Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

5.4. Механізми управління земельними ресурсами на місцевому рівні

До основних цілей управління земельними ресурсами на місцевому рів­ні, де зосереджена державна, муніципальна і приватна власність на зем­лю, відносяться:

- захист інтересів суспільства і безпеки держави та громадян;

- забезпечення схоронності, раціонального використання державної і муні­ципальної власності на землю;

- підвищення прибутковості об’єктів власності на землю;

- поліпшення стану об’єктів власності, підвищення їхньої ринкової вартості;

- оптимізацію виробничих витрат на поліпшення об’єктів власності;

- забезпечення інтересів територіальних громад у процесі розробки реалізації комплексних програм розвитку держави і муніципальних утворень;

- вирішення соціальних завдань, пов’язаних з використанням державної і муніципальної власності на землю;

- розвиток інфраструктури і містобудування.

Реалізація цих цілей забезпечується шляхом вирішення таких завдань:

• прийняття законодавчих і нормативних актів;

• розмежування функцій у сфері регулювання земельних відносин;

• розмежування повноважень органів державної влади й органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин;

• здійснення діяльності з управління земельними ресурсами;

• постійний аналіз та оцінка ефективності використання земель різних кате­горій і цільового призначення та ін.

Завдання управління земельними ресурсами муніципалітету поділя­ється між різними органами таким чином:

- міська рада здійснює прийняття регламентів і програм розвитку територій;

- міські, селищні і сільські виконавчі органи реалізовують заходи щодо управління земельними ресурсами поселень, перерозподілу земель, регу­люванню земельного ринку, економічному стимулюванню раціонального землекористування;

- територіальні органи виконавчої влади здійснюють управління земельними ресурсами державної власності в межах муніципальних утворень у рамках повноважень, а також можуть виконувати делеговані повноваження.

Предметом управління є процеси використання землі в межах муніци­пального утворення, об’єктом - земельні ділянки.

Об’єктами комунальної власності є землі, що перебувають у межах на­селених пунктів та за їхніми межами, на яких розміщені майнові об’єкти ко­мунальної власності, крім земель державної і приватної власності, а також землі запасу.

Суб’єктами місцевого управління є органи місцевого самоврядування та місцеві органи Держкомзему України.

Суб’єктами внутрішньогосподарського управління є власники, землеко­ристувачі, орендарі.

При створенні системи управління земельними ресурсами на рівні муні­ципального утворення доцільно керуватися такими критеріями: ріст доходної частини муніципального бюджету за рахунок збільшення збирання земельних платежів, економія бюджетних засобів, зниження витрат часу на управлінські рішення.

При цьому повинен враховуватися комплекс умов об’єкта управління:

• регіональна (територіальна) нормативна база з управління земельною власністю;

• інформаційна база (бази даних, методики розрахунку ефективності, регіо­нальні нормативи та ін.);

• рівень доходів від використання землі й іншого нерухомого майна (абсо­лютний рівень - порівняно з найбільш благополучними територіями, від­носний - у вигляді частки в місцевому бюджеті);

• баланс доходів від використання земельної власності;

• динаміка техніко-експлуатаційних характеристик об’єктів власності порів­няно з минулими періодами;

• рівень попиту на об’єкти власності (в основному стосується нерухомості);

• рівень ринкових цін на об’єкти власності;

• динаміка якості продукції і послуг, вироблених державними і муніципаль­ними підприємствами і, відповідно, динаміка попиту на них;

• ступінь розвитку інститутів професійної діяльності у сфері оцінки землі (незалежна оцінка, ріелтерська діяльність і т.д.);

• динаміка обсягів інвестицій;

• динаміка ризикової інвестиції;

• динаміка вартості державних, муніципальних і часток гарантій, і т.п.

З метою найбільш повного забезпечення соціальних потреб населення території, ради повинні максимально повно брати участь у тих сферах рин­ку, де можливе одержання прибутку. Цей підхід виправдовується, по-перше, необхідністю економічної самостійності місцевих органів влади, по-друге, економічною ситуацією, що склалася і невеликими обсягами державного фі­нансування.

