3.1.4. Шкідливі речовини

Згідно ГОСТ 12.1.007-76 «ССБП. Шкідливі речовини. Класифікація і загальні вимоги», шкідливою речовиною є така речовина, яка при контакті з організмом людини у випадку порушення вимог безпеки може викликати виробничі травми, професійні захворювання чи відхилення в стані здоров’я, які визначаються сучасними методами, як в процесі роботи, так і у віддалені терміни життя теперішнього і наступного поколінь.

За фізіологічною дією на організм людини всі шкідливі речовини можна поділити на групи:

Ø подразнюючі (аміак, сірчистий газ, хлор та ін.);

Ø задушливі (оксид вуглецю, сірковуглець та ін.);

Ø наркотичні (ацетилен, ацетон, бензин, дихлоретан, хладони та ін.);

Ø соматичні (метиловий спирт, арсен та його сполуки, ртуть, свинець тощо);

Ø пил декількох видів:

органічний

- рослинного чи тваринного походження (мука, цукор, тютюн та ін.),

- хімічних сполук (нафталін та ін.);

неорганічний (металевий),

мінеральний (гіпс, тальк, цемент та ін.).

У сфері торгівлі використовуються чи можуть утворюватися в технологічних процесах різноманітні шкідливі речовини.

Під час теплової обробки харчової продукції у повітря робочої зони виділяються продукти її термічної деструкції (акролеїн, оксид вуглецю, діоксид вуглецю та ін.), пари масел і жирів. У разі несправностей в холодильних камерах в навколишній простір можуть виділятися холодоагенти (аміак чи хладон).

Процеси просіювання і розфасування сипучих харчових продуктів (крохмалю, муки, цукру та ін.) супроводжуються утворенням пилу. В повітрі деяких приміщень торгових підприємств може міститися пил луб’яний, бавовняно-паперовий, бавовняний, льняний, шовковий. Небезпеку для здоров’я являють шкідливі речовини всередині дошників під час процесів окурювання і вивантаження капусти.

Внаслідок порушення правил безпеки під час зберігання та транспортування ацетону, розчинників, бензину, гасу та деяких інших легкозаймистих і горючих рідин пари їх можуть міститися в атмосферному повітрі, яке вдихають люди.

Шкідливі речовини можуть потрапляти в організм людини через органи дихання, шлунково-кишковий тракт, шкіряні покрови та слизові оболонки. Потрапляння цих речовин в організм людини у великих концентраціях призводить нерідко до гострих отруєнь. Довготривале потрапляння в організм деяких речовин навіть в невеликих дозах може викликати хронічні професійні отруєння (захворювання). Під дією пилу виникають гострі чи хронічні захворювання органів дихання.

Для виключення гострих і хронічних професійних отруєнь та захворювань встановлені гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин у повітрі робочої зони.

Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у повітрі робочої зони – це концентрації, які при щоденній (окрім вихідних днів) роботі протягом восьми годин чи при іншій тривалості, але не більше 41 години на тиждень, впродовж всього робочого стажу не можуть викликати захворювання чи відхилення в стані здоров’я, які визначаються сучасними методами, як в процесі роботи, так і у віддалені терміни життя теперішнього і наступного поколінь.

За ступенем небезпеки для організму людини всі шкідливі речовини поділяються на чотири класи:

І – надзвичайно небезпечні (ГДК < 0,1 мг/м³);

ІІ – високонебезпечні (ГДК = 0,1 … 1,0 мг/м³);

ІІІ – помірнонебезпечні (ГДК = 1,1 … 10,0 мг/м³);

IV – малонебезпечні (ГДК > 10,0 мг/м³).

Так, наприклад, аміак, нафталін і оксид вуглецю, які мають ГДК = 20 мг/м³, віднесені до IV-го класу небезпеки.

Фактичний вміст небезпечної речовини у повітрі робочої зони не повинен перевищувати його ГДК. За наявності у повітрі декількох шкідливих речовин одночасно дія суми відношень фактичних концентрацій кожної з них до їх ГДК не повинна перевищувати одиниці:

Вимоги до методики вимірювання концентрації шкідливих речовин у повітрі робочої зони викладено в ГОСТ 12.1.016-79 «ССБП. Повітря робочої зони. Вимоги до методик вимірювання концентрації шкідливих речовин».

Таблиця 1

Гранично допустимі концентрації шкідливих речовин

у повітрі робочої зони

Примітка : П – пара або газ; А – аерозоль; «+» - потрібний спеціальний захист шкіри та очей.

Концентрацію різноманітних газів у повітрі робочої зони можна визначити дуже щвидко і досить точно експресним методом із застосуванням хімічного газоаналізатора ГХ-М.

Цей прилад складається з сильфонового насоса ручної дії і набору індикаторних трубок, які вставляються в нього. Сутність методу полягає в зміні кольору індикаторного порошку в трубці внаслідок взаємодії його з тим чи іншим газовим компонентом, що міститься в досліджуваному повітрі.

Для визначення концентрації якого-небудь газу використовують відповідні індикаторні трубки, на поверхні яких написана його хімічна формула (СО, СО₂, SO₂ та ін.). При продуванні сильфонним насосом через трубку із відкритими кінцями відповідного об’єму повітря колір порошку змінюється на деякій дільниці, по довжині якої з допомогою шкали встановлюють концентрацію шкідливих речовин у відсотках (по об’єму).

Шкалу нанесено на поверхню індикаторних трубок і пакувальних коробок.

Вимоги до експресного методу вимірювання концентрації газових компонентів у повітрі викладено в ГОСТ 12.1.014-84 «ССБП. Повітря робочої зони. Метод вимірювання концентрації шкідливих речовин індикаторними трубками».

Пари аміаку в повітрі можна виявити за допомогою газоаналізатора інфрачервоного поглинання типу ГІП. Місця витоку аміаку в холодильних ках визначають за допомогою смужок паперу, просякнутих хімічними індикаторами. За наявності в повітрі аміаку такі смужки червоніють. За допомогою електронних витокошукачів можна встановити місця витоку хладону в холодильних ках. У разі потреби склад повітря можна визначити в спеціалізованих лабораторіях шляхом аналізу проб, набраних у виробничих приміщеннях.

Концентрацію пилу в повітрі визначають безпосередньо в робочій зоні за допомогою фотопиломіру. Принцип дії його заснований на ослабленні запорошеним повітрям променя світла від лампочки та зміні внаслідок цього фотоопору, включеного в одне з плечей мостової електричної схеми. Струм розбалансу реєструється мікроамперметром, стрілка якого переміщується вздовж шкали, проградуйованої в мг/м³.

Вміст пилу у повітрі можна визначити ваговим методом. Досліджуване повітря протягується за допомогою аспіратора через спеціальний фільтр, який зважують до і після відбору проби з точністю 0,1 мг. Збільшення маси фільтра ділиться на об’єм повітря, яке пройшло через нього, і визначається запорошеність (мг/м³).