Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Класифікація природних кормових угідь

Розрізняють два напрями класифікації природних кормових угідь фітоценологічний (від грец. ^Ьоп — рослина, сеиов — спіль­ність) і фітотопологічний (/ІЬоп — рослина, topos — місцевість, де рослина росте). Відповідно до фітоценологічної класифікації В.М. Сукачов, В.О. Альохін запропонували об’єднати групи асоціа­цій у формації, формації — в групи і класи. Класи становлять тип рослинності. За даними В. О. Альохіна та ін., рослинність можна поділити на чотири типи: деревно-чагарниковий, трав’янистий, пус­тельний і тип рослин, завислий у водному або повітряному середо­вищі, тобто неприкріплених до субстрату. Як бачимо, фітоценологіч - на класифікація має однобічний характер: не враховуються умови тієї місцевості, де росте рослина.

Більш об’єктивною є фітотопологічна класифікація, яку запропо­нував А.М. Дмитрієв і вдосконалили Л.Г. Раменський та І.А. Цацен- кін. В її основу покладено ідеї В.Р. Вільямса, який звернув увагу на необхідність урахування при класифікації угруповань тих місцевос­тей, де росте рослина. У 30-х роках було виділено 25 класів природ­них кормових угідь, які охоплюють усі регіони — від тундри до ви­сокогірних лук. Робота щодо класифікації була виконана в Інституті кормів ім. В.Р. Вільямса, було узагальнено великий матеріал інвен­таризації кормових угідь.

У 60 — 80-х роках співробітники цього Інституту (І.А. Цаценкін, О.Н. Чижов, С.І. Дмитрієва, Н.В. Бєляєва) здійснили розробку цієї класифікації. У кожній зоні й гірському поясі вони виділили під­класи. У переліку класів і підкласів зазначаються характерні рос­лини, рельєф, зволоження, ґрунти. Поділ класів на підкласи прове­дено за тим принципом, що й поділ на класи. При цьому в класах рівнинних і гірських лук виділено підкласи рівнин разом із поло­гими і крутими схилами (крутизна 10 — 15° і більше). Крім того, в гірських поясах, низинах і заплавах виділено підкласи з урахуван­ням солонцюватості, засоленості й вологості ґрунтів, рослинності тощо.

Оскільки аналогічні класи кормових угідь (заплавні, болотні, низинні) трапляються в різних зонах, загальна кількість класів не підсумовується, як це було раніше. Схожі між собою зони в рівнин­них районах і гірських поясах об’єднано попарно — тундра й лісо­тундра, лісостеп і степ, напівпустеля і пустеля. Через це значно зменшилася кількість класів і підкласів. Це також досить складна класифікація, її можна використати насамперед в геоботанічних дослідженнях.

Є й інші підходи до класифікації природних кормових угідь, у тому числі українських геоботаніків. Ця класифікація, як показав Г.С. Кияк (1986), теж досить складна і не зовсім досконала. Разом

з тим на основі спеціальних розробок при складанні місцевих кла­сифікацій слід застосовувати поділ на класи і підкласи, виділяти групи типів лук і типи відповідно до ґрунтово-кліматичних умов і рослинності. Враховуються також культуртехнічний стан угіддя, продуктивність травостою, наявність купин, збитість, вміст шкід­ливих і отруйних рослин. В основу класифікації покладено конк­ретне геоботанічне обстеження кормового вгіддя. Незважаючи на трудомісткість, така робота виправдовує себе, оскільки тільки чіт­ка класифікація угідь дає змогу розробити найбільш ефективні способи їх поліпшення, підвищення продуктивності і якості траво­стою.

