1. Коротка історія розвитку польового кормовиробництва

Нині на польових землях виробляють 80 — 85 % кормів. Польове кормовиробництво забезпечує високоякісними кормами всі види тва­рин. Його розвиток почався ще в давні часи. Так, дуже давно в куль­турі були люцерна та інші багато- і однорічні трави, коренеплоди, кормові баштанні. Ще в античні часи у зв’язку із використанням ве­ликої рогатої худоби як тяглової сили і застосуванням плуга (Рим, Греція, пізніше Візантія і країни Європи) на полях, крім весняної, широко застосовували післяжнивну сівбу кормових культур. Для го­дівлі робочих волів у Римі використовували суміші ранніх ярих — вики, бобів, злакових. Ці суміші називали Осіпит — корм для волів.

Хліборобам Давнього Риму були відомі роль парів, бобових і си­деральних культур та сівозмін. Широкий розвиток землеробства і польового кормовиробництва привів до плодозміни, офіційно введе­ної Ю. Цезарем у І ст. до н.е. замість екстенсивного вирощування зернових (відомого в Росії під назвою «трипілля»). Ж.-Б. Буссенго, аналізуючи системи землеробства античного Риму, захоплювався схемою плодозміни, розробленою Колумеллою, як такою, що відпо­відала суворим вимогам сівозміни XIX ст. (О.В. Совєтов, 1867).

На території України давні слов’яни і скіфи-хлібороби для годів­лі худоби додатково до пасовищного корму використовували сіяні культури. їм уже було відоме плужне землеробство, про що свідчать давні писемні джерела (Страбон) і розкопки київської курганної групи (П.Д. Ліберов, 1952).

Після поширення оранки природних угідь у період мануфактур­ного капіталізму XVIII — XIX ст. в Європі виникла гостра потреба у збільшенні виробництва кормів на польових землях. Зростання мі­ського населення, попит на сільськогосподарську сировину (вовну, шкіру) промисловості, що розвивалась, загроза розорення призвели до того, що селяни змушені буди сіяти кормові рослини. В Англії значного поширення набули турнепс, конюшина, у Німеччині — кормові буряки, в Іспанії — еспарцет, люцерна, в Італії — олексан­дрійська конюшина, люцерна. З Англії конюшина поширилась у Нідерланди, Данію, Бельгію, скандинавські країни.

У середині XVIII ст. в Росії, як і в Європі, помітно зріс інтерес до розвитку сільського господарства на прогресивній основі, чому сприяло, зокрема, створення «Вільного економічного товариства» у 1762 р. Почали видавати спеціальні журнали. Особливе значення мали «Вісник Вільного економічного товариства» і «Економічний магазин», який видавав А.Т.Болотов.

У Росії і в Україні в другій половині XVIII — на початку XIX ст. набули великого розвитку польове травосіяння, вивчення трав’яних рослин з метою введення їх у культуру.

Перші роботи в цьому плані були проведені професорами 1.1. Ле- пехіним — ученим-ботаніком, учнем М.В. Ломоносова, і П.С. Пал- ласом. Вони поклали початок науковому кормовиробництву. Автор праці «Про землеробство» (1788) І.М. Комов надавав великого зна­чення нерозривному зв’язку землеробства і тваринництва, наголо­шував на широкому впровадженні посівів трав. У ^цей період пра­цював В.А. Левшин — автор праць із травосіяння. Його перша пра­ця (кінець XVIII ст.) називалась «Об открытых в Тульской губерниикормових травах». Цінною була і праця Г.І. Енгельмана «О заведе­нии лугов», тобто про штучну кормову площу. У працях С.М. Усова з рослинництва (1837) уже дається не тільки опис польових кормових трав (у тому числі люцерни, еспарцету і ріпаку), а й технологія ви­рощування їх. У першій третині XIX ст. з’явилась праця М.М. Щеглова «Описание дикорастущих и могущих разводиться в России хозяйственных растений».

За цих умов у Росії і Європі виникла плодозмінна система зем­леробства, активними прихильниками якої були 1.1. Комов, А.Т. Бо­лотов, Г.І. Енгельман, у Західній Європі — Ю. Лібіх, Ж.-Б. Буссенго. Вона мала велике прогресивне значення, оскільки давала змогу збільшити виробництво зерна і кормів на польових землях.

З розвитком сільського господарства країни Західної Європи пе­рейшли на шлях інтенсивного розвитку тваринництва. Поряд із введенням плодозміни і розвитком сільськогосподарської хімії це сприяло розширенню площ під кормовими культурами і поліпшен­ню прийомів вирощування їх. Дедалі більшого значення в Росії і на Заході набували озимі проміжні, післяукісні, післяжнивні і ущіль­нені культури.

Пізніше питання вирощування багато- і однорічних кормових трав та інших кормових культур найповніше були висвітлені

О.В. Совєтовим, П.А. Костичевим, І.О. Стебутом, В.Г. Котельниковим, П.В. Будріним, О.М. Енгельгардтом, П.Н. Васильєвим, В.Р. Вільям- сом, А.М. Дмитрієвим та ін. Перший критичний звіт про кормові якості 346 видів культурних трав дав В.Г. Бєляєв у 1905 р. (І.В. Ларін, 1956).

Другу половину XIX і початок XX ст. можна вважати початком інтенсифікації польового кормовиробництва. На початку XX ст. у Європі почався так званий «зелений рух», або зелена революція («Грюнбевегунг»), яка триває і тепер. При цьому різко зросло зна­чення вирощування кормових культур для одержання зелених кор­мів, сіна, силосу, сінажу, кормів штучного сушіння на польових зем­лях.

Цей короткий історичний екскурс дає змогу зробити висновок про те, що польове кормовиробництво стало галуззю, яка поєднує ріль­ництво із тваринництвом, перетворивши їх на основу сільськогоспо­дарської діяльності людини і продовольчої бази людства.