Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.1. Організаційно-правові форми підприємництва

Усі організаційні одиниці виробничого підприємництва, тобто фірми, розрізняються за правовими, фінансово-економічними та організаційно-управлінськими ознаками.

Правові ознаки характеризують юридичні аспекти створення статутно­го фонду фірми, статусу учасника (або засновника) фірми, регулюють майнові відносини між учасниками та фірмою.

До правових ознак належать такі:

► право власності на капітал та заснов­ники;

► джерела формування та розмір статут­ного фонду;

► обмеження права стати учасником;

► права учасника на майно у разі його виходу зі складу фірми;

► юридична відокремленість фірми від учасників.



Фінансово-економічні ознаки такі:

► участь у розподілі прибутків;

► відповідальність за зобов’язаннями фірми;

► розподіл майна у разі припинення діяльності фірми.

Організаційно-управлінські ознаки характеризують можливість для учасників займатися безпосередньо управлінською роботою, тобто виконувати функції керів­ництва фірмою, впливати на її оперативну виробничо- господарську діяльність, у тому числі забезпечення тру­довими ресурсами.

Організаційно-управлінськими ознаками є:

► участь в управлінні фірмою;

► використання найманої праці;

► автономність виробничо-господарської діяльності від учасників.

Організаційною одиницею підприємництва є фірма або компа­нія. Це узагальнена назва будь-якої виробничої одиниці, незалежно від її розмірів, організаційно-правової форми і форми власності. Підприємництво може здійснюватися в різних організаційно-пра­вових формах, які встановлюються законодавством країни. В цьому виявляються нормативні аспекти підприємництва на етапі органі­зації (реорганізації) фірми. Найпоширенішими організаційними формами виробничого підприємництва є:

► одноосібне володіння (за законодавством України це може бу­ти приватне підприємство — юридична особа, заснована на приват­ній власності громадянина України; сімейне підприємство — юриди­чна особа, заснована на приватній власності членів однієї сім’ї; фізи­чна особа, зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності);

► партнерство (товариство з додатковою відповідальністю; повне товариство; командитне товариство);

► корпорація (юридичний об’єкт, відокремлений від своїх безпо­середніх власників).

Крім того, законодавством України передбачені народні, орендні та державні підприємства, які також можуть належати до розряду корпорацій. Особливе місце посідають кооперативи та фірми будь- якої організаційно-правової форми з іноземною кваліфікованою або некваліфікованою інвестицією, діяльність яких регламентується спеціальними законодавчими актами.

Наведемо більш детальну характеристику кожної з трьох основ­них організаційних форм виробничого підприємництва. Першим є підприємство, яке існує як особисте володіння, або особиста влас­ність.Одноосібна власність належить одній особі, одній сім’ї. У США, наприклад, таких одноосібних підприємств приблизно 15 млн. Одноосібна власність охоплює 10 — 14 % фінансового обсягу всього американського бізнесу. Звичайно одноосібний підприємець є універсалом: генеральним менеджером з продажу, збуту, реклами, фінансів, кадрів і постачання. Рейтинг кредитоспроможності одно­осібника не дуже високий порівняно з великими фірмами. Ця фор­ма має низку переваг:

► власникові фірми повністю належить прибуток фірми;

► володар фірми має низькі витрати, пов’язані з організацією виробництва;

невеликі розміри фірми дають власникові змогу підтримувати контакти зі своїми робітниками і покупцями продукції.

Недоліками особистого володіння є:

► обмежені можливості для розширення виробництва;

► несприяння банків у наданні значних кредитів;

► необмежена відповідальність за фінансовий стан підприємст­ва, оскільки все майно володаря за рішенням суду може бути на­правлене на компенсацію вимог кредиторів і погашення боргів;

► власник фірми повинен бути компетентним у всіх виробничих та фінансових питаннях і мати здібності до підприємництва.

Друга організаційна форма виробничого підприємництва — це партнерство, тобто товариство, яке передбачає об’єднання капіта­лів двох або більше господарюючих суб’єктів. Угода між його чле­нами містить такі пункти: повноваження кожного партнера; три­валість угоди; суму, інвестовану кожним партнером; схему розпо­ділу прибутків і можливих збитків; заяву про фінансові необхідні процедури в товаристві; процедуру прийняття нових партнерів і ліквідації товариства. У середині 80-х років у США нараховува­лось 2 млн товариств. У 1997 р. в Україні було зареєстровано по­над 16 тис. господарюючих товариств. Партнерство має такі пере­ваги:

► широкі можливості для розширення виробництва;

► збільшення можливості одержання кредиту;

► залучення професійних менеджерів.

