1.2. Коротка історія еволюції управління земельними ресурсами

Управління земельними ресурсами має початок з давніх-давен, тому ви­никнення й розвиток наукової думки про процеси управління земельними ре­сурсами мають також багатовікову історію, однак ця наука є відносно “моло­дою” галуззю й її розвиток необхідно розглядати в загальному контексті соці­ального та економічного управління. Розвиток теорії управління земельними ресурсами нерозривно пов’язаний з розвитком теорії управління загалом.

Управління в тій чи іншій формі існувало завжди там, де люди працювали групами і, як правило, у трьох сферах людського суспільства:

1) соціальній - необхідність встановлення і підтримки порядку (в групах) у соціальних співтовариствах;

2) економічній - необхідність організації виробництва і перерозподілу ресурсів;

3) оборонній - захист від ворогів.

Навіть у найдревніших суспільствах були необхідні особистості, які б ко­ординували і спрямовували діяльність груп (збір їжі,будівництво житла і т. п.). Наприклад, єгипетські піраміди - це пам’ятник управлінського мистецтва того часу, оскільки будівництво таких унікальних споруд вимагало чіткос­ті в плануванні, організації роботи великої кількості людей, контролю за їхньою діяльністю.

Розглядаючи розвиток теорії і практики управління, можна виділити де­кілька історичних періодів.

Найбільш тривалим був перший період розвитку управління - починаю­чи з ІХ-УІІ тисячоліття до н. е. приблизно до XVIII ст. Перш ніж виділитися в самостійну галузь знань, людство тисячоліттями по частинках накопичувало досвід управління.

Перші найпростіші форми упорядкування та організації спільної праці існували на стадії первіснообщинного ладу. В цей час управління здійснюва­лось спільно, усіма членами роду, племені або громади. Старійшини і вожді родів і племен уособлювали собою початок управління усіх видів діяльності того періоду.

Приблизно в ІХ^ІІ тисячолітті до н.е. у ряді місцевостей Близького Сходу відбувався перехід від господарювання, що привласнює (полювання, збір плодів і т. п.), до принципово нової форми одержання продуктів - їхнього виробництва (виробнича економіка). Це стало початком у зародженні управ­ління, віхою в нагромадженні людством визначених знань у цій галузі.

У Стародавньому Єгипті був нагромаджений багатий досвід управління державним господарством. У цей період (3000-2800 рр. до н. е.) сформувався, властивий для того часу, державний управлінський апарат і його обслуговую­чий прошарок (чиновники-переписувачі та ін.).

Велика заслуга в розвитку теорії державного управління в період, який названий індустріальним (1776-1890), належить А. Сміту. Саме він є не лише представником класичної політичної економії, а й фахівцем у галузі управ­ління, оскільки проаналізував різні форми поділу праці і визначив обов’язки правителя і держави.

Великий вплив на формування багатьох наукових напрямів та шкіл управ­ління має вчення Р. Оуена. Його ідеї гуманізації управління виробництвом, а також визнання необхідності навчання, поліпшення умов праці та побуту ро­бітників актуальні й сьогодні.

Перший переворот у теорії та практиці управління пов’язаний зі створен­ням і використанням обчислювальної техніки. У 1833 р. англійський матема­тик Ч. Беббідж розробив проект “аналітичної машини” - прообраз сучасної цифрової обчислювальної техніки, за допомогою якої вже тоді управлінські рішення приймалися більш оперативно та обГрунтовано.

Наука про управління перебуває в постійному розвитку. Формуються нові напрями, школи, удосконалюється науковий апарат, з рештою, змінюють­ся самі дослідники та їхні погляди.

Головна ідея системної теорії полягає в тому, що жодна дія не починаєть­ся в ізоляції від інших. Кожне рішення впливає на всю систему. Системний підхід в управлінні дає можливість уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері перетворюється в проблему для іншої.

З погляду економіки організації (установи, підприємства) найбільш істот­ні в науково-методичному плані результати були отримані в рамках ситуацій­ного підходу: форми, методи, системи управління повинні істотно варіювати­ся залежно від сформованої ситуації, тобто центральне місце повинна займати ситуація. Це конкретний набір обставин, які надто впливають на організацію (установу, підприємство) в певний конкретний час. Іншими словами, суть рекомендацій з теорії системного підходу складається з вимог розв’язувати поточну, конкретну організаційно-управлінську проблему залежно від цілей організації (установи, підприємства) і сформованих конкретних умов, у яких повинна бути досягнута мета.

На кожному рівні управління не лише визначаються соціальні пріоритети, але й розробляються механізми їхньої реалізації (економічні, інформаційні, ор­ганізаційні, адміністративні та нормативно-правові). Соціальна сфера управлін­ня стає відносно самостійною, структурованою і масовою з погляду як об’єкта впливу, так і його суб’єкта, з’являється особливий тип керівника - ринковий. Кожний найнятий за контрактом муніципальний менеджер несе відповідаль­ність за управлінську діяльність та її результатами. Тобто він є підприємцем у сфері управління, що успішно конкурує з державним управлінням, створює необхідні суспільні противаги, без яких чиновницький апарат на всіх рівнях управління бюрократизується, вироджується і деградує. Як показав світовий досвід, це головний механізм формування відповідальної і професійної коман­ди не лише менеджерів, а й державних органів управління.

У цілому історія світового соціального управління налічує кілька управ­лінських революцій, які характеризують поворотні моменти в теорії і практиці управління.

Перша управлінська революція привела до виникнення влади жерців і зародженню писемності внаслідок ділового спілкування.

Друга революція, пов’язана з ім’ям вавилонського царя Хаммурапи, дала зразки сугубо світського аристократичного стилю управління.

Основним підсумком третьої революції в управлінні, що належить за ча­сом до царювання Навуходоносора II, стало поєднання державних планових методів регулювання з виробничою діяльністю.

Четверта революція збіглася із зародженням капіталізму і початком інду­стріального прогресу європейської цивілізації. Індустріальна революція довела, що чисто управлінські функції не менш важливі, ніж фінансові чи технічні.

П’ята управлінська революція знаменувала прихід нової соціальної сили - професійних менеджерів, класу управлінців, який став панівним у сфері управління матеріальним і духовним виробництвом.

Іншими словами, названі управлінські революції відповідають основним історичним віхам зміни культур і соціальних станів: влада жерців поступо­во витісняється пануванням військової і цивільної аристократії, на зміну якій прийшли заповзятливі буржуа, а останніх на історичній арені змінили найма­ні робітники, чи “пролетарі управління”, після чого соціально-управлінський цикл почався знову, але на якісно іншому рівні.

Початок розвитку управлінської науки в Україні було покладено в XVII ст. переважно в рамках теорії державного управління. У розвитку цієї системи важливу роль відіграв А. Л. Ордин-Нащокін (1605-1680), що зробив спробу введення міського самоврядування в західних прикордонних містах тодішньої Росії. Таким чином, А. Л. Ордин-Нащокін вважається одним з перших керів­ників, який поставив питання про розвиток не тільки стратегічного, а і тактич­ного управління на території України, яка була в складі Росії.