідає 0,18 — 0,22, а на сіножатях під час збиран­ня у більш пізні фази (викидання колоса — колосіння) — 0,22 — 0,24 корм. од., більш енергоємних трав південних степів — до 0,30 корм. од.

Найвищу кормову цінність мають костриця лучна, пажитниця багаторічна (райграс пасовищний), тонконіг лучний, пирій повзу­чий, безкореневищний, тимофіївка лучна. Добра кормова цінність у пажитниці багатоукісної і райграсу високого, грястиці збірної, тон­конога болотного, стоколосу безостого; середня — у стоколосу прямо­го, мітлиці білої і звичайної, костриці червоної і тростинної, очере­тянки; нижча за середню — у костриці овечої, горошку запашного, лепешняку напливаючого; незадовільна — у щучнику дернистого, біловусу торчкуватого, куничника надземного та ін. Разом з тим слід підкреслити, що навіть трави, які мають цінність, нижчу за се­редню, і малоцінні дають непогане сіно

На природних кормових угіддях росте дуже багато цінних трав, які слід вводити в культуру на сіножатях і пасовищах. Урожайність злакових трав залежить переважно від родючості ґрунту і може ста­новити від 3 — 5 до 15 — 20 ц/га сіна, а на заплавних ділянках пів­денних районів — до 40 — 60 ц/га. Це насамперед пирійні і стоколо- сові перелоги з бобовими і різнотрав’ям.

Серед злакових трапляються отруйні — молінія голуба, джонсо- нова трава — гумай, більшість перлівок. Деякі з них є дуже неба­жаними в травостої, оскільки спричинюють ураження слизової обо­лонки рота, кульгавість, порушують зір, засмічують вовну овець та ін. (ковила, лишай, люцерна — кримська ріпиця).

Бекманія звичайна (Вестаппіа егисіІЬгтів Ь. Ной^) — корене­вищний верховий ярий злак. Висота стебла до 140 — 150 см. Стебла біля основи мають потовщення у вигляді цибулини. В травостої ба­гато подовжених вегетативних пагонів. Листки світло-зелені, до

1 см завширшки, шорсткі. Суцвіття — звичайний або гіллястий ко­лос 20 — 30 см завдовжки. Поширена переважно в Степу і Лісостепу. Трапляється в північних і гірських районах. Рослина вологолюбна, зимостійка, солевитривала. Добре витримує тривале затоплення (до 100 днів). Цінний корм для великої рогатої худоби і коней. Вівці і кози поїдають її гірше. Кілограм якісного сіна відповідає 0,55 — 0,6 корм. од. і містить 36 — 38 г перетравного протеїну.

Очеретянка (Digarphis атп^іпаееае Ь.) — кореневищний злак, переважає на сіножатях, від 1 до 2,5 м заввишки. Має добре розви­нену кореневу систему, яка глибоко проникає в ґрунт (до 3 м). Добре кущиться. Листки світло-зелені, довгі, широкі (8 — 15 мм), по краях і знизу шорсткі, з довгим гострим язичком. Суцвіття — волоть до 20 см, стиснута, з короткими гілками. Колір волоті зелений або з фіолетовим відтінком. Насіння дрібне (2 — 3 мм), плоске, видовжено- яйцеподібної форми, блискуче. Маса 1000 насінин — 0,7 г. Волого­любна рослина. Добре витримує затоплення (до 45 днів). Морозо­стійка, росте в травостоях і одновидових посівах. Кормова цінність задовільна — 1 кг сіна відповідає 0,45 — 0,47 корм. од. і містить 45 — 47 г протеїну. Добре поїдають очеретянку всі види тварин до почат­ку колосіння. В 1 кг трави 0,14 — 0,16 корм. од. і 24 — 27 г протеїну. Строк використання 4 — 6 років. Приріст за добу 6 — 8 см. Дає зелену масу рано, одночасно з озимими культурами на зелений корм, тому в окремих районах її можна використовувати замість озимих на зе­лений корм. Дає 2 — 3 укоси. Урожайність сіна — 40 — 70 ц/га і бі­льше, на родючих землях — 100 — 120 ц/га. На насіння збирають у фазі воскової стиглості. Якщо запізнюються і збиранням, втрачають багато насіння Урожайність насіння 15 — 20 ц/га. Насіння можна використовувати протягом 2 — 3 років. Норма висіву насіння — 12 —

14кг/га.