Реальна економічна самостійність органів місцевого самоврядування і незалежність у прийнятті рішень (у межах їхньої компетенції) від державних органів, а також ефективність їхнього функціонування (зумовлена динамікою соціально-економічного рівня території, рівня життя населення муніципаль­ного утворення і т. п.) перебуває в прямій залежності від:

1) розміру наявної в органів місцевого самоврядування комунальної власності;

2) структури комунальної власності;

3) ступеня ефективності управління комунальною власністю.

Чинним законодавством передбачено, що державний земельний кадастр, поряд з іншою інформацією, містить систему відомостей і документів про розподіл земель на право власності. Так, Положення про порядок ведення дер­жавного земельного кадастру говорить, що облік земель ведеться за об’єктами земельної власності, землеволодіння, землекористування, оренди земель.

Тому вирішення проблеми розмежування земель за рівнями власності є одним з етапів удосконалення системи земельних відносин у країні.

Необхідність муніципалізації земель на благо розвитку місцевого співто­вариства очевидна. Однак, як відомо, на території муніципального утворення існують об’єкти з різними видами прав на землю. Тому основною проблемою є визначення оптимального співвідношення всіх існуючих форм землеко­ристування. Для цього необхідно встановити норми, що визначають кількість муніципальних земель у межах адміністративно-територіального утворення з урахуванням інших форм власності. Наприклад, до земель життєво необхід­них місцевому населенню і сприятливому поліпшенню якості життя.

I. Ділянки, на яких розташовуються об’єкти соціальної сфери, пере­дані в комунальну власність відповідно до умов роздержавлення. А саме:

1) житловий фонд соціального використання;

2) дитячі дошкільні установи;

3) дитячі і підліткові літні оздоровчі табори;

4) об’єкти охорони здоров’я (поліклініки, лікарні, пологові будинки, станції швидкої допомоги і переливання крові, санаторії-профілакторії тощо);

5) освітні установи (ПТУ, філії вузів, філії технікумів, вечірні і заочні загаль­ноосвітні школи, навчально-виробничі комбінати, інтернати для дітей);

6) магазини і перукарні;

7) об’єкти культури, відпочинку і спорту (клуби, бібліотеки, будинки відпо­чинку, санаторії, бази відпочинку і рибальства, туристичні бази, стадіони, спортивні зали, басейни, спортивні площадки).

II. Ділянки, зайняті водопровідною і каналізаційною мережею, місце­вими господарствами: газові, електричні і транспортні, так звані землі загального користування. Сюди ж належать землі для розміщення цвинтарів, крематоріїв, смітників побутових відходів.

III. Ділянки під комунальними підприємствами, установами й орга­нізаціями.

Земельним кодексом України визначено землі різних категорій, що, від­повідно до чинного законодавства, не можуть належати до комунальної влас­ності. Їхні межі визначають під час розмежування земель державної та кому­нальної власності.

Великий інтерес становлять землі запасу. Чинне земельне законодавство визначає, у чиїй власності вони перебувають. З одного боку, маючи значний фонд перерозподілу земель у власності, в органів місцевої влади з’являється можливість забезпечувати перспективи розвитку муніципального утворення, вирішувати проблеми, пов’язані з будівництвом промислових об’єктів і орга­нізацій муніципальних підприємств, зон відпочинку, парків, житла і т. д. Якщо місто або сільський округ не має земельного фонду для свого розвитку, муні­ципалітетам доводиться, у разі потреби, викуповувати земельні ділянки.

Залучаючи в ринковий оборот землі, що перебувають у власності, ство­рюються передумови для формування земельного ринку і його подальшого розвитку, тим самим забезпечуються оптимальні умови для залучення інвес­тицій, оскільки будь-який інвестор хоче мати земельну ділянку у власності. Тому державна власність на території муніципального утворення значно галь­мує розвиток земельного ринку.

