1.2. Фізіологічні і господарські основи заготівлі сіна

Найпростіший спосіб консервування кормів — сушіння природ­ним зневоднюванням трав — не втратив значення і в наші дні у зв’язку з його доступністю, простотою, мінімальними витратами, високою якістю корму. Разом із тим сушіння трав у полі пов’язане з великими втратами поживності, а інколи і погіршенням перетрав­ності поживних речовин, насамперед протеїну. Тому треба вдоско­налювати технологію заготівлі сіна з метою зменшення його фізич­них втрат і підвищення якості.

Частка грубих кормів у кормовому балансі і раціоні. В кормовому балансі господарств, які мають усі основні види пого­лів’я тварин (худоби, свиней, овець, птиці), частка грубих кормів становить 10 — 14 %. На великих фермах, які займаються дорощу­ванням і відгодівлею великої рогатої худоби, вона вища — 15 — 20 %, у тому числі близько 1/3 сіна. На молочнотоварних фермах частка сіна в загальній кількості грубих кормів має становити 50 — 60 %. При заготівлі 800 — 1000 кг якісного сіна на одну дійну коро­ву із середньорічним надоєм 5 тис. л молока сіно має становити 10 — 12 % поживності річного раціону при наявності пасовища або добре організованого зеленого конвеєра, коли тваринам протягом 180 — 200 днів згодовують достатню кількість свіжих зелених і со­ковитих кормів. Доцільно підгодовувати худобу сіном і в літній період для поповнення раціонів сухими речовинами за деякого збільшення обводненості зелених кормів (вміст сухих речовин у кормі менше 20 %).

Трави, які використовують для заготівлі сіна. Високоякісне сіно заготовляють із посівів бобових і злакових багаторічних і одно­річних трав, із травосумішей і лучного різнотрав’я. Найцінніше сіно з люцерни посівної і жовтої, конюшини лучної, еспарцету, лядвенцю рогатого, із злакових — пирію безкореневищного і повзучого, кост­риці лучної, стоколосу безостого і прямого, пажитниці багатоукісної, тимофіївки лучної, житняку та сумішей їх із бобовими травами. З однорічних трав можна виділити вику яру в сумішах із вівсом, рай­грасом однорічним багатоукісним, суданською травою. Непогане, але жорсткувате сіно з могару італійського. Вівці добре поїдають сіно із суміші еспарцету з чорноголовником.

Умови заготівлі високоякісного сіна. Оскільки протеїн міс­титься переважно в листі трав, при заготівлі сіна треба намагатися зберегти максимальну кількість листя, а процес сушіння у покосах і валках скоротити до мінімуму. Заготовляють сіно розсипне сонячно­го сушіння з досушуванням при активному вентилюванні в тюках, рулонах, у вигляді січки. Особливо великими є втрати поживних речовин при заготівлі сіна природного сушіння — до 60 % через те, що при сушінні у валках воно часто потрапляє під дощ. Крім того, таке сіно втрачає багато листя під час транспортування, колір його буро-жовтий.

Подрібнене сіно зберігають у сітчастих баштах. У степових райо­нах раніше заготовляли сіно (люцерни), шарами укладаючи в стоги прив’ялену зелену масу й солому. Нині цейметод не використову­ють, хоч він заслуговує на увагу.

При збиранні трав у вологу погоду якість сіна погіршується вна­слідок вимивання з них поживних речовин, а в суху — через швид­ку втрату листя. Для зменшення втрат листя зелену масу деяких трав — люцерни посівної і жовтої, її сумішей із буркуном у період збирання слід плющити, тоді вона сохне в 1,5 — 2 рази швидше, ніж неплющена, але в дощову погоду цей прийом не дає позитивних ре­зультатів, а лише посилює вимивання поживних речовин із кормо­вої маси. Недоцільне плющення злакових трав, оскільки їх порож­нисті стебла швидко висихають і без цього. На малопродуктивних степових сіножатях траву краще скошувати у валки, а в Лісостепу і на Поліссі — залишати в покосах і при потребі перетрушувати.

У всіх зонах ефективне досушування сіна активним вентилю­ванням під навісами або в скиртах. При цьому не обов’язково піді­грівати повітря, тому що тепле повітря може посилити самозігрі­вання пров’яленої маси. Вентилюють (продувають) масу вологістю 35 — 40 %. Вентилятори розміщують із двох боків скирти, при до­сушуванні сіна під навісами — перпендикулярно до навісу. Так само підсушують і тюки сіна (для цього між тюками залишають проходи). Вентилятори вмикають періодично, поки вологість сіна не зменшиться до 20— 22 % (щоб тюки не вкривалися пліснявою). В подальшому завдяки проходам вологість тюків знижується до 16 - 18 %.

Протягом деякого часу у скошених рослин, які перебувають на світлі і зберігають тургор, мало втрачається маса, у них навіть від­бувається фотосинтез. У темряві цього не відбувається, тому втрати маси більші (табл. 93).

Голодний обмін і автоліз, втрати корму внаслідок цих процесів. Після скошування трав паралельно із втратою вологи відбувається так званий «голодний» обмін. Накопичені поживні ре­човини витрачаються на підтримання життя в клітинах. Оскільки поживні речовини уже не надходять, рослини швидко витрачають запаси їх і «худнуть». Якщо вологість нижча за 65 %, припиняються природні фізіологічні процеси, пов’язані з голодним обміном речо­вин і діяльністю ферментів, починається автоліз (саморозкладання). Це також частково ферментативний обмін. Він відбувається під впливом ферментів, які ще активні, але діють розрізнено. Автоліз призводить до зниження поживності сіна. Якщо умови сушіння не­сприятливі, випадають дощі, розвиваються гриби, пліснява, корм денатурується і стає нестандартним.