Основні типи природних кормових угідь України. Як уже зазначалося, в Україні майже 8,5 млн га природних кормових угідь, з них пасовищ — 4,6, сіножатей — 3,1 — 3,3 га. Близько 0,9 млн га болотних угідь використовується під сіножаті й пасовища. По зонах їх співвідношення таке: на Поліссі близько 22 %, в Лісостепу 10 % загальних сільськогосподарських угідь. Найбільше сіножатей і па­совищ у Західних областях України, зокрема в Карпатах, де вони займають майже 20,8 % сільськогосподарських угідь. У Криму та­кож 22,1 % займають природні кормові угіддя. Оскільки вони роз­міщені в районах сприятливого клімату, то за поліпшення їх слід вважати, що ця площа природних угідь в Україні може стати досить значним джерелом дешевих і високоякісних кормів — сіна, зеленої маси, сінажу, а також трав’яних концентратів — борошна, гранул, брикетів, а в окремих випадках і силосу. Із загальної кількості кор­мів, яка повинна вироблятись в найближчій перспективі в Україні на природних угіддях, є повна можливість виробляти їх близько 20, а надалі — до 30 %. За цих умов кількість протеїну, який мають з природних угідь, може становити майже 30 — 35 % його загальної кількості. Отже, природні кормові угіддя мають велике значення для забезпечення насамперед повноцінними й високоякісними ко­рмами великої рогатої худоби і овець.

В Україні, згідно з узагальненнями М.В. Куксіна, Г.С. Кияка, В.І. Мойсеєнка, А.В. Боговіна та ін., природні кормові угіддя можна об’єднати в такі групи: суходільні низинні, заплавні, степові, гірські луки та луки на болотах.

Суходільні низинні луки. Ці природні угіддя на підвищених місцях рельєфу — схилах, водорозділах, підвищеннях характеризу­ються нерівномірним водним режимом, оскільки ґрунтові води за­лягають нижче як 3 м, а дощі та снігові води недостатньо викорис­товуються рослинами, тому що стікають у низини. На цих луках пері­одично не вистачає вологи. Суходільні низинні луки трапляються в усіх районах, але найбільше їх на Поліссі, менше в Лісостепу і ще менше в Степу. Ці луки досить інтенсивно експлуатуються (скошу­вання і випасання), а тому на них значну частину займає не завжди корисне різнотрав’я, яке замінює злакові й особливо бобові

Цю групу лук поділяють на абсолютні, нормальні суходоли, сухо­доли надмірного зволоження і суходільні луки на схилах балок. На абсолютних суходолах (горби, вершини схилів, водорозділи) ґрунти порівняно сухі, бідні на поживні речовини, часто кислі й опідзолені, дощові води тут не затримуються, трави літом нерідко вигоряють, а після випасання незадовільно відростають. Тому ці низькопродук­тивні природні угіддя краще переорювати й засівати високопродук­тивними бобово-злаковими сумішами, удобрювати і зрошувати. На абсолютних суходолах ростуть переважно біловус, костриця овеча та борозниста, мітлиця, різнотрав’я.

Нормальні суходоли — це дещо підвищені невеликі плато, не­великі схили. На цих площах задовільний водний режим, рівень ґрунтових вод 1,2 — 2,5 м. Вони краще засвоюють опади, ґрунти на них переважно дерново-суглинкові. Ці луки більш продуктивні, в їх травостої переважають цінні злакові трави — костриця лучна, грястиця збірна, тимофіївка лучна, пажитниця багаторічна, гре­бінник звичайний, тонконоги; з бобових — конюшини лучна, ро­жева, біла; горошок лучний, лядвенець рогатий, люцерна жовта і хмелеподібна. В різнотрав’ї є деревій, а також шкідливі трави — жовтець, грабельки, волошка лучна та ін. Це добрі випаси і сіноко­си, які можуть давати до 30 ц/га сіна. Навіть при незначних ви­тратах на зрошення і удобрення на цих луках можна мати багато високоякісних кормів. Якщо суходоли розміщені на супіщаних і піщаних ґрунтах та кам’янистих щебенистих породах, на них тра­пляються менш цінні трави, такі як медова трава (солодник), біло­вус, овеча костриця, гірська осока тощо.