Існує ще ряд умов формування муніципального землекористування. Рішення про надання земельних ділянок із земель запасу громадянам, їхнім колективам, юридичним особам приймають органи місцевого самовряду­вання. Умови використання земель, що знаходяться в межах муніципального утворення, встановлюють в інтересах населення також органи місцевого само­врядування. Вони здійснюють контроль за використанням цих земель і беруть участь в охороні навколишнього середовища. Таким чином, дії керівних му­ніципальних органів спрямовані, по-перше, на стимулювання раціонального управління і використання земельних та інших природних ресурсів, по-друге, на задоволення потреб населення.

Відповідальність, покладена на органи територіальної влади, за розвиток підвідомчої їм території, не означає, що можна ігнорувати задачі, які мають загально регіональне або державне значення. Може виникнути ситуація, коли державі або його суб’єктові знадобиться земельний простір у межах муніци­пального утворення для вирішення відповідних державних або регіональних завдань. У цьому випадку пропонується формувати земельні масиви з фонду перерозподілу на праві державної власності.

Розглянемо особливості управління земельними ресурсами муніципаль­ного утворення як самостійною системою.

При управлінні великими системами практично завжди постає проблема раціонального вибору в унікальних ситуаціях, характерних для управлінської діяльності. Перелік подібних проблем у муніципальних утвореннях досить ве­ликий, але всі ці проблеми мають загальні риси:

- унікальність, неповторність ситуації вибору;

- складний для оцінки характер розглянутих альтернатив;

- недостатня визначеність наслідків прийнятих рішень;

- наявність сукупності різнорідних факторів, які слід брати до уваги;

- наявність особи або групи осіб, відповідальних за прийняття рішень.

Проблема раціонального вибору управлінських рішень у муніципаліте­тах існувала завжди, але з ряду причин в останні десятиліття важливість її значно зросла. Насамперед, зріс динамізм змін навколишнього середовища і скоротився період часу, коли прийняті рішення залишаються правильними. По-друге, розвиток науки і техніки призвів до появи великого числа альтер­нативних варіантів вибору. По-третє, зросла складність кожного з прийнятих варіантів рішень. По-четверте, збільшилася взаємозалежність різних рішень й їхніх наслідків. У результаті всього цього різко зросли труднощі раціональ­ного рішення проблем вибору. Етапи раціонального вибору управлінського рішення показані на рисунку 5.4.

Рис. 5.4. Етапи вибору управлінського рішення


У системі управління соціально-економічними процесами, що відбува­ються в суспільстві, регулювання їхнього напряму і динаміки особливе місце належить плануванню. Процес планування і управління землекористуванням сам по собі є системою. Ця система має призначення (поставлена мета), функ­ції (дослідження середовища, ситуації, вибір структури й альтернативи, оцін­ка дії), потоки інформації (між відомствами і фахівцями з планування і корис­тувачами), і загальний план, у межах якого фахівець із планування забезпечує найбільш імовірний і бажаний результат.

Територія муніципального утворення як об’єкт аналізу для планування, поєднує в собі просторові і поведінкові дії. Просторове планування пов’язане з безперервним розвитком фізичних систем. Планування використання земель і розміщення, наприклад, промисловості - два види просторового плануван­ня. При поведінковому плануванні аналізують соціальні системи і визначають вплив передбачуваних політичних дій на поводження окремих осіб або груп людей. Воно може бути пов’язаним, наприклад, із проблемою зниження по­датків і мотивацією людей вкладати гроші в банки, збільшуючи наявні фон­ди, що сприяє зниженню процентних ставок і, у кінцевому рахунку, стимулює економічний ріст.

Планування доцільно розглядати в широкому і вузькому сенсі. Наприклад, загальне планування в містах поєднує в один план широкий спектр соціально- економічних питань, таких як характер транспортних потоків, землекористу­вання, муніципальні витрати, суспільні послуги, відносини між центральною і місцевою владою. Спеціалізоване планування обмежує сферу дослідження до однієї проблеми (наприклад, муніципальні доходи від плати за землю), ви­бірково розглядаючи фактори оточення, що сприймаються як такі, що прямо чи побічно впливають на конкретний результат дослідження. Рівень аналізу може бути також визначений у просторових поняттях (планування у масшта­бах країни порівняно з місцевим), тимчасових (короткострокове, довгостроко­ве, стратегічне, тактичне планування) або поведінкових (групове порівняно з поведінкою окремих осіб).