У процесі швидкого сушіння на сонці втрати поживних речовин не перевищують 5 % сухої речовини. Отже, сіно треба сушити шви­дко в покосах і потім у валках, після чого відразу збирати в скирти або під навісами і досушувати активним вентилюванням. За да­ними В.А. Бориневича, у процесі автолізу рослин, коли траву до­сушують у копицях, стогах і навіть у валках, у ній нагромаджу­ються ароматичні речовини, які визначають якість сіна, його ха­рактерний запах. Відбувається також гідроліз білка через деякий час.

Слід зазначити, що процес сушіння трави в природних умовах досить тривалий, тому голодний обмін речовин у клітинах і автоліз поєднуються з вимиванням поживних речовин, що залишились, внаслідок чого збільшуються втрати. Втрачаються насамперед небіл- кові азотисті речовини, і лише в темряві через 48 год спостерігають­ся значні втрати загального, зокрема білкового, азоту. У міру підси­хання трав гідроліз білка різко зменшується, а потім зовсім припи­няється. Розкладання білка до амінокислот і зміна співвідношення їх спостерігаються, за даними С.Я. Зафрена, на першому етапі го­лодного обміну. При цьому може збільшуватись вміст триптофану й лізину. При більш глибокому голодному обміні, за даними цього автора, нагромаджуються аспарагін та аміак. За наявності цукру частина їх на початку утворення може брати участь в синтетичних процесах і знову перетворюватись на амінокислоти і навіть на білок. Однак ці процеси відбуваються не завжди, що підтверджується до­слідами Девіса. У цілому при швидкому сушінні склад протеїну змінюється незначно. Проте повільне сушіння сіна неприпустиме. Разом із тим сушіння трав у приміщенні призводить до більших втрат, ніж на сонці (табл. 94).

Не рекомендується довго тримати сіно в покосах і валках, незва­жаючи на корисні зміни, які відбуваються в ньому під впливом со­нячних променів. Внаслідок пересушування збільшуються втрати найціннішої його частини — листочків.

Перетравність листя трав становить 90 - 95 %, тоді як загальна перетравність рослин — 70 - 75 %. Отже, поживність втраченої час­тини урожаю вища за середні показники поживності корму, і втра­ти, виражені в кормових одиницях, більші, ніж втрати сухої речо­вини.

Досушування сіна в скиртах активним вентилюванням треба ор­ганізувати так, щоб пров’ялена маса надходила на досушування в невеликих кількостях, що дасть змогу уникнути її самозігрівання. При великих потоках корму це зробити важко. Тому роблять кілька скирт і розміщують у разі потреби в довгих скиртах (до 50 м) венти­лятори із двох боків. Те саме роблять і при досушуванні пров’яленої маси під навісами: установлюють вентилятори з торців або на пев­ній відстані один від одного упоперек скирт.

Буре сіно. Бурого кольору сіно набуває в скирті внаслідок само­зігрівання. Таке сіно готували ще в 30-ті роки минулого століття. Самозігріванням готували і так зване «горіле» сіно: сінну скирту швидко розкидали, і вона досихала, оскільки теплота, що в ній утворилась, прискорювала видалення вологи з рослинної маси. Ни­ні в практиці відомі способи заготівлі сіна у 80-х роках ХХ ст., які називали — михайлівський, кримський, херсонський та ін., за яки­ми вологість пров’яленої трав’яної маси в покосах доводили до 38 — 40 %, подрібнювали і закладали в траншеї, трамбували. Проте не завжди вдається так утрамбувати траву, щоб запобігти її самозігрі­ванню. Тому заготовлене таким способом сіно практично теж буре. Краще в такому випадку готувати якісний сінаж.

Хімічними аналізами доведено, що приготування сіна самозігрі­ванням пов’язане з великими втратами його поживності і якості. У процесі меланізації, який відбувається при цьому (сполучення цук­рів і вуглеводів з білками), утворюються важкоперетравні або зовсім неперетравні сполуки, внаслідок чого сіно стає бурим.

За даними С.Я. Зафрена, перетравність протеїну навіть звичай­ного сіна невисока — у середньому 53,7 %, злегка бурого — 26,2, дуже бурого — 0,5; вміст білка у ньому — відповідно 51,1; 11,1 і 0 %, Бер — 65,4; 57,7 і 48,9 %, а кормових одиниць — 0,67, 0,60; 0,40. Отже, у разі самозігрівання сіна перетравність протеїну різко зни­жується або він може стати неперетравним.

Підсолювання і обробка сіна консервантами. Інколи злегка зволожену масу (22 — 24 %) при закладанні в скирту солять (від 0,5 до 2 % солі на 1 т сіна). Це ефективно лише при вологості трав’яної маси не більш як 25 — 26 %. При більшій вологості (26 — 28 %) потріб­но більше солі, чого допустити не можна.

За останніми науковими даними, обробку вологого сіна аміаком вважають недоцільною. Не зовсім доведено потребу в обробці його й іншими препаратами, насамперед пропіоновою кислотою. Цей захід значно здорожчує вартість корму (про це йдеться у спеціальному розділі).

Високоякісне сіно готують залежно від виду травостою, погодних умов і наявної техніки. Готують розсипне чи тюковане сіно, сінну січку або збирають його рулонним підбирачем. Останній спосіб краще використовувати для заготівлі сіна із злакових трав і злако­во-бобових сумішей.