На суходолах надмірного зволоження, на незначних пониженнях водороздільних масивів з тимчасовим зволоженням навесні і восени ґрунти переважно підзолисті, місцями заболочені. На заболочених площах рівень ґрунтових вод слід понизити до 60 — 80 см. Для вирошу- вання високих урожаїв на таких суходолах доцільно застосовувати зрошення. Якщо ці луки не експлуатуються, вони заростають малоцін­ними травами — щучкою дернистою, біловусом, осокою, щавлем та ін. Коли вносити достатню кількість добрив (70 — 90 кг/га і більше д.р. по­вного мінерального добрива), то їх можна перетворити на досить про­дуктивні угіддя, де можна збирати 100 — 120 ц/га сіна з 2 — 3 укосів.

Суходільні луки на схилах балок. Такі природні вгіддя за­ймають близько 2 млн га у південному Лісостепу і Степу. Багато їх у Полтавській, Одеській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях. Ґрунти тут еродовані, тому одним із важливих завдань поліпшення їхньої якості є здійснення комплексу протиерозійних заходів, які обов’язково передбачають залуження, як показують досліди О.А. Черкасової і О.В. Бадуліна, насамперед стоколосом безостим у суміші з еспарцетом, а також люцерною жовтою і посів­ною. Природна продуктивність їх низька і дуже низька — 4 — 7 ц/га сіна. Разом з тим досліди свідчать про можливість одержан­ня з них 30 — 40 до 50 ц/га сіна. Природна рослинність тут склада­ється з типчаку, полину австрійського і приморського. Трапляється пирій повзучий, люцерна хмелевидна, подорожник, цикорій зви­чайний, а у впадинах — грястиця збірна, лисохвіст лучний, пажи- тниця багаторічна, тонконіг лучний. У південно-західних районах (Хмельницька область) на схилах з карбонатно-щебенистими ґрун­тами, а також на перегнійно-карбонатних ґрунтах багато бобо­вих — еспарцету піщаного, гірської конюшини, люцерни хмеле- видної, альпійської і заячої конюшини, стоколосу безостого, тонконогу, тирси тощо.

На опідзолених і чорноземних ґрунтах цих угідь ростуть буркун жовтий, люцерна жовта, трапляються лядвенець рогатий, конюши­на червона та біла, еспарцет піщаний, із злаків — пирій повзучий, стоколос безостий і прямий, типчак, костриця овеча, лучна. За доб­рого догляду продуктивність цих схилів може зрости до 30 — 40 ц/га сіна і навіть більше. Без належного догляду травостій швидко погір­шується, продуктивність лук зменшується до 8 — 12 ц/га сіна.

Заплавні луки — це кормові вгіддя річкових долин, які щороку затоплюються весняними водами, нерідко дощовими. Ґрунти тут мають намулок, який підвищує їх родючість. Це вгіддя прируслової, центральної або середньої та притерасної (приматерикової) частин заплави. Рослинність їх визначається родючістю ґрунту і може бути досить багатою: включає стоколос, тонконіг лучний, райграс пасо­вищний, очеретянку тростинну, кострицю лучну і тимофіївку, польовицю білу, конюшину білу, червону і рожеву, люцерну жовту.

З малоцінних трапляються щучка дерниста, біловус, із різно­трав’я — грабельки, осоки та ін. Крім лядвенцю рогатого ростуть лядвенець болотний, а крім тонконогу лучного — тонконіг болот­ний.

Заплавні луки є найціннішими природними кормовими вгіддя­ми, які можуть забезпечити високу врожайність за порівняно не­значних витрат. Залежно від розміщення лук слід регулювати рі­вень залягання ґрунтових вод, застосовувати зрошення, удобрення ґрунту, підсівання трав, а за наявності малоцінних компонентів ро­слин — і перезалуження.

Болотисті заплавні луки виникли внаслідок регулярного затоп­лення і підтоплення, коли рівень залягання ґрунтових вод підійма­ється вище за 50 см. Для поліпшення цих лук насамперед слід відве­сти стічні води, понизити рівень ґрунтових вод до 60 — 70 см, засіяти після цього цінними бобово-злаковими травосумішами. Якщо потріб­но, здійснюють планування території перед обробітком ґрунту і сів­бою трав. Внаслідок перезволоження тут переважають гігрофіти, пе­редусім осокові. Мало бобових, оскільки вони можуть рости тут лише після проведення певних заходів щодо поліпшення цих ґрунтів.