Недоліки цієї організаційної форми полягають у тому, що при генеральному партнерстві, у разі банкрутства фірми, всі її спів­власники несуть необмежену відповідальність. Компаньйон, якому належить 1 % власності фірми, відповідає так само як і той, кому належить решта 99 %. Складності виникають у разі ліквідації і реорганізації фірми в інші види виробництва. Зокрема, передба­чається залежність юридичного існування від виходу партнерів із фірми.

Третя організаційна форма виробничого підприємництва — це корпорація, тобто об’єднання, спілка, акціонерна форма власності, що передбачає колективну власність капіталу, а також зосереджен­ня функцій управління підприємством у руках верхнього ешелону професійних управлінців (менеджерів), що працюють за наймом. Важливою ознакою корпорації є гарантоване законодавством право на довічне існування незалежно від змін складу власників капіта­лу. Невід’ємна особливість корпорації полягає в тому, що у разі бан­крутства вона розпоряджається лише майном корпорації, а не май­ном власників або акціонерів, тобто є компанією з обмеженою відпо­відальністю.

Корпорації мають панівне становище в економіці багатьох роз­винених країн за обсягом продукції, що виробляється, або наданих послуг.

Поєднання різних форм власності надає необхідної гнучкості економіці, сприяє формуванню більш гармонійних структур, що мають переваги великих і малих господарських форм. Зі збільшен­ням розмірів підприємств збільшується також кількість підпри­ємств, які контролюються корпораціями. Якщо на початку XX ст. під контролем корпорацій у США було 23,7 % всіх підприємств, в 1930 р. — 51,7 %, то в 1995 р. — 68,9 %.

Увесь прибуток корпорації належить її акціонерам (учасникам) і поділяється, як правило, на дві частини: перша — дивіденди (від­сотки) для утримувачів акцій; друга — призначена для реінвесту- вання. Основні переваги корпорації такі:

► можливість мобілізації додаткових капіталів випуском цінних паперів;

► використання наукових методів управління і професійних ме­неджерів;

► можливість використання грошового ринку і ринку капіталів дає змогу гнучко зорієнтувати програму з одного виду діяльності на інший;

► корпорація існує незалежно від того, скільки разів змінюва­лись її власники.

Корпораціям властиві також певні недоліки, зокрема, такі:

► високі подвійні податки на одиницю прибутку: спочатку опо­датковується прибуток корпорації, а потім — дивіденди акціонерів при їх виплаті;

► значні організаційно-економічні труднощі при реєстрації фірми;

► більша регламентованість з боку держави.

Порядок корпоратизації підприємств визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 508. Корпорати- зації також підлягають державні підприємства, закриті акціонерні товариства, понад 75 % статутного фонду яких перебуває у держав­ній власності, а також виробничі та науково-виробничі об’єднання, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством.

Розглядаючи такий аспект, як «власність», слід зупинитися та­кож на інших підприємствах.

Приватне підприємство — це юридична особа, заснована на вла­сності громадянина з правом використання найманої праці. Засно­вник може не виконувати трудових обов’язків на фірмі, але має право повного розпорядження прибутком фірми після сплати пода­тків та інших обов’язкових відрахувань, зборів і платежів. Держава стимулює розвиток саме такої категорії приватних фірм, вбачаючи в них перспективний осередок потужного в майбутньому приватного сектора економіки. Для здійснення управлінських функцій заснов­ник може найняти професійного менеджера. Розміри приватного підприємства законодавчо не обмежуються. Економічна привабли­вість створення такої форми підприємництва відображується мож­ливістю для засновника одержувати доходи у вигляді заробітної плати, премій, матеріальної допомоги тощо, розміри яких він вста­новлює самостійно при безпосередньому керівництві фірмою та у вигляді частини прибутку, спрямованої на споживання, розмір якої не має нормативного обмеження та встановлюється засновником одноосібно.