Грястиця збірна фа^уіій glomerata Ь., рис. 7) — верховий не- щільнокущовий злак озимого типу. Має велику кількість вегетати­вних пагонів і прикореневих листків. Розвинена мичкувата корене­ва система проникає в ґрунт на глибину до 1 — 1,5 м. Облистненість дуже висока, листя велике, шорстке, язичок довгастий. Маса листя в першому укосі перевищує масу стебел. У другому укосі травостій складається з видовжених вегетативних стебел. При цьому маса ли­стя у 2 — 3 рази більша за масу стебел.

Суцвіття — лапчаста волоть. Насіння злегка зігнуте, має корот­кий (1,5 — 2 мм) остюк, довжина насінин — 4,5 — 6,0 мм. Маса 1000


насінин 1,2 — 1,4 г. Високоврожайна рослина (50 — 70 ц/га сіна, 350 — 400 ц/га зеленої маси). Поширена в Лісостепу, на Поліссі, в Нечорноземній зоні, в гірських районах, на заплавних, низинних, суходільних луках. Добре росте при задовільному зволоженні. Погано витримує затоплення талими водами, підтоплення.

Житняк гребінчастий, або ширококолосий (пирій гребінча­стий, рис. 8) (Agropyrum ресііпііогте) — ксерофільний ярий, напів- верховий, нещільнокущовий злак. Поряд із генеративними у траво­стої багато видовжених і вкорочених, добре облистнених вегетатив­них пагонів. Листя зверху шорстке. Суцвіття — сплюснутий корот­кий (до 7 см) і широкий (1,5 — 2 см) колос. Колоски прикріплюються до осі колоса майже перпендикулярно, розміщуються паралельно. Нижня квіткова луска має короткий (3 — 4 мм) остюк. Насіння лан­цетної форми, 5 — 7 мм завдовжки. Маса 1000 насінин 1,8 — 2,0 г Це посухостійка рослина, але витримує затоплення до 30 днів, зимостійка. Росте на суглинкових і глинистих чорноземних та каш-

танових засолених ґрунтах. Поширена у південній частині Лісосте­пу, Степу і напівпустелі, в гірських районах до лісового поясу.

Як і інші житняки, введений у культуру В.С. Богданом. Широко використовується в США і Канаді. Ранньостиглий злак. Типи — степовий, солончаковий, піщаний, заплавно-лучний, алтайський. Найбільш урожайні, які краще за інші поїдаються тваринами, — піщаний і заплавно-лучний, що мають високі стебла, широкі листки. Кормова цінність висока: 1 кг сіна відповідає 0,48 — 0,50 корм. од. і містить 130 — 140 г перетравного протеїну в 1 корм. од., а в 1 кг сві­жої трави — відповідно 0,22 — 0,23 корм. од. і 38 — 40 г перетравного протеїну. Траву тварини добре поїдають до колосіння, потім вона швидко грубіє. Житняк використовують при створенні культурних сінокосів і пасовищ. Урожайність — від 14 — 16 до 30 ц/га сіна. Має тривалий строк використання. Повністю розвивається в 1 — 2-й рік. Може домінувати у травостої. При ранньому скошуванні добре від­ростає і дає другий укіс. Використовують також житняк пустель­ний, вузькоколосий (Agropyrum desertorum (Fisch).

Ковила Лессінга, ковилок (Яйра Lеssingiana) — щільнокущо- вий злак низового типу 30 — 60 см заввишки. Генеративні стебла голі. Листя тонке, грубе, щетиноподібне, прикореневе довге, більш ніж половина стебла з голими піхвами, інколи опушеними, і дуже коротким язичком. Суцвіття 10 — 20 см завдовжки, вузьке і стисну­те, ості перисті, соковиті, з двома колінами, зверху перисті з дрібни­ми (майже 3 мм) волосками. Зернівки волосисті 9 — 11 мм завдовж­ки. Росте переважно на суглинкових і глинистих темно-каштанових, рідше світло-каштанових ґрунтах, південних чорноземах, солонцю­ватих ґрунтах і глибоких солонцях. Часто домінує в травостої при­родних кормових угідь, займаючи великі ділянки.

Як і більшість степових і напівпустельних злаків, навесні розви­вається дуже рано — в кінці квітня — на початку травня починає колоситися, цвіте у другій половині травня, плодоносить у червні. Плоди обсипаються. Восени відростає.