Велика робота з поліпшення заплавних, зокрема болотистих, торф’яних лук була проведена і проводиться у Львівському держав­ному аграрному університеті кафедрою рослинництва і луківництва під керівництвом Г.С. Кияка, В.Г. Влоха з участю П.Я. Когута, Н.Я. Кириченка та ін.

Болотисті заплавні луки є в західних районах, на Поліссі, великі масиви їх також у заплавах Дніпра, Десни, Горині, Тетерева, Ірпе­ня, Прип’яті.

Заплавні луки лісостепових і степових районів включають мало заболочені заплави. Це переважно звичайні заплавні луки річних долин, які нерідко поросли лісами. Травостій на них використову­ють для кормових цілей. Вони поширені в долинах Дніпра, Півден­ного і Західного Бугу, Дністра, Інгулу, Сіверського Дінця, Тиси, а також Інгульця, Орелі, Вовчої, Тілігулу, Синюхи, Супою та ін.

Торф’янисті луки поширені в заплавах річок поліської, рідше — лісостепової, низинні — в поліській зоні, а також у західних і центральних районах, у Прикарпатті, частково в лісостеповій зоні. Вони часто трапляються в комплексі з болотами, а тому рослинний покрив у них подібний.

Низини, лощини, річні долини постійним надмірним зволожен­ням спричинюють болотний процес із наступним утворенням торфу. Ґрунти тут дерново-глеєві, мулувато-глеєві, торфово-глеєві й торфо­ві, а в Лісостепу і Степу — лучно-болотні та солончакові.

На лівобережжі і в північних районах степової зони багато засо­лених низинних лук у комплексі із солонцями, а в південних райо­нах — із солончаками, де поширені солестійкі трави — кохія слан­ка, типчак, покісниця, подорожники. Основний захід тут — гіпсу­вання, внесення органічних добрив та сівба солестійких трав, зок­рема буркуну, люцерни жовтої і посівної.

Болота займають значні площі в заплавах Полісся, Прикар­паття і лише частково — в Лісостепу. Переважають низинні болота або торф’яники. Болота торфовища поділяють на три типи: низинні (еутрофні), верхові (оліготрофні) та перехідні (мезотрофні). На боло­тах низинного типу переважають осокові, злаково-осокові, гіпно- осокові, а також злакові фітоценози.

У лісостепових районах на родючих карбонатних ґрунтах утво­рились алкалітрофні торфовища, які мають лужну реакцію і міс­тять багато мінеральних речовин. У зеленій масі рослин спостері­гаються підвищена зольність і вміст кальцію. Верхові болота (тор­фовища) розміщені переважно на водорозділах із піщаними ґрун­тами, вкриті лісами. Тут ростуть журавлина, багно звичайне, кар­ликова сосна, сфагновий (білий) мох. Перехідні болота (торфовища) займають проміжне місце між низинними і верховими.

Торфові болотні ґрунти — це холодні ґрунти. Торф, як відомо, по­гано проводить тепло. Тому при використанні торфових болотних ґрунтів важливо насамперед забезпечити мінералізацію їх сівбою коренеплодів або овочевих культур, а вже після цього висівати ба­гаторічні трави.

Степові луки розміщені на схилах ярів, балок, на понижених рівнинах, подах, солонцях і солончаках, а також на пісках, напри­клад на піщаних степових луках південного Придніпров’я. Це низь­копродуктивні угіддя, де ростуть переважно стоколос безостий і прямий, типчак, ковила, житняк, полин, деревій, кохія сланка тощо

Степові луки збереглися також у заповідниках «Асканія-Нова», Український степовий та Луганський. Ґрунти тут каштанові й пів­денні чорноземи. На цих луках у травостої переважають полин, ко­вила, типчак, кохія, лучний шалфей.