Державне підприємство — це юридична особа, засновником якої виступає держава. Розрізняють державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності та власності адміністративно- державних одиниць (комунальна власність). Ця категорія підпри­ємств характеризується такими економічними перевагами: часткова гарантованість в забезпеченні підприємства обсягом робіт за допо­могою держзамовлень та держконтрактів; деякі пільги в сфері по­даткових відносин, ресурсозабезпечення, надання кредитно-грошо­вої допомоги, соціальної захищеності працюючих з одного боку, а з другого — більш жорсткий контроль за використанням коштів, які спрямовуються на споживання, за своєчасністю сплати в держ­бюджет, визначеної частки дивідендів на вкладений капітал.

Створення державних підприємницьких структур доцільне з ме­тою забезпечення раціональної структури економіки в стратегічно важливих народногосподарських секторах та розвитку необхідних галузей.

Наслідком функціонування приватних і державних підприєм­ницьких структур є утворення відповідно приватного та державного секторів підприємництва, які вступають у взаємодію та суперечності між собою. Взаємовідносини державного і приватного секторів під­приємництва відбуваються на основі ділових угод, в яких обумовлю­ється питання імпорту і експорту продукції; спільного використання найманої праці.

Орендне підприємство — це юридична особа, що створюється на підставі угоди між державним органом (Фондом державного майна) і організацією орендарів, яка формується за рішенням трудового колективу. Орендне підприємство є гнучкою і ефективною організа­ційною формою на етапі переходу до ринку, що найбільше забезпе­чує організаційну і психологічну підготовку до підприємницької ді­яльності з її вільними ринковими відносинами і підприємницьким ризиком.

Усі організаційні особливості регламентуються угодою про орен­ду, яка укладається відповідно до чинного законодавства про орен­ду і гарантує тимчасове і платне користування орендованими засо­бами виробництва.

Орендна плата забезпечується доходами орендаря і гарантією прав держави (орендодавця). Її розмір залежить від виду оренди, характеру взаємовідносин суб’єктів оренди, попиту на орендоване майно та від інших оганізаційно-економічних чинників, але прин­ципові положення методів розрахунку плати за майно державних підприємств регламентуються державою, оскільки орендна плата є одним з регуляторів підприємництва.

Народне підприємство — це господарюючий суб’єкт ринкових відносин, в якому все майно або його частина належить колективу в цілому і кожному окремо залежно від його трудового внеску. На­приклад, в умовах народного підприємства викуповуються оборотні засоби і беруться в оренду основні засоби виробництва. Обігові кош­ти викуповуються за рахунок позики, кредитних коштів, а основні фонди народне підприємство бере в оренду з пільговою орендною платою, яка не перевищує амортизаційних відрахувань. Створення його доцільно починати з невеликих і середніх фірм (до 500 пра­цюючих). Орендодавцями виступають холдингові фірми, державні підприємства. Вони є власниками майна. Користувачами амортиза­ційних відрахувань є народне підприємство.

Економічні переваги народного підприємства такі:

► додаткова продукція може реалізовуватися за ринковими ці­нами;

► залишки фонду оплати праці передаються безкоштовно на­родному підприємству;

► капітальний ремонт фондів здійснюється за рахунок орендо­давця;

► обсяг реалізованої продукції зменшується за договірними цінами і реалізується за ринковими цінами у міру викупу підпри­ємства;

► формується індивідуальний дохід робітника. Індивідуальний дохід Ід обчислюється за формулою

де ДФ нп — пайовий фонд народного підприємства, тобто залишко­ва вартість основних фондів і балансова вартість інших матеріаль­них цінностей, які створені й придбані за рахунок власних коштів народного підприємства за всі роки; ЗП — заробітна плата од­ного робітника за весь час його роботи в народному підприємстві; ЗП нвп — заробітна плата всього промислово-виробничого персона­лу народного підприємства за весь час існування.

Розрахунок проводиться (з урахуванням чинника інфляції).

Виробничий кооператив — це організаційно-правова форма здій­снення виробничої діяльності не менш як трьома громадянами, які об’єднали свої трудові, майнові та фінансові ресурси, паї з метою одержання прибутку. Члени кооперативу, крім внесення своїх паїв у загальний статутний фонд, повинні обов’язково виконувати тру­дові обов’язки, тобто брати безпосередню участь у виробничій діяль­ності кооперативу.