Це переважно пасовищна рослина, яку використовують на сіно при ранньому збиранні, до плодоносіння. Характеризується висо­ким вмістом перетравної енергії: 1 кг свіжого корму відповідає 0,31 — 0,37 корм. од. і містить 40 — 45 г перетравного протеїну.

Поїдання до виколошування задовільне і добре, після виколошу­вання знижується. Траву в період цвітіння тварини не поїдають, а після скошування поїдають охоче. Урожайність на каштанових ґрун­тах — 8 — 12 ц/га сіна, на чорноземах вища.

Колосняк гігантський, або гігантський кияк (Еlіmуs giganteus Vahl.) — кореневищний верховий злак. Висота стебел від 0,8 до 2,5 м. Стебла товсті (1 — 1,2 см), листя довге (до 40 — 60 см),
грубе, зверху і по краях шорсткувате, знизу гладеньке. Маса листя становить 20 — 25 % маси рослини. Колосся довге (15 — 45 см), вгору поступово звужується подібно до колосся ячменю. Ості товсті, майже голі. Колоски великі. Насіння плівчасте, як у вівса, але дрібніше. Маса 1000 насінин 5 — 8 г.

Це рослина барханних і горбистих пісків напівпустелі. Росте кур­тинами в кілька квадратних метрів, часто дуже розрідженими. Урожайність невелика — 12 — 15 ц/га сіна невисокої якості, але бу­ває й вища — до 40 ц/га. Добре росте у степових і лісостепових ра­йонах, трапляється на берегах Чорного моря. Пізньостигла сіножа­тно-пасовищна рослина. Отавність незначна. Цінна трава для за­кріплення пісків, наприклад у нижньому Придніпров’ї. У культурі з кінця минулого століття. Можна використовувати і як зернофураж­ну рослину. За поживністю зерна колосняк близький до вівса.

Стоколос (кострець) безостий (Вготий іпегтій Ьеийй., рис. 9) — цінна кормова кореневищна рос­лина озимо-ярого типу. Верховий злак від 80 до 160 см заввишки. У тра­востої багато добре облист- нених вегетативних паго­нів. Завдяки цьому стоко­лос добре поїдають твари­ни. Основна маса коренів розміщена в орному шарі, але корені сягають глиби­ни 2,5 мі більше. Листя шорсткувате або голе, піх­ва листка на більшій час­тині замкнена коротким тупим язичком. Суцвіт­тя — велика розлога во­лоть зеленого, інколи чер­вонуватого кольору. Ко­лоски безості, рідше з дуже короткими остями. Насіння широколанцетне, темно-сіре або фіоле­тове, 8 — 12 мм завдовжки. Маса 1000 насінин 2,5 — 3,5 г. Добрерос­те на схилах балок.

На думку А.П. Микитенко (Київська дослідно-селекційна станція луківництва), стоколос — це «король» злакових трав на схилах. Ба­гато зробив для введення цієї рослини в культуру, яку раніше вва­
жали злісним бур’яном, як і пирій, академік М.Г. Андрєєв (кафедра лучного кормовиробництва Московської сільськогосподарської ака­демії). Ця трава росте повсюди на схилах і в заплавах рік. Розріз­няють лісові, лісостепові і степові екотипи стоколосу. Росте чистими заростями і в сумішах з іншими лучними травами. Його кормова цінність висока, добре поїдають тварини.

Дає продуктивні травостої протягом тривалого часу (8 — 10 років і більше), не знижуючи при цьому продуктивності. Як ранньостигла рослина в кормовому конвеєрі може замінити озиму пшеницю на зелений корм. Отавність добра.

Стоколос береговий (В. гірагіш K^hm.) — кореневищний (з ко­ротким кореневищем) напівверховий злак. Облистненість менша, ніж стоколосу безостого. Висота стебел у середньому 50 — 70 до 95 — 100 см. Основне листя в прикореневій частині рослини слабко опу­шене, з коротким розсіченим язичком. Суцвіття — волоть. Насіння зеленувате або світло-коричневе, ланцетної форми, 10 — 12 мм за­вдовжки. Маса 1000 насінин 3,6 — 4,2 г.

Поширений повсюди. Зимо- і посухостійкий, тіньовитривалий. Кормова цінність добра. Можна використовувати як рослину сіно­жатей і пасовищ.

Добре відростає після випасання і скошування, але, як і всі кореневищні злаки, при інтенсивному випасанні випа­дає. Тому за сезон рекомендується не більш як 3 — 4 випасання.