У північній частині Степу більш зволожені луки. Тут більше злакових трав (тимофіївка, тонконіг лучний, мітлиця звичайна). Досить цінними є пирієві перелоги, які частіше розміщені на степо­вих подах і підніжжях схилів на наносних ґрунтах. Продуктивність степових лук — від 5 до 30 ц/га сіна нижчесередньої, середньої і ви­сокої якості. Є також степові лимани, що затопляються весняними водами. Тут на незасолених ґрунтах багато пирію повзучого, бекма- нії звичайної, в більш вологих місцях — лисохвосту лучного, а в ще вологіших — осоки, ситнику, очерету. Це високоврожайні угіддя (30 — 40 ц/га сіна високої якості).

На солончакових ґрунтах лиманів більшу половину їх займають полини і ситники, на більш сухих місцях ростуть житняк, типчак, ковила та ін. На таких лиманах слід затримувати весняні води і використовувати їх для зрошення.

Гірські луки займають великі площі в Карпатах (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська області) і Криму. Гірсь­кі луки Карпат розміщені між лісами на вершинах і схилах. Клі­мат тут характеризується достатнім і надмірним зволоженням, під­вищеною вологістю повітря, а ґрунти є продуктами вивітрювання сланців, піщаників, частково гранітів і вапняків і за механічним складом досить різноманітні. Власне органічний шар ґрунту незна­чний, лише в окремих місцях його товщина сягає 50 — 60 см (здебі­льшого 10 — 15 см і навіть менше); вони мають добру водопроник­ність. Букові ліси в напрямі до вершин гір змінюються хвойними. На висоті понад 1500 м над рівнем моря розміщені цінні кормові вгіддя — полонини. Лучна рослинність на полонинах, незважаючи на більш короткий вегетаційний період, розвивається добре, що дає можливість мати майже два укоси трав і випасати велику кількість тварин. Проте нерівномірне випасання, надмірне навантаження тварин на площу призвело до погіршення видового складу траво­стою і зниження його продуктивності. На місці високоврожайних лук утворились біловусникові, щучникові вгіддя. Росте щавель та інші малопридатні для використання рослини. Для підвищення їхньої продуктивності потрібно висівати травосуміші, вносити доб­рива, застосовувати кошарування й загінне випасання.

Посилаючись на класифікацію А.П. Шенникова, Г.С. Кияк поді­ляє луки лісового поясу українських Карпат на три класи: справж­ні, пустошні й торфові з відповідною рослинністю.

Крім полонин у Карпатах є лісові луки, які розміщуються в гір­ському поясі на висоті 600 — 900 м, так звані поляни. Гірські луки цих лісових полян утворилися на ґрунтах алювіального походження і родючих намулах, а тому дають цінні корми, що складаються з бо­бових (конюшини лучної) та злакових — костриці лучної, тимофіїв­ки, тонконога лучного, різнотрав’я.

Луки і пасовища гірської частини Криму (яйла) порівняно з Ка­рпатськими розміщуються нижче — на лісових полянах, узліссях, рівнинних ділянках, в лощинах, нижніх частинах гірських схилів. Різноманітність умов мікроклімату тут позначається на рослинному покриві. Це залежить також від кількості опадів, які коливаються від 500 до 700 мм. Ґрунти тут переважно еродовані, кам’янисто- щебенисті, намиті кам’янисто-глинисті. У цих намитих ґрунтах вміст органічної речовини досить високий — від 16 — 18 до 20 %. Тут переважають злакові, різнотравно-злакові, різнотравні, бобово- злакові та бобові фітоценози. Проте найпоширеніші різнотравно- злакові, серед яких трапляється мітлиця біла, костриця лучна, тон­коніг вузьколистий, трясучка середня, війник наземний, конюшина альпійська, середня, перемінна; із різнотрав’я — таволга, герань, підмаренник звичайний та ін. Урожайність лук 16 — 20 ц/га. Трива­ле випасання худоби призвело до погіршення їхньої продуктивності і розвитку степових типчакових фітоценозів. Ці угіддя, як і луки Карпат, потребують поліпшення