Виробничі кооперативи мають право використовувати найману працю. Всі питання виробничо-господарської діяльності повинні узгоджуватись також правлінням кооперативу. Дохід членів коопе­ративу формується із заробітної плати, премій, додаткових виплат згідно з чинним законодавством та з частини прибутку, що розподі­ляється між членами кооперативу у вигляді відсотків на внесений пай пропорційно його вартості.

Виробничий кооператив у разі банкрутства несе відповідальність за своїми зобов’язаннями всім своїм майном.

Особливе місце серед сучасних організаційних форм підприєм­ництва належить господарським товариствам — структурам, ство­реним на засадах угоди юридичних осіб і громадян об’єднанням їх майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибут­ку.

Акціонерне товариство має статутний фонд, поділений на визна­чену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відпові­дальність за зобов’язаннями тільки майном товариства. В акціонерних товариствах обов’язковим є створення резервного фонду за рахунок щорічних відрахувань із прибутку до досягнення ними встановленого розміру.

Відкрите акціонерне товариство — товариство, акції якого розпо­всюджуються шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на бі­ржах.

Закрите акціонерне товариство — товариство, акції якого розпо­всюджуються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, конвертуватися, а також продаватися на біржі.

Акціонерним товариством може стати будь-яке об’єднання відпо­відно до засновницького договору між підприємствами і організаці­ями, що входять у систему цього об’єднання як самостійні юридичні особи. Це дасть можливість зміцнити економічну самостійність і відповідальність за результати роботи кожного члена акціонерного товариства.

Акціонерне товариство може бути створене у такій послідовності:

1. Розрахунок вигідності структури витрат, пов’язаних з органі­зацією акціонерного товариства, розрахунок результатів функціо­нування.

2. Складання установчих документів (статуту) та установчої уго­ди, в яких зазначені гарантії виконання фінансових і юридичних зобов’язань.

3. Подання бланків на випуск цінних паперів (акцій) на певну суму.

4. Отримання дозволу фінансового управління на продаж акцій.

Є різні види акцій, але спочатку дамо її визначення.

Акція— це цінний папір, який дає акціонерові право брати участь в управлінні товариством, у розподілі прибутку і розпродажу залишків майна у разі ліквідації товариства.

Основні види акцій:

► іменні, власник яких має бути зареєстрований акціонерним товариством;

► на пред’явника, які можуть бути продані простою передачею;

► привілейовані — підприємство гарантує виплату дивідендів незалежно від розмірів прибутку. У разі недостатнього прибутку дивіденди за привілейованими акціями виплачуються за рахунок
резервного фонду, але сума випущених привілейованих акцій не повинна перевищувати 10 % статутного фонду;

► вінкульовані, що можуть передаватися лише з дозволу фірми;

► без номінальної вартості— у разі ліквідації товариства гаран­тується лише певна частина їх вартості;

► прості основні (акції першого випуску), що дають право голосу, але не дають право на певні дивіденди.

Переваги акціонерного товариства такі:

► забезпечується горизонтальне переміщення матеріальних і фінансових ресурсів;

► об’єднуються виробничі структури за принципом об’єднання капіталу;

► створення акціонерної власності дає підстави для формування середнього класу власників, що є основою ринкової системи;

► відбувається суміщення інтересів підприємств і працюючих завдяки формуванню акціонерного прибутку.

Джерелом виплати дивідендів за цінними паперами має бути частина прибутку, пропорційна частці акціонерного фонду в сумі виробничих фондів. Це є госпрозрахунковий дохід, одержаний у ре­зультаті використання акціонерного капіталу.

Розрахунок дивідендів при випуску акцій для додаткової мобілі­зації коштів містить кілька послідовних кроків:

1) визначення вартості основних фондів і обігових коштів, що є носієм власності майна (Воф );

2) рішення, на яку суму випустити акції (Ак);

3) обсяг продажу продукції (Опр );

4) Подпись: 5) визначення обсягу продукції, який припадає на суму акцій:визначення фондовіддачі (Ф) як результат порівняння обсягу продаж з сумою акцій і виробничих фондів. Це сума продукції, що припадає на одиницю капіталу (К):



6) визначення прибутку від реалізації продукції як різниці між виручкою від реалізації та витратами (П р);

7) визначення прибутку від акцій акціонерів:


8) визначення чистого прибутку від акцій акціонерів (Пач) (ві­зьмемо до відома частку платежів в бюджет та інших виплат з при­бутку акціонерів — п'):


де п — загальна сума платежів у бюджет та інших виплат з прибут­ку акціонерного товариства;

9) розрахунок суми дивідендів, що одержують акціонери:


де Да — встановлений розмір дивідендів на акції, %;

10) визначення суми прибутку, що залишається вільною від будь- якого розподілу (нерозподілений прибуток акціонерного товариства):


Товариство з обмеженою відповідальністю (ГОВ) має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчи­ми документами. Учасники несуть відповідальність тільки в ме­жах вкладів. Учасники ТОВ, які не повністю внесли свої частки, несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства недовнесе- ною часткою внеску. ТОВ зберігає всі ознаки акціонерного това­риства, вартістю придбаних акцій є вартість внеску учасника у статутний фонд.

Інші види підприємницьких структур у вигляді підприємств під­падають під категорію «партнерства». Організаційно створювати такі фірми значно легше порівняно з іншими видами товариств, але вони мають підвищений рівень майнового ризику для учасників у разі припинення діяльності. Цей факт не стимулює широке впрова­дження таких організаційних форм у виробничу фірму.

Товариство з додатковою відповідальністю має статутний фонд, учасники несуть відповідальність у межах внесків, а при недо­статності цих сум — додатково майном, що належить їм, в одна­ковому для всіх учасників розмірі, кратному внеску кожного учасника.

У повному товаристві учасники займаються спільною підприєм­ницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зо­бов’язаннями товариства всім своїм майном. Засновницький договір про повне товариство має визначати розмір кожного учасника, роз­мір, склад і порядок внесення внесків, форму участі їх у справах то­вариства. Справи повного товариства ведуться за загальною згодою всіх учасників або всіма ними, або одним чи кількома з них, які ви­ступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повно­важень учасників визначають дорученням, яке має бути підписано рештою учасників товариства.

Командитне товариство — це товариство, коли поряд з одним або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, існує також один або більше учасників, відповідальність яких обмежується внес­ком у майні товариства (вкладників). Якщо у командитному то­варистві беруть участь два або більше учасників з повною відпо­відальністю, то вони несуть солідарну відповідальність за борга­ми товариства.

Спільне підприємство (СП) є найпоширенішою організаційною формою підприємств з іноземними інвестиціями, що створюється на засадах змішаних форм власності об’єднанням майна українсь­ких та іноземних учасників. Іноземному інвестору належить лише частка статутного фонду. Як і всі інші форми господарювання СП мають позитивні та негативні сторони. Позитивні сторони такі:

► можливість використання передових світових технологій, про­гресивних видів устаткування, матеріалів;

► акумулювання фінансових ресурсів;

► запозичення досвіду роботи іноземного партнера в галузі мар­кетингу, фінансів, менеджменту персоналу, організації виробницт­ва тощо;

► здійснення інноваційної діяльності;

► використання господарських зв’язків українського партнера та його досвіду господарювання на українському ринку.

Негативними сторонами СП є:

► загальновизнане ставлення до СП як до ризикових підпри­ємств з високим ступенем конфліктності між партнерами;

► прийняті в Україні вимоги до СП з іноземною інвестицією у вільноконвертованій валюті (ВКВ) у сфері розрахунків за викорис­тання державної власності, землі, а також за приватизацію цих об’єктів (як правило, у ВКВ);

► великі труднощі з оформленням реєстраційних документів, якщо потенційним партнером СП з української сторони є фірма державної форми власності.

Існують також підприємства зі стовідсотковою іноземною участю, які передбачають формування статутного фонду фірми тільки на правах власності іноземного інвестора.

Розглянемо «розмірний» аспект сучасних форм підприємництва. Як засвідчує світова практика, малим формам підприємницької ді­яльності належить важлива роль в економічному зростанні, соці­альній переорієнтації виробництва, насиченні ринку товарами і по­слугами, вирішенні проблем зайнятості трудових ресурсів, приско­ренні науково-технічного прогресу, оздоровленні економіки країни тощо.

Малі підприємства здатні позитивно вплинути на розвиток сіл, невеликих міст, відродження художніх і підсобних промислів, вирі­шення екологічних проблем. Для забезпечення умов розвитку і функціонування малих підприємств має бути створене відповідне економічне середовище.