Можна використовувати для ремонту сіножатей і пасовищ підсіванням. Уро­жайність 15 — 18 ц/га сіна.

Стоколос прямий (В. grасіоsа) — кореневищний, напівверховий озимий злак. За будовою нагадує стоколос берего­вий. Відрізняється більшою посухостій­кістю. Поширений на степових подах.

Можна використовувати для задерніння супіщаних і піщаних земель. Зимо- і по­сухостійкий. Сіножатно-пасовищна рос­лина.

Кормова цінність і поїдання добрі. Пі­сля викидання колосу тварини поїдають цю траву гірше.

Лисохвіст, або китник лучний (Alopecurus Pratensis L., рис. 10) — коре- невищно-нещільнокущовий, ранньостиг-
лий, гідрофільний, озимо-ярий, верховий і напівверховий злак, 60 — 120 см заввишки. Коренева система неглибока. Оскільки він поши­рений на вологих луках, то добре облистнений. Більшість листя у прикореневій частині рослин. Піхва листків з язичками, маса листя становить 52 — 56 % маси рослин. Суцвіття — колосоподібна волоть (султан). Колоски світло-жовті, опушені, однонасінні, темні, мають м’які остюки. Посівний матеріал у вигляді одноквіткових колосків. Насіння покрите опушеними колосовими плівками, що зрослися. На відміну від тимофіївки, суцвіття лисохвосту м’яке, колоски до стриж­ня прикріплюються під кутом 45°.

Більше поширений на Поліссі, в лісовій зоні й гірських районах, у Лісостепу — на вологих заплавних і болотистих луках. Нерідко утворює чисті зарості на помірно вологих луках із сильним наму­лом. Еутроф, добре росте на родючих ґрунтах, витримує тривале (до 30 днів) затоплення. Не витримує застійних вод і засолених ґрунтів. Зимо- і морозостійкість добрі. Кормова цінність висока. Урожай­ність 20 — 66 ц/га сіна. У культурі давно. В Швеції вирощують із се­редини XVIII ст., але значного поширення на пасовищах і сіножа­тях не набув. Доцільно вирощувати лисохвіст на осушених заплав­них луках і болотах, вологих суходільних і гірських луках Лісостепу, Полісся.

Дає зелений корм уже в травні. В травостоях зберігається 8 — 10 років. Добре відростає після скошування і випасання. Може випа­дати з травостою, тому треба запобігати інтенсивному спасуванню. При різкому зниженні відносної вологості повітря і жаркій погоді листя уражується іржею.

Тонконіг лучний (Роа рrаtensis) — один із найцінніших пасо­вищних багаторічних злаків. Кореневищно-нещільнокущовий, дріб- новолотистий, низовий озимий злак. Генеративні стебла голі, від 70 до 100 см заввишки. Коренева система досить глибока — 1,3 — 1,5 м. У травостої багато вегетативних пагонів з дуже довгим (30 — 50 см і більше) вузьким листям. Облистненість дуже висока. Листя і веге­тативні пагони переважають над генеративними стеблами. Язичок дуже короткий (0,5 — 2 мм). Волоть розлога, в колосках 3 — 5 квіток, зібраних по кілька разом, які утворюють дрібні клубки. Насіння дрібне — 2,6 — 3 мм завдовжки, маса 1000 насінин — 0,3 — 0,4 г, сип­кість насіння незадовільна.

Поширений на луках і пасовищах, особливо на зрошуваних. Во­логолюбний, затоплення витримує досить довго — до 30 днів. Посу­хостійкий, добре росте на нейтральних і слабкокислих ґрунтах, як і всі злаки, добре реагує на азотні добрива, а також на вапнування. На луках і пасовищах з’являється без сівби, потім розмножується самосівом і вегетативно.

Кормова цінність висока, добре поїдається всіма видами тварин. Тонконіг утворює сильну дернину, тому його використовують для залуження газонів, стадіонів, аеродромів. На корм слід використо­вувати разом з іншими травами. Частка тонконогу в сумішах збіль­шується поступово, але потім він може домінувати в травостої. В травостоях буває довго, як і стоколос безостий (до 12 років).

Після випасання і скошування швидко відростає. Урожайність висока — до 400 ц/га зеленої маси за пасовищний сезон. На луках трапляється багато видів тонконогу. У зв’язку з великою різномані­тністю роду тонконогових родину злакових тепер називають роди­ною тонконогових (Роасеае).