Важливо також відзначити, що самостійно визначити перспективу роз­витку муніципального утворення, забезпечити виконання поставлених цілей і задач не можуть окремо муніципальні утворення, держава, підприємства чи організації. Тільки скоординована взаємодія всіх учасників забезпечує про­думаний і погоджений розвиток земельної території.

Враховуючи те, що будь-яке муніципальне утворення, будучи складною системою, підпадає під вплив зовнішніх факторів, можна дійти висновку, що успішний розвиток території муніципального утворення багато в чому визна­чається законодавчими і виконавчими органами.

До факторів, які впливають на систему управління земельними ресурса­ми муніципальних утворень, можна віднести: політичні, економічні, конку­рентні, соціальні, ринкові, екологічні.

Важливу роль відіграє узгодженість дій муніципальних органів управлін­ня й органів державної влади у виробленні взаємопов’язаної з регіоном про­грами розвитку у сфері перетинання загальних інтересів. При цьому підви­щується значення міжмуніципальної кооперації, насамперед із сусідніми му­ніципальними утвореннями, для спільного представлення і захисту інтересів територіальних громад у державних органах. Однак рішення багатьох питань управління земельною територією багато в чому безпосередньо залежить від діяльності органів місцевого самоврядування.

Практично в кожному територіальному утворенні комплексний соціаль­но-економічний розвиток заснований на виробленні стратегії, відображеної в плані (концепції розвитку або іншому документі). Стратегічний план розвитку території будь-якого муніципального утворення повинний розроблятися, ви­ходячи з таких принципових положень:

1) складатися на основі аналізу стану і перспектив розвитку соціально-еконо­мічної і політичної ситуації в країні, регіоні, муніципальному утворенні з урахуванням матеріальних, інтелектуальних та інших ресурсів, якими во­лодіє або які може реально залучити муніципальне утворення для свого розвитку;

2) вироблятися з урахуванням довгострокових перспектив розвитку муніци­пального утворення всім співтовариством муніципального утворення, а також з урахуванням інтересів сусідніх територій і органів влади;

3) з урахуванням середньоринкових перспектив основних напрямів розвитку муніципального утворення: економічне, соціально-культурне, містобудів­не, екологічне та ін. План повинний являти собою прогностичний доку­мент із визначеним сценарієм розвитку;

4) на основі сукупності програм, розгорнутих завдань і конкретних заходів з оцінкою їхньої вартості, очікуваного ефекту і визначенням конкретних розробників і виконавців.

5) з урахуванням періодичної конкретизації річних планів відповідно до змін соціально-економічної ситуації, поглядів співтовариства муніципального утворення на розвиток території.

Таким чином, розглянувши фактори й особливості розвитку міської тери­торії як великої системи, можна дійти висновку, що цей об’єкт управління є одним з найбільш очікуваних і складних, створений природою і суспільством. Тому управління територією муніципальних утворень є великою і складною системою, заснованою на умінні, використанні минулого досвіду і інформа­ції, моделюванні, прогнозуванні та спрямованості розвитку системи в бік по­ліпшення умов життя населення цієї території на основі здібностей, інтуїції і знань керівника.

Беручи до уваги складність системи, в основу процесу управління земель­ними ресурсами муніципального утворення повинна бути покладена система землеустрою та земельного кадастру, що дасть змогу:

- проводити моніторинг стану об’єкта управління;

- забезпечити контроль виконання рішень і ефективності діяльності вико­навчих органів;

- здійснювати аналіз зовнішніх і внутрішніх проблемних ситуацій і прогно­зування їхнього розвитку;

- проводити підтримку процедур прийняття рішень;

- вести управління діяльністю органів місцевого самоврядування;

- забезпечити надійне збереження й оперативний виборчий доступ до вели­ких обсягів інформації;

- здійснювати автоматизовану підтримку складних процедур обробки ін­формації;

- формувати зовнішні і внутрішні комунікації, а також забезпечити підтрим­ку доступу до вилучених джерел і фондів.