Міністерства і відомства, місцеві органи влади мають сприяти створенню малих підприємств, їхньому матеріально-технічному за­безпеченню, передаванню, продажу та здаванню в оренду вільних виробничих потужностей, що не використовуються, машин і устат­кування, законсервованих, недобудованих об’єктів. Малі підприємс­тва ефективні насамперед щодо виробництва товарів широкого вжитку і надання побутових послуг населенню, нарощування виро­бництва будівельних матеріалів, здійснення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт за новими перспективними на­прямами, забезпечення прискореного впровадження їх.

Малі підприємства можуть створюватися в усіх галузях на основі будь-яких форм власності, у тому числі змішаних, та здійснювати всі види господарської діяльності, які не забороняє чинне законо­давство і які відповідають цілям, передбаченим їхніми статутами. Для здійснення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, ма­ле підприємство зобов’язане одержати необхідну ліцензію у поряд­ку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

До малих підприємств належать новостворювані та діючі підпри­ємства, які мають таку чисельність працюючих:

► у промисловості та будівництві — до 200 чол.;

► в інших галузях виробничої сфери — до 50 чол.;

► у науці та науковому обслуговуванні — до 100 чол.;

► у галузях невиробничої сфери — до 25 чол.;

► у роздрібній торгівлі — до 15 чол.

Підприємства, що здійснюють кілька видів господарської діяль­ності, належать до малих за критеріями того виду, який становить найбільшу частку в обсязі продукції (робіт, послуг).

Малі підприємства створюються:

► громадянами, членами сім’ї та іншими особами, які спільно ведуть господарство;

► державними, орендними, колективними, спільними підпри­ємствами, громадськими організаціями та їхніми підприємствами, кооперативами, акціонерними, господарськими асоціаціями, іншими підприємствами та організаціями, що є юридичними осо­бами;

► державними органами, уповноваженими управляти держав­ним майном.

При організації малих підприємств на основі змішаних форм власності вид підприємництва визначають з переважної частки майна власників, які створили підприємство.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1992 р. № 358 затверджено положення про Державний комітет України по сприянню малим підприємствам і підприємництву (Держпідприєм- ництво України). У своїй діяльності він керується Конституцією України і законодавчими актами України. У межах своєї компетен­ції цей комітет організовує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний контроль за виконанням їх.

До сфери державної підтримки належать усі суб’єкти підприєм­ництва незалежно від обраних ними організаційних форм підпри­ємницької діяльності та форм власності, на яких вони засновані. Державна підтримка і координація розвитку підприємництва, в то­му числі малого бізнесу, полягає у реалізації стратегії державної політики розвитку суспільного виробництва, сприянні структурній перебудові економіки, формуванні системи заходів щодо забезпе­чення економічної самостійності України.

Держпідприємництво України сприяє розміщенню державних замовлень на малих підприємствах, у тому числі на конкурсній ос­нові, забезпеченню їх матеріально-технічними ресурсами. Разом з органами державної виконавчої влади, регіональними та галузеви­ми формуваннями підприємців цей комітет розробляє пропозиції щодо створення фінансових, інноваційних, страхових фондів.

Концерн є сучасною економічною формою промислового багато­галузевого об’єднання. Спираючись на диверсифікацію виробницт­ва, концерн об’єднує в своєму складі десятки, сотні підприємств, на­уково-дослідних установ, навчальних центрів випробувальних полі­гонів та інших ланок, які забезпечують діяльність економічного комплексу. Окремі структури концерну нерідко розташовуються у різних країнах.

Внутрішньофірмовий жорсткий контроль, поєднаний з господар­ською самостійністю підприємств, відділів, філіалів концерну, дає можливість концерну досягти ефективної діяльності всередині кра­їни і на світовому ринку. Майже всі великі компанії світу є сьогодні концернами, які спираються на мережу численних невеликих і се­редніх виробників.

Пошук нових форм господарювання привів до створення в еко­номіці України концернів як форми промислового багатогалузево­го об’єднання. У його складі велика кількість виробничих, науко­вих, технологічних, проектних, навчальних, торговельних, фінан­сових та інших ланок. Це дає змогу істотно підвищити ефектив­ність виробництва. Для цього концерни мають будувати свою діяльність за законами ринку, використовуючи прогресивний сві­товий досвід.