Крім тонконогу лучного значно поширені тонконіг альпійсь­кий — Р. аїріпа К, болотний — Р. раїийігій К, лісовий — Р. йіі- уейігій К, цибулинний (живородний) — Р. ЬиІЬойа К та багато ін­ших. Усі вони добре поїдаються тваринами, вологолюбні й досить посухостійкі, добре відростають, високоврожайні, а тонконіг цибу­линний — ефемер, поширений у напівпустельних і пустельних ра­йонах, де розмножується вегетативно виводковими цибулинками, що легко обсипаються (утворюються на стеблі замість насіння).

Костриця (вівсяниця) лучна (Реймса ргаіепйій Нuds., рис. 11) — багаторічний, нещільнокущовий, великоволотистий, озимий, середньо­стиглий злак.Коренева система добре розвинена, проникає на глиби­ну 2 м. Стебла гладенькі, прямі, від 50 до 120 см. Генеративні стебла облист- нені погано. Багато прикореневого лис­тя. Листя з нижнього боку блискуче, довжина його 14 — 16 до 40 — 50 см. Піх­ва листка має вушко і короткий язичок (до 1 мм). Листкоскладення згорнуте, волоть стиснута, під час цвітіння розло­га. Насіння ланцетне, зеленкувато-сіре,

6 — 8 мм завдовжки, прямий і круглий стрижень (розплющений у райграсу пасовищного і багатоукісного). Маса 1000 насінин 1,9 - 2,1 г.

Один з найцінніших видів злако­вих багаторічних трав, польового кор­мовиробництва, компонент травосу­мішей на пасовищах і сінокосах.

Росте в заплавах річок, на лісових галявинах, біля доріг, на схилах ба­лок і суходільних луках Лісостепу, в Степу трапляється менше.

Широко використовується в культурі. Це вологолюбна рослина, але менше, ніж тимофіївка. Дуже добре реагує на зрошування та азотні добрива, холодо- і зимостійкість добрі. Засуху витримує пога­но. Листя під час засухи уражується іржею, погано росте і навіть випадає з травостою. У травостої утримується до 10 років і більше. Кормова цінність досить висока до викидання волоті, після цього — середня. У культуру введена в минулому столітті. Висівають у су­міші з люцерною, еспарцетом. У чистому вигляді з двох укосів зби­рають від 40 — 50 до 60 ц/га сіна. При зрошуванні й удобрюванні одержують сіна до 120 ц/га. Урожайність насіння — від 4 до 8 ц/га.

Костриця тростинна (F. атМіпасеа ЯсИггеЬ.) дуже нагадує кострицю лучну. Насіння теж важко розрізнити. Проте рослини бі­льші, ніж костриці лучної, листя і стебла грубіші, відростає до піз­ньої осені за рахунок прикореневих листків.

У культуру введена давно як у нашій, так і в інших країнах. У Великій Британії і США використовують восени і взимку. За ре­зультатами спостережень автора, в Лісостепу України може давати два укоси, після чого ще можливі 2 — 3 цикли пасовищного викорис­тання.

Високопродуктивна, придатна для інтенсивного вирощування на пасовищах, у кормових сівозмінах, на схилах балок. Кормова цін­ність середня. Тварини поїдають добре. Перспективна повсюди, але особливо на вологих і солонцюватих ґрунтах.

Костриця овеча (F. оуіпа L.) — багаторічний низовий, дрібно- волотистий, щільнокущовий злак. Стебла гладенькі, до 40 см за­ввишки, слабкооблистнені. Листя переважно прикореневе, голе або із слабкозеленими чи сизуватими волосками. Як і костриця борозниста, утворює дернину. Половина пагонів зимує зеленими.

Поширена повсюди в Лісостепу, на Поліссі. Росте на луках, лісо­вих галявинах, в рідколіссі, чагарниках, на гірських луках. Поїдає велика рогата худоба. Урожайність низька (10 — 12 ц/га). Вміст пе­ретравної енергії високий (в 1 кг — 3,2 — 3,4 МДж, 0,29 корм. од. і 55 — 58 г протеїну).

На луках і природних пасовищах значно поширені костриця бо­розниста — типчак (F. sulcata) — низовий, щільнокущовий, мезо- ксерофітний, типово пасовищний, переважно малопродуктивний дрібноволотистий злак; костриця червона (F. гиЬга) — кореневищно- нещільнокущовий, озимий, напівверховий пасовищний злак лісового, лісостепового і високогірних поясів; костриця східна (F. огіе^аНя) — кореневищний верховий злак великих і середніх заплав Кавказу, південної частини Західного Сибіру, Середньої Азії.