Окремими суб’єктами муніципальних утворень створюються геоінфор- маційні системи (ГІС) для органів управління. В основному це ГІС земель­ного кадастру, обліку нерухомого майна, природних ресурсів, але є спроби створення екологічних ГІС, проектуються інформаційно-аналітичні ГІС, при­значені для органів влади.

Для того щоб створити реально діючу систему й уникнути необгрун­тованих фінансових витрат при створенні муніципальної земельно-када­стрової системи (ЗКС), необхідно забезпечити такі умови:

1. Обов’язковість інтеграції (добровільної чи примусової), оскільки тільки в цьому випадку інформація буде повною, достовірною, точною і актуальною.

2. В основу принципу створення ЗКС повинен бути покладений рух інфор­мації знизу вгору, що не вимагає значних одноразових фінансових витрат, формування додаткових контрольованих органів, твердої виконавської дисципліни.

3. Структура інформаційної системи для управління територією повинна бути строго організована, оскільки багато відомств претендують на винят­кову роль у веденні всієї системи (земельні комітети, органи архітектури, БТІ та ін). Тому доцільне створення спеціалізованих інформаційних цен­трів, що здійснюють збір і узагальнення інформації.

4. Обов’язковість урахування існуючих реєстрів інформації, що ведуть по­тенційні учасники системи.

Основною передумовою управління земельними ресурсами на території муніципального утворення є те, що земля є одним з деяких резервів суспіль­ного розвитку. Кожен громадянин, що проживає на території будь-якого адмі­ністративного рівня, зокрема і муніципального утворення, по праву вважає її своєю. Тому управління земельними ресурсами конкретної території повинно здійснюватися з урахуванням економічного укладу і сформованого менталі­тету. Земельна політика як результат діяльності органів управління для до­сягнення поставлених завдань повинна бути простою, прозорою і відповідати прийнятим поняттям справедливості. Це можливо за умови визначення усіх без винятку процедур і принципів управління земельними ресурсами на ре­гіональному рівні, починаючи від функціонування земельного ринку, форму­вання земельної ділянки і визначення її цільового призначення та вартості, встановлення обтяжень, проведення контролю за використанням і вживання заходів відповідальності за стан ділянки.

При здійсненні управління земельними ресурсами муніципалітетів як системою необхідно:

1) оцінити в динаміці існуючий стан з управління земельними ресурсами;

2) оцінити чинне законодавство, політичну й економічну ситуацію в краї­ні, регіоні і муніципальному утворенні, і визначити основні цілі в галузі управління земельними ресурсами, а також виявити причини, що перешко­джають досягненню цих цілей.

3) визначити план заходів для досягнення бажаних цілей.

При управлінні земельними ресурсами муніципальні органи повинні ви­ходити з таких положень:

- земля належить як державі, так і населенню, що проживає на конкретній території, тому необхідна угода між державними, регіональними і муні­ципальними органами виконавчої влади з питань володіння, користування і розпорядження, а також відповідальності за збереження і використання земельних ресурсів;

- земельні ресурси повинні приносити користь усьому населенню муніци­пального утворення та регіону;

- розмір плати за використання землі повинен установлюватися на підставі грошової оцінки, відповідно до законодавства, тими органами влади, до власності яких віднесені землі;

- земельний оборот (тобто усі види угод із землею) повинен відбуватися за правилами, установленими земельним законодавством, але з обов’язковим урахуванням особливостей регіону чи території, на принципах, передбаче­них угодою з розмежування повноважень у сфері володіння, користування і розпорядження земельними ресурсами;

- регіональні чи територіальні органи влади можуть накладати обмеження на використання землі будь-яких власників, якщо це використання наносить шкоду навколишньому середовищу або погіршує умови життя населення.

Загальне державне управління землями здійснюється органами виконав­чої влади, що здійснюють ряд функцій управління стосовно всього земельно­го фонду країни.