Керує концерном правління, яке складається з власників вели­ких пакетів акцій. Воно вирішує принципові питання діяльності концерну, здійснює контроль і загальне керівництво його справами. Оперативне керівництво справами концерну виконує рада директо­рів (менеджерів).

Концерн доцільно створювати тоді, коли є такі чинники:

► кілька галузей взаємопов’язані технологічним процесом, по­требують забезпечення газом, нафтою, енергоносіями, системами комунікацій;

► діє режим єдиного технологічного регулювання;

► створення концерну сприяє багатоканальному використанню сировини і матеріалів;

► забезпечується повнота циклу: наука — техніка — розробка — інвестування — виробництво — збут — споживання;

► головний принцип — лідерство великих структур на ринку продукції.

Результатом створення концернів є поліпшення цілої низки на­прямів господарсько-виробничої діяльності підприємств, які ввій­шли до їх складу. Основні з них такі: оптимальні внутрішні струк­тури; оперативність горизонтальних зв’язків; досягнення принци­пу саморозвитку; концентрація ресурсів дає змогу маневрувати і забезпечувати інформаційне, інженерне, маркетингове обслугову­вання.

Консорцум— одна з форм монополій, тимчасова угода між кіль­кома промисловими підприємствами заради спільного розміщення позик, науково-технічних розробок, комерційних операцій великого масштабу, здійснення великого проекту. Форма консорціуму харак­терна для об’єднання європейських країн з метою реалізації проек­тів, що мають високу вартість, які протистоять сильній конкуренції американських і японських монополій.

Останнім часом у нашій країні з’являються консорціуми в сіль­ському господарстві, у галузі переробки сільськогосподарської про­дукції, сфері послуг, туризмі, готельному господарстві, виробництві будівельних матеріалів.

У сільському господарстві перший консорціум створено в 1988 р., який об’єднав на добровільних взаємовигідних засадах низку агрокомбінатів, агрофірм і об’єднань для спільного викорис­тання виробничих потужностей та інфраструктур, створення спільної торговельної мережі, розвитку взаємного комерційного кредиту тощо.

Форма консорціуму дає змогу оперативно сконцентрувати фінан­сові ресурси для розширення виробництва, розвитку ключових на­прямів економіки. Консорціуми створюються з метою об’єднання фінансових і матеріальних коштів, необхідних для реалізації цін­них проектів (створення нового або модернізація існуючого вироб­ництва, інфраструктури, наукового центру тощо).

Консорціум є формою об’єднання трудових, наукових та інших ресурсів на основі добровільної економічної інтеграції незалежних, позавідомчих товаровиробників різних форм власності. Форма кон­сорціуму характерна для об’єднання європейських країн в аерокос­мічній та електронній промисловості.

Взаємозалежність економіки різних країн приводить до викорис­тання форм консорціуму для міжнародних угод за участю держави, що виступає як гарант. Наприклад, в Україні в результаті здійс­нення економічної реформи з’являються такі об’єднання в нафтодо­бувній, авіаційній та інших галузях.

Консорціум діє на підставі договору або статуту, який затверджу­ється засновниками або власником. Учасники консорціуму зберіга­ють право юридичної особи. Організаційно правовими формами консорціуму є товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства.

Головує в консорціумі монополія, яка вибирає учасників угоди (консортів).

Асоціація — це добровільне договірне об’єднання підприємств, які з’єднали частини своїх матеріальних і фінансових ресурсів з ме­тою вирішення спільних виробничих завдань. Асоціація створюєть­ся для постійної господарської діяльності учасників без втручання в їхні ділові справи.

Учасники асоціації зберігають ознаки юридичної особи, мають право входити в інші господарські об’єднання. Керує асоціацією правління, склад якого обирається на загальних зборах учасни­ків.

Доцільним є формування статутних об’єднань у вигляді асоціа­цій у тих галузях виробництва, які потребують широких зв’язків з кооперації, фінансової підтримки для розвитку окремих ланок єди­ного виробничого процесу, інвестування в науково-технічні проекти

з метою впровадження інновацій.

Контрактне підприємство — це новий великий крок до ринку, який за значущістю можна порівняти хіба що з орендою майна. Різниця полягає в тому, що право оренди поширюється тільки на майно, а підприємництво — це по суті оренда права власності і роз­поряджання господарством у цілому на певний термін. Тому конт­рактне підприємство належить до найбільш розвинених форм ви­робничих відносин, які задовольняють вимоги та інтереси ринку.