Мітлиця біла ( Agrostis stolonifera L.; A. alba L., рис. 12) — цін­ний багаторічний, кореневищний, напівверховий (інколи низовий)
пасовищно-укісний злак озимого типу. Ви­сота генеративних стебел 60 — 100 см і бі­льше, знизу вони добре облистнені. В тра­востої багато вкорочених вегетативних па­гонів, тому більшість листя в нижній час­тині куща. Листя шорсткувате по краях і жилках, язичок плівчастий, але в цілому листкова маса ніжна. Піхва листка має до­вгий (4 — 6 мм) плівчастий язичок. Волоть нещільна, від 10 до 30 см завдовжки. Коло­ски у мітлиці, на відміну від тонконога, од- ноквіткові. Насіння біле, ланцетної форми,

2 мм завдовжки, маса 1000 насінин — 0,2 г.

Поширена, як і тонконіг лучний, повсюди у вологих місцевостях. Лісостепу і лісової зо­ни, а також у гірських районах, у фітоцено­зах і чистих заростях Морозостійка, витри­мує тривале затоплення весняними вода­ми, засолення ґрунту, але в засушливі пері­оди припиняє ріст. Кормова цінність задо­вільна і добра: 1 кг трави відповідає 0,25 —

0,27 корм. од., містить порівняно мало про­теїну (17 — 18 г). Урожайність середня — до 30 ц/га сіна, на родючих ґрунтах і при вне­сенні добрив — до 50 і 200 - 300 ц/га зеле­ної маси (в Лісостепу).

Мітлиця звичайна (А. vulgaris With.) за будовою така сама, як і мітлиця біла, але продуктивніша на бідних, більш сухих і опідзолених ґрунтах, швид­ко грубішає. Згодовувати слід у фазі кущіння — виходу в трубку (пізніше грубіє). Поїдання задовільне, а при ранньому випасанні тварин на пасовищах — добре.

Пирій безкореневищний (Аgropyrum tenerum Vassey) — бага­торічний нещільнокущовий верховий, колосовий, мезофітний, се­редньостиглий, ярий, переважно сіножатний злак. Поширений зде­більшого в Степу і Лісостепу, Західному Сибіру, Казахстані. На відміну від пирію повзучого, зернівка з опушеним стрижнем, колос нещільний. Насіння велике (9 — 12 мм), маса 1000 насінин —

2,6 — 3,0 г.

Рослина добре і середньо облистнена. Придатна для вирощуван­ня в травосумішах з люцерною та еспарцетом, менше, ніж інші зла­ки, витісняє бобові в травостої. Дикі види у нас не трапляються. Введений у культуру в 1913 р. Досить посухостійкий. У травостоях,
за спостереженнями автора, утримується до 5 років, потім потрібне самообсіменіння. Морозостійкий. Можна вирощувати на солонча­ках. Дуже добре росте на родючих чорноземних ґрунтах, реагує на удобрення й поливи. Урожайність середня — 20 — 30, а при зрошен­ні — 40 — 50 ц/га сіна. Отавність задовільна. Кормова цінність висо­ка. Проте через меншу облистненість і деяку грубостебловість тва­рини поїдають пирій гірше.

Пирій повзучий (А. repens (L.) Веап.) — верховий кореневищ­ний злак. Поки що мало поширений у культурі, але є одним з най­більш поширених серед злакових трав. Основна маса коренів (80 — 85 %) розміщена в шарі ґрунту 0 — 20 см. Рослини високі (80 — 100 і навіть 140 — 160 см), добре облистнені. Листя зверху шорсткувате (по жилках і нижніх піхвах), інколи з волосками. Язичок піхви дуже короткий. Суцвіття — вузький колос 8 — 16 см завдовжки. Колоски часто мають коротку ость. До стрижня повернуті широким боком, що характерно для всіх видів пирію, на відміну від райграсів пасовищ­ного та багаторічного (багатоукісного), у яких багатоквіткові колос­ки повернуті до колосового стрижня вузьким боком. Це важлива ознака при визначенні на практиці відмінностей між пирієм і за­значеними видами райграсу.

Поширений повсюди у заплавах річок, на лиманах і в полях в Україні, на Північному Кавказі, в Сибіру. Краще росте на родючих ґрунтах. Пирійні перелоги можуть займати сотні тисяч гектарів. Це цінні й високопродуктивні природні вгіддя. Під час випасання на пирійних перелогах корови без підгодовування концентратами да­ють 18 — 20 л молока за день. Сіно з пирію є дуже цінним кормом для коней, великої рогатої худоби, овець та ін. При інтенсивному випасанні пирій випадає з травостою

Пирій повзучий — типовий мезофіт, зимо- і морозостійкий. У за­плавах річок витримує тривале затоплення. Може розмножуватись відрізками кореневищ, тому при розпушуванні, переорюванні ґрун­ту його урожайність збільшується. Залежно від вологості і родючості ґрунту збирають від 20 — 25 до 50 — 60 ц/га сіна з укосу. Отавність добра, особливо при укісному використанні.

До і на початку колосіння 1 кг трави містить 22 — 23 % сухої речо­вини і відповідає 0,20 — 0,22 корм. од., містить 38 — 40 г перетравного протеїну і порівняно мало клітковини (24 — 26 %). Отава пирію хара­ктеризується високим вмістом протеїну (18 % у сухій речовині). Слід застосовувати пирій на пасовищах, в кормових сівозмінах і на схилах балок як компонент травосумішей.

Крім безкореневищного і повзучого значно поширені пирій воло- соносний (А. МсИорсИогиш (Link.) ШсЫ;.; ТгШсиш ^ісИорсИогиш Lmk.) — кореневищний злак, поширений у Середній Азії, менше — в Криму і на Кавказі; пирій середній, проміжний (А. іпіегте^ит), пирій сизий (А. glaucum R. et Sch., Etytrigia intermedw Nevski) — багаторічний кореневищний верховий озимий злак, який можна використовувати на сіно і сінаж. Поширений у середній смузі і на півдні, на Кавказі, а також у горах Середньої Азії, особливо на схи­лах і площах з вапнистими і крейдяними виявленнями. Ці види пирію слід використовувати при створенні сіножатей і пасовищ у степових районах.

Райграс високий ^we^therum elatius (L.) M. et K.) — верхо­вий, нещільнокущовий, великоволотистий, ранньостиглий озимо- ярий середнього довголіття злак. Облистненість добра, висота 80 — 100 і 160 — 180 см. Введений у культуру в Україні. Добре росте в лі­совій зоні, південніше Лісостепу майже не трапляється. Дикі види поширені на південно-західних луках.

Листя шорсткувате, язичок короткий (1,5 — 2 мм), дрібнозубчас­тий, тупий. Волоть нещільна, нагадує волоть вівса. Одноквіткові колоски по 1 — 4 на коротких гілочках першого і другого порядку, мають колінчасті остюки, які складаються з двох ниток — темної і світлої. Насіння обсипається. Завдяки самообсіменінню в травостої лісопарків росте десятиліттями. Дуже реагує на азотні добрива. До­бре відростає, дає два — три укоси. В рік сівби при безпокривному висіванні до осені може наростити продуктивний укіс (80 — 120 ц/га). Трава має гіркуватий смак, тому в чистому вигляді тварини поїдають її гірше, ніж інші злаки. В суміші тварини поїдають її охо­че. З двох укосів збирають 60 ц/га цінного сіна. З травостоїв не ви­падає протягом 3 — 5 років.

Пажитниця багатоукісна, або райграс багатоукісний (Lolium multiflorum Lam. (L.) italicum A. Braun) — верховий, нещі­льнокущовий, одно- і дворічний ярий вологолюбний злак. Суцвіт­тя — колос 8 — 12 см завдовжки і більше. Верхні колоски мають ко­роткі (4 — 6 мм) ості, які легко відокремлюються від спілих зернівок. Облистненість добра — до 40 %. Краї і верх листя шорсткуваті. На­сіння за формою схоже на насіння райграсу пасовищного, але з ко­ротким остюком. Маса 1000 насінин 2 — 2,1 г. Характеризується ін­тенсивним нарощуванням зеленої маси.

Поширений у Лісостепу, на Поліссі і в Західних районах Украї­ни, в Середній Азії і Закавказзі в умовах зрошення.

Зимостійкість незадовільна. Затоплення витримує погано. Дуже добре відростає, дає 3 — 4 укоси, на зрошуваних землях Закавказзя і Середньої Азії — 5 — 6 укосів. Урожайність на доброму агрофоні становить 400 — 450, при зрошуванні — 500 — 600 ц/га. У рік висі­вання дає 1 — 2 укоси. Цінний злак для змішаних посівів з конюши­ною лучною (червоною). Кормова цінність добра, поїдається дуже
добре. Дедалі більшого значення набувають однорічні форми рай­грасу багатоукісного. Однорічний райграс використовують як підсі­вну культуру, а також як покривну для багаторічних трав (насам­перед для конюшини лучної). При ранній весняній сівбі може по­шкоджуватись заморозками. Обидва види райграсу дають від 5 до 8 ц/га насіння.

Пажитниця багаторічна або райграс пасовищний (Ьоііит регеппе Ь.) — багаторічний нещільнокущово-кореневищний, напів- верховий і низовий, ярий злак. Облистненість залежно від сорту й живлення задовільна і добра. Типова пасовищна рослина. Дуже добре відростає, висота рослин від 25 — 30 до 60 см. Суцвіття — ко­лос 12 — 15 см завдовжки, зрідка — довше. На відміну від райграсу багатоукісного, колоски безості. Насіння схоже на насіння костриці лучної, але стриженець плоский, догори злегка розширюється. Маса 1000 насінин 2 — 2,2 г.

Рослина вологолюбна. Трапляється майже повсюди. Високі вро­жаї дає лише в районах із м’яким кліматом. Зимо- і посухостійкість низькі. Погано витримує безсніжні зими і пізні весняні заморозки. У степових районах майже не трапляється. Дуже добре реагує на азотні добрива і зрошування, незадовільно витримує затоплення вес­няними водами. Оптимальний рівень ґрунтових вод — 0,5 — 0,8 м.

Тимофіївка лучна (РЫеит pratense Ь., рис. 13). Разом з кост­рицею лучною і тростинною, грястицею збірною, райграсами, пирієм тимофіївка — один з видів найбільш поширених злакових багато­річних трав. Верховий, нещільнокущовий, середнього довголіття,

мезофітннй, озимий, вологолюбний, пізньо­стиглий злак. Поши­рена переважно в Не­чорноземній і лісосте­повій зонах, в гірських районах Карпат, Ал­таю, Кавказу, Тянь- Шаню. В травостої ба­гато подовжених, добре облистнених вегетати­вних пагонів. Піхви листя відкриті, язичок тонкий, плівчастий,

зазублений. Суцвіт­

тя — колосоподібна во­лоть (султан) 10 —

12 см і більше завдов­
жки з притупленою верхівкою. Колоски волоті одноквіткові, сидячі, прикріплені під прямим кутом до осі волоті. Насіння дрібне (1,5 —

2 мм), яйцеподібне або еліптичне, сіре із сріблистим відтінком, вкрите тонкою світлою плівкою. Маса 1000 насінин — 0,4 г. У ниж­ній частині стебел є потовщення (гаплокорн) — місце нагромаджен­ня запасних поживних речовин.

У Росії в культуру введена наприкінці XVII — на початку

XVIII ст., а можливо, й раніше в колишній Вологодській губернії. Незважаючи на різні екотипи тимофіївки (північний, лісостеповий, гірський, європейський, алтайський, далекосхідний) і, отже, відмін­ності в будові рослини, спільним для всіх видів тимофіївки є воло- голюбність. Добре реагує на азотні добрива і зрошення. Зимо- і мо­розостійка. Росте на родючих ґрунтах. На бідних супіщаних, погано зволожених або сильно опідзолених ґрунтах (рН 4,5 — 5) витісняєть­ся менш цінними травами.

Рослина більш сіножатна, ніж пасовищна. Добре росте разом із конюшиною лучною, рожевою. Час перебігу фенологічних фаз у них збігається, що дає змогу мати цінну травосуміш. Урожайність і по­живність високі, худобою поїдається добре. В степових і лісостепових районах України, на Кавказі, в Середній Азії, Східному Сибіру тра­пляється також тимофіївка степова (Р. phleoides (L.) Sim.). Коре­невищна рослина від 40 до 80 см заввишки. Добре облистнена. Лис­тя шорстке, сірувато-зелене. Суцвіття — вузькоциліндричний сул­тан. Насіння дуже дрібне (1,0 — 1,3 мм), овально-яйцеподібне. На одному кущі до 400 — 1000 і більше насінин.

Певне значення на луках і пасовищах мають кореневищні зла­ки — келерія струнка (тонконіг стрункий), ячмінь бульбистий, щучник дернистий, а також очерет звичайний.