Інтереси державних органів і органів місцевого самоврядування у сфері управління земельними ресурсами в основному збігаються, але зацікавленість у формуванні місцевих бюджетів змушує голів місцевого самоврядування вра­ховувати проблему управління земельними ресурсами в основному тільки з фінансової точки зору.

Управління землями на території муніципального утворення містить у собі прийняття нормативних правових актів органами міського самоврядуван­ня і розкривається через дії, кожне з яких являє собою відособлений вид ді­яльності, що має мету і порядок здійснення. Відповідно до чинного законодав­ства, органи місцевого самоврядування можуть активно впливати на розвиток і становлення земельного ринку, не чекаючи рішення земельного питання на державному рівні.

Основними діями, що забезпечують управління землями муніци­пального утворення, є:

• ведення земельного кадастру, включаючи реєстрацію земельних ділянок, їх облік і оцінку;

• планування і систематичне регулювання використання земель;

• надання і вилучення земель;

• здійснення землеустрою і моніторингу земель;

• забезпечення контролю за використанням і охороною земель і т. д.

Дії з управління землями мають із правового погляду різний характер. Наприклад, дії з вилучення і надання земель мають правонаділяючий харак­тер, з ведення земельного кадастру - правозабезпечуючий, з охорони земель - правоохоронний.

Повноваження у розпорядженні землями (у межах компетенції органів місцевого самоврядування) реалізуються шляхом видання правових актів з надання земельних ділянок у власність, оренду, постійне користування з уста­новленням цільового призначення ділянки, вилученням ділянок із земель за­гального користування або інших земель.

Новим напрямом у сфері управління земельними ресурсами муніципаль­ного утворення є перспективне планування використання земель на основі даних земельного кадастру. Управлінські рішення з використання земельних ділянок необхідно обґрунтовувати розрахунками ефективності, з урахуванням факторів, які впливають на ухвалення рішення органами місцевого самовря­дування. До таких факторів можна віднести:

- відповідність земельної ділянки передбачуваному варіантові використан­ня (місце розташування, екологічна обстановка, обмеження у використан­ні, встановлене цільове використання);

- економічні показники (вартість земельної ділянки або розмір орендної пла­ти, витрати на освоєння ділянки, капітальні вкладення для досягнення по­ставленої мети);

- передбачувані негативні процеси, що можуть виникнути після досягнення поставленої мети (погіршення екологічної обстановки, порушення етич­них норм, можливість виникнення соціальної напруженості і конфліктних ситуацій, обмежень щодо термінів використання ділянки);

- передбачувана вигода після досягнення поставленої мети.

У процесі роботи повинен виявлятися фактичний стан використання земельних ресурсів, проводитися порівняльний аналіз ефективності різних варіантів їхнього використання, виходячи з того, що пропонований варіант юридично дозволений, фізично можливий і фінансово виправданий. Потім розробляються пропозиції для ухвалення рішення органами державної влади або місцевого самоврядування.

Результатом взаємин населення муніципального утворення й органу міс­цевого самоврядування повинно бути задоволення потреб перших і одержання податкових та інших фінансових надходжень для вирішення других. Причому органи місцевого самоврядування повинні спрямовувати отримані фінансові кошти на покращення облаштування земель та підвищення якості життя всьо­го населення території. Головним завданням муніципального управління є за­безпечення стійкого існування муніципального утворення, що, по своїй суті, є відкритою нестаціонарною системою, яка перебуває у стані динамічної рівно­ваги. Для об’єктів такого роду характерні дві основні особливості: залежність параметрів складових частин об’єкта від їхнього просторового розташування і мінливість цих параметрів у часі.

Тому при побудові структури управління муніципальним утворенням не­обхідно виходити з того, що всі аспекти управлінської діяльності повинні бути структурно забезпечені. Організаційно структура органів місцевого самовря­дування може істотно відрізнятися одна від одної, причому ці розходження залежать як від об’єктивних, так і від суб’єктивних причин. До об’єктивних причин можна віднести наявність на території муніципального утворення міс- тоутворюючих підприємств, що мають і містять житло, постачають тепло і воду, тобто виконують загальноміські функції. До суб’єктивних причин - те, що кожен орган місцевого самоврядування формує процес управління земель­ними ресурсами з урахуванням свого досвіду, знання і цілей.

Формуючи структуру земельного комітету, доцільно розділяти адміні­стративні функції управління земельними ресурсами і чисто технічні функції (облік земель, ведення земельного кадастру). Управлінський підрозділ по­винен складатися з трьох секторів:

- земельного кадастру та землеустрою;

- управління землекористуванням муніципального утворення;

- контролю за реалізацією управлінських рішень та земельного законодавства.

Суть підходу до завдань управління територією полягає в заміні фізичних показників, що відображають реальність, яку представляє адміністративний ра­йон як територіально-соціальна система, на абстрактну систему формалізованих понять, правил, знань, картографічних мов. Тому методологічною основою для формування системи показників муніципальної геоінформаційної системи для управління муніципальним утворенням є уявлення муніципального утворення у вигляді слабоструктурованої складної системи, у складі якої можуть бути інші підсистеми: природні ресурси, населення, виробництво, соціальна сфера і т. д. Для системи управління територією необхідні такі види інформації:

• нормативні і довідкові дані, що складають інформаційний базис системи;

• поточні зведення й оперативна інформація, що надходять з навколишньо­го інформаційного простору і вимагають відповідної реакції системи або впливають на алгоритм вироблення рішень;

• накопичувальні облікові й архівні зведення, необхідні для планування і розвитку системи.

Загальне призначення системи, з погляду користувачів і органів, що при­ймають управлінські рішення, зводиться до перетворення вхідної інформації (запитів, документів) у вихідну інформацію (відповіді, бази даних, картографіч­ні зображення), тобто до обслуговування абонентів системи. Вхідна інформація піддається визначеним перетворенням: кодуванню, деталізації, узагальненню, у результаті чого виникає новий документ, що відображає стан системи.

При використанні земельно-інформаційних технологій ефективним і на­очним є картографічний спосіб подання інформації у вигляді тематичних і то­пографічних карт - головного джерела просторово-тимчасової інформації в системі географічних і прямокутних координат, що є основою для координат­ної прив’язки (географічної локалізації) інформації, що надходить у систему і має просторову природу.

Картографічний спосіб допомагає:

- проводити картографічний аналіз - один з найефективніших способів вияв­лення географічних закономірностей, зв’язків, залежностей при формуванні баз знань (картографічне моделювання і є головним засобом при створенні інформації в процесі прийняття рішень, управління, проведення експертиз);

- давати уявлення у вигляді візуального образу про просторовий і тимчасо­вий розподіл різних процесів і явищ;

- формувати як реальні так і чисто умовні простори, такі як економічні ха­рактеристики, поширення соціальних явищ, зони впливу різних факторів, ув’язуючи і деталізуючи межі цих просторів.

Для інформаційного забезпечення системи управління територією карто­графічна база даних має велике значення.

При формуванні системи показників необхідно визначити основні склад­ники опису системи. Необхідно зазначити, що структура геоінформацій- ної системи будується по горизонталі (тематичному змістові) і по вертикалі (масштабові).

Оскільки створення муніципальної ГІС ведеться на базі даних земельно­го кадастру, необхідно визначити, яка інформація може бути співвіднесена з картографічною базою даних земельного кадастру за допомогою кадастрового номера або за допомогою адресної системи і цифрової топографічної карти.

У процесі дослідження об’єкта управління постановка проблеми ство­рення ЗІС конкретизується, що дає змогу зменшити складність системи до практично реалізованих обрисів. Першочерговими цільовими комплексними завданнями є:

- формування системи інформаційних показників;

- організація технології збору вихідної базової, оперативної і ретроспектив­ної інформації про стан об’єкта, забезпечення інформаційно-довідковими даними, задоволення користувальницьких запитів на одержання конкрет­них даних і форми їхнього подання;

- розв’язання комплексу функціональних завдань, як за окремими напряма­ми, так і з врахуванням їхніх взаємних зв’язків і впливу, виконання оцінки існуючої ситуації і прогнозування стану об’єкта дослідження.