Контрактне підприємництво здатне істотно підвищити ефектив­ність використання наявної матеріально-технічної бази, а також фінансових матеріальних і трудових ресурсів підприємства. Цьому сприяють такі чинники.

По-перше, різке посилення і встановлення необмеженого сти­мулювання керівників за результати господарської діяльності й підприємництва. Загальновідома залежність результатів господар­ської діяльності колгоспу чи радгоспу від організаційних та інших здібностей керівника. Відомо багато прикладів, коли з приходом талановитого керівника господарство швидко розвивалося. Проте особиста зацікавленість і матеріальна винагорода керівника при цьому ніколи не відповідали економічним успіхам господарства і обов’язково обмежувались інструктивними вказівками. Тому під­приємницька ініціатива керівника у кращому разі трималась на його ентузіазмі.

Контрактне підприємництво передбачає встановлення рівня осо­бистого доходу підприємця. Варіанти механізму узгодження цих рівнів можуть бути різними: прямопропорційна, випереджальна чи зменшена частка доходу; частка доходу від прибутку; госпрозрахун­кового, валового доходу, вартість валової продукції і послуг, кіль­кості основних видів натуральної продукції і послуг, змішана част­ка. Кожен з варіантів слід узгодити з особливостями і умовами під­приємництва, його цілями і завданнями. Так, щодо економічно від­сталого господарства з слабкою матеріально-технічною базою може бути використаний варіант установлення доходу підприємця за ви­переджальною часткою. В контракті на передачу в підприємство економічно міцного господарства може передбачатися значна част­ка особистого доходу підприємця. В умовах спаду виробництва окремих видів продукції або необхідності стимулювання зростання виробництва в контракті на підприємство частка доходу найчастіше встановлюється від обсягу продукції або послуг.

По- друге, встановлення персональної, повної і незворотної від­повідальності підприємця за результати діяльності підопічних під­приємства. Здійснюючи діяльність на контрактній основі, підпри­ємець відповідає за зобов’язаннями керованого ним підприємства всім своїм майном, за винятком того, на яке за законодавчими ак­тами не може бути накладене стягнення. Таку саму відповідаль­ність він несе за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань, передбачених контрактом.

Відповідальність підприємця перед власником підприємства може бути реалізована:

► зниженням і навіть вилученням доходу підприємця за низькі результати діяльності;

► застосування майнових санкцій щодо підприємця за збиток, завданий підприємству;

► відшкодування підприємцем збитку, завданого майну підпри­ємства і тим самим його власникові. Така відповідальність обов’яз­ково має бути передбачена в контракті.

По-третє, різке підвищення ефективності й продуктивності праці на основі вторинного контрактного підприємництва може, в свою чергу, здавати в контрактне підприємництво керівникам і спе­ціалістам окремі підрозділи або брати на роботу керівників, спеціа­лістів та інших працівників на умовах найму. Тому в контракті до­цільно передбачити такі самі способи встановлення залежності осо­бистих доходів контрактантів від доходів учасників, їх підприємни­цької діяльності, як і в контракті першого керівника.

Оплата за наймом може регулюватися колективним договором, індивідуальним усним договором, внутрішньогосподарським поло­женням або договором з профспілковим органом, але має бути не нижчою від діючих державних ставок, розцінок і тарифів. Вторинне контрактне підприємництво сприяє різкому підвищенню ефектив­ності праці, тісному узгодженню його оплати з кінцевими результа­тамигосподарювання.

Створення селянських (фермерських) господарств зумовлене та­кими основними чинниками:

1. Із створенням селянських господарств з’являється багато аграр­них товаровиробників, що сприяє формуванню антимонопольної і конкурентоспроможної аграрної економіки. Чим більше селян­ських господарств, заснованих на приватній власності, тим менше можливостей для їх монополізації і тим більше — для взаємного конкурування.

2. Селянські господарства здатні швидше й надійніше поповнити торгівлю продовольством, без чого нормальний ринок неможливий. Переконливим доказом цього є те, що в сільському господарстві всіх країн з високою продуктивністю аграрної праці і продовольчим до­статком переважають фермерські